У цьому зв`язку виникає необхідність визначити системотворчі ознаки саме соціо-драматичної (спектаклеподібної) взаємодії.

1. Першою такою ознакою є демонстративний, спрямований на сприйняття і оцінку або якусь іншу реакцію, характер даної взаємодії. Спектакль завжди розіґрується задля інших, з тим, щоб досягти наприкінці даного процесу якоїсь вигоди, вираженої в предметно-речовому або культурно-символічному вигляді. Саме це ми і маємо в даному випадку – аукціон є демонстративною публічною акцією, певним різновидом ґри. Він включає в себе конкуруючих ґравців, пошукувану винагороду, більш-менш формалізовані правила (дозволені та заборонені дії), ресурсний кошторис ґравців, включаючи їх фізичні, інтелектуальні та морально-психологічні якості.

Однією з додаткових переваг даного явища: його принципова відмінність від просто торгівлі чи більшості інших сегментів сфери побуту є саме принципова націленість аукціону на конкурентну іґрову взаємодію. Це проявляється, зокрема, в такій процедурі як торг – боротьба за сприйнятливу для взаємодіючих сторін ціну товару, послуги чи інформації. В інших випадках ціна є стабільною і заданою наперед, і лише на аукціоні вона формується у процесі взаємодії.

Ціна тут виступає продуктом чи результатом взаємодії, досягнутою угодою, в основі якої лежить згода, тобто, компроміс як розв`язаний і замирений конфлікт. Сам спір стосовно ціни, тобто торг, перебачає обмін словами, репліками, спробами залучити когось на свій бік, отримати моральну чи навіть фізичну підтримку, переконати у своїй правоті, навіяти деякий настрій чи сформувати певний імпульс або мотив.

Торгуючі сторони у цьому процесі «гнуть свою лінію» або, виражаючись словами Гофмана, – «виконують свою партію». Мають місце тут також маленькі та не тільки хиртощі, спроби взаємного обману, мімікрії (видавання чогось одного за зовсім інше) і підстановки (непомітне повернення іншого на своє колишнє місце).

Разом із тим, тут можуть бути свої ґрупи підтримки, анонімні організатори «ґромадської думки», добровільні чи спеціально найняті суфлери, всюдисущі експерти, коментатори і навіть коментатори коментаторів. У більшості випадків не дуже очевидний чи зрозумілий також справжній власник виставлених на продажу речей (ними можуть бути не лише речі, але й прохання здійснити уступку, тобто діяти у чиїхось інтересах, а також сприйняття деяких ментальних чи культурно-психологічних продуктів типу світогляду, переконання, віри, ідеології, утопії тощо). Супроводжувана подібну взаємодію взаємна маніпуляція є цілком законною, оправданою і по-своєму продуктивною.

2. Другою базовою ознакою соціального спектаклю виступає сценічність, яка з одного боку виражає неординарність події, з іншого – спеціально формується, підпримується і посилюється частково добровільно всіма учасниками даної взаємодії, частково спеціально підготовленими і найнятими «професіоналами». В результаті святкова атмосфера аукціону (це загальна риса будь-якого соціального спектаклю, його необхідної передумова) принципово протистоїть усьому звичайному, буденному і ординарному, а тому вульгарному. Неординарність події та ментально-психологічного стану ґравців проявляється в їх можливих незвичайних діях, екстатичних вчинках надмірностях оцінок і позицій.

У таких ситуаціях люди ведуть себе інакше, ніж звичайно, досить часто переживаючи це як стан насолоди, як свого роду соціальний (не фізико-хімічний) наркотик, після якого з необхідністю наступає «похмілля» – спустошеність, розчарування, озлобленість, досить часто невідомо на кого і чому. Це є одним із тих факторів, які провокують терор практично після кожного соціального бунту чи революції, які В.І.Ленін називав «святом народних мас». Так що можна з деякою впевненістю сказати, що чим гучнішим було свято, тим жорстокішим – похмілля.

3. Третьою важливою особливістю акціону, а значить – соціального спектаклю взагалі, є якісна невизначеність продаваного продукту (чи-то сімейне срібло, чи-то збанкрутілі підприємства, чи обіцяне циганкою-ворожкою «дівоче щастя»). В своїх закликах, деклараціях, гаслах, політичних проґрамах тощо «продавці» уникають, по можливості, будь-якої конкретизації щодо умов реалізації товару (послуги): часу, місця, спортивних якостей, місця виробництва, способу використання, технології досягнення тощо.

Замість цього має місце надлишок подання міфолого-утопічних властивостей і елементів, реалізації або навіть будь-яка емпірична деталізація яких відноситься за можливістю в минуле або майбутнє. Це є також однією з фундаментальних рис соціального спектаклю: його цілі і наміри завжди відірвані від актуальної ситуації, піднесені над нею, винесені в інші часи, тоді як плата-інвестиція за ці абстрактно-образні блага має бути внесена негайно.

Отже, «продавець» як одна з основних фігур даної театральної чи театралізованої взаємодії на аукціоні виглядає скоріше як аферист чи шахрай. Виникає у цьому зв`язку цілий ряд запитань: чи можливі спектаклі такого роду без обману? Чи завжди «продавець» (у більш абстрактному контексті – «ініціатор» чи (і) «організатор») спеціально, з наміром вдається до обманних манипуляцій, чи є випадковим їх співучасником і виконавцем? Як при цьому розподіляється вигода і витрати між учасниками взаємодії, є вони партнерами, конкурентами чи навіть ворогами?

Якщо одночасно мають місце всі негативні моменти взаємодії (організатор, продавець та інші співвиконавці) свідомо обманюють, маніпулюють і присвоюють собі всю чи левову частку того продукту, який «вироблено» під час і завдяки спектаклю, то чи можна назвати це спектаклем «за поняттями», тобто, таким, в якому найбільшою мірою розкривається сутність даного явища?

До речі, саме це, як вказувалось у попередньому розділі, закидалось І. Гофману його критиками: вони звинувачували автора концепції «подання себе» в тому, що він описує деякі цілком поширені, але для науки не суттєві, випадки побутового, за своїми наслідками – безвинного, обману шляхом розіґрування примітивних спектаклів.

Між тим, не має принципового значення рівень вагомості деякої події, це скоріше важливо для історика, який шукав визначальні чинники історичного процесу, відшукуючи їх в історичних (масштабних за своїм розмірами) подіях. Для соціолога, який досліджує не історію, а суспільство, значиміший є сам факт формування деякого соціального порядку, тобто, виникнення стійких, стабільних і відтворювальних стосунків між людьми. Якщо поглянути з цього боку, будь-яке випадкове або навмисно створене зібрання (сукупність) людей, між якими виникли сталі, відтворювані й унормовані (регламентовано на основі заздалегідь сформульованих, або хоч би імпліцітно зрозумілих для учасників взаємодії правил) стосунки вже є суспільні відносини або суспільство чи його певний сегмент. У цьому відношенні будь-яка хоч би відносно стійка ґра за певними правилами вже заслуговує на увагу як об`єкт спостережння чи дослідження.

Звичайно, те, що цікавить саме нас, не є будь-якою іґровою діяльністю, бо не будь-яка ґра є достатньо інформативною та показово-демонстративною. Є чимало побутових розважальних ігор, коли люди ґрають просто так, аби «вбити час», якось розважитись, побороти нудьгу повсякденного безглуздя, наповнити принципово порожній час деяким квазі- чи псевдосмислом. До цього класу відносяться всі ті побутові іґри, де і коли люди, за загальним і досить точним виразом, «вбивають час», у більшості випадків нікчемно, бездарно і непродуктивно.

В цьому випадку час не лише не є ґроші, але з деякою більш високої точки зору, і не життя. Сюди можна віднести всі карткові іґри, любительські, малопрофесійни шахмати, футбол задля зміцнення здоров’я тощо. Неможна до аналізованого нами класу явищ віднести ті величні історичні драми і трагедії, де задіяні величезні маси людей і значні обсяги фінансового і техніко-інформаційного ресурсу, і які досить часто супроводжуються такою ж масовою загибеллю людей. Вони у подальшому входять в історичну пам`ять людей як знакові події, за якими досить часто «маркують» (позначають) протікання історичного часу. Щодо них існує цілком стійкий мовний конструкт типу «театр воєнних дій», «драма історії», «подія епохи» тощо.

Це особливі, ключові та знакові події, структурно-функційна і поведінково-діяльна анатомія яких, а також вплив на наступні події настільки особливий, що потребує зовсім іншої генетично-діалектичної методології аналізу.

До аналізованого нами класу ігор входять ті, які знаходяться десь посередині у будь-якому значенні цього слова: величини, структурно-функціонального масштабу, наслідкових впливів, рівня виявлених у них закономірностей чи детермінованих стійких зв`язків, причин і наслідків, прикутої до них колективної уваги і зацікавленості в них ґромадської думки. Більш формалізовані до них вимоги мають наступний характер:

■ взаємообмін і взаємодія в них проявляється через повторювані дії, які з часом тяжіють до все більш стійкої повторюваності, набуваючи при цьому рис «стійкої» стабільності;

■ окремо взята іґрова ситуація має, образно кажучи – гіпнотичний ефект, тобто пошируюється на найближче соціальне середовище, втягуючи все більше сегментів цього середовища у свій простір, залучаючи до себе все нових ґравців. Проте процес цей не є нескінченним; далі він починає підпорядковуватись закону «згасаючої хвилі»;

■ одночасно з цим спостерігається рух від початкової відносно гнучкої до видозмін «фамільярно-товариської» фази до все більше стійкої, застиглої, стабільно-статистичної, формалізовано-бюрократичної фази. Цей рух ще можна позначити як формалізацію чи інституціалізацію.

Має місце також символічне окреслення статусу території ґри: етнічної (через одяг), державної (кордон), власності (паркан чи його замінник) або вказівка на позначення власності (вивіска на державних, виробничих або комерційних структурах). Специфічним символічним репрезентантом є в сучасних умовах реклама; її можна розглядати представником, позначником чи навіть фальсифікантом того, що стоїть поза нею. Нарешті, не більше, ніж деякі символи, більш-менш вдало подані і розіґрані у рольовій поведінці, є фігури політиків, яких в даному контексті можна позначити як акторів розіґруваного спектаклю. Хоч про їх справжні якості ми можемо судити лише з того символічного образу, який функціонує у ЗМІ та соціальній комунікації; вони в більшості випадків попередньо «фабрикуються» відповідними PR-службами.

У процесі символічно-рольового представлення статусу на відміну від розіґруваної ролі, звичайно, більше значення або «вага» належить предметно-речовому підтвердженню або просторовому розмежуванню. Соціальний простір відрізняється від фізичного тим, що він носить «перпендикулярний», тоді як предмети та речі навколишнього світу можуть бути розташовані один стосовно іншого як горизонтально (далі – ближче), так і вертикально (вище – нижче).

Соціальний же простір завжди або переважно структурується за принципом вище – нижче. Окремі індивіди або соціальні ґрупи завжди розташовуються на «соціальній драбині». Перебуваючи в одному і тому ж фізичному просторі та часі, вони в той же час знаходяться на різних соціальних щаблях або сходинках: багатший – бідніший, старший – молодший, владний – безвладний, сильний – слабкий, неґрамотний – освічений, дурний – мудрий і т. д.

Навіть у випадку, коли суспільство прагне «урівняти» якісь спільноти в їх безправ’ї, бідності, злиденності, невігластві тощо, люди чинять суттєвий спротив, прагнучи по своєму рестратифікувати власні відносини. Зокрема, у в’язниці існує своя стратифікація: злочинна «еліта» (вори в законі), «середній» клас (мужики), тюремний «пролетаріат» – (опущені). До речі, останній термін («опущені») яскраво свідчить про те, що це – соціальні дії, націлені на стратифікацію, лише завдяки якій може відбутись ідентифікація та її (ідентифікації) символічне підтвердження та ствердження.

Той факт, що соціальний простір, як сцена театралізованої взаємодії стратифікований вертикально, засвідчуються деякими символічними аспектами соціальної взаємодії. При можливості, вищий статус завжди розміщений на більш високому місці, на підвищенні: царський трон, стіл для президії, амвон перед алтарем для священиків (в перекладі з ґрецької – «рай гори», тобто, найвища точка можливого фізичного розташування).

У деяких випадках, коли з тих чи інших причин фізичне підвищення начальника над підлеглими неможливе, особливим чином облаштовується горизонтальний простір: просторий кабінет, як правило – видовжений, аби через фізичну дистанцію засвідчити соціальну розбіжність і відмінність, ширма. Проте в цей процес символізації статусної стратифікації включені не лише фізичні об’єкти, а й люди: секретарка у начальника, особистий водій, охоронці, особисті кухарі і інший суто людський супровід статусно-виділених соціальних фігур має не тільки, і навіть не стільки технічне, скільки статусно-символічне призначення.

Чим більш розпливчасто визначений статус через предметно-речові, владно-розпорядницькі й інші ресурси, тим необхіднішим і значнішим стає його символьно-рольове позначення, вираз і презентація. У цьому випадку, особливого значення набуває зовнішній вигляд, технологія поведінки (стиль, ритуал, манери, дрес-код, макіяж тощо), мовлення, звичайні та ритуальні жести, пози, взуття, прикраси. Важливим моментом є облаштування простору соціальної взаємодії, те, що Е. Гофман називає «сценою». Інколи вона обирається, у деяких випадках – спеціально облаштовується, подібно до того, як це робиться у театрі, де певні речі і явища несуть інформаційно-емоційне навантаження.

Слід також зазначити, що значення і вага статусу та ролі конкретизуються стосовно до сфери і місця соціальної взаємодії. У формальних, особливо адміністративно-бюрократичних структурах, де статуси визначені формально-правовим чином, статус є визначальним стосовно ролі. Дії «керівника» регламентовані наперед відомими у даній структурі правилами, звичаями і відносно чіткими колективними очікуваннями. Його («керівника») поведінка настільки схематизована, що допускає лише незначні коливання, пов’язані з деякими індивідуальними рисами та конкретикою саме даної ситуації. Все те, що виходить за рамки приписаного, викликає більш-менш суттєве збурення, неспокій чи якийсь інший колективний ажіотаж.

Стосовно до поточної української ситуації відомі випадки в деяких закладах, що ажіотаж може викликати навіть поява у джинсах викладача, ректора вищого навчального закладу чи вчителя. У даному випадку можна говорити про перевдяганні ролі. Інколи це пов`язане зі зміною іміджу «актора»; таким є випадок, коли це робиться навмисно і демонстративно. Наприклад, задля того, щоб засвідчити свій демократизм. У цьому разі, слід вести мову про реконверсію окресленої ролі і статусу, прагнення надати звичному статусу нового зовнішнього профілю. Проте, символьно-рольові інновації статусного профілю у формальних структурах завжди достатньо обмежені, згідно їх виробничого призначення, а також бюрократією, як загальним принципом відносин, яка за своєю суттю не терпить особливого, незвичайного, «нештатного».

У неформальних добровільних асоціаціях типу товариських ґруп, дозвільних спільнот, поселенських ґромад відносини між статусом і роллю розгорнуто навпаки: тут роль є скоріше домінуючою, аніж підлеглою і заданою моделлю поведінки. Точніше кажучи, тут роль є не презентацією статусу, а заявкою на нього.

Суб`єкт дії організовує свою поведінку на сцені взаємодії, зовнішній вигляд і манери адекватно тому, на який саме статус він у даній спільноті претендує. Відповідно, він має продемонструвати, засвідчити, підтвердити і ствердити своє право на приналежність, визнання і схвалення. Характер соціальної взаємодії у цьому соціальному просторі проте такий, що тут статус жодного учасника взаємодії не набуває остаточного визначення; він весь час «плаває», постійно корелюючись із конкретними обставинами і специфікою ситуації.

Особливість тут полягає і в тому, що жоден із учасників взаємодії, як показують, зокрема, відповідні соціометричні опитування, ніколи не знає свого остаточного статусу. Тому тут роль не лише визначальна, а і більш стабільна, аніж статус. У формальних структурах подібна ситуація, як це доводив П. Блау (див.: [Blau, р. 187-194]), спостерігається лише на стадії її створення, коли всі або більшість учасників ще не знають свого справжнього місця в даному середовищі, а тому лише демонструють свої потенційні ресурси, прагнення і домагання, як правило, суттєво їх завищуючи.

В принципі, форми статусно-рольової стратифікації символічно опосередковані, в результаті чого символ стає знаком статусу, ролі або навіть сам позначає процес їх взаємного переходу. Вони різноманітні, їх опис можна продовжити практично до нескінченності. Тому постає необхідність виявити механізми, а можливо, і технологію їх взаємного подання (презентація через зовнішні форми поведінки) і визнання (схвалення та підтримка індивідуальної або колективної персоніфікації статусів) чи надання деякого статусу за вдало розіґрану роль. При цьому ми прагнемо розглянути статусно-рольову взаємодію інноваційно.

У більшості робіт на цю тему” [Див.: Юрженко, 2005; Энциклопедический социологический словарь 1995; Туленков, 2009; Тарасенко, Іваненко, 2004; Социология на пороге XXI века: основные направления исследований, 1999; Сорокин, 1992; Резнік, 2003; Пачковский, 2000; Тернер, 1985, с. 236-239] і статус, і роль виступають у вигляді деяких схем, у кращому разі – моделей поведінки. Практично не береться до уваги «сцена» (той соціальний простір, у межах якого статусно-рольові стосунки набувають якоїсь тимчасової завершеності). Отже, як окреме завдання ґравцю треба звертати увагу на «антураж» (людське чи предметно-символічне наповнення чи заповнення сцени), «публіку» (сукупність індивідів чи ґруп, реакція яких на статусно-рольову «ґру» визначає позицію діючого агента), «третейського суддю» (тобто той суб’єкт, який оцінює ґру і визнає статус або роль ідентичними індивідуальній чи персональній на них заявці), ґрупи підтримки і протидії, «закулісся», інші приховані агенти, вплив яких на формування статусно-рольових стосунків має місце.

Найадекватнішим теоретичним підґрунтям для розв’язання такого завдання може бути, за нашою думкою, концепція «самопрезентації» І. Гофмана (див.: [Goffman, 1959]). Якщо нам це вдасться, то це буде достатнім аргументом на користь того, що це – важливий аспект людської поведінки, який потребує дбайливого подальшого дослідження з боку соціологічного співтовариства.

Проте варто при цьому зауважити, що при такій постановці проблеми концепція І. Гофмана набуває суттєвої реінтерпретації, бо у нього основна цільова установка «драматургічної постановки» є розкриття і ствердження самості, у нас – статусна чи рольова заявка (статус частіше націлений на підтвердження, роль – ствердження і визнання). У Гофмана діє індивід, інколи його дії підтримує оточення. У нас – це скоріше соціальний суб’єкт у більш широкому контексті, який відповідно до ситуації може конкретизуватись як статус або роль.

У Гофмана оточення скоріше «підіґрує» статусним чи рольовим заявкам виконавців. Із нашої точки зору, доречніше виходити з того, що оточення скоріше чинить опір, аніж «підіґрує» статусно-рольовим претензіям соціального суб’єкта (агента, актора). Гофман звертає на це увагу, але переважно стосовно до таких репресивних структур як психіатрична клініка, в’язниця, концтабір, частково – армія (див.: [Goffman, 1961; Goffman, 1963]).

На нашу думку, тут різниця скоріше в мірі та кількості, аніж у суті й якості. Навіть у такому інтимному колі, як товариський гурт, пара закоханих, сім’я, ровесники тощо, оточення чинить опір. Інакше взагалі б не були потрібні ті хитрощі, обхідні маневри, викрутаси й інші драматургічні виверти, на яких концентрує увагу сам Гофман. Нарешті, є розбіжність і стосовно основного виразу, що використовуе Е. Гофман – «презентація себе». Він, зокрема, наполягає, що в його роботах «…розглядаються способи, за допомогою яких індивід у звичайних робочих ситуаціях презентує себе і свою діяльність іншим людям» [Гофман, 2001, с. 29-30].

Ми ж розглядаємо це як взаємну статусно-рольову презентацію і трансформацію. Звичайно, роль, особливо як заявка на статус, є більш динамічною, менш визначеною, передбачає необхідний обсяг творчої інновації. Рольова ж презентація статусу у формально-адміністративних структурах більш регламентована, втримує чітко визначений «рольовий репертуар». Хоч деяке розмаїття має місце і тут: «начальник» може бути строгим, вольовим, добрим, приємним, дурнуватим тощо.

І. Гофман вбачає цільове завдання «ґравця» в тому, аби самовиразитися, ми – самоствердитись. Самовираження у нього проявляється через отримання іншими вражень стосовно ґравця, у нас – ствердження його статусу як законного чи легітимного, або визнання його заявки на статус як обґрунтованої та підтвердженої певними індивідуальними чи колективними ресурсами. Звичайно, в обох випадках має місце елемент удавання (мімікрії), облуди, фальсифікації як справжніх намірів, так і дійсних ресурсів, лицемірства, тобто, всього того «театру», який так майстерно описує Гофман.

Тут доречно буде зауважити, що в описуваних нами діях є певна схожість, аналогія з тим, що називають маніпулятивними технологіями або PR-акціями. Проте має місце і суттєва розбіжність: манипулятивні технології та PR-акції є раціонально задуманими, наперед спланованими і чітко організованими діями; статусно-рольовий «театр» (наше дослідження) більш поширений, досить часто стихійний і не завжди з достатньою мірою усвідомлюваний процес.

Ще одна відмінність полягає у тому, що манипулятивні технології та PR-акції використовують переважно ідейно-словесний ресурс, хоч не цураються і образно-символічних форм впливу. Статусно-рольовий «театр» включає в себе переважно пози, жести, вирази обличчя, відповідне символічне оформлення як «сцени» взаємодії, так і акторів. У цьому аспекті статусно-рольова постановка більше прив’язана до конкретного соціального оточення: традицій, віри, ідеології, культурного досвіду конкретної ґрупи, практики соціальних комунікацій, а також того, що Гофман називає «регламентарний контекст взаємодії» – мораль, право або правила внутрішнього розпорядку, коли мова йде про формальні організації. Головне, аби був витриманий загальний принцип: кожен може заявити про себе яким завгодно чином, але зобов’язаний при цьому підтвердити за допомогою рольової ґри свої домагання. Інакше оточення не визнає їх правомірними.

Окрім адміністративно-правових механізмів, які тут спеціально не розглядаються, невизнання чи заперечення рольової заявки на статус проявляються в байдужості «глядачів», словесних формах незгоди, емоційному обуренні рольовою самопрезентацією, ізоляції, демонстративному покиданні «сцени» взаємодії, а також містифікаціях, жартах і різного роду «розиґрашах». Хоч певне значення тут має «соціальний капітал»: родинні та службові зв’язки, протекція, популярність (ім’я), ґрупа підтримки (вболівальники, актив, церковний клір тощо) й інші супутні обставини. Гофман при цьому вважає, що коли індивід або виконавець у різних обставинах ґрає одну й ту ж роль (за його виразом – «партію») перед однією й тією ж аудиторією, можна говорити про виникнення соціального відношення (див.: [Гофман, 2000, с. 48]).

На нашу думку, це свідчить також про появу соціального статусу, який є місцем перетину і зустрічі різного роду ролей або рольового репертуару, а також стабільної аудиторії для його сприйняття й оцінки. Будь-яку соціальну взаємодію можна і варто розглядати також як процес формування, контролю й управління враженнями, як на цьому наполягає П. Бурдьє. Цей процес є поєднанням певних зусиль, націлених на нав’язування та визнання деякою аудиторією пропонованого визначення ситуації, своєї тематики спілкування та її (тематики) бажаної інтерпретації, оцінки і сприйняття (див.: [Bourdieu, 1964]).

Будь-яке відхилення від заданого сценарію при цьому засуджується, відкидається з правових, моральних або естетичних міркувань. Якщо це буде колективний суб’єкт, передбачається існування надійної «команди» або «ґрупи підтримки», формування певного «бригадного» чи «командного» етосу (внутрішніх правил взаємодії), наперед розробленого сценарію.

Значну вагу має ґрамотний розподіл командної діяльності на «сцені» та «закуліссі», де утримуються або виробляються ті технологічні прийоми, які краще не доводити до відома аудиторії. Результативність зусиль значною мірою залежить від солідарних і технічно ґрамотних дій команди, готовності та схильності аудиторії визнати даний статусно-рольовий спектакль, як належний, сприйнятливий чи навіть єдино можливий.

Процедура і зовнішній вигляд ґравців має особливе значення, бо роль завжди «одягнута». Проте, це має більше значення в тому випадку, коли роль проявляється, як заявка на статус, тобто вона ще не схвалена, не визнана, не легітимізована, тим більше – не легалізована. У випадку, коли статус чітко визнаний і визначений, роль може бути і «роздягнутою». Наприклад, у відомій казці Андерсена про хлопчика, який побачив голого короля. Чому хлопчик побачив, а дорослі ні? Тому що у хлопчика має місце природньо-речове сприйняття світу. Таким, яким він є, а точніше – виглядає. У дорослих же одягнуті «статусні окуляри», вони бачать короля не як тіло чи навіть просто людину, а як статус; для них і голий король – король. Для хлопчика ж це просто голе тіло, а не владний статус. Голе тіло також може бути ознакою статуса, але у тих випадках, коли воно саме по собі є об’єктом естетичного сприйняття, розважального видовища чи комерційного торгу. В усіх інших випадках одяг є домінуючою або достатньо значимою ознакою статусу.

Важливо також зауважити, що чільне місце у статусно-рольових трансформаціях належить верифікації та фальсифікації. Маємо на увазі визнання і підтвердження рольової персоніфікації статусу або статусне підтвердження ролі. Відповідність між ними призводить до рівноваги і впорядкування соціальних взаємин, розбіжність породжує конфлікт. Фальсифікація означає заперечення, неприйняття персоніфікованого статусу або рольової заявки на нього. У такому випадку під існуючий статус підводиться інший соціальний суб’єкт, або даній конфігурації ролі приписується інший статус.

Якщо статус настільки могутній, міцний, визначений, визнаний, існує тривалий час (наприклад, протягом історичної епохи) особливих перешкод із його презентацією немає, також як у більшості випадків сама по собі технологія презентації такого статусу не складає особливих труднощів; вона вже давно розроблена і проявляється як звичай, традиція, процедура чи церемоніал.

Труднощі виникають там, де статус набуває деякої трансформації, втрачає колишню стійкість і стабільність, не має належної легітимності чи узвичайленої очевидності. Чим більше посилюється невизначеність статусу, тим більше він виявляється як роль, а отже потребує презентації, як спектаклю та тих символічних форм оточення і поведінки, які цю ґру зазвичай супроводжують.

У свою чергу, чим більш адекватно зіґрана роль в якості заявки на певний статус і чим більшого визнання і схвалення вона набуває, тим чіткішого, виразнішого, стабільнішого вигляду вона набуває і тим менше потребує зовнішньо-символічних чи інших театралізованих форм для свого подання. Як у випадку стабільного і незворушного статусу, і у випадку достатньо очевидної рольової заявки на статус зовнішні форми поведінки й її предметно-символьний і поведінково-спектальний (сценічний) супровід утрачають свою вагу.

Вірно і протилежне: недостатньо визначений статус, як також і «драматургічно» розмита рольова заявка на статус, у першу чергу, потребують спектаклю та сцени. У цьому пункті реальна поведінка немов би формально різних соціальних агентів збігається. Саме тут скоріше всього і можна побачити якісь реальні механізми «презентації себе», маючи на увазі статусно-рольовий аспект поведінки.

Повної та завершеної технології процесу, на даному етапі дослідження теми, подати поки що неможливо, проте описати окремі фрагменти і тим самим намалювати деякий ескіз до портрету можна. Ґрунтуючись, у першу чергу, на роботах самого Е. Гофмана і відповідних коментаріях, найбільш повним і адекватним із яких ми вважаємо роботу сучасного німецького соціолога Х. Абельса (див.: [Абельс, 2001]).

Необхідність створення позитивних вражень про себе (будь-якого суб’єкта соціальної взаємодії) виникає там і тоді, коли або втрачається попередня статусно-рольова позиція, або виникає потреба і прагнення змінити її, або постає необхідність підтвердити її незворушність перед заґрозами, які виникають об’єктивно і визначаються суб’єктивно.

Втрата колишнього статусу чи ролі може завершитись також примиренням із існуючим станом речей, визнанням нового статусу або ролі. Цей процес сам Е. Гофман називає «охолодженням» – набуттям нової рівноваги між домаганнями чи прагненнями і реальними досягненнями. Супроводжується він звичайно пом’якшенням амбіцій і проектів, у нашому випадку – статусних або рольових домагань.

Аби уникнути подібної негативної перспективи суб’єкт соціальної взаємодії віднаходить і формує певні прийоми дії та взаємодії, які покликані створити сприятливе враження стосовно певної ініціативи чи спроби її подання, а також, у разі необхідності і наявності відповідних ресурсів, корекції якихось негативних моментів, у сучасній соціології – формуванням іміджу. Саме в цьому пункті реальний стан суб’єкта соціальної взаємодії та його образ розходяться, інколи настільки далеко, що починають існувати окремо. Це означає, що людина як конкретна індивідуальність («самість» за термінологією прихильників інтеракціоналізму), і людина як статус чи роль починають існувати окремо, тільки інколи в більшій чи меншій мірі співпадаючи між собою.

Статусно-рольова позиція і інтимні потреби людської індивідуальності, розходячись, створюють певну розбіжність, дистанцію. Вона може свідчити як про невдалу статусно-рольову презентацію, так і про нездатність, чи принципове небажання оточення визнати чи побачити за образом (іміджем) індивідуальність.

У цьому пункті може виникати соціально-психологічне напруження. Воно може розв’язуватись як шляхом посилення акцентуації на індивідуальності, неповторній «фізіономії» деякого соціального суб’єкта, з незворотніми при цьому остракізмом та ізоляцією з боку оточення (аудиторії, глядочів), так і акцентуацією на первинності статусно-рольових характеристик. У цьому випадку соціальний суб’єкт втрачає свою неповторність, немов би розчиняється у виконуваній ним службовій чи соціально-політичній функції.

Зовнішній вигляд (наприклад, «форма» або «дрес-код»), а також відповідне оформлення ситуації соціальної взаємодії («сцени») й інші види символічного супроводу стають у цьому випадку обов’язковими. Заявити в такій ситуації стосовно своєї неповторної індивідуальності можна лише вдаючись до якихось «екзотичних» форм одягу чи поведінки, в тому числі до актів дієвого чи символічного вандалізму (ідейно-ціннісний негативізм, побутове хуліганство тощо). Довжина дистанції, від власної самобутності, свідчить про статусно-рольову, тобто, соціальну компетентність, статусно-рольову пластичність соціальних ґравців.

Це – саме той момент, коли соціальний театр як суспільство «якби» стає «очевидно таким». Достатня чи належна кількість таких ґравців, які трансформувались у соціальні статуси, гарантує соціальну стабільність і порядок. Значна ж представленість «оригіналів» (статусно незавершених рольових презентацій) є однією з ознак соціальної нестабільності і безпорядку, необхідності та можливості якихось соціальних реформацій або індикатором соціальних заворушень.

Незалежно від того, визнається чи не визнається суспільним оточенням статусна презентація чи рольова самозаявка на статус, воно не лише певним чином реагує на «презентації себе», але і деяким чином це опредмечує, «помічає», виносячи оцінки, формуючи словесні чи образні кліше, ставлячи деяке тавро: талановитий – бездарний, бідний – багатий, розумний – дурний, високого – низького походження тощо.

Це змушує ґравців продумувати наперед техніку власної поведінки, акцентувати на одних і ховати інші особисті ознаки, відповідним чином підлаштовувати «сцену» соціальної взаємодії та формувати свій зовнішній вигляд і стиль. Продуктивність «презентації себе» визначається і тим, які ресурси мають ґравці у своєму розпорядженні та настільки вони й їх вболівальники чи симпатики контролюють сам процес взаємодії, настільки здатні вони усунути реальні чи уявні заґрози.

Соціальний простір («поле» за термінологією Бурдьє)[Bourdieu, 1984, р. 60] є в цьому відношенні як місцем демонстрації переваг, так і місцем втаємничення дефіцитів. Вони потрібні також для того, щоб позначити дистанцію й акцентувати відмінність, тобто чітко вказати на ґраниці перебігу ґри і статусно-рольову відмінність між «артистами» і «публікою». Має значення також відтворення порушеної раніше відмінності. Так, будь-яка політична структура, яка приходить до влади через публічно-демонстративну підтримку народу, потім має проблеми з тим, аби знову провести лінію розподілу між ними, яка була порушена внаслідок попередньої «надмірної» демократизації.

Залежно від тих ресурсів, які контролює і використовує суб’єкт соціальної взаємодії (для простоти аналізу ми розглянемо лише одного суб`єкта, хоч це може бути і деяка їх множина), статусно-рольова презентація може бути більш природною або більш театральною. Сценічність презентації зростає тим більше, чим менш очевидними, само собою зрозумілими є статус, а особливо – роль, в силу її перманентної внутрішньої суперечливості та плинності зовнішніх обставин розгортання.

Статусно-рольова поведінка має бути разом із тим достатньо видовищною, переконливою і демонстративною, аби справити необхідне враження, знайти відгук і схвалення, вплинути на поведінку інших. Тому суб’єкту презентації потрібно виглядати внутрішньо переконаним або щонайменше переконати інших саме в тому, що це – не ґра, що йдеться про серйозні наміри чи дії й утримувати це враження на протязі всього процесу взаємодії, а його «команда» – фіксувати й усувати будь-які можливі перешкоди. Сумніви в належному виконанні ролі і супутня йому втрата театральності, супроводжувані розчаруванням, нудьгою, байдужістю і цинізмом рівнозначна краху «постановки» і невизнанню статусно-рольових заявок. Це також демаскування, що рівнозначне деперсоналізації, тобто втратою особою своїх рис соціальної істоти та зведення її лише до психофізіологічних станів і процесів.

Між рольовою персоніфікацією статусу і рольовою заявкою на статус існує суттєва відмінність. У першому випадку ґраниці спектаклю задані наперед, невдало зіґрана роль може і не впливати на статусну позицію, викликаючи лише ситуативне збудження або ажіотаж, невдало зіґрана одна роль може компенсуватись вдало зіґраною іншою (наприклад, начальницький грубий крик наступним жартом чи вибаченням). Рольова ж заявка на пошукуваний статус менш формалізована, має більше невизначених моментів, передбачає належний рівень ініціативи, творчості та ситуативних інновацій. Тому статус розіґрується, а роль – ґрається на повному серйозі. Перехід від заявленого до дійсного статусу в цьому контексті означає перехід від творчої побудови рольової поведінки у невизначених ситуаціях до виконання вже сформованого рольового репертуару, до постановки вже давно визнаного глядачами спектаклю.

Особливо яскраво проявляється це при переході від «політика на майдані» до політика при посаді, політика як суб’єкта влади. Артист на сцені стає директором театру, в тому числі «директором» також глядачів. Чим більш демократичними та менш формалізованими були попередні стосунки, коли панувала безпосередня демократія, досить часто охлократичного спрямування (мітинги, збори, демонстрації,