Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 9 страница

Образ білявої істерички, жінки-дівчинки, що слугує сексуально-привабливим об’єктом «полювання» множини чоловіків, давно вже став художньою типізацією для інтелектуально-невибагливої режисури. Виходячи із недостатніх уявлень про реальну сексапільність блондинок-істеричок, автори кіносценаріїв здійснювали позиціонування такого типажу як секс-символу.

Водночас стандарти сексуально-рольової взаємодії на екрані набували спотвореного характеру: поведінка істеричних блондинок виглядала (і – додамо- виглядає) надморалізованою, що перетворює звичайні фізіологічні стосунки на арену етичних «проробок» із індукуванням (переважно у чоловіків) почуттів сорому, провини, зніяковіння і т.п.

Нав’язування ярликів перверсності і паталогізованості «основному інстинкту» перетворило його на об’єкт морально-релігійного переслідування. Америка завдяки пуританам, Голлівуду і судовій системі перетворилася на «поле битви» істеричних жінок, які сексуалізовано збуджували чоловічу стать без сексуальної мети, із «сексуально-пожадливими» чоловіками, які тільки і домагалися, що сексу.

За умов ринкової економіки істероїдна акцентуація стає вигідною в аспекті необхідного з точки зору ринкової адаптації іміджевого перевтілення; адже особа, завдяки цій акцентуації набуває спроможності до вписування в кон’юнктуру потреб, а значить, здобуває шанси для отримання місця роботи, пристосування до цільової аудиторії, здобуття влади тощо.

Істероїдність стала модною завдяки кіноіндустрії і в сфері інтимних стосунків, які американці «уявляють» (завдяки віртуальній кінореальності) скоріше як флірт, екгібіціонізм, вуайеризм і петтінг, ніж як власне інтимність.

Останнє стало можливим завдяки образам істеричних жінок на кіноекрані, що втілюють жіночу «силу» і «моральність», а також різні «романтичні» уявлення про кохання (останні романтизуються саме завдяки непоступливо-конкурентній і зовні задирикуватій поведінці, що є водночас сексуально-провокативною і репресивно-каструючою щодо чоловічої статі.

Описаний в літературі з психоаналізу істероїдний комплекс кастрації у жінок втілюється в сюжетних лініях фільмів, присвячених business-woman із іх кар’єрними проектами «повалення босса».

Отже, в своїх візуально-поведінкових ознаках істероїдна акцентуація є вираженням форс-режиму в суспільстві, який створюється конкурентними економічними практиками або ж програмами тотальної мобілізації населення.

Педантична (компульсивна) акцентуація стає витребуваною в тих соціальних системах, де формується попит на виконавців, що виконують роль «гвинтиків» в адміністративній машині.

Всі якості нерішучих, добросовісних, солдафонськи-дисциплінованих і нав’язливо-цілеспрямованих службовців бувають гарантовано витребуваними в ситуаціях соціальної напруженості різними організаціями, політичної, релігійної і бізнес-спрямованості.

«…особливість людей цього типу – нерішучість. Тому найбільш поширені в цій групі неврози нав’язливих станів, коли сильний страх, що спонукає бачити в дріб’язкових обставинах зловісну загрозу, виникає із-за тривалої невпевненості в тому, чи є виправданим цей страх»[Леонгард, 1993, с.66].

Соціовізуальні приклади проявів педантизму (компульсивної акцентуації) пов’язаний із добре для нас відомим феноменом кверулянтства (від лат. Cverula – скарга) – захоплення особи практикою написання скарг до різних інстанцій.

«Скаржництво» є соціально причетним до більшості терористичних кампаній по пошуку «ворогів народу» в радянський період, в яких паталогічна маячня та приписування собі «високої місії» в ході написання доносів на найближчих сусідів до НКВС вважалася ідеологічно показовою. Неістотні обставини космізувалися, роздмухувалися до глобальних надзвичайних подій, наслідком чого ставало прославлення паранойї «пильного» в засобах масової інформації.

Радянщина в своєму концентрованому вираженні і є тією самою обезсмисленою паранойею щодо неіснуючих ворогів, терористичним демонізмом, який спрямований на переслідування винних через приписування їм дріб’язкових псевдопровин. Саме на цьому ґрунтувалося і ґрунтується кримінальне законодавство в Україні і в колишньому СРСР, де кожен і всі є потенційно винним в будь-чому, а тому потенційним об’єктом

Дріб’язковість педанта і його схильність наполягати на послуху авторитарними методами візуалізована в образах радянських вчителів в художній кінематографії радянських часів.

«Неминуча риса освіти в раціоцентричній парадигмі, яка панувала в освіті радянського періоду – авторитарність. Педагог та учень займають в освітньому процесі відкрито асиметричні позиції: «дорослий» нав’язує «дитині» цілі навчання, зміст, регламентує її час, змушує слідувати спеціальним приписам. В центр уваги педагога ставиться проблема послуху, дисципліни. Сам педагог настільки ж авторитарно керується з боку адміністрації школи, державних чиновників. Діяльність вчителя оцінюється за підсумковими оцінками його учнів, їх учбових досягнень та відвідуваності»[Визуальная антропология, 2007, с.228].

З позиції чиновної системи кверулянтство є маркером політичної «зрілості» громадянина в процесі його перетворення на законослухняного підданого, тобто, асиміляції «життєвого світу» - системою [Габермас, 1992].

Подібні до педантизму (компульсивності) ознаки виявляються в соціальній обсесивності (англ. Obsession- нав’язливість, одержимість), що кристалізується у вигляді дискримінативно-забарвлених етнічних гетеростереотипів. Обсесії стають провідними акцентуаціями за обставин розгортання етнічних конфліктів, коли відбувається своєрідне «спливання» історичного архіву із взаємним «пригадуванням» припущених кожною із сторін конфлікту несправедливостей минулого.

Обсесивна соціальна акцентуація співіснує не лише із обставинами конфлікту, але і цілком звичного латентного протистояння різних етносів та етнічних огруповань. Наприклад, стародавнє взаємонеприйняття французів і німців, росіян і євреїв, євреїв і арабів супроводжується включенням в гру із певними інтелектуальними «жуйками» - стереотипами, які мають легітимувати демонізоване ставлення до того, щодо кого створюється гетеростереотип.

Не варто розгорнуто згадувати про гетеростереотипи, створювані білими англосаксами щодо негрів в США. Нині такі маніфестації набули більш прихованого вираження, проте, нав’язливі уявлення щодо негрів як розбалансованих, недисциплінованих, гіперекспресивних, «безбашенных» (рос.) продовжує відтворюватись навіть в цілком політкоректних художньо-кінематографічних сценаріях.

Таким чином, соціальна обсесивність супроводжує певні соціокогнітивні автоматизми, які володіють спроможністю щодо зовнішньо-об’єктивного самопідтвердження. Такими є, наприклад гендерні стереотипи із кристалізованими уявленнями про чоловіків та жінок. Цим терміном можна позначити ті стійкі програми сприйняття, світоглядні позиції, а також відповідну поведінку індивіда, що знаходяться в залежності від прийнятих в культурі норм та правил життєдіяльності представників певної статі.

Вони виникають в процесі історичного становлення соціальних способів взаємодії індивіда із оточуючим світом в залежності від статевої характеристики. Вона виступає важливим критерієм детермінації свідомості та поведінки індивідів, оскільки значною мірою визначає їхні соціальні можливості.

Стереотипи сприйняття являють собою програму первинної обробки тих інформаційних сигналів зовнішньої дійсності, які впливають на органи відчуттів. Коли відбувається зіткнення з чимось новим, виникає його певний образ, в якому виокремлюються основні характеристики об’єкту сприйняття. Із сукупності цих характеристик створюється певна модель, на основі якої відбувається порівняння вихідного образу із тим, що людина отримує у подальшому досвіді.

На основі цієї моделі здійснюється пізнання та закріплення у свідомості основних ознак, які дозволяють відрізнити даний предмет від інших. Таким чином, стереотипи сприйняття дозволяють досить швидко виокремити відомі предмети із різнобарв’я зовнішнього світу та сформувати готовність для оперування ними.

Цим терміном можна позначити ті стійкі програми сприйняття, світоглядні позиції, а також відповідну поведінку індивіда, що знаходяться в залежності від прийнятих в культурі норм та правил життєдіяльності представників певної статі. Вони виникають в процесі історичного становлення соціальних способів взаємодії індивіда із оточуючим світом в залежності від статевої характеристики. Вона виступає важливим критерієм детермінації свідомості та поведінки індивідів, оскільки значною мірою визначає їхні соціальні можливості.

Однією із відмінностей, на основі якої формується стереотип сприйняття статі, є фізична сила, саме вона як така, а не належність до певної статі, є основою розподілу на тих, хто захищає, та тих, кого захищають.

Ще однією важливою відмінністю між чоловіками та жінками є нерівність в сексуальній активності. У вищих тварин самці виступають ініціаторами сексуальних контактів, хоча сама їх можливість залежить від самок, цей стереотип статевої поведінки в певній мірі притаманний і людям. Жінка певною мірою залежить від статевої активності чоловіка, ступеня реагування на неї. В самому статевому акті вона також, нерідко, виконує пасивну роль, що впливає на формування стереотипу підкорення, так званій, сильній статі - чоловіку.

Для жінок зовнішнім середовищем виступало не стільки природне оточення, скільки їх власне тіло, оскільки вони не могли керувати функцією, пов’язаною із продовженням роду. Саме на основі дітородної функції визначалась цінність жінки для шлюбу, велика кількість жінок відчувала негативне ставлення до себе через те, що не могла народити хлопчика, який вважався єдиним продовжувачем роду.

Таке становище призвело до появи стереотипів ставлення жінки до своєї природи. Якщо чоловік розглядав природу як таку, що змінюється в результаті конкретної діяльності та дає певні результати, то жінка не могла їх отримати при спробах регулювати свою здатність до дітонародження. Тим самим чоловік мав змогу відчувати хоча б якусь владу над природою, в той час як жінка не відчувала її, навіть на якийсь час. Отже, жінка мала не перетворювати, а пристосовуватись до природного середовища. Вона використовувала інший варіант взаємодії, заснований на терпимості, чуйності, ніжності.

Якщо колишній стереотип продовжує активно відтворюватись, то він починає гальмувати самі зміни, які відбуваються в системі практичних відносин людини із природою та створеним нею світом матеріальної та духовної культури. Виникає гострий конфлікт між носіями старих та прихильниками застарілих стереотипів. В ХХ ст. поява таких конфліктів пов’язана із руйнуванням тих гендерних стереотипів, які виявляються в сімейній сфері. Вплив цього процесу на суспільне життя виявився досить важливим, тому що родина є одним із основних агентів передачі стереотипних уявлень новому поколінню.

Жінка почала відмовлятися від традиційно закріпленою за нею в стереотипах організацією життя, обмеженого лише побутом. Цьому сприяли можливістю контролювати процес дітонародження, поява в побуті різних машин, що знизили певною мірою фізичні витрати та час на здійснення монотонних операцій по приготуванню їжі, наведенню порядку, тощо. Визначальним у перегляді традиційних гендерних ролей у побуті стало також і досягнення певної рівності між статями у виробництві матеріальних благ.

Периферійною щодо соціальних акцентуацій (в силу її відносної дезадаптивності щодо соціальних типізацій) є епілептоїдна (збудлива). Соціо-візуальним маркером епілептоїдності стає спроможність особи чинити вольовий тиск на інших людей і ставитись до них інструментально.

Таке інструментальне поводження викликає у адресата, з одного боку, обурення і зніяковіння, але паралельно з цим переживаються емоції страху і захоплення силовим магнетизмом епілептоїдної особи. Саме тому епілептоїди часто займають маргинально-периферійні соціальні позиції: вони або «пасуть задніх» як незручні, конфліктні, нетолерантні та агресивні особи, або, опанувавши власну агресію і сублімувавши її в відповідні програми професійно-трудової, політичної, економічної або ж художньої самореалізації, потрапляють на лідерські позиції.

Епілептоїдна акцентуація стає соціально витребуваною на найвищих щаблях політики (сильні і авторитарні політичні лідери та керманичі бізнес-корпорацій, як правило, мають цю акцентуацію), спорту, адміністративно-силових структур виконавчої влади, шоу-індустрії.

Розпізнавання епілептоїда оточуючими, його визнання і заперечення водночас становлять зміст трагедійного мікроперформативу для цієї особи: вона має із пафосом завершити власну партитуру, для того щоб піти із соціальної сцени як нездоланний переможець або ж нікчемний бунтар.

В силу притаманних епілептоїду крайнощів поведінки соціум неохоче «дарує» таким людям середні соціальні позиції, маргиналізуючи психопатів або як харизматичних альфа-лідерів, або як паціентів психлікарень і в’язнів виправно-трудових установ (хоча досить часто і в цих установах епілептоїди отримують лідерські позиції у відповідних мікрогрупах).

«Значна кількість з них, - пише Г. Щокін, - стає хронічними алкоголіками. Жінки цього типу часто стають повіями. В юності збудливим особам обох статей властиві немотивовані втечі з дому. В цілому моральні устої не відіграють в житті збудливих особистостей скільки-небудь помітної ролі, що часто призводить до скоєння різних злочинів. Характерними ознаками цього типу особи є важкоємність мислення, надмірна грунтовність мови, схильність до жорстокості, велика фізична сила. Часто такі люди мають атлетичну тілобудову. При паталогічному розвитку збудливої особи спостерігається епілептоїдна психопатія»[Щёкин, 2001, с.116].

Соціовізуальні поведінкові маркери є представленими не лише в акцентуаціях характеру (які, як було доведено, є складовою соціального характеру та нормативного соціотипу, а побічно- макроідентичності соціальної системи), але і в акцентуаціях темпераменту.

Темперамент, на відміну від характеру, є вродженим (генетично-зумовленим) нейродинамічним патерном особи, тобто, в значній мірі формується поза процесом соціалізації. Однак це зовсім не означає, що соціумна селекція темпераментальних особливостей є зовсім «виключеною». Її можна визнати скоріше обмеженою з точки зору глибини і глобальності, оскільки суспільство може формувати запити не лише на особисту характерологію, але і на темперамент.

Так, в латиноамериканських країнах спостерігаються перманентні соціоекономічні та політичні корупційні кризи, призвичаювання до яких, мало, вочевидь запустити відповідні механізми призвичаювання ЦНС особи до такого роду «кризовості» (подібного роду кризи можна спостерігати, наприклад, і в Італії із мафіозністю та корупційністю політичної надбудови).

Є підстави стверджувати (звісно, з певною долею імовірності), що гіпертимність (гіпертимний темперамент) як різновид темпераментальної акцентуації буває культурно-адаптивним зміщенням темпераментальних рис за умови високої стохастичності соціального середовища (як своєрідна компенсація і джерело енергоресурсу надзбудження при високій ентропійності соціальної організації).

Гіпертими (у випадку надмірної вираженості у них цієї акцентуації) виявляють певні порушення етико-соціальних норм, прожектерство та авантюризм (в чому, власне, і виявляється «зашкалююче» збудження, необхідне для пробивання високоентропійних соціальних типізацій), а тому і зреалізовують стратегію виживання при наявності соціальної невизначеності у висококорумпованих соцієтальних формоутвореннях.

Соціально-стереотипне уявлення про латиноамериканця містить гіпоманіакальний формоелемент: він (вона) надмірно збуджений, гіперкомунікабельний, емоційно-заряджений, говіркий, імпульсивний і суєтливий. Подібні ознаки містяться і в «портреті» італійця та представників ряду середноземноморських етносів.

Повною протилежністю цієї «картинки» є соціальний портрет шведа, холодний флегматизм якого давно вже став «притчей во языцех» для етносоціологів та етнопсихологів. Соціально-виправданою темпераментальною акцентуацією в умовах цієї північно-європейської країни є синтонність (синтонічність). «Синтонний темперамент походить від спадкового поєднання гіпертимічного та дистимічного темпераменту, тобто, одна риса успадкована від батька, інша – від матері. В подібних випадках виникає взаємокомпенсація і синтонний темперамент характеризується постійно рівним, нейтральним настроєм»[Щёкин, 2001, с.117].

Синтонна темпераментальна акцентуація є ніби зпроекованою на шведську моніторингову демократію (із її множинними координативно-узгоджувальними і консультаційними процедурами між центральним урядом та місцевими громадами, які потребують не лише публічного залучення, але і приватних часовитрат), соціалістичну економіку (де відбувається багатоетапне планування і деяке гальмування капіталообігу в силу обмежуючих законодавчих регламентативів), релігійну індифірентність (що виливається у втрату більшістю населення інтересу до релігійної сфери).

Етноцид та соціально-історичні дискримінації можуть сприяти генетичному закріпленню в темпераменті етносу дистимії – акцентуйованої меланхолії.

Дистимічна темпераментальна акцентуація виражається в домінуванні депресивно-песимістичного настрою з елементами катастрофізованості майбутнього. По відношенню до соціуму носії цієї акцентуації займають скоріше ізолятивну позицію (соціофобія).

Разом з цим, закріплення цієї акцентуації призводить до надсильної етичної чутливості і чіткої етичної позиції. В макросоціальному масштабі це знаходить своє вираження в соціально-політичному критицизмі (моралізаторської спрямованості) населення щодо всіх «сильних світу цього», лідерів та еліт, наділених ресурсами соціального впливу.

У носіїв цієї акцентуації в етнотипі критицизм набуває антиелітистського вираження, що уповільнює інституціоналізацію елітних прошарків і посилення соціальної впливовості охлократично-люмпенізованих елементів. Для нації така соціо-акцентуаційна риса темпераменту дає досить невтішний прогноз з точки зору її соціально-економічної та політичної продуктивності.

«Життєдіяльність у таких осіб послаблена, думка працює уповільнено; в суспільстві вони майже не беруть участь в бесідах. Серйозна налаштованість веде до формування чітко вираженої етичної позиції. Пасивність же в діях і уповільненість мислення є негативними рисами цього темпераменту»[Щёкин, 2001, с.117].

В одній із своїх робіт автор [Див.: Донченко, Романенко, 2001] давав ретельний аналіз такої етнохарактерології та її візуальних індикаторів в соціокритичному ракурсі. Звісно, можна займати різну позицію щодо темпераментальних проявів українства, проте, слід визнати, що дистимія є визначальною і провідною для виникнення в нашому соціумі соціальної віктимності – сприйняття себе «жертвою» історії.

Соціально-віктимні аутоперцепції, супутні українській етносоціальній дистимії, відображаються в жанрі плачів багатьох робіт з української політичної історії, історіографії, публіцистики та політології. Акценти на «злонавмисності ворогів», «нищеннях», «голодоморах» спонукають читачів-адресатів такого роду макротекстів і месіджів сприймати себе як таку собі «покритку», якій не дали стати царицею через недорозуміння сильними світу цього її духовних шукань. На додаток відзначимо, що ніхто, власне, крім самої «покритки» (а це самосприйняття є хибно-викривленим) не збудує собі оселі, де б її вважали за людину.

Марний український ідеалізм і сподівання на «морально чистих європейців» виглядають не просто комічними, а трагікомічними. Адже коли жертва вважає, що «гвалтівники» поділяються на «добрих» і «поганих», то вона не перестає бути жертвою, а просто змінює «гвалтівника».

Моя велика і прекрасна Батьківщина продовжує по-фарисейськи відбирати собі своїх катів, гвалтівників і авантюристів, які в черговий раз зроблять не те, що потрібно Україні, а те що потрібно їм. І весь жах полягає в тому, що в країні цій достатньо і своїх героїв. Але країна часто не бажає знати їх, а вони, в свою чергу, стають її зрадниками і винищувачами, або ж, в найкращому випадку – емігрантами в закордоння, що повертаються до себе на Батьківщину як титуловані Америкою, Європою і світовою спільнотою українські герої. Скільки ж ще потрібно вбивств, принижень і «чисток», щоб опам’яталася нарешті країна моя від суїцидального сну, щоб перестали нарешті українці (за самоусвідомленням, а не етнічним походженням) з’ясовувати питання про кращість і першість, зрозумівши, що пливуть вони в одному човні? І з цього човна немає куди тікати, навіть якщо змінити місце проживання.

Бо виконання своєї місії є можливим лише на шляху скоєння власних помилок. Лише власна помилковість веде до зживання гріха історії. Вона всіх веде до Вищого Суду, проте, це не знімає питання про те, що було зроблено. Життя людини проходить під гріхом, а в незробленому і незавершеному в історії залишається спокуса. Щоб витравити її, треба мати мужність йти шляхом власної помилковості і пройти його, а це можна зробити (принаймні, в рамках етнотипу) лише разом.

Бо доля України – це макровідображення долі українця, і навпаки: доля українця є мікрокопією долі України. Цей зв’язок між двома образами-відображеннями в свідомості багатьох людей потребує відновлення, щоб незавершена історія не потребувала «вічного повернення» і українське Ми нарешті відбулося, щоб відбулося кожне українське Я.

Проте зовсім інші перспективи стосуються духовного розвитку: значні пласти культурно-духовної еволюції залишаються тут відкритими. Це – «кріпаки з панів», що ходять в кріпаках у кріпаків, оскільки руйнують і розмивають власну еліту хаосом субеліт. Соціальна організація стає перенасиченою проявами духовності, які не знаходять соціосистемного зв’язування, через що підтримується перманентна соціальна нестабільність.

Носій дистимної акцентуації призвичаєний до «соціальності якось» («Якось воно буде»), що робить його резистентним по відношенню до корупції, етноциду, соціальної ірраціональності загалом. Тут, майже як в репризах відомого гумориста, народ загартовується від того, що соціальна дійсність стає стихійнішою і непередбачуванішою, а дії політичної еліти – людиновбивчими (в такій сакраментально-відомій паралогіці дійсно «народжується більше красивих і розумних людей»).

До меланхолійної темпераментальної групи (до якої, до речі, відноситься і дистимічна акцентуація) прилеглі також тривожна та емотивна. Візуально-поведінкові прояви соціальної тривожності та емотивності зустрічаються серед представників багатьох етносоціотипів, прилеглих до південно-слов’янської групи. Серед них можна назвати болгарів, частково - українців, сербів, хорватів, словенців (з числа колишніх югославів). Тривожна та емотивна темпераментальні акцентуації також розвиваються на базисі слабкої нервової системи. Характерними рисами тут виступають боязкість, покірливість, невпевненість у собі («комплекс соціальної та етнічної меншовартості»), чутливість, етична гіперрефлексивність, схильність до естетичних переживань, жестово-мімічна надекспресивність, схильність до суїцидальних настроїв.

В макросоціальному масштабі подібні риси дають дивне поєднання соціально-політичного та гоподарського провінціалізму із духовною глибиною і розвиненістю різних сфер мистецтва, літератури, філософії та витончених релігійних практик. Немає сумнівів в том, що це породжує попит на людський капітал з боку спільнот, які переживають фазис старіння і деградації.

«Викачка» людського капіталу через міграційні процеси призводить до відповідних соціально-регенераційних ефектів і форс-проривів в фундаментальній науці, бізнесі та інших сферах з високою ризиковістю та інноваційністю: в них вливається «кров» нового слов’янського креативу.

В країнах же, де ці темпераментальні акцентуації залишаються соціально-домінантними, подібна продуктивність частіше не виявляється (носії подібного психосимволічного капіталу тут представлені в надлишковій кількості, а тому попит на них в межах власних держав і соціумів незначний. Часто спостерігається відмова від дітонародження або породільний інфантицид).

Типологічним інструментарієм, вдалим з точки зору поєднання структурної морфології, соціальної детермінації тілесності і поведінкових особливостей носіїв типів, є запопонована О. Лоуеном модель «художніх типів характеру» (яка, всупереч назві, є далеко не «художньою» за своєю емпіричною валідизованістю).

В зазначеній типології [Більш детально див.: Лоуэн, 2000] має місце поділ носіїв морфенофотипів (носіїв специфічних особливостей будови тіла та обличчя) на дві групи: невротичну і психопатичну.

В невротичній групі (невротичні морфофенотипи) представлені оральний, мазохістський, істеричний, фалічно-нарцисичний, пасивно-жіночий типи.

В психопатичній групі (психопатичні морфофенотипи) представлені шизоїдний і шизофренічний типи. У кожного з морфофенотипів є свої морфоструктурні та поведінкові ознаки.

Невротичні морфофенотипи.