ПОНЯТТЯ ПРО ДИДАКТИКУ ЯК ТЕОРІЮ ОСВІТИ І НАВЧАННЯ

ПОНЯТТЯ ПРО ДИДАКТИКУ ЯК ТЕОРІЮ ОСВІТИ І НАВЧАННЯ

Поняття про дидактику, її виникнення і розвиток

Дидактика (від грецьк. «дидактикос» – навчаю) – галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання і освіти.

Вважається, що цей термін ввів німецький педагог В.Ратке (1571-1635). Під дидактикою він розумів наукову дисципліну, яка займається дослідженням теоретичних та методичних засад навчання.

Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Яна Амоса Коменського, який виклав у книзі «Велика дидактика» (1632р.) основні принципи навчання і форми його організації. Він автор існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, а навчального часу - на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять - на 45-хвилинні уроки і 10-20-хвилинні перерви; предметної системи викладання за певними програмами і підручниками; екзаменів наприкінці року з переводом до наступного класу або залишенням на другий рік.

В розвиток дидактики зробили свій внесок французькі просвітителі-педагоги ХУ111ст. К.-А.Гельвецій (1715-1771), Д.Дідро (1713-1784), Ж.-А.Кондорсе (1743-1794), Ж.-Ж.Руссо (1712-1778) та інші. Вони виступали за урахування вікових особливостей учнів у навчальному процесі, активізацію методів навчання, опору на досвід та спостереження учнів, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.

Швейцарський педагог І.-Г.Песталоцці (1746-1827) зробив спробу поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно якої процес виховання повинен йти від простого до складного; вимагав будувати процес навчання на основі чуттєвих сприймань. На його думку глибокі знання можна отримати лише за умови послідовності, систематичності їх здобуття.

Німецький філософ і педагог Й.-Ф.Гербарт (1776-1841) розробив теорію ступенів освіти; проблему виховуючого навчання, в процесі якого виникають різносторонні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам’яті, мови.

Значний внесок у дидактику Х1Х ст. зробив німецький педагог Ф.-А.-В.Дістервег (1790-1866), який очолював рух прогресивних учителів проти так званих регулятивів – реакційних освітніх законів прусського уряду, проголошував прогресивні принципи дидактики такі як, природодоцільність, культуродоцільність, самодіяльність; створив дидактику розвиваючого навчання. На його думку, здобуття учнями міцних знань можливе лише за умови вияву їх активності у процесі навчання.

Російський педагог К.Д.Ушинський в основу педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він вимагав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав широти знань, які виходили б за межі предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його прогресивні дидактичні принципи і методи викладання сповідували В.І.Водовозов, М.А.Корф, О.Ф.Остроградський та ін.

В Україні в Х1Х ст. помітною є постать О.В.Духновича (1803-1865), який у Закарпатті, що тоді належало Австро-Угорській імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, культурно-освітній діяльності. Його твори «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» допомогли відкрити у Закарпатті понад 70 початкових шкіл.

Автором ряду підручників був Б.Д.Грінченко (1863-1910). Незважаючи на заборону, він викладав у школах українською мовою, видав «Словарь украинского языка» в 4 томах, а також «Українську граматику до науки читання й писання».

Світова дидактика першої половини ХХ ст. розвивалася на філософських основах прагматизму.

Американський філософ, педагог Д.Дьюї (1859-1952) заснував педагогічну течію – педоцентризм.

Педоцентризм – керування практичним досвідом, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність.

Він твердив, що будь-яка наука, кожна її окрема теорія є не більше як інструмент у руках педагога, і виправдовується зміст навчання не об’єктивною істиною, а практичною корисністю, доцільністю, потребою. Звідси його можна вважати засновником діяльнісного підходу до навчання. Він створив теорію навчання «шляхом дій», що з’являються з особистого досвіду дитини.

До теорії навчання зробили значний внесок російські психологи П.П.Блонський (1884-1941), Л.С.Виготський (1896-1934). Завдяки їх працям дидактика і виховна система шкіл в 30-ті роки ХХ ст. була виведена на обґрунтований рівень.

До лав видатних дидактів-практиків ХХст. влився В.О.Сухомлинський (1918-1970). Він продовжував ідею розумового виховання дитини в ході навчання та практичної діяльності і в своїх творах подав зразки дидактичного підходу до педагогічної справи.

До числа відомих теоретиків дидактики 50-80-х років ХХст. відносять А.М.Алексюка, Ю.К.Бабанського, П.Я.Гальперіна, М.О.Данилова, Г.С.Костюка, І.Я.Лернера, М.І.Махмутова, О.М.Матюшкіна, В.О.Онищука, К.К.Платонова, М.М.Поташника, М.М.Скаткіна, М.О.Сорокіна, Н.Ф.Тализіної, І.Т.Федоренка, та ін.

Цей період у дидактиці також є часом професіональних учених-педагогів і частково психологів, причому останні займалися психологією навчального процесу і разом з тим впливали на сам навчальний процес. До таких фахівців можна віднести О.М.Арсеньєва (1906-1981), який розробляв теорію освіти; Б.П.Єсипова (1894-1970), який опрацьовував теорію навчального процесу; Л.В.Занкова (1901-1970), який вніс значний вклад у розробку розвиваючого навчання, та ін.

Дидактика постійно поповнюється плідними ідеями завдяки працям творчо працюючих учителів, педагогів-новаторів. Сьогодні педагогічній громадськості широко відомі імена таких майстрів педагогічної праці, як В.Ф.Шаталов, С.М.Лисенкова, Ш.О.Амонашвілі, М.П.Щетинін, Є.М.Ільїн та ін.

Сучасна дидактика, виходячи на світові позиції, відкриває нові явища в навчальному процесі – його кібернетизацію, «гнучкі технології» в старших класах, модернізовані методи і форми. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, на кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.