РОЗДІЛ 9. ВІЗУАЛЬНА АНАЛІТИКА І СОЦІОЛОГІЯ ВІЗУАЛЬНОГО СИМВОЛІЗМУ ЕПІЧНИХ ПЕРФОРМАТИВІВ

Провідне місце в соціо-психологічних дослідженнях, присвячених аналізу візуального символізму в епічних перформативах, належить К.-Г. Юнгу та представникам неоюнгіанської школи, зокрема, Х. Дікману, Д. Хіллману, Д. Калшеду, К. Естес, Е. Нойману. В цьому вимірі будь-який сюжет міфу, казки, роману, новелли, іншого художнього твору містить ті ж візуальні символи, що і скульптура, архітектура, образотворче мистецтво, простори і середовища людини і т.п., а тому може піддаватись аналітичному дослідженню на загальних засадах.

Проте, в аналізі сюжетів епічних перформативів можна спостерігати два протилежні, і разом із цим взаємодоповнюючі підходи: психобіографічно-центрований та соціоархетипово-центрований.

В психобіографічно-центрованому підході, який частіше використовується в психодіагностичних та психотерапевтичних практиках між символізмом відповідних символічних продуктів (сновидінь, фантазій) та архетиповими символами епічних перформативів проводиться смислова паралель, що дає можливість встановити відповідні ізоморфізми між індивідуально-психологічною проблемою та соціо-архетиповим сценарієм її формування, розгортання та розвитку.

Ілюстративний приклад.

Д. Калшед у своїй роботі «Внутрішній світ травми: архетипові захисти особистісного духу»[Калшэд, 2007, с.321-324] проводить паралель між сюжетом казки «Принц Ліндворм» і психобіографічним бажанням головної героїні – королеви – ухилитись від життєвого вибору, замінивши його фантазуванням і регресивним бажанням отримати «все і одразу», з’ївши не одну троянду, а дві, щоб мати можливість народити і хлопчика, і дівчинку. «Це завдання,- відзначає Калшед,- здається достатньо простим, але королева забуває про свої обіцянки, і «накинувшись на солодке», зїдає і другу троянду. Вибір означає обмеження в часі і просторі. В діях королеви ми бачимо відмову від такого обмеження – вона віддає перевагу тому, щоб користуватися необмеженими можливостями такої ситуації: може бути, їй вдасться народити і хлопчика, і дівчинку. Це є рівноцінніим відданню переваги фантазії, як її розумів Віннікот (відрізняючи її від уяви), і ми вже бачили, з якою сталістю психіка травмованих пацієнтів стає диявольською, коли внаслідок такої переваги, що віддається фантазії, порушується зв'язок із реальним життям. Цілком можливо, що віддання переваги фантазії є центральною проблемою для всіх видів залежностей (addictions). Для нашої королеви це може бути «ще одна троянда», для того, хто страждає від залежності це може бути ще одна чарка або ще одна порція кокаїну. Таке компульсивне віддання переваги самопогладжуючій фантазії і пов’язана з цим відмова від життя в людській реальності, що передбачає примирення з її обмеженнями, негативно констелюють без свідоме і викликають демона».

Стає зрозумілим, що проведення паралелей між візуальними символами казки є досить плідним для діагностичного уточнення і терапевтичного опрацювання різних патоморфізмів психіки людини, що віддає перевагу життю в фантазмі перед жорсткою реальністю із переживанням психічного болю.

В соціоархетипово-центрованому підході візуальні символи епічного перформативу аналізуються методом символічно-архетипової ампліфікації з метою отримання данних для соціодіагностики і соціотерапії. Йдеться, власне, про той зріз соцієтальної психіки, який був описаний в роботах О. Донченко та автора зазначеної монографії [Див. з цього приводу: Донченко, 1993; Донченко, Романенко, 2001; Донченко, 2005; Основи фрактальної психології, 2006; Романенко, 2003; Романенко, 2005, Романенко, 2007; Романенко, Яковенко, 2008], і тут йдеться передусім про оцінку відповідних типологічних параметрів ментального профілю, які дають вихід на різнопланові проблеми колективного безсвідомого.

Міфологічні структури колективного безсвідомого, що закладаються на рівні індивідуальної психіки в процесах соціалізації – соціальної обробки людини в соціальних інститутах – можуть містити в собі відповідні схеми застосування соціотерапевтичних технологій. Тобто, здійснення символічного менеджменту структур міфологічної свідомості створює можливість для довготривалого глибинного соціотерапевтичного впливу на колективне безсвідоме та на соціальну систему.

Основними джерелом інформації для аналітичного дослідження міфологічних структур виступає в авторському баченні епос (продукти народної творчості у вигляді казок, міфів, легенд тощо) як втілення стихійно-створюваної міфології. В той же час наше сьогодення відзначене багато чисельними прецедентами продукування штучних міфологій, які поширюються через ЗМК.

Таким центральним різновидом штучно створюваних міфологій стає історія як наука. Планується розглянути шкільну історіографію як джерело нав»язування певних штучних ідеоміфологій (ідеологічно створюваних міфологічних структур), кожна з яких призначена для формування замовного образу людини (в розумінні того, що замовлення виступає як стихійно—безсвідоме колективне щеплення в процесах соціалізації одних рис особи і ігнорування інших). Саме тому суспільства виступають в міфах як уособлення певних характерологічних штампів, які поширюються в масовій свідомості у вигляді уявлень про «національний характер»

В епічних сюжетах існує своєрідна інваріантність, пов»язана із особливостями міфосимволічного відображення соціогенезу. Ця інваріантність виступає у вигляді неповторюваних сюжетних схем, притаманних даній спільноті - носію міфологічних структур як синкретичних утворень. З них відбувається подальша диференціація соціальних підсистем: політики, економіки, релігії, освіти.

Таким чином, міф є першообразом суспільства, який в згорнутому вигляді містить схеми розвитку окремих соціальних інституцій. Міфологічні герої є персоналізаціями суспільства в історії, тобто, схема розвитку героя в сюжеті міфу корелятивна розвитку соціуму в історичному процесі. Тому суб»єкти застосування соціотерапевтичних технологій мають враховувати сутність цих персоналізацій при побудові штучних міфологій сьогодення з метою уникнення дисонансів та девіацій суспільства в історії.

Отже, доки суспільство не відбулося у власному міфі, імовірність того, що воно відбудеться в історії, помітно знижується. Відповідно, якщо здійснити штучне завершення міфологічного циклу засобами соціотерапії, тобто, символічно зруйнувати ці девіантні сценарії розгортання міфу, то існує шанс повернення від кризовості та девіації до соціальної норми та екологічного існування в геополітичному просторі.

Політичні суб»єкти не можуть відокремлювати себе від міфологічних структур настільки, щоб бути цілком автономними. Певний поверховий погляд на історію суспільств свідчить про те, що політик майже ніколи не перевершує міфологічних героїв і поділяє їх долю.

В міфологічних структурах українського колективного безсвідомого закладений первообраз перерваного соціогенезу, що негативно відбивається не лише на долях окремих людей, але і суспільство в цілому, активність якого в історії набуває віктимної спрямованості. Це і є соціоцид із відчуттям відповідності власному віктимному міфу, який легітимує корупцію, політичну вакханалію, економічну нестабільність, повну відсутність спадкоємності поколінь, демографічну кризу. Таким чином, легітимація суспільства через міф в Україні відбувається як антилегітимація, тобто, суспільство як соціальна система здійснює контрналаштування окремих індивідів проти себе як проти неекологічної спільноти. Відбувається перманентне самознищення нації засобами продукування ідеоміфів із мазохістичним задоволенням гравця, який стає тим більш героїчним у власних очах, чим частіше нищить себе символічно (і фізично врешті-решт).

Поширення хибних інформаційних проектів стає інструментом контртерапії (різного роду інформаційні кампанії, присвячені геноциду, голоду, знущаннм над гідністю нації і т.п.), що спонукає багатьох політиків вважати український соціум жертвою-жебраком, яка вважає світову спільноту боржником-благодійником, що має повертати українству «борги» за історичне знущання, а на рівні масової свідомості – сприймати суспільство як цвинтарний простір, у якого немає майбутнього. Тим самим розбалансовується соціальний порядок і починається чергова політична гра «хто жалюгідніше», результатом чого стає чергова криза. Отже, українські політики намагаються перманентно занурювати суспільство в стан девіації, для того, щоб вилучати з цієї девіації максимальні дивіденди по експлуатації комплексу жертви з боку світового співтовариства.

Зрозуміло, (на попередження скептиків і позитивістів від науки), що автори вищезазначених робіт не бігали з опитувальниками і не проводили кореляційно-факторного аналізу, як, до речі, не робили його і інші зазначені вище автори, що займалися символічним аналізом.

Ілюстративний приклад 1.

Коротка казка «Бог, Христос і диявол»[Мертве царство: казки про мерців, упирів, привидів, 2005, с.265-266] дозволяє зрозуміти специфіку ментально-безсвідомого розуміння канону християнської віри в певної частини українства. Наведемо сюжет, давши його символічну інтерпретацію. «До Христового народження в бога з дияволом була розписка: поки людина жива, вона Божа, як помре – дияволові. Бог поклав ту розписку в скриню й кинув її в Ордань-річку (мається на увазі Йордан – Ю.Р.).

Народився Христос. Прийшов час хреститися, він прийшов до Ордані і прийняв хрещення. Став виходити з води – Ордань загорілась. Згоріла і скриня з розпискою. Пішов Христос у пекло за душами, а диявол не пускає:

- У мене,- каже,- розписка є…

- Ну, покажи,- каже Христос.

Лукавий пірнув раз – не знайшов, пірнув удруге – не знайшов, пірнув втретє, а Господь і заморозив Ордань на три аршини. Товкся той лукавий, товкся, та пробив лід рогами… Вискочив із води, а Ордань знову замерзла.

На дворі мороз, вітер – аж дух забився! Лукавий змерз, хотів у воду, так лід товстий. Він і зостався мерзнути.

Христос питає:

- А що, дістав розписку?

- Нема.

Взяв Христос і повипускав душі з пекла.

Від водохреща до шести тижнів баби не ходять прати сорочок, бо гріх: як баба ляпне сорочкою, то і чорт скочить в ополонку. Хай краще чорт мерзне: менше людям шкоди.

Інтерпретація. Розпочнемо її не від початку, а з кінця, скільки він є кульмінаційним з точки зору розуміння ритуально-магічних дій в фемінно-язичницькій культурі: якщо баби, мовляв, не перуть сорочки, то роблять це з метою…створити незручності для чорта(?!!).

Що це, як не намагання показати феномен магічного приборкання злих сил виконанням певних побутових ритуалів? Звісно, що це прояв наївно-язичницької віри в те, що прояви зла можна відмінити або ж злим сутностям зашкодити чимось, клацнувши пальчиком в повітрі (або не виправши білизну, наприклад).

Зрозуміло, що «мудрі жінки» в казковому сюжеті саме це і роблять, намагаючись «зашкодити чорту», щоб він в річковій воді, та не грівся (ще один з пережитків язичництва, в якому злі (як і добрі) духовні сили антропоморфізовані і натуралізовані настільки, що спроможні переживати, наприклад, почуття холоду від заморозків!!!).

Власне, антропоморфізоване їх розуміння схоплене в казці вже і в тому, що Бог із дияволом уклали, бачте, договір, ще і в формалізованому вигляді «розписки» (???!!!) – цікаво б дізнатися, як на рівні духовної реальності таке можливе??? – тобто, це був своєрідний спір про людину – чия вона? Виявляється, що в такому розумінні людина – всього лише експериментальний майданчик для відпрацьовування «домовленостей» між Богом і сатаною, що саме по собі вже виглядає інвертованим розумінням Священного писання (рівно як і те, що поки людина жива – вона «Божа», а коли помре – «дияволові», а пекло, мовляв – не вселенська могила сну, а місце сатанинських мук!!!). Така ж інверсія підстерігає читача і на початку сюжету: мовляв, сатана народився раніше за Христа, зло народжене раніше за добро, янгол раніше за мудрість Божу і Слово Боже, що не лише суперечить відповідним канонам Священного писання (достатньо продивитися Послання ап. Йоанна в Новому заповіті, хоча це вже «деталі»!!!), але і характеризує специфічно ментальне розуміння проблеми спокутування гріхів людства як своєрідної афери-авантюри і виявлення певних «хитрощів» Христа і Бога. Магічно-натуралістична комедія «товчення рогами об кригу» наводить на думку про те, що ставлення певної частини українства до злих духовних сутностей несе певний відтінок жартівливості і легковажності (мовляв, «осідлаю і впораюся», як відомий герой із твору М. Гоголя «Вечори на хуторі близ Диканьки»), що на архетиповому рівні відображає певне намагання непідзаконності законові гріха (мовляв, Бог зробив для мене «виключення», і я можу розпізнавати і, навіть, контролювати злі сили, а ще демонструвати всім, як вони магічно виконують мої побажання), а значить, відображає ту саму віру про співрівність із Творцем поза вірою і заперечення висхідної слабкості людини в гріху (що додамо, зовсім не робить українську людину сильнішою в її повсякденних контактингах із польовими трансперсональними сутностями).

Ілюстративний приклад 2.

Сюжет казки «Хліб і золото» виступає натуралізовано-секуляризованою версією спокутування гріхів і архетипу «звеличення юродивого» [Див. з цього приводу більш детально: Донченко, Романенко, 2001]. При цьому під «юродивим» розуміється не просто «божевільний», який транслює послання різних духовних сил, а і будь-який бідний, занепащений, в широкому розумінні цього слова – віктимізований (зображений як жертва) персонаж, доволі типовий для певної частини українських казок. Ця жертва має виступити (і, час від часу, виступає) переможцем по відношенню до сильних світу цього в казкових сюжетах. При цьому – слід звернути увагу – йдеться не просто про «духовну бідність і злиденність духом» (яка в християнській системі координат є канонічною), а саме про соціально-економічну бідність, яка символічно перемагає багатство. В сюжеті казки в пекарні печеться хліб, одна паляниця схоплюється і котиться дорогою, прикочується до воріт пана і просить «прийняти» її задля ситості, але отримує відмову: у пана, мовляв, калачів вдосталь… Зрозумілою є алюзія на Священне Писання, де Христос називає себе «хлібом з небес», хоча варто уточнити, що символізує своє тіло не хлібом, виготовленим з дріжджового тіста (паляницею), а прісним хлібом!!!(ну, це, як завжди, деталі). Отже, паляниця випечена в пекарні, стає своєрідним сурогатом-субститутом «хліба з небес». Далі хлібина закочується на двір бідняка, у якого хліба не було, і тому діти, які бавилися надворі, «побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хижі. Тут же діти почали її краяти ножем та їсти. З’їли майже всю, залишився тільки окраєць, а з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду».

Зрозумілим тут стає суто орально-магічний спосіб задоволення бажань у фізичній їжі без духовно-особистісної трансформації. Читай: для ситості і гараздів треба бути матеріально-бідним і жити в скруті(???), тоді зрозумієш значення «хліба з небес», випеченого в пекарні(???) (при нерозумінні значення духовної злиденності перед Богом). Сюжет продовжується на рівні золота, яке прикочується до заможного (золото – символ світської слави і успіху, зовнішнього ефемерного блиску у самовдоволенні). Золото створює для заможного всілякі негаразди: діти почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина – множитися… Не стало в пана хліба, і пішов він до бідного обміняти хліб на золото. Бідний золота не взяв (адже він етично досконаліший за пана, жертва «розумніша» за агресора – це суто ментально-архетипова установка українства, щоправда, не спрацьовує без усвідомлення духовного сенсу жертовності і страждань!!!), і дав половину хліба панові. І, наприкінці, настає помста на рівні плебейського фантазму: з окрайця у бідняка виростає нова хлібина, у пана вона не виростає. Жертва (юродивий) має перемогти, і символічно-магічно перемагає.

Даючи відповідний соціально-психологічний коментар до такого архетипового вияву, варто погодитись з міркуваннями певної частини представників української політичної думки консервативного напрямку [Див. з цього приводу, напр.: Потульницький, 1993], що антиаристократична, антиієрархічна спрямованість українства, вкорінений в національній ментальності анархізм, неповага до соціальних авторитетів зумовлює аісторичність української нації. Провідну роль в проявах цієї аісторичності відіграють селянство та інтелігенція, один клас, що безцільно страждає, інший – оспівує і легітимізує ці страждання. На «провансальство» української інтелігенції неодноразово вказували також представники націонал-радикального напрямку української політичної думки (зокрема, Д. Донцов та М. Міхновський), хоча «провансальство» стосується не лише провінційності, але і духовної аморфності і «відхрещування» від духовних проблем, передусім – від проблеми само-визначення (визначення етнічної самості) як намагання залишатись в колективно-безсвідомому стані. Залишення в останньому знаходить своє фантазмічне відображення в казкових сюжетах, де зло бере гору над іншим злом при співпраці з людиною.

Тим самим на архетиповому рівні не просто реалізується мотив плебейської помсти, але і в утрованому вигляді постає колективно-психологічне розуміння справедливості (див. ілюстративний приклад 3).

Ілюстративний приклад 3.

В казці «Два брати» постає сюжет перемоги бідного брата над заможним завдяки злодію, якого бідний викуповує за останні гроші на ринку. Зрозумілою є мораль самої казки: побратаєшся із злодієм – будеш переможцем над заможним. Казка відображає архетипово-міфологічний мотив «героїзованого злочинця» і вкоріненості в національній культурі схильності до іллегітимного розв’язання виникаючих соціальних протиріч.

Ілюстративний приклад 4.

Казка «Орел-беркут» дає можливість здійснити аналіз візуального символізму методом юнгіанської редукції-ампліфікації. В сюжеті орел-беркут виступає символом одухотвореної хижості, тобто, тієї самої духовно-нормованої агресії, в яку старий вояк заповідає не «стріляти» своєму синові. Стає зрозумілим, що це своєрідна заборона на вбивство відповідної хижої психічної сили, по суті – заборона на самокастрацію в духовному вимірі.

«Я передаю тобі фізичну агресію»,- говорить батько, передаючи у спадок синові вояцьку зброю,- і ти можеш придушувати нею всілякі прояви власного безсвідомого, але не стріляй у власне-одухотворені прояви цієї агресії, тобто, потяг до духовного і горнього» (можеш стріляти всіляку дичину, але беркута не руш).

Далі батько оповідає «підстави» для такої заборони: він бився із Шарканем (змієм), у якого було 6 голів (читай – із злою силою, що символізує духовну незвершеність, адамову «шістку», бо 6 – число Адама (євр. Adamah- червона земля, або ж «земля у вогні», що ще не стала звершеною). Коли зло спробувало покликати беркута «на допомогу» і попросило краплю води (для погашення того самого тління зла), беркут (читай – дух-одухотворена агресія) стала на сторону батька і дозволила йому отримати перемогу над злом, посипавши голови піском (читай – фізичним матеріалом, що символізує пустку і минаюче, тобто, безнадійну усамітненість зла).

І от, взявши на озброєння батькову фізично-фалічну агресію (як тут абстрагуєшся від фройдівських тлумачень довгастих предметів?), син пішов мандрувати по життю. Під одною липою, що застала його на полі (читай – перебуваючи в ілюзії або ж зміненому стані свідомості, оскільки «липа» якраз і символізує цю несправжність, при чому не лише на відповідному жаргоні і соціолекті, але і в силу притаманних їй психо-фармакологічних властивостей – зокрема седативного і снодійного характеру) він занурився в безсвідоме (настала ніч). Юнак подумав, що можна було б і залишатися в такому без свідомому стані, але побачив (пережив інсайт), як пробуджується його маскулінна свідомість (на горі запалюється світло), яка закликає до гордовитого самозростання і досягнення успіхів (символ гори).

Хлопець вийшов на гору (читай – усвідомив інсайт), і побачив, що це світло пов’язане із спокусами і насолодами від світу цього, яким володіють грабіжники (золоте яблуко в розбійників) – багатством і насильством (владою), які створюють ілюзорну повноту життя, яку хлопець боїться, але, разом з цим, бажає. Як здобути ці блага і перестати відчувати страх? Треба виявити фізичну агресію в спілкуванні з агресорами-демонами (розбійниками) (чорна долоня агресора є символом зони контакту (стрелити). Юнак стріляє (виявляє фізичну агресію), і бачить, що багатство і влада – це наркотики, призначені для духовного сну (їх символізують макові зерна).

Виявлення агресії щодо снодійного засобу привело сильних світу цього - бісів-розбійників в стан лякливого заціпеніння. Тоді хлопець вирішив: ввійду я до них, тобто, вступлю в контакт. Вступив (практично – став одержимим). Зла сутність промовила, що він розбив найдорожчу річ – снодійне, що приховувалося під оболонкою світського успіху через гроші і владу.

За посягання на таємницю трансперсональних сутностей юнак заслуговує на психічну смерть, але якщо він буде спроможний власною фізичною агресією і потягом до насильства вбити одухотворену хижість (читай – духовні потяги), то отримає право на життя. Хлопець запитує про походження цієї духовної сили. На це трансперсональна сутність відповідає йому, що за третьою горою (тобто, за станом духовно-душевної нерівноваги в досягненні маскулінного успіху) перебуває поганин (в даному випадку – персоналізація землі-безсвідомого, тобто, за чоловічим тріумфом настає безсвідомий стан, представлений поганином в темному палаці без жодного вікна). Важко здогадатися, що несе з собою це безсвідоме, бо на сторожі його таємниці знаходиться та сама одухотворена агресія, представлена беркутом (на брамі сидить один беркут – неможливо підступитися).

Цю одухотворену агресію можна здолати лише фізичною агресією, але ж злим духовним силам не під силу напряму вбивати біосистеми (у нас немає крісів, тобто, мушкетів).

Вояків син подумав: чого мені боятися цієї одухотвореної хижості? Я обійдуся без застосування фізичної агресії (пройду без жодного пострілу). Злі сили захотіли побачити, як воно буде (цікаво, що і тут ми бачимо таку собі дитячу фантазійність в тому, щоб людина магічно поводилася із злими силами, виявляючи щодо них відверту самовпевненість; про цей язичницький архетип комізації-примітивізації сил зла без допомоги Божої вже йшлося вище).

А хлопець, виявляється, надумався стати безсвідомим «в зоні заземлення» (читай – проігнорувати принцип реальності за допомогою власного безсвідомого, тобто, присипити одухотворену хижість-беркута імітацією безсвідомого стану). Коли він підійшов прямо до воріт, то одухотворена хижість-беркут почала давати знати про свою присутність, тобто, закликати до пробудження (переходу в свідомісний стан), але хлопець сказав: «Чого ти кричиш, хижість? (чого, мовляв, закликаєш мене до усвідомлення), я ж стою на своєму без свідомому, а не на твоєму, тобто, керуюся своїми драйвами, а не твоїми).

Беркут склав крила (духовні потяги на певний час вгамувалися), і тоді хлопець закликає злі сили проламати цензурні обмеження («проламати мур» – читай, звільнитися від вимог моралі). Коли моральні обмеження було проламано (мур зламано), юнак спромігся виконати роль розвідника щодо безсвідомого (увійшов в темний палац). А в язичників (читай - безсвідомому) було так, що коли були приспані духовні потяги, то дрімала і цензура, тобто, бездуховний язичник (бездуховне безсвідоме) ставав аморальним, тобто, людина без відповідних духовних інтенцій стає нижче соціальної моралі («а в поганина було так, що коли на брамі дрімав беркут, то дрімала і вся варта»).

На першому рівні безсвідомого відкривається неусвідомлена обмежена розсудковість (як тут не згадати того, якою дурною буває людина іноді, коли намагається в усьому слідувати розсудковим стереотипам!!!); на другому рівні – афекти, але під ними приховується найстрашніший страж – безсвідомі деструктивно-агресивні драйви, танатос, сила смерті і руйнування.

Хлопець потрапляє в зону «великої свідомості» (читай, свідомості, що переоцінює власні потенції, свідомісної інфляції), яка досягалася за рахунок доволі крихких ідеалів. Тут знаходиться ідеалізовано-приспане жіноче начало чоловіка – аніма за Юнгом.

Чоловікові сподобалися зовнішні ефемерні прояви ідеалізованого жіночого начала, він вступив з ним в контакт і «пробудив дівчину» (швидко перевів на свідомісний рівень). Тим самим юнак створив розщеплений стан свідомості, в якому ідеалізовані прояви власного жіночого начала, будучи відокремленими від темноти безсвідомого, не могли бути адекватно усвідомленими (йдеться про неможливість адекватно усвідомлювати і оцінювати тих, кого ми ідеалізуємо, оскільки в будь-якій ідеалізації є одномірність позитивної надоцінки, яка обов’язково призведе до знецінення).

«Пошлюбившись» із власною ідеалізацією, юнак став думати, як врятувати її від знецінення, тобто, як на тлі біло-ідеалізованих проявів не помітити чорноти безсвідомого, коли розпочнеться його наступ («поганин має скоро прийти»). Та куди тікати від знецінення?

Єдиний вихід - через зламану цензуру (пробитий мур), тобто, через зруйновані моральні обмеження (власне, якщо не висуваєш моральних домагань до іншого, то нема і чого знецінювати).

Але ж за зламаними моральними цінностями стоять злі сили (звісно, психіка усвідомлює всю небезпечність індивідуально- та колективно-безсвідомих психічних проявів, під які замасковано трансперсональні сутності!).

Жіноче начало закликає, виявляючи ініціюючу роль щодо «розгубленої маскулінності» (звісно, в українській казці рідко де зустрінеш чоловіка і чоловіче начало в якості керманичів!) впустити прояви безсвідомого в передсвідомість, щоб залишки цензури (соціальної моралі) виявилися для них «смертельними»: демони «поприлипали» до цензури (просто на сміх!), бо безсвідоме було фундаментально-чоловічим (виготовленим з каменю – суто чоловічого маскулінного матеріалу; при подальшій архетиповій ампліфікації стає зрозуміло, що каменем цим став сам Христос, про якого Писання говорить: «Камінь, відкинутий будівельниками, зробився головою кута; це від Господа, і це дивно в очах наших» [Пс.117, 22-23].

Хлопець разом із пошлюбленою ідеалізацією жіночого начала тікають від знецінення (хлопець і дівчина тікають, але в дорозі веселяться й граються), але роблять це в дитячому стані свідомості (легковажно). Тим часом безсвідоме «повертається» (наступає) і пожирає демонів(!!!) – ще одна магічна фантазія в поводженні із силами зла). Ідеалізована аніма (жіноче начало) зникло.

Безсвідоме зруйнувало всі цензурні перегородки і забажало вбити також і духовні потяги (одухотворену хижість), але та «полетіла» слідом за пошлюбленими. Тепер ця сила має «помститися» чоловікові за спробу обхитрувати її через мімікрію безсвідомого стану. Аж от молодята підійшли до життєвих випробувань – захопленість мінливим і пристрастями, і журяться, як їм пройти через це випробування

І тут бачать – ця сама одухотворена хижість повертається і хоче схопити жінку, щоб понести в минуле. Заради жінки він порушує батьків заповіт «не стріляти» в духовні потяги, тобто, вбиває свій духовний потяг заради жінки і жіночого в собі (по суті – реалізує акт духовного оскоплення-кастрації).

Заради вбивства духовності довелося понести жертву у вигляді наступу демонізованого безсвідомого: життєве випробування призводить до поглинання ідеалізованого юнаком жіночого начала архетиповою темрявою – підземним царством. Власне, підземне царство за даних обставин означає демонічний вимір жіночого начала, в якому з’являються відьми – жінки, що володіють потаємним знанням.

Але хлопець і тут використав той же спосіб мімікрії, тільки цього разу він мімікрував під танатос – смертоносно-руйнівну силу поганина (читай - колективного безсвідомого). Відьми по черзі зізнаються в сестринстві хлопцеві, що має означати його спорідненість із демонізованою анімою. При цьому відьми (читай – множинні прояви демонізованої аніми) «вливають» в хлопця «життєву силу» – волячу кров, яка на мові психології є символом єднання із тваринним світом, перш за все із тваринним жертвоприношенням.

Хлопець випиває повну чашу незвершеності, тобто «шістку» склянок вина з волячої крові – число Адама, що йде в порох, але відчуває неймовірну життєву силу від землі.

Далі він запитує у вже рідного йому демонізованого жіночого начала, де ж поділася його жінка, яка злилася із безсвідомим, тобто, стала архетипово-одержимою? Мовляв, в якому закутку безсвідомого прихована його звільнена від одержимості аніма? Відьми не можуть відповісти на це запитання, констатуючи лише те, що безсвідоме володіє всім підземним світом (читай – глибинними виявами жіночого начала), ще й має цілу царину (палац) на землі, але подолання безсвідомого потребує того, щоб «відкрити браму», тобто, увійти в саму смертоносну товщу колективо-безсвідомих і глибинно-жіночих проявів.

Хлопець, однак, не подолав натиску безсвідомого, а почекав, доки воно відступило і «випустило» дівчину. Дівчина натякає хлопцеві на неможливість двоєдушності (тобто, андрогінності), і тут він згадує про свою фізично-фалічну агресію (кріс).

Дівчина говорить, що нею неможливо вбити безсвідоме, бо воно не є живою істотою. Далі юнак намагається вивідати в безсвідомого його «секрети». Нарешті безсвідоме зізнається, що «має серце бугая», тобто, тієї самої тварини, яка символізує собою темну силу, що приноситься в жертву сонцю (читай – тваринні потяги, що приносяться в жертву свідомості). Тут, відбувається магічне перетворення безсвідомого в живу істоту (хоча, до цього було сказано, що воно «бездушне»).

Перетворене на звичайну живу істоту безсвідоме юнак вбиває(!!!) елементарною фізичною агресією. Надалі відбувається метаморфоза на грунті одухотвореної агресії, яка посідає очільне місце на рівні свідомості (човна). Адже саме завдяки човну, на якому сидить орел-беркут вдасться подолати води безсвідомого і нарешті дістатися реальності. Одухотворена агресія (беркут) в значній мірі деградувала – вона «возиться в човні» (читай – обмежує себе проявами звичайної свідомості). То як же реанімувати вбиту духовну силу (як домовитися з беркутом?) – запитує юнак.

Відьма дає пораду: най вперед ступає жінка, яка не розпізнається духовною силою, бо Дух не терпить роздвоєності (порада не сідати в човен удвох). Після того, як дівчина наново усвідомила себе як відокремлену від чоловіка істоту, це ж мав зробити і юнак. Але його фізично-фалічна агресія була розпізнана духовною силою, і нею довелося пожертвувати – втопити в безсвідомому.

В ту ж хвилину до хлопця повернулася його духовна сила, що повернула його до реальності земного світу, приналежного жінці… Юнак потрапляє на царювання через батька своєї дружини, яка виявляється дочкою царя. Духовний потяг приноситься в жертву подружньому єднанню(орел-беркут згоряє), для того, щоб «всім було добре». У всій країні юнак здійснив цензурну заборону ним же скоєного злочину проти духовної сили, ставши царем через жінку.