Внутрішня структура процесу навчанняПроцес навчання складається з цільового, стимулюючо-мотиваційного, змістового, операційно-дійового, емоційно-вольового, контрольно-регулюючого, оціночно-результативного компонентів. 1. Цільовий компонент навчання. Забезпечує усвідомлення педагогами і передачу учням мети викладання кожного предмету, його конкретних розділів і тем. Це усвідомлення залежить від попереднього матеріалу, рівня освіченості та вихованості учнів, а головне – від цілеспрямованості вчителя, вміння поставити і роз’яснити учням цілі та завдання. Організація процесу навчання пов’язана з чітким визначенням цілей (освітньої, виховної, розвиваючої) та усвідомленням й прийняттям їх учнями. Освітня мета полягає в забезпеченні повторення, засвоєння, закріплення, застосування теорій, понять, законів тощо (вчитель продумує їх перелік і найменування); сформуванні загальнонавчальних та спеціальних (з даного предмета) умінь і навичок. Виховна мета виявляється у формуванні виховних світоглядних ідей, моральних якостей школярів (етичних норм, гуманізму, колективізму, активної позиції щодо навчання і життя взагалі), естетичних поглядів, уміння працювати й контролювати себе, гігієнічних та фізкультурних умінь та навичок. Розвиваюча мета полягає у розвитку мислення, уваги, пам’яті, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів і здібностей школярів. Розвиток мислення відбувається на основі загальних розумових дій і операцій. До них належать: - структурування (мислительна діяльність щодо встановлення зв’язків між поняттями, реченнями, ключовими словами і т.п. в процесі якої виділяється структура знань); - систематизація (мислительна діяльність щодо встановлення віддалених зв’язків між поняттями, реченнями, в процесі якої вони організуються в певну систему); - конкретизація (застосування знань у практичних ситуаціях, пов’язаних із переходом від абстрактного до конкретного); - варіювання (зміна несуттєвих ознак понять, їх властивостей, фактів і т.п. при постійних суттєвих); - доведення (логічне розмірковування); - формування висновків (поступове спрощення теоретичного або практичного виразу з метою одержання наперед відомого йому виду); - пояснення (акцентування думки на найважливіших моментах (зв’язках); - класифікація (розподіл понять на взаємопов’язані класи за суттєвими ознаками); - аналіз (вичленення ознак, властивостей, відношень понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей); - синтез (поєднання, складання частин (дія, зворотна аналізу); - порівняння (виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей); - абстракціонування (виділення суттєвих ознак понять шляхом відкидання несуттєвих); - узагальнення (виділення ознак, властивостей, суттєвих для кількох понять). Під час навчального процесу учитель сприяє розвитку волі і наполегливості в учнів; розвиває їх емоції – подив, радість, цікавість, парадоксальність, переживання та ін. Реалізація освітньої, виховної і розвиваючої цілей здійснюється завдяки використання змісту навчального матеріалу, добору форм, методів, прийомів навчання, організації порядку й дисципліни на уроці, використанню оцінювання знань, впливу особистості вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. 2. Стимулюючо-мотиваційний компонент навчання. Він є продовженням цільового, тільки за усвідомлення учнями їх власного стимулу до діяльності. Повноцінний стимул можливий за усвідомлення реальної значущості певного предмета. Тому цільове роз’яснення, поглиблення мотивації є передумовою позитивного ставлення учнів до викладання предмета. Учитель зобов’язаний викликати в учнів внутрішню потребу в оволодінні знаннями, формувати їх цілі. Це досягається за допомогою усвідомлення учнями пізнавального завдання найчастіше у формі проблемної ситуації. Адже одна й та ж за характером і результатами діяльність учнів у навчанні може здійснюватись за різними мотивами. Тому важливо, щоб учитель свідомо керував мотиваційною стороною навчальної діяльності учнів, їх інтересами і потребами, формував позитивне ставлення учнів до навчання. Позитивне ставлення учнів до навчання можливе, якщо: - наукові знання викликають зацікавленість учнів, а вчитель створює ситуації, якими вони захоплюються; - наукові знання, вміння і навички практично значимі для учня в різних життєвих ситуаціях і тому викликають позитивне ставлення до них; - навчальна діяльність викликає емоції, бажання долати труднощі, спробувати власні сили при оволодінні навчальним матеріалом; - висока оцінка вартості наукових знань у суспільстві збагачує мотиваційний фон навчальної діяльності учнів; - колективний характер навчальної діяльності створює сприятливу атмосферу і прагнення зайняти відповідне місце серед ровесників; - почуття власної гідності є важливою передумовою позитивного ставлення до навчання; - успіхи у навчанні сприяють стимулюванню подальшої навчальної діяльності; - справедлива оцінка навчальних досягнень учня стимулює позитивне ставлення до навчання; - доброзичливе ставлення учителя до учнів, повага й розумна вимогливість до них. Отже, необхідно створювати умови, які спонукали б учнів до активності, формували у них позитивну мотивацію навчальної діяльності. 3. Змістовий компонент навчання. При підготовці до заняття вчителю необхідно ретельно обміркувати, яким повинен бути зміст навчального матеріалу, конкретизувати обсяг теоретичних положень, виділивши з них найважливіші, визначити уміння і навички, які необхідно сформувати у процесі вивчення нового матеріалу. Навчальний матеріал від функцій, які він виконує, можна згрупувати в такі види: - інформаційний: тексти, малюнки, креслення, схеми, таблиці, географічні карти, музичні твори, ноти, твори скульптури і живопису, моделі, установки, реальні об’єкти оточуючої дійсності тощо; - операційний: завдання, вправи, завдання інтелектуального або практичного змісту, у ході виконання яких виробляються вміння і навички; - актуалізуючий: тексти, завдання, які сприяють актуалізації опорних знань, умінь і навичок, необхідних для розуміння і засвоєння матеріалу; - контролюючий: завдання, що забезпечують внутрішній і зовнішній зворотний зв’язок; - стимулюючий: тексти, завдання, які збуджують необхідність здобуття нових знань або нових способів дії; - діагностуючий: завдання, що дозволяють виявити прогалини в знаннях, причини неправильних дій учнів. Для забезпечення плідності навчання необхідне використання різних видів навчального матеріалу. 4. Операційно-дійовий (методичний) компонент навчання. Охоплює всі методи і їх складові – прийоми, якими оперує кожен учитель у процесі своєї діяльності, форми організації процесу навчання. Для організації навчально-пізнавальної діяльності слід розуміти, що хоча учні оволодівають навчальним матеріалом під керівництвом вчителя, процес засвоєння є самостійним відкриттям знань. Тобто навчання потребує тих мислительних і практичних операцій (дій), які здійснювалися у процесі наукового пізнання явищ або предметів. Тому внутрішній процес засвоєння знань включає сприймання, осмислення і розуміння – узагальнення – закріплення – застосування на практиці. Сприймання нового матеріалу. Сприймання – перший етап засвоєння. Як психічний процес воно змістовніше окремих відчуттів. Сприймання залежить від досвіду, запасу знань учня. Встановлення зв'язків нових знань з набутими в процесі навчання, врахування інтересів, потреб, уваги, звичок учнів, їх нахилів, переконань справляє великий вплив на процес сприймання. Тому, готуючи учнів до сприймання нового матеріалу, вчитель зобов'язаний приділяти увагу постійним зв'язкам набутого з новим, актуалізувати відповідні опорні знання, уміння, навички. Важливо організовувати вивчення учнями нового матеріалу з різних джерел як за допомогою безпосереднього сприймання (різні види наочності, організація екскурсій, ліплення, малювання, лабораторні й практичні роботи, експерименти, суспільно корисна і продуктивна праця), так і шляхом опосередкованого сприймання (усне і друковане слово, викладання, вміння викликати в свідомості учнів потрібні уявлення тощо). Новий навчальний матеріал слід викладати лаконічно, без зайвої інформації, узагальнюючи й уніфіковуючи навчальну інформацію. У процесі викладу інформації акцентують увагу на її смислових моментах. Відносно самостійні одиниці навчального матеріалу раціональніше відмежовувати одну від одної, щоб новий матеріал мав чітку, зрозумілу і легку для запам'ятовування структуру, відмінну від структури інших одиниць інформації. Слід враховувати індивідуальні відмінності сприймання у окремих учнів щодо точності, швидкості, повноти, емоційності сприймання, уміння відбирати, переробляти, використовувати інформацію. Перше враження учня від навчальної інформації (явище імпринтингу) надовго залишається в його свідомості. Тому треба, щоб воно було правильним. Особливу увагу слід приділяти візуальному представленню навчальної інформації. Осмислення знань, формування наукових понять, узагальнення і систематизація. Воно безпосередньо пов'язане з розумінням і запам'ятовуванням навчального матеріалу. Розумінню належить провідна роль. Йому передує осмислення сприйнятого. Осмислити означає для учня вкласти у сприйняту інформацію певний смисл. Проте залежно від підготовки і характеру діяльності учня він може вкласти справжній науковий смисл, а може вкласти свій неточний перекручений смисл. Тому важливо, щоб у процесі осмислення навчального матеріалу “чужий” досвід зливався з власним досвідом учня. Керуючи процесами осмислення, узагальнення фактів, формування понять, оволодіння закономірностями, вчитель має турбуватися про розвиток в учнів конкретного й абстрактного мислення. Існують два шляхи утворення понять: а) на основі практично-чуттєвої діяльності учнів (виділення ознак понять на основі безпосереднього сприймання і співставлення предметів); б) на логічному аналізі ознак понять. Осмислення і розуміння навчального матеріалу досягають шляхом аналізу, синтезу, індукції, дедукції. При узагальненні його вчителю потрібно звертати особливу увагу на найважливіші ознаки предметів, явищ, процесів. У процесі формування знань уявлення і поняття учнів спершу мають дифузний (розрізнений) характер, учень не усвідомлює їх ознак. Далі він виділяє й усвідомлює деякі ознаки - ті, що найчастіше зустрічаються, згодом - істотні ознаки. Поняття пов'язуються з усе більшою кількістю різноманітних об'єктів, знання узагальнюються і поглиблюються. Нове поняття формується як результат вирішення певної проблеми. Велика роль слова у формуванні понять. Без слова поняття не існує. За допомогою слова (усного, друкованого, писемного), через мову і мовлення учні пізнають світ, оволодівають основами наук. Закріплення знань, умінь і навичок. Щоб знання стали надбанням учня їх потрібно не тільки сприйняти, осмислити, а також запам’ятати. Запам’ятовування може бути логічним (осмислене) і механічним (просте повторення, зубрячка). Запам ’ ятовування – процес пам’яті, завдяки якому відбувається закріплення нового через поєднання його з набутим раніше. Продуктивність запам’ятовування суттєво залежить від форми як мимовільного чи довільного процесу. Мимовільне запам’ятовування - форма запам’ятовування, що є продуктом дій (пізнавальних, практичних та ін.), але здійснюється автоматично, без мнемічної мети. Довільне запам’ятовування – форма запам’ятовування, коли людина вмотивована, ставить мету запам’ятати, використовує спеціальні прийоми. Продуктивному запам’ятовуванню навчального матеріалу сприяють групування, переказ “своїми” словами, з попереднім осмисленням його, узагальнююче повторення (первинне, поточне, узагальнююче), використання асоціативних образів, чуттєвих переживань (психологічних опор). Творчо працюючі вчителі широко використовують у навчальному процесі опорні сигнали – набір ключових слів, знаків та інших опор для думки, розміщених на плакаті, аркуші паперу. Застосування знань, умінь і навичок. Це – заключний етап процесу засвоєння знань, умінь і навичок. Досягається воно різноманітними вправами, самостійними роботами, на лабораторних і практичних заняттях, в різних видах повторення, творах і т.п. Міцному засвоєнню знань сприяє розв’язання різних варіативних задач. Особливе значення для повноцінного застосування знань мають міжпредметні зв’язки, вирішення різних життєвих задач, де доводиться використовувати комплекс знань з різних навчальних предметів. Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації, учіння, розвитку емоційної сфери, самостійної і творчої ініціативи учнів. 5.Емоційно-вольовий компонент навчання. Полягає у напруженні волі у процесі пізнавальної діяльності учня. Воля, емоційні процеси інтенсифікують пізнавальну діяльність. школярів, активізують її. Особлива роль належить позитивним емоціям, які створюють атмосферу співробітництва, поліпшують умови самостійної навчальної роботи, розвивають бажання вчитись. Тобто емоційність навчання означає такий характер організації учбової діяльності, при якому в учнів збуджується інтерес й внутрішнє прагнення до активної навчально-пізнавальної діяльності. Підвищенню емоційності навчання сприяє використання спеціальних дидактичних методів: демонстрація, використання технічних засобів навчання, висока змістовність матеріалу, пояснюваного учням, залучення яскравих прикладів, фактів, створення проблемних ситуацій. 6.Контрольно-регулюючий компонент навчання. Включає методи контролю, самоконтролю і взаємоконтролю, якими користується вчитель паралельно з викладом нового матеріалу. Функція контролю здійснюється на всіх етапах навчального процесу. Вона є безперервною і не повинна обмежуватись лише констатацією досягнутого. Йдеться про процес зворотного зв’язку у навчанні, що передбачає: своєчасну сигналізацію вчителя про допущені учнем (учнями) помилки; своєчасну сигналізацію учня про допущені ним помилки; певну систему виправлення цих помилок (учень одержує підказку, йому негайно повідомляється правильна відповідь, або учень самостійно шукає помилку та шляхи її виправлення); оцінку вчителем допущеної помилки і характер його реакції. Важливим є формування в учнів навичок і умінь самоконтролю в навчанні, планування своїх дій, оцінювання і регулювання власної діяльності і поведінки, передбачення результатів своїх дій, співставляючи їх з тим, що вимагається вчителем або колективом. 7.Оціночно-результативний компонент навчання. Передбачає оцінку якості знань учнів. Оцінювання роблять як педагоги, так і самі учні. Важливо, щоб ці оцінки узгоджувалися між собою, а також дотримання об’єктивності й послідовності в процесі оцінювання. Оптимізація процесу навчання Оптимізація процесу навчання– управління процесом навчання на основі всебічного врахування закономірностей, принципів, сучасних форм і методів, особливостей його, внутрішніх і зовнішніх умов з метою досягнення найефективнішого функціонування процесу навчання. До критеріїв оптимізації процесу навчання належать: - ефективність процесу навчання – результат успішності навчання, вихованості і розвитку учнів; - якість навчання – ступінь відповідності результатів цілям і завданням навчання, ступінь їх відповідності максимальним можливостям кожного школяра в певний період розвитку; - оптимальність витрат часу та зусиль учителів і учнів, відповідність гігієнічним нормам. Вибір певної структури навчання завжди пов'язаний з прийняттям педагогом рішення про завдання, зміст, форми і методи навчання. Такі рішення мають різний рівень обґрунтованості, різну впевненість, що обраний комплекс засобів є найкращим для даних умов. Мають місце такі види вирішень: машинальне (приймається до того, як осмислюється інформація); інтуїтивне (базується на інтуїції); асоціативне (опирається на асоціації з попередніми рішеннями); пробне (ґрунтується на методі проб та помилок); імовірнісне (передбачає оцінку ймовірного результату рішення); детерміноване (опирається на знання причинно-наслідкових, інших зв'язків, які дозволяють передбачити результати). При виборі структури процесу навчання слід подбати про цілісне охоплення всіх основних його компонентів, опору на принципи дидактики. Не менш важливе послідовне врахування цілей, можливостей системи, специфіки змісту і форм навчання. Знаючи сильні і слабкі сторони у кожного з методів навчання, необхідно опиратися на сильні, нейтралізуючи слабкі, намагатися раціонально поєднати їх, уникати шаблонних рішень. Типовий підхід до вибору оптимального варіанту вивчення матеріалу: 1. Аналіз змісту навчального матеріалу: складність змісту, його характер (основний, теоретичний, експериментальний), спосіб подання інформації (словесний, наочний, практичний), логічний підхід до викладу (індуктивний, дедуктивний, традуктивний), характер пізнавальної діяльності учнів (репродуктивний, пошуковий, репродуктивно-пошуковий), новизна змісту (повна, часткова, мінімальна). 2. Аналіз пізнавальних можливостей учнів: рівень вихованості, рівень освітньої підготовки, ступінь трудності матеріалу для даного класу, домінуюче ставлення до навчання, типовий характер пізнавальної діяльності, рівень навичок навчальної праці, темп навчальної роботи, стан впливу мікросередовища. 3. Самоаналіз можливостей педагога: наявність належної навчально-матеріальної бази, володіння класом, атмосфера стосунків між педагогом і учнями. 4. Конкретизація цілей і завдань навчання: освітні (формування знань, спеціальних умінь з предмету, навичок навчальної праці, позитивного ставлення до навчання), виховні (моральні, етичні, трудові якості, світогляд), розвитку (інтелектуального, емоційного). 5. Конкретизація змісту навчального матеріалу: забезпечення політехнічного характеру змісту, міжпредметних зв’язків, виховного характеру змісту, розвиваючого характеру. 6. Вибір форм навчання: тип уроку, групові, індивідуальні форми роботи в класі і вдома. 7. Вибір методів навчання: словесні, наочні, практичні; стимулювання пізнавальної діяльності учнів; методика контролю і самоконтролю; темп навчання.
|
