Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності

Дану групу складають методи, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. Їх умовно поділяють на дві групи.

1. Методи формування пізнавальних інтересів учнів (використовують методи, які викликають позитивні дії та настрій – образність, цікавість, здивування, моральні переживання):

Дискусія (від лат. disputo – досліджую, сперечаюсь) – публічна суперечка на наукову чи суспільно важливу тему.

Диспут (від лат. discussio – розгляд, дослідження) - суперечка, обговорення якогось питання.

Вони, ґрунтуючись на обміні думками між учнями, учителями і учнями, вчать мислити самостійно, розвивають уміння аналізувати, аргументувати висунуті положення, повагу до опонуючих думок.

Найпоширенішими є такі форми дискусій:

“ Круглий стіл ” – бесіда, у якій беруть участь п'ять-шість учнів, які обмінюючись думками як між собою, так і з “аудиторією” – рештою класу.

“ Засідання експертної групи ” (“панельна дискусія”) У ній задіють 4-6 учнів із призначеним головою. Спочатку вони обговорюють певну проблему між собою, потім пропонують свою позицію всьому класу у формі повідомлення або доповіді.

“ Форум ” – обговорення, у якому “експертна група” вступає в обмін думками з “аудиторією”, тобто класом.

“ Симпозіум ” – обговорення, в ході якого учасники виступають з повідомленнями, представляючи власну точку зору. Після цього відповідають на запитання класу.

“ Дебати ” – обговорення, побудоване на основі заздалегідь фіксованих виступів учасників, які представляють дві команди-суперниці. Після виступів команди відповідають на запитання, вислуховують спростування своєї позиції тощо.

“ Судове засідання ” – обговорення, що імітує судовий розгляд справи.

Диспути й дискусії створюють оптимальні умови для збагачення навчальною інформацією, попередження можливих помилкових тлумачень, вчать аргументувати, доводити, обстоювати власну думку, критично підходити до чужих і власних суджень. Дають бажаний результат при створенні атмосфери доброзичливості, поваги до думок інших.

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу. Передбачає у процесі викладання окреслення нових знань, створення атмосфери морального задоволення від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями сприяє постійній праці учнів над самовдосконаленням.

Метод опори на життєвий досвід учнів. Полягає у використанні вчителем в навчальному процесі життєвого досвіду учнів (фактів, явищ, які вони спостерігали в житті, оточуючому середовищі, або самі брали в них участь) як опори при вивченні нового матеріалу. Це викликає інтерес в учнів, бажання пізнати сутність спостережуваних фактів.

Метод пізнавальних ігор. Сприяє забезпеченню емоційно-піднесеної обстановки, полегшенню засвоєння матеріалу за допомогою емоційно насиченої форми його відтворення. Пізнавальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють життєві ситуації, умовні взаємодії людей, речей, явищ. Вони можуть бути основною, або допоміжною формою навчального процесу. Розвиваючий ефект досягається за рахунок імпровізації, природного включення вільних творчих сил учнів. У виховному значенні гра допомагає учням подолати внутрішню невпевненість, сприяє самоствердженню, найповнішому виявленню своїх сил і можливостей. Діагностичний сенс – учитель бачить дитину у вільному виявленні, отримує інформацію про його уяву, фантазію, творчі здатності, ступінь активності, самопочуття в колективі, готовності до ділової взаємодії.

Метод створення ситуації успіху в навчанні. Постійне відчуття учнем успіху у навчанні зміцнює віру у власні сили, пробуджує почуття гідності, бажання вчитися.

2. Методи стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні. Передбачають показ учням суспільної і особистої значущості учіння; висування вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов’язку; привчання їх до виконання вимог; заохочення до сумлінного виконання обов’язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби – вказівки на недоліки, зауваження.

Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності

Методи контролю – засоби одержання зворотної інформації про зміст, характер й досягнення навчально-пізнавальної діяльності учнів, ефективність праці вчителя.

Залежно від форми пред’явлення контрольних завдань (характеру проходження інформації між викладачем і учнями) контрольна перевірка може бути усною, письмовою, графічною і практичною.

Метод усного опитування. Він є найпоширенішим і найбільш ефективним. Використовують при вивченні майже всіх предметів. Зміст його полягає у виявленні рівня знань учня завдяки прямому контакту з ним під час перевірочної бесіди.

Усне опитування має етапи: постановка вчителем питань (завдань); підготовка учнів до відповіді і викладення своїх знань; корекція і самоконтроль викладених знань у процесі відповіді; аналіз і оцінка відповіді.

Перевірочні питання і завдання вчителя можуть бути: репродуктивні (відтворення вивченого), реконструктивні (застосування знань і вмінь у змінених ситуаціях), творчі (застосування знань і вмінь у нестандартних умовах, перенос засвоєних принципів доведення на вирішення більш складних мислительних завдань).

Питання можуть бути основними (самостійна розгорнута відповідь), додатковими (уточнення по ходу відповіді), допоміжними (навідні, допомагають виправити неточності у відповіді). За формою викладу – звичайними (Які умови є важливими для життя рослин?), у вигляді проблеми або завдання (Чи можливо, щоб функція була одночасно і прямою і непрямою?). За формою вираження – логічними, цілеспрямованими, чіткими, зрозумілими і посильними, а їх сукупність – послідовною і систематичною. За місцем організації і проведення – класними і домашніми. За методом перевірки результатів – традиційними, тестовими, програмованими (машинними або безмашинними).

Залежно від кількості охоплення учнів перевіркою – індивідуальними, фронтальними, ущільненими (груповими) та.

Індивідуальне опитування. Передбачає перевірку знань, умінь та навичок окремих учнів. При цьому, як правило, більшість учнів залишається пасивними. Тому важливо під час такого контролю активізувати увагу та діяльність учнів класу. Цього можна досягти за допомогою таких прийомів, як продовження, рецензування відповіді, внесення до неї доповнень та уточнення.

При підготовці до перевірки знань викладач повинен підготувати форму для обліку результатів опитування. Усне контрольне опитування проводять протягом 10-20 хвилин. На одне і те саме запитання може бути вислухано декілька відповідей, поки не буде одержана правильна і вичерпана відповідь.

Фронтальна (побіжна) перевірка. Передбачає оперативне, в основному усне опитування всіх учнів. Масовий характер і оперативність часто роблять її формальною і поверховою. Однак вона дозволяють викладачеві визначити прогалини у знаннях усіх учнів.

Групова перевірка. Охоплює невелику групу (5 - 7) учнів і відбувається найчастіше у формі ущільненого опитування. У цьому випадку одночасно різними способами опитують декілька учнів (індивідуальне опитування біля дошки; виконання завдань на місці за картками; опонування; коментування або рецензування відповіді товариша; парний контроль та ін.). Таке опитування дає змогу перевірити більшу, ніж звичайно, кількість учнів. Але воно порушує фронтальну роботу і логічність у побудові уроку, виключає частини учнів із загального контексту. Його використовують зрідка, здебільшого під кінець чверті, і переважно для спеціальної перевірки учнів, підготовка яких викликає певні сумніви.

Групове опитування займає проміжне місце між фронтальним та індивідуальним за глибиною перевірки і кількісним охопленням учнів.

Сильним активізуючим фактором при фронтальному і груповому опитуванні є виставлення поурочного балу. Така форма атестації враховує всі види діяльності учнів на уроці (відповідь з раніше вивченого матеріалу, доповнення та уточнення відповідей інших учнів, пізнавальна активність при засвоєнні нового матеріалу тощо). Система поурочної оцінки сприяє активізації роботи класу від початку й до кінця уроку і дає змогу оцінити знання значної кількості учнів.

Письмовий контроль. Особливістю письмової контрольної роботи порівняно з усною перевіркою є глибина відповіді на запитання і виконання практичних дій, більший обсяг часу на її проведення і підведення підсумків. Її проводять у вигляді письмових відповідей на запитання, письмового вирішення задач, предметних диктантів (математичних, фізичних, електротехнічних), які дозволяють найоперативніше визначити якість знань учнів. Найпоширенішим способом проведення предметних диктантів є письмове завершення учнями фрази, початок якої вимовляє викладач. Наприклад: «Силою струму називається...». Результати таких диктантів визначають шляхом заслуховування і коментування відповідей окремих учнів або парної роботи на уроці, коли двоє учнів обмінюються своїми зошитами і перевіряють правильність відповідей один у другого. За розходження думок між учнями роль арбітра виконує викладач. Позитивним моментом такого контролю є формування умінь самоконтролю.

З метою перевірки знань проводять і так звані «експрес-диктанти», під час яких учні пишуть відповіді у двох зошитах (контрольний і робочий). Контрольний здають викладачеві, робочий залишають у себе. Диктант перевіряється за робочим екземпляром, або фронтально, або способом парного контролю. За фронтальної перевірки учень сам виставляє собі оцінку за правильність виконаної роботи.

Позитивним при письмовому контролі є те, що за короткий проміжок часу можна перевірити багатьох учнів; результати перевірки зберігаються; виявляються неточності у відповідях учнів. Але він забирає багато часу в учителя для перевірки письмових робіт; призводить до зниження грамотності учнів, якщо вчителі не дотримуються вимог єдиного орфографічного режиму.

Графічна контрольна перевірка. Передбачає графічну форму відповіді учня на запитання, коли обчислення або знаходження різних величин здійснюють за допомогою креслення, графіка, малюнка, векторної діаграми тощо. Виконання графічного завдання потребує додаткового приладдя (лінійки, циркулі, транспортири та ін.). Особливий вид графічної перевірки – робота з контурними картами.

Практична контрольна перевірка. Передбачає практичне вирішення контрольних завдань (складання схем, вмикання вимірювальних приладів, зняття показників приладів, ремонт, регулювання або технічне обслуговування обладнання та ін.). Найчастіше вдаються до неї при вивченні прикладних спецпредметів.

Залежно від характеру контрольних завдань розрізняють синтезований (учням даються завдання, відповіді на які потребують узагальнених знань, умінь і навичок) та ймовірний (перевірка всієї системи знань питаннями, відповіді на які віддзеркалюють цю систему).

Дещо штучно виділені так звані традиційні методи, засоби і форми організації навчання. Пройшовши багаторічну, а іноді й багатовікову апробацію вони, хоч і потребують відповідного оновлення, є плідною базою для виникнення та удосконалення нетрадиційних.

До нетрадиційних методів контролю зараховують тестові і програмовані (машинні і безмашинні) методи.

Тестова перевірка знань (від англ. test – іспит, випробування). Ефективність тестового контролю знань залежить від якості контролюючих тестів.

Існує багато їх різновидів. У шкільній практиці найпоширеніші тести досягнень, креативності, критеріально-орієнтовані.

Тести досягнень. Дають змогу оцінити рівень розвитку здібностей, знань, умінь і навичок. Використовують для оцінки рівня розвитку логічного мислення, володіння розумовими операціями, рівня наукових принципів, основних законів та ін., а спеціалізовані тести досягнень – для оцінки рівня засвоєння окремих тем, понять, явищ, процесів, способів дій у рамках конкретного навчального предмета.

Тести креативності. Використовують для оцінки творчих здібностей учнів, уміння знаходити нетрадиційні способи вирішення проблемних завдань.

Критеріально-орієнтовані тести. Використовують для оцінки динаміки індивідуальних досягнень щодо певного критерію (наприклад, динаміка розвитку якогось уміння).

На відміну від традиційних методів контролю, орієнтованих в основному на перевірку засвоєння конкретних знань, тестовий контроль спрямований на перевірку засвоєння ключових елементів навчального матеріалу, відрізняється більшою об’єктивністю, усуває ефекти суб’єктивізму, скорочує час на перевірку, пред’являє всім учням однакові вимоги, сприяє дотриманню єдності вимог, виключає випадковість в оцінці знань, забезпечує сприйняття учнем оцінки, як об’єктивної, дає змогу статистичного опрацювання одержаних результатів.

Але цей вид контролю застосовують рідко у зв’язку з браком педагогічно апробованих тестів, методичних рекомендацій щодо їх використання.

Програмований контроль. Полягає у пред’явленні всім учням стандартних вимог у процесі перевірки застосуванням однакових за кількістю і складністю контрольних завдань, запитань. Оцінка знань здійснюють за допомогою різних автоматизованих або технічних обладнань. Простий і поширений спосіб стандартизації опитування в шкільних умовах - застосування перфокарт. Учні записують відповіді на аркуші паперу (картону) у клітинки, вказуючи по вертикалі номер завдання, по горизонталі - код відповіді. Після закінчення роботи вчитель порівнює учнівський лист з дешифратором, який накладають на цей лист. Оцінку учневі виводять за кількістю правильних відповідей.

Якщо йому пропонують вибрати правильну відповідь з декілька варіантів, такий метод іноді називають альтернативним або методом вибору. Активно використовувався у 70-х рр. З розвитком комп’ютеризації навчання ймовірне нове посилення уваги до нього, але на більш високому, якіснішому рівні.

Іспити (екзамени). Екзамени, як й інші види перевірки успішності, підносять відповідальність вчителя і кожного школяра за свою роботу, сприяють систематизації вивченого, вихованню в учнів вимогливості до себе тощо.

Проводяться їх в урочистій, діловій і спокійній обстановці, перевіряючи знання учнів вимогливо, але тактовно і доброзичливо, виставляючи оцінки відповідно до єдиних критеріїв і норм.

Іспити проводять методом письмової роботи, бесіди, практичної, лабораторної роботи, тестування, захисту учнівських науково-дослідних робіт. За результатами навчання учням (випускникам) видається відповідний документ (табель, свідоцтво, атестат, довідка).

Невстигаючі учні можуть продовжити навчання у відповідному спеціальному загальноосвітньому навчальному закладі, класах вирівнювання знань, за індивідуальними навчальними планами і програмами.

Для забезпечення контролю вводять державну підсумкову атестацію учнів. Здійснюється незалежно від навчального закладу. Її зміст, форми і порядок проведення визначає Міністерство освіти і науки України1.

Форми контролю і самоконтролю за якістю знань ґрунтуються не тільки на об’єктивності, а й на довірі до учнів.

Нерідко вчителі вважають психологічно доцільним, взаємоконтроль учнів як метод взаємодопомоги сильніших слабшим. Від педагогів залежить, щоб взаємоконтроль не перетворювався на штучні засоби «витягування» слабшого - підказування, шпаргалки, списування домашніх завдань.

Засобом активізації свідомості, зміцнення знань, розвитку умінь і навичок є самоконтроль. Це означає, що учнів, які користуються повною довірою педагогів унаслідок високосвідомого ставлення до знань переводять на самоконтроль, довіряючи їм виставляти оцінку самим собі. Цей метод зміцнює усвідомлення мотивації престижу, спонукає до підвищеної відповідальності. Для більшості учнів досвідчений педагог створює обстановку неповного, але ефективного самоконтролю, під час дозволяючи, наприклад, наприкінці творчих робіт заглянути у підручник, звірити відповідність написаного. При виконанні письмових контрольних робіт, особливо диктантів, учитель залишає певний час, щоб учні змогли уважно прочитати написане, виправити випадково зроблені помилки.

У процесі самоконтролю важливу роль відіграють педагогічна оцінка його, яка допомагає учневі знаходити помилкові дії, попереджувати їх появу, підвищувати завдяки цьому результати самоконтролю.

Самооцінка учня в навчальному процесі – це критичне ставлення до своїх здібностей і можливостей, об’єктивне оцінювання результатів навчання. Відповідно до самооцінки учнів можна поділити на таких, що переоцінюють, недооцінюють, оцінюють себе адекватно. Для формування самоконтролю й адекватної самооцінки треба мотивувати виставлену учневі оцінку, пропонувати йому оцінити свою відповідь, організувати у класі взаємоконтроль, рецензування відповідей інших учнів тощо. Рецензування можливе за таким планом: тема відповіді, повнота висвітлення, правильність викладу матеріалу, послідовність суджень, логічних висновків і узагальнень, культура мови, загальна оцінка відповіді.

Для організації самоконтролю знань учнями їх необхідно ознайомити з нормами і критеріями оцінки знань, звертаючи їх увагу, що помилки можуть бути істотні.

Результати самоконтролю і самооцінки знань з окремих тем доцільно заносити в класний журнал. Це підсилюватиме їх вагомість, впливатиме на зміцнення відповідальності учнів за навчальну роботу, виховання почуття власної гідності.

Орієнтація сучасної школи на активізацію пізнавальної діяльності, на надання їй креативного характеру примушує педагогів переглянути пріоритетні в системі методів та засобів навчання.