Б) Соціально-психологічний та соціологічний. 6 страница

Особа усвідомлює себе в точці розриву-смерті між соціальним мікроперформативом і безсвідомим як напівбезсвідоме і однобічне втілення обезбоженої духовності.

Трагедія особи, таким чином, полягає в спробі бути собою і самореалізуватись на соціальний манер при усвідомленні-переживанні абсурдності, штучності і фікційності (позірності) цієї спроби на тлі неможливості (або ж обмеженої можливості) відмови від неї.

Духовне саморозгортання відбувається при подоланні символічних заторів-загород «значущих інших», супутність яких стає чинником духовних інверсій особи, її «збивання із шляху», що означає латенту підміну Духовного – соціальним.

Найяскравішою науковою роботою, в якій функціонально-поведінкові прояви акцентуацій описуються і аналізуються на прикладі російських етнотипів з художніх творів Достоєвського, є монографія К. Леонгарда «Акцентуйовані особистості» [Див.: Леонгард, 1993].

Автор подає візуально-поведінкові прояви епілептоїдності, ананкастичності та паранойяльності як цілком виправдані в середовищі дворянського (вищого) класу Російської імперії.

Вочевидь, ці функціонально-поведінкові ознаки були системно-характерологічними візуалізаціями, і водночас, моделями стосунків між різними стратами російського суспільства. Достатньо здійснити на цьому грунті порівняння цих ознак із національним характером росіян [Див. з цього приводу: Гнатенко, Павленко, 1999; Гнатенко, 1997].

Так, жінка в короткій спідниці або ж чоловік в шортах в ділових колах навряд чи викликатимуть схвалення стильових особливостей такого одягу. Їм, скоріше за все, «вкажуть на місце» (те саме соціальне місце, яке вимагає візуальних атрибутів буржуазної респектабельності у вигляді класичного костюму, краватки та черевиків, а не шортів і кросовок).

Беззначеннєвим буде виглядати намагання приїжджого до Америки датчанина підсісти ближче до американського чолов’яги в кафе якого-небудь кантрі, оскільки подібне скорочення комунікативної дистанції інтерпретуватиметься як зазіхання на особистий простір та порушення особистої безпеки.

Для європейського інтер’єр-стилю житла буде беззначеннєвим нагромадження домашніх дріб’язків у вигляді стауеток, коників, рюшиків, рівно як і використання строкато-декоративних палітр в обоях кімнати (життєвого помешкання). Такий інтер’єр імовірніш сприйматиметься як візуально прийнятни в умовах східної країни та орієнтальної шкали смаків.

В шоу-бізнесі для роботі на сцені людина з неекспресивною поведінкою навряд чи знайде собі застосування, рівно як і особа із нерозвиненою моторикою в складно-динамчних видах спорту і т.п.

Галерея прикладів могла б бути продовженою, проте необхідним є попередній теоретичний висновок: соціальне віддзеркалення індивіда значущими іншими формує сукупність ідентифікацій, які утворюють нормативний соціотип, що вберігає суб’єкта від фрагментування, надаючи в його розпорядження відповідний символічний ресурс, складовою частиною якого є візуальні «погладжування» (соціальні заохочення і схвалення з боку інших людей, що репрезентують суспільні утворення) щодо морфо-фігураційних та функціонально-поведінкових, предметних та акціональних виявів особистого способу життя.

Щоразу в такі морфофігураційні та функціонально-дійові утворення вкладається відповідний соціальний смисл, що є зоною розмежування значеннєвого і беззначеннєвого для суспільства та його групових сегментів. Цей смисл (вірніше – смисли) аккумулюють в собі міру гранично припустимої сумісності колективно усвідомленого та безсвідомого, що дає можливість здійснювати символічну трансгресію (перенесення) соціальних значень у візуальні коди культури, а простіше – у відповідні соціальні візуалізації.

Найпростіший приклад: хмарочоси в мегаполісах, що виражають перенесення соціальних значень, пов’язаних із вертикальною соціальною мобільністю, в площину вертикальної візуалізації архітектурної будови. Людина міста, на відміну віід людини села, зростає «вертикально» і (переважно) в компактизовано-концептуальному просторі (міський простір, на відміну від простору сільської культури - переважно символічно-компактний, а не розгорнутий).

Першим дзеркалом референцій для немовляти стає суспільство в особі матері. Цей незаперечний факт сприймався тривалий час із відтінком деякої сумнівності. Мовляв, немовля народжується біологічно безпорадним, а тому всіляки соціальні опосередковування при поясненні соціалізації в цей період є недоречними. З іншого боку, важко заперечувати думку про те, що, навіть без розуміння людської мови і певних сигналів, підсвідоме людини організоване так, що є спооможним зчитувати мову тіла (навіть без знання основ фізіогноміки та морфотипіки). Таке «зчитування» здійснює і маля, засвоюючи перший досвід умовного та безумовного віддзеркалення. Чим суворішим і репресивнішим є суспільство, тим раніше дозволяються і соціально-легітимуються депривації дитячої психіки.

В позаминулому столітті американська дослідниця М. Мід, а слідом за нею французький дослідник Л. Демоз висунули ряд концептуальних положень щодо зв’язку соціального характеру дорослої людини та способів пеленання, домінантних в даній культурі. Звісно, положення про те, що туге пеленання з вищою імовірністю дає на виході узалежнений соціальний характер, а відсутність або ж послабленість пелюшкового стячгування сприяє формуванню ліберальної та демократичної особи, виглядає на сьогодні чимось архаїчним. Часи, мовляв, змінилися, та і раніше подібні супутності виглядали сумнівними. Однак, така залежність, на нашу думку, все ж існує, потребуючи для свого доведення локальних емпіричних досліджень.

«Впровадження цих ідей на рівні конкретного дослідження можна проілюструвати на прикладі відомого представника школи «культура і особистість» Д. Горера. Звернувшись до проблеми російського національного характеру, дослідник вивчив практику поводження із малюками у росіян і дійшов до висновку, що найголовнішими рисами їхнього характеру є пасивність, інертність, безініціативність.

Свій висновок вчений аргументував, зокрема, тим, що традиційний догляд за немовлям передбачав специфічний (дуже тугий) спосіб сповивання (у російській культурі навіть існував спеціальний сповивач – «свивальник»). Дитина, сповита в такий спосіб, зовсім не могла рухатися і взагалі проявляти будь-яку ініціативу, а оскільки так сповивали довго, то раннім її досвідом було обмеження будь-якої активності, що й певною мірою позначалося, як вважав Д. Горер, на її майбутній дорослій психічній діяльності та поведінці…»[Цит.за: Павленко, Таглін, 1999, с.15]

Один з німецьких дослідників в галузі генетичної психології Е. Шахтель [Див.: Schachtel, 1959, p.298-299] звернув увагу на придушення ольфакторних (нюхових) відчуттів в західних культурах.

«Західні культури практично заперечують те, що пов’язане із запахом. Якщо мене представляють комусь, і я підійду і обнюхаю його, то це вважатимуть дикунством (хоча цілком прийнятно візуально спостерігати за людиною). Сказати англійською мовою «від нього пахне» є синонімічним тому, щоб сказати «від нього погано пахне». Ми, зрозуміло використовуємо парфуми і відсуваємо деякі запахи, але в цілому наші відчуття, що грунтуються на цьому почутті, надзвичайно обмежені»[Цит.за: Крэйн, 2002, с.424].

Загалом використання матерями тактильно-дотикових рухів до немовлят, відрізняючись за кількістю і якістю, створює і закладає префігуративне уявлення (вірніше, протоуявлення) про соціальний характер, а непрямим чином – і про відповідні еталонно-тілесні структурації.

Так, якщо дитина відчуває, що її тілесні потреби ігноруються або ж піддаються будь-яким іншим формам депривації чи соціальної дресури, то вона навряд чи виросте тілесно чутливою. Скоріше за все, відбуватиметься тілесна десенситизація, а відповідні гедоністичні установки в ставленні до тілесних потреб придушуватимуться.

Ілюстративний приклад. В стародавній Спарті бул прийнято обливати немовлят холодною водою і використовувати легкі тілесні «покарання» за певні «провини», що, вочевидь, побічно впливало на самосприйняття дорослих спартанців, тотально відгороджуючи їх від світу жінок. Жіноча тактильність замінювалася одностатевою (гомосексуально-гомоеротичною) чоловічою, що було покладено в основу військової дисципліни непереможних спартанських фаланг.

Для афінян же такі моделі поводження із дітьми буди менш характерними, відтворювався культ гімнастики і естетизованої тілесності, що впливало і на їх соціальний характер: вільнолюбний, гедоністичний, гнучкий щодо різних форм комунікації (політичної, торговельної і.т.п.).

Механізми дзеркалізації вже на рівні тілесного контакту матері і дитини транслюють відповідні соціальні значення, що стають закладкою его-ідентичності: адже цей тілесний контакт в одних соціокультурних умовах може бути відчужено-індифірентним або ж гіперемоційним (тактильні обмеження та депривації або ж гіпертактильність – пор. Великобританію і Італію), гіперпротективним і кінестетично-обмежуючим або ж просторово-розслаблюючим (туге пеленання або ж можливість вільних тілорухів для немовляти – пор. Росію і США), тривожно-фобічним (в силу неекологічності суспільства) або ж спокійно-монотонним і т.п. На початкових стадіях суспільство невербально-комунікативними патернами взаємодії матері і дитини здійснює закладення соціального характеру як моделі реагування на типові фрустрації.

Тут також існують відповідні емпіричні дослідження етнопсихологів, які дають можливість переконатися в тому, що через мову тілесно-тактильних відчуттів соціум дає «зрозуміти», в який спосіб буде відбуватись соціальна адаптація дорослої особи в ньому, якою буде «онтологія соціальності» щодо індивідних ініціатив, якими фруструючими ефектами буде супроводжуватись освоєння і узвичаєння соціальних типізацій і т.п.

В теоретичному і соціально-практичному відношеннях буде порівняння досліджень А. Гезелла і Б. Цимбалістого [Див.: Українська душа, 1992, с.66-97]. Обидва автори аналізували режими годування немовлят, які стають певними префігуративами патернів соціалізації.

В радянських пологових будинках було прийнято годувати немовлят погодинно, що, звісно, було не просто тест-випробуванням на «міцність» (адже скоріше практикувалося дегуманізоване ставлення до людини, в т.ч. дитини), а ще і відповідним елементом призвичаювання до репресій з боку системи, яка часто карала без розбору, всіх підряд і без будь-якої провини.

Уявимо собі, що організм, ще не пристосований до саморегуляції, штучно ставиться на межу виживання. Переживаючи неймовірні страждання (не лише фізичні, але і душевні), індивід набуває психопатичних рис.

Психопатична організація соціального характеру, будучи витісненою (і забутою завдяки відповідним механізмам психічного захисту), знаходить своє продовження в соціально-легітимованих типізаціях, що припускають інструментально-садистську поведінку в держструктурах відповідного профілю та спорті (армія, служба безпеки), субкультурні девіації, а також різні епілептоїдні форми повсякденного відреагування, що в соціальному масштабі виливаються в «війну всіх проти всіх» (практично - полювання людей одне за одним із використанням інституцій репресивної системи, освіти, медицини і т.п.).

Громадянська війна, припинена в 30-х.рр. ХХ ст. в СРСР на полі бою, продовжувалася в 40-80-х. у вигляді психопатично-паранойяльного полювання на відьм і «пошуку чужих серед своїх». Хоча останнє звучить на перший погляд тенденційно, проте є відповідні емпіричні підстави констатувати, що ми тривалий час жили в суспільстві психопатів, які нищили одне одного. А одним із тріггерів формування психопатичного соціального характеру, в свою чергу, виступали описані вище моделі професійної поведінки та режиму в пологових будинках.

Варто зауважити також, що подібного роду репресивні практики не виглядали цілераціональним виявом терористичних програм придушення і переслідування.

«Знищення владою політичних та особистих супротивників без суду і слідства – справа невибачна з позицій демократії, аморальна, але по людськи зрозуміла. Тут проглядаєтсья хоча б якась логіка. Але знищення ні в чому неповинних людей, так би мовити нейтральних або навіть відданих диктатору чи його спідручним – це вакханалія чисто сатанинська (адже проводили цю акцію зовсім не клінічні психопати)…»[Каныгин, 2005, с.206].

Український дослідник Б. Цимбалістий описував особливості годування в українських сім’ях на території Галичини (звісно, що свої субрегіональні відмінності є і на інших територіях. Автор дійшов до висновку про те, що «…коли дитина хоче їсти і починає кричати, мати одразу годує її досхочу…Цимбалістий вважав, що при такому піклуванні дитина ростиме більш довірливою у своєму ставленні до світу, матиме інстинктивну впевненість в тому, що «якось воно буде», зберігатиме оптимізм незалежно від обставин і умов, з якими їй доведеться зіткнутися»[Цит. за: Павленко, Таглін, 1999, с.44].

Виходячи із існуючої в соціології регіонально-ментальної типології моделей соціальних життєустроїв, в ціннісні надбудови яких закладені відповідні ідеології, можна запропонувати і типологію стратегій дзеркалізації, кожна з яких матиме свої візуально-інкорпоративні та візуально-акціональні індикатори.

Стратегія максимальної (екстремної) селф-дзеркалізації. Притаманна розвиненим в техніко-інформаційному та економічному відношенні постіндустріальним соціумам та соціальним групам, що можуть відтворюватись на основі мінімізації соціальних ризиків і убезпечувати свій внутрішньо-соціальний простір від певних коливань та непередбачуваних інтервенцій агентів зовнішнього середовища.

Звісно, що це скоріше елітна, ніж масова стратегія дзеркалізації всіх (або переважної більшості) проявів дзеркального дитячого Я, через яке ставлення до інших людей (як в просторових межах соціуму та соціальної групи, так і за їх межами) стає предметно-інструментальним.

Надлишкова кількість віддзеркалень формує не лише споживчий егоцентризм і життєву філософію маніпулятора, але і візуально-структураційні атрибуції такої ідентичності: схильність до резервування надлишкового фізичного простору без особливих функціональних потреб (в житлі, розмірах і габаритах автомобілю, стилізаціях одягу тощо), дотримування значної комунікативної дистанції, експлуатативність як зовнішньо-поведінкове поєднання відчуженості і агресії, оточення себе різноманітними «групами підтримки», що реалізують функцію допоміжного віддзеркалення (у вигляді різних легітимаційних практик).

Подібна лінія загалом реалізується в соціополітичному відтворенні великих імперій, що бачать весь світ як просторове продовження себе, і тому пропонують різного роду глобалізаційно-уніфікуючі проекти соціального облаштування. Етноцентризм, притаманний державам, які коли-небудь були імперіями (або ж будуть ними) потребує на рівні соціалізації відтворення такого типу людини, яка в повному розумінні цього слова вважає себе «пупом землі».

Стратегія розщепленої селф-дзеркалізації (дзеркалізації на основі подвійних соціальних стандартів, норм та цінностей). Сам процес відбувається без урахування автентичних ціннісно-смислових універсалій спільноти із вибудовуванням «дзеркала», що складається із експектацій іншої спільноти.

Прикладом можуть бути країни із розщепленою (подвійною) макроідентичністю (скажімо, євроазійською), в яких колективне безсвідоме часто перебуває в опозиції із штучно-самонав’язуваною ідеологією. Нормативний соціотип в таких спільнотах формується на основі протиставлення ідеологічних візуалізацій – архетиповим конструктам (Росія, Японія, колишня Югославія). В продуктах візуальної культури, в т.ч. в різних складових тілесно-візуального екзісу, стратегія виявляє себе в значній кількості запозичень (імітацій), які еклектично вписуються у візуальний символізм спільноти, суперечливо переплітаючись із автентичними соціальними смислами.

Проте в подібних практиках особа формується в режимі розщеплення: вона, висловлюючись словами Лакана, не координує реальність безсвідомого із регістрами моральних, естетичних, релігійних, політичних цінностей. Це схоже на те, як росіянин надягає європейський костюм, залишаючись і в цій дисциплінарній матриці класичним азіатом.

Виховання в сім’ях в таких соціумах часто побудовано за шизофреногенним сценарієм: вимагають з точки зору належного одного, мають на увазі інше. Особливо чітким стає подібний феномен на тлі поєднання зовнішньої ситуативно-парадної вишколеності (в час стеження і нагляду) і повсякденного безладдя (за умов відсутності або ж послабленості цензури).

Достатньо звернутися не лише до наукових, але і художньо-публіцистичних праць, щоб переконатись в тому, що знаменитий радянський «шмон» вимагав від учасників соціальних перформансів саме подвійних віддзеркалень: за офіційною шкалою і неофіційною. Культур-антропологічні констатації щодо «нашарування європеїзму на азійщину» мають під собою достатні підстави.

Стратегія реверсивного віддзеркалення існує як домінантна в традиціоналістських суспільствах, де наджорсткі соціальні регулятиви створюють ефект «розмивання» кордонів між особою і суспільством. Черговість віддзеркалень між дітьми та дорослими змінюється: дорослі віддзеркалюють дітей за умови, що діти віддзеркалюють дорослих.

Останнє набуває свого візуально-культурного вираження в різноманітних тілесних деприваціях, а в більш широкому контексті - в соціальному аскетизмі та використанні сурогатів і симулякрів. Одне з провідних місць за кількістю симулякрів займає китайська культура і соціальність, де відповідні візуальні аспекти представлені в архітектурі (зникаючі дахи-пагоди, які розчиняються в височині неба), кулінарії (свинина із смаком риби, креветки із смаком грибів і т.п.), в промисловості (у вигляді множинних підробок оригінальних фірмових виробів тощо).

В Україні сценарії тілесно-виховних практик містять як мінімум два засадничих формоелементи: моторну віктимофільність – мазохістську орієнтованість матерів на моральне обмеження спонтанної рухової активності дитини (особливо – чоловічої статі) як «небезпечної» (зумовлену ожіноченням відповідних стандартів гендерної соціалізації) та створення емоційно-негативного фонового супроводу просторових експансій (моральне (а часто і фізичне) забивання, затискання, просторова депривація «занадто активних» в моторно-фізичному відношенні особин).

Негативне віддзеркалення первинної дитячої (скоріше освоювально-розвідувальної, ніж деструктивної) агресії виховательками і вчительками формує таку (висловлюючись вже в термінології Лакана) «ортопедичну матрицю тілесної розщепленості», яка має закласти в майбутньому українцеві страх перед виявом агресивно-експансіоністських імпульсів.

Такого роду «замовлення» відображає виразні цільові настанови на виховання рабського характеру (закріпленого в тому числі і на рівні тілесно-морфологічного блокування спонтанних агресивних імпульсів), який тихенько «пересиджує життя», не беручи активної участі у конструюванні соціальної дійсності. Власне, всім колабораціоністським урядам в Україні така позиція цілком імпонувала, а тому відповідні дидактичні методики і схеми тілесного виховання не зазнали належних змін.

Для соціологів та соціальних психологів добре відомим є те, що індивідність як якість людини чинить своєрідний опір деперсоналізуючим впливами машини соціалізації, тобто, насадженню особи. «Полем боротьби» стає соціопсихічний простір, в якому індивідум, пртендуючи на відстювання «територіально свого» (а «територіально своє» - це символічний локус автентичного смислоутворення), здійснює своєрідний «саботаж» щодо агентів соціалізації, які намагаються транслювати в психіку соціальні змісти, роблячи це більш прямо і відверто або ж більш завуальовано і латентно.

«Саботаж» щодо соціалізуючих впливів найчастіше може мати вираження у вигляді девіантної поведінки або ж інших екстраординарних практик, спрямованих на «підрив» (ментально-символічний, організаційний, або ж навіть фізичний) реально- або ж потенційно-неекологічних щодо психіки соціальних значень.

Наприклад, доведений до відчаю громадянин може вчинити епатажний насильницький злочин, що виражає безмежний відчай щодо глухоти соціуму; учень середньої школи може чинити опір спробам вчительки «ослухнянити» малопіддатливий «людський матеріал»; зацькована жінка вчиняє самогубство або ж замах на нього; ув’язнені втікають з колонії, протестуючи проти садистично-суворого режиму тримання і т.п.

Наведені приклади, однак, стосуються неприхованого тиску соціальної системи на індивідність. На нашу думку прихований соціальний тиск реалізується через відповідні моделі нормуючого схематизування тілесності.

Індивід може із належною долею наполегливості саботувати соціалізацію у вигляді експліцитних значень, проте, менший успіх особистий опір має щодо латентних соціальних значень, інкорпорованих в тілесних габітусах та складових візуального екзісу культурних практик.

Можна, у відповідь на моральне та фізичне знущання, вдарити охоронця або ж нагрубіянити вчительці, проте, відрефлексувати соціальний вплив через, наприклад, художній декор адміністративної будівлі, стиль та колористику одягу, запропоновані в тату-салоні візерунки вдається далеко не кожному індивіду.

Завдяки роботам Е. Фромма [Див. з цього приводу: Фромм, 1993] поняття «соціальний характер» давно вже перестало бути неологізмом для соціології та соціальної психології. І як би не окреслювався соціальний характер в дефініціях («сукупність адаптивних патернів поведінки в соціальній системі» або «вкорінена в психіці індивіда модель реагування на соціальні фрустрації), зрозумілим залишається зв’язок, що беззаперечно виявляється у впливі схеми тіла на самосприйняття, а через нього – на характерологічні структури особи. Наведемо наочно-демонстраційний приклад, що може вважатись співзвучним сьогоденню.

В масовій культурі та ідеології (особливо в тому варіанті, що представлений в художній літературі та відеопродукції) є популяризованим образ ригідного атлетичного тіла, такого собі «м’язового кіборга», високореактивного в поведінці, гіпорефлексивного в міркуваннях, жорсткого, цілеспрямованого і інструментально-озброєного в контактах із соціальним середовищем.

М’язовий корсет, у вигляді своєрідної тілесної броні, видає соціопсихічну потребу зниження чутливості і нарощування «куленепробивної стінки» щодо можливої соціальної агресії. Отже, такі тілесні інкорпорації представляють імпліцитний соціальний запит на реактивно-психопатичний морфопатерн і відповідний соціальний характер

Ригідний атлетик носить своєрідну «маску» у вигляді броні, яка захищає його від проявів таких «неринкових» якостей, як щирість, відвертість, спонтанність та креативність. Маска водночас захищає від згубної безпосередності, створюючи своєрідний каркас для розщеплення особи на «я» і «мене».

Оскільки м’язовий панцир виступає в умовах сучасної маскультури та соціальності втіленням моди, є сенс детальніше зупинитися на певних мікросоціальних особливостях його носія [Райх, 1999; Фромм, 1993; Лоуэн, 2000]:

- низька стохастичність нейронних ансамблів, що зумовлює реактивність мислення, тобто, зростання його швидкості та ергійності при зменшенні варіативності. Зменшення варіативності мислення супутнє в ригідних атлетиків архаїчно-неосвоєній емоційній сфері

- прихильність до ірраціональної авторитарної етики (право сили є сильнішим за силу права). Йдеться про такі якості соціальної моралі, які відповідають ідеології лібералізму та консерватизму. В своїй основі обидві ідеології єдині: лібералізм наполягає на необмеженому утвердженні особистої «свободи від», а консерватизм фіксує результати розгортання цієї свободи у вигляді недоторканості капіталоресурсів олігархій. Йдеться про послабленість у носія ригідного атлетичного типу соціальних якостей «зворотності» і взаємності.

- схильність до нав’язливих ідей та авторитарної поведінки.

Друга риса випливає з першої: із права бути правим на основі сили «народжується» право нав’язувати іншим свою ідеологію та поведінкові моделі. Авторитарна поведінка випливає із визнання за собою необмеженого права на соціальний тиск.

- дисморфофобія – різновид підліткової девіації, що поляґає у виявленні «боязкості» до недосконалості тілесної структури. З іншого боку, це своєрідний страх перед втратою тілесної жорсткості загалом.

Йдеться не лише про тілесно-характерологічні, але і соціально-середовищні прояви: адже втрата тілесної жорсткості багато в чому прирівнюється в агональних соціумах до особистої слабкості в аспекті структури характеру. Більше того, участь особи у дедалі ускладнюваних соціальних «сценках»-мікроперформативах просто таки потребує імунної «стінки»-відгородження (інакше витримувати «спалювання часу» в топці соціальної машини буває нестерпно).

Питання щодо художньо-кінематографічного героїзування носія такого морфорпатерну виглядає зайвим. В Америці підліткове бунтарство залишається екстремно цінним саме завдяки своїй протиставленості нудоті і сірості консьюмеризму середнього обивателя, розм’яклого від застійно-стабільного способу життя. Тому ригідна атлетика втілює запит на силу і динамізм, хоча реальна Америка в своїх тілесних виявах залищається далекою щодо цього візуального ідеалу.

Поруч із соціальним запитом на приховано-психопатичну структуру характеру, носій якої має «всіх і вся» без винятку, робячи це з високою долею майстерності, художня відеоіндустрія змоделювала також тіло кіберпростору, або ж плазматичне тіло – візуальну інкорпорацію необмеженої пластичності і технічної пластиліноподібності.

Людина в такому тілі (або ж антропоїди чи антропоморфи) виглядає як втілення гнучкості і всепристосованості. Таким чином, ектремно-твердий ригідний атлетик в образах Сталлоне і Шварценеггера співіснує із плазматичним антропоїдом віртуальної реальності як «твердий горішок» із «шматком пластиліну». Мабуть, в цьому також виявляється соціальна логіка «плавильного казана» американізму: в ньому зовні пластиліноподібні істоти приховують тверде і непорушне ядро.

Один з класиків тілесно-орієнтованого психоаналізу О. Лоуен в свої роботі «Психофізичні засади структури характеру»[Лоуэн, 2001, с.45] описує феномен Монро – відомої американської кіноактриси, образу королеви інфантильної сексуальності. Лоуен констатує наявність в структурі її тіла трьох специфічних зажимів: на рівні шиї, грудей та генітальної зони.

Авторський вердикт щодо оцінки психосоматики видатної актриси виглядає невтішним: заблокована оргастична потенція, слабка спроможність переживати афекти радості від самовіддачі, істерична штучність і позерство. Все це на тлі травмованості від згвалтування близьким родичем. Всі три зажими, виявляється, є соціально-зумовленими: завжди контролювати себе в соціальному середовищі, грати соціальні ролі (шийний зажим), мати слабкопроникнену его-ідентичність (грудний зажим), пам’ятати про небезпеку інтимності (генітальний зажим).

Якщо співвіднести ці зажими із структурою соціального характеру (або ж соціальних характерів) американської людини, то виявиться, що вони є цілком комплементарними щодо таких його параметрів, як психопатичність, істероїдність, компульсивність. Дані параметри дозволяють опановувати соціальний простір, в якому домінантними є утилітарні стосунки, розрахунок, соціальна маскоподібність і штучна позірність, нарцисизм і проституювання.

Доволі цікавою є феноменологія соціально-замовних тіл на політичному Олімпі. Іміджеве конструювання політиків є в деякій мірі підлеглим і підвладним імпліцитним канонам тілесного замовлення. Типологічну галерею експектацій щодо форми тіла політичних лідерів дає коротка політична історія незалежної України.

Перший президент України – Л. Кравчук – був (і є) типовим пікноїдом (носієм рихлої, «жирної», «колоподібної» тілесної конституції) – свого роду візуальна інкорпорація архетипу немовляти-осідлого господаря в одному політику. Л. Кучма був типовим шизоїдним диспластиком (поєднанням кістковості і структурних асиметрій тілесної форми), тілесна схема якого видавала непередбачуваність політичної поведінки як для найближчого оточення, так і для суспільства. В. Ющенко поєднує пластичну атлетику із елементами ектоморфної тілесної конституції.

Всі три президенти в своїх тілесних схемах виступають живими замовними візуалізаціями політичних героїв України: осідлого селянина-господаря, авантюриста і вільного художника-ексцентрика, які співіснують в полі політики не лише як особи, але і як політичні сценарії із наперед заданим фіналом.

Звісно, кожен із носіїв такої замовної схеми тіла відображає і соціальний характер – сукупність патернів реагування на соціальну дійсність та експектацій соціуму (великих соціальних груп) щодо легітимних актів (дій, вчинків та стратегій життєдіяльності). В одному випадку це закулісна дипломатія і політична гра на «перегравання» опонентів із використанням політтехнологій прихованого тиску (чутки, інсинуації і компроментації і т.п.); в другому – екстраординарні дії імпульсивного змісту із силовим сценарієм; в третьому – «боротьба за красу і моральність» із використанням публічної риторики, тобто, перевага вербальних актів над прагматичними політичними рішеннями.

Прецеденти такого гатунку в політичній історії України, звісно, були, і їх зв’язок із морфоантропологією має бути простежений додатково на інших прикладах. Дане завдання, проте, не є ключовим для даної роботи.

Цілком логічне питання: в який спосіб соціальний характер як сукупність атрибуцій самосприйняття індивіда в особі, патернів реагування на соціальну дійсність та соціальних експектацій щодо легітимної соціальної поведінки транслюється в морфологічний тип, фізіогномічні особливості та інші біосоціальні візуалізації?