Впровадження технологій соціальної роботи у практику

Як відомо, застосування тих чи інших видів технологій в соціальній роботі визначає її подальшу ефективність. Цілком очевидно, що максимальної ефективності у соціальній роботі можна досягнути, використовуючи усі види технологій соціальної роботи в комплексі.

Розглянемо окремі види технологій, які найчастіше використовуються у соціальній роботі. Соціальна діагностика – один з найважливіших компонентів технології соціально-педагогічної діяльності.

Термін «соціальна діагностика» набув ши­рокого застосування починаючи з 20-30-х років XX століття.

Під соціальною діагностикою розуміють точне з'ясування причинно-наслідкових зв'язків, які виникли під впливом певних умов та в процесі існування клієнтів соціального обслуговування. Соціальна діагностика передбачає збір інфор­мації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також аналіз цієї

 

 

Індивідуальні	Групові	Масові
· Телефон «Довіри» · Консультації · Соціальний супровід · Психодіагностика · Матеріальна допомога	·Лекції ·тренінги ·Клуби ·Вечірні та недільні школи ·Семінари ·Круглі столи ·Дні відкритих дверей ·Служби знайомств ·Конкурси ·Диспути ·Тестування ·Рейди-дослідження житлово-комунальних умов	· Мобільні консультпункти · Теле-, радіопрограми · Конференції · Кубок КВК «Ярмарок соціальних технологій» · Фестивалі · Оздоровчі табори · Виставки · Опитування · Акції · Естафети · Марафони · Ярмарки соціальних послуг та технологій

Рис.1 Форми соціальної роботи з клієнтами

 

інформації з метою розробки програми соціальної допомоги. Реальна оцінка та діагноз є основою для прийняття конкретних рішень. Практична соціальна діагности­ка використовується в найрізноманітніших сферах життя людини. Якщо соціальний педагог хоче зрозуміти вчинки клієнта, він почне із з'ясування причин відповідної поведінки, тобто мотивів, в основі яких найчастіше ле­жать потреби. Серед основних потреб людини можна виділити: біологічні (фізіологічні, статеві, орієнтувальні і т.д.); матеріальні (одяг, їжа, житло і т.д.); соціальні (трудові, пізнавальні, комунікативні і т.д.); духовні (моральні, естетичні, релігійні).

Незадоволені потреби породжують в подальшому соціальні проблеми.

Основні правила діагностування соціальних проблем сформулював видатний російський учений В.І. Вернадський: аналіз проблеми повинен бути детальним; в процесі діагностування необхідно виділяти із часткового загальне; будь-яке явище повинне досліджуватися історично та комплексно, у взаємозв'язку з іншими явищами; під час дослідження потрібно завжди давати відповідь на запитання «чому»? уся зібрана інформація повинна бути науково обґрунтованою; під час роботи слід вивчати загальні закономірності наукового пізнання; усі дослідження повинні бути пов'язані із реаліями життя; в процесі дослідження слід вирішувати не лише назрілі проблеми, але і ті, що можуть виникнути у клієнта в майбутньому.

Виходячи із вищезазначеного, типовими завданнями соціальної діагностики є:

1) виявлення специфічних суспільно значимих якостей, особливостей розвитку і поведінки клієнта;

2) визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх кількісний і якісний показник;

3) проведення детального описування особливостей клієнта (у разі необхідності);

4) рангування специфічних властивостей клієнта.

Для уможливлення виконання даних завдань, тобто для того, щоб бути дійсно кваліфікованим спеціалістом в галузі соціальної діагностики, соціаль­ний педагог повинен володіти науковими і практичними її основами.

Як відомо, людина являє собою єдність біологічного, духовного і соціального в межах єдиного цілого. Тому, в процесі соціальної діагностики враховуються дві основні групи факторів:

1) соціальні (зовнішні);

2) біологічні (внутрішні).

Соціальний діагноз може здійснюватись на рівні:

- суспільства в цілому (з метою з'ясування загальних тенденцій у розвитку того чи іншого явища);

- соціальної групи (класу, народності, колективу) чи територіальної спільноти;

- особистісному.

У ході встановлення соціального діагнозу соціальний працівник повинен керуватися наступними принципами: конфіденційності; наукової обґрунтованості; об'єктивності;

ефективності; корисності (відомий під назвою «Не нашкодь!»).

Технологія соціальної діагностики складається з наступних етапів:

- знайомство з клієнтом, визначення мети, виділення складу ситуацій, що підлягають діагностиці, параметрів ситуації, підбір основних по­казників чи критеріїв;

- вимірювання та аналіз показників;

- формулювання і оформлення висновків, заключень згідно діагнозу.

Для здійснення соціальної діагностики використовується величезна група методів. Усі вони повинні відповідати наступним вимогам: валідність; надійність; однозначність; точність; простота у використанні; доступність.

Серед основних груп методів соціальної діагностики виділимо наступні:

1. Суспільні:інформаційне обстеження; соціально-історичне обстеження; інформативно-цільовий аналіз; соціальна картографія.

2. Індивідуальні:спостереження; бесіда; соціометрія; експертна оцінка; моніторинг; тестування; анкетування; вивчення біографій та ін.

Не менш важливого значення в процесі діяльності соціального працівника набуває володіння технологіями соціальної адаптації особистості.

Соціальна адаптація являє собою процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності, протягом якого вона набуває рівноваги і стійкості до впливу змінних умов соціального середови­ща. Повна соціальна адаптація людини передбачає сукупність наступних типів адаптацій:

- організаційна адаптація (сприяння створенню для людини сприятливих умов для життя і діяльності). Передбачає використання методів організації практичної діяльності і поведінки індивіда;

- економічна адаптація (процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин між індивідами, групами). Найефективнішими є методи організації пізнавальної діяльності та формування свідомості особистості, а також формуван­ня перспективи;

- педагогічна адаптація (пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда). Найефективніші методи здійснення даного виду адаптації - переконання та прикладу;

- психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з метою покращення сприйняття і запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження). Основні методи роботи соціального педагога – стимулювання діяль­ності і поведінки індивіда;

- професійна адаптація (пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особ­ливостей конкретної спеціальності). Найпоширенішими методами професійної адаптації є методи формування свідомості, перспективи, організації практичної діяльності і поведінки особистості.

Соціальна адаптація здійснюється за такими стадіями (етапами):

1) стадія початкова (етап формування адаптаційних навиків і розвитку здібностей, які покликані в подальшому полегшити соціальну адаптацію);

2) стадія терпіння (пристосувальницький етап, у ході якого і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки);

3) стадія пристосування (етап засвоєння соціально корисних ролей);

4) стадія правової адаптації;

5) стадія повної адаптації (етап «асиміляції», коли індивід відмов­ляється від попередніх зразків і цінностей і повністю визнає нові).

Наступним видом технологій соціальної роботи є соціальна профілактика.

Соціальна профілактика – науково обґрунтовані і своєчасно виконувані дії, спрямовані на:

- попередження можливих фізичних, психологічних та соціокультурних відхилень у окремих індивідів і груп ризику;

- збереження, підтримання, та захист нормального рівня життя і здоров'я людей;

- сприяння в досягненні поставленої мети і розкритті внутрішньо­го потенціалу.

Об'єктами соціальної профілактики виступають:

- негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей;

- негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності держав­них та громадських органів самоврядування;

- негативні сторони в міжособистісних стосунках і поведінці людей;

- негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому мисленні.

Основними принципами соціальної профілактики є: директивність (обов'язковість і своєчасність у виконанні); системність; конкретність; реальність; законність.

Найпоширенішими методами соціальної профілактики є метод форму­вання перспективи, метод позитивного прикладу, вправи.

Соціальна терапія – форма втручання (інтервенції) в світ клієнта чи його оточення, орієнтована на допомогу клієнту через вплив на психічні і соматичні функції його організму. Основною метою соціальної терапії є оптимізація відносин у системах «людина – людина», «людина – група», «людина – світ».

Технології соціальної терапії ґрунтуються на досягненнях психології, психіатрії, психотерапії та соціальної педагогіки. Кожен із методів, що вико­ристовуються в соціальній терапії включає два елементи:

- інтелектуальний, пов'язаний із інформаційним впливом слова;

- емоційний, який зумовлюється використанням міміки, жестів та особливостей характеру соціального педагога.

Усі методи соціальної терапії використовуються у двох формах:

І – індивідуальній – використовується стосовно клієнтів, вирішення про­блем яких вимагає жорсткої конфіденційності, або які не бажають приймати участь у груповій соціальній терапії.

Методи індивідуальної діяльності, або соціальна робота з індивідуаль­ним випадком, використовуються тоді, коли соціальний працівник, спільно з клієнтом, розв'язує його особистісні і соціальні проблеми.

У своїй роботі з клієнтом соціальний працівник керується такими принципами: клієнт індивідуальний; клієнт має право на власні почуття та їх виявлення; соціальний педагог повинен проявляти контрольовані емоції; клієнт повинен відчувати з боку соціального педагога підтримку; клієнт має право на власний вибір; клієнт має право на конфіденційність.

Загальну схему роботи соціального працівника з індивідом можна по­дати в такому вигляді: налагодження первинних зв'язків і потреб клієнта у змінах; дослідження проблеми; мотивація; концептуалізація проблеми; дослідження стратегій вирішення; вибір стратегії; реалізація стратегії; еволюція (розвиток самого клієнта).

Індивідуальна робота здійснюється за допомогою методів: психосоціального; поведінкового; цільового; оперантної зміни поведінки; респондентної зміни поведінки; екологічного; методу вирішення проблем; раціонального методу; терапії реальністю.

II – груповій, яка дозволяє клієнту глянути на себе очима групи і, відповідно, відкоригувати поведінку, а також, у разі необхідності, розробити ефективну програму індивідуальної терапії. Групи при цьому можна умовно поділити на: навчальні;

спільної діяльності; групи для батьків; чоловічі та жіночі групи.

Склад групи може змінюватись в залежності від поставленої мети та визначених завдань.

Технологія роботи в групі покликана розв'язувати такі завдання: забезпечення нормального розвитку членів групи; самоутвердження особистості; виховання почуття громадянськості; попередження дисфункцій у групі; корекція мети, коли це необхідно задля одного чи кількох членів групи.

Соціальна групова робота є практичним методом діяльності, який допомагає особистості розширити своє соціальне функціонування і, завдяки цілеспрямованому досвіду групи, більш ефективно справитись з своїми індивідуальними, груповими чи проблемами в мікросоціумі.

Робота з групою включає найрізноманітніші види діяльності соціального працівника: розвиток групи в цілому та індивіда зокрема; розвиток взаємодопомоги і підтримки серед членів групи; використання групового процесу для життєдіяльності групи; розвиток автономії в групі.

На сьогоднішній день існує багато підходів до класифікації соціальних груп. Розглянемо деякі з них. Виходячи із змісту діяльності розрізняють:

1) групи дозвілля;

2) освітні групи:

- групи сімейної освіти;

- групи професійної орієнтації;

- групи вільного вибору;

3) соціальні групи, спрямовані на:

- збереження адаптивних моделей;

- зміну адаптивних моделей;

4) групи соціальної терапії.

Виходячи із кінцевої мети діяльності, розрізняють такі типи соціальних груп: групи відновлення (основна мета – спільне раціональне дозвілля); групи відновлення умінь (основна мета – відновлення втрачених умінь або набуття нових); освітні групи (розглядають такі питання, як раціональний розподіл сімейного бюджету, виховання дітей та ін.); групи посередництва (основна мета - гармонізація потреб особистості і суспільства); групи самодопомоги, які формуються на основі таких принципів:

- люди з спільними проблемами краще розуміють один одного;

- вирішення проблеми своїми силами на очах у інших сприяє форму­ванню почуття власної гідності;

- спільне розв'язання проблем дає відчуття впевненості у своїх силах;

- в ході спільного вирішення проблем індивід засвоює необхідні в майбутній життєдіяльності ролі;

- емпатія в групі сприяє взаємодопомозі.

Прикладами таких груп є: групи анонімних алкоголіків, депресантів, анонімної сім'ї (батьки, у яких діти - інваліди) і т.д.

- терапевтичні групи, які сприяють розвитку навичок міжособистісного спілкування, розвитку та самоусвідомленню особистості, корекції здоров'я.

Технологія розвитку групи включає наступні стадії:

1) стадія переговорів, яка передбачає вибір ролей, орієнтацію в ситуації, що склалася;

2) стадія влади, у ході якої відбувається рольове становлення та визначення лідерів;

3) стадія переговорів, де налагоджується взаємодія між членами групи, формулюються спільні мета, ролі та завдання групи;

4) функціональна стадія, яка відзначається значною груповою ак­тивністю, взаємною підтримкою та відвертістю між членами групи;

5) стадія розпаду групи, коли окремі члени групи і група в цілому повністю осмислюють і вирішують свої проблеми.

Виходячи із таких критеріїв, як тип послуги і особливості діяльності соціального педагога розрізняють наступні моделі соціальної роботи з групою:

а) модель соціальних цілей. При використанні даної моделі соціальний педагог виконує роль помічника;

б) клінічна модель (включає такі елементи, як контракт, план лікуван­ня, формування групи, оцінка і вирішення проблеми). У даному випадку соціальний педагог виконує роль учасника взаємодії;

в) модель взаємодопомоги. При використанні даної моделі соціальний педагог виступає у ролі посередника.

Соціальна робота з мікросоціумом (як різновид роботи з групою) являє собою професійну допомогу індивідам, групам, об'єднаних спільними цінностя­ми та інтересами, які проживають в однакових соціальних і економічних умо­вах на одній території та мають спільні проблеми. З метою ефективного вирішення соціальних проблем можна запропонувати групі наступні вправи: релаксація, пантомімічні сцени, рольові ігри, гештальттерапія і т.д.).

У процесі формування та використання технологій роботи в мікросоціумі соціальний працівник виконує функції: адвоката, брокера, експерта та соціального орієнтира.

Основними принципами використання технологій роботи з мікросоціумом є: доступності; активної співпраці соціального працівника з членами мікросоціуму; розвитку нових ініціатив; створення сітки підтримки; активізації підходів; міжвідомчої взаємодії.

Умовно технології соціальної роботи з мікросоціумом поділяються на: 1) технології локального розвитку; 2) технології соціального планування; 3) технології проведення соціальних акцій.

Основними методами, які використовуються в технологіях роботи з мікросоціумом є: соціальне планування; розвиток територіального самоврядування, соціальні акції та ін.

Найпоширенішими методами соціальної терапії в цілому є:

- трудова терапія, яка ґрунтується на тонізуючій і активізуючій дії праці на психофізичну сферу людини. Особливого значення набуває при психічних розладах. Трудова терапія дозволяє організувати спільну діяльність, сприяючи налагодженню хороших стосунків між людьми, знімаючи стан напруження і переживання. Трудова терапія
є універсальним видом соціального розвитку, підтримки, і допомоги різним категоріям населення;

- терапія самовиховання (найбільший ефект дає при використанні аутогенного тренування).

Метод включає наступні прийоми: а) самовивчення; б) переоцінювання своєї особистості; в) самоаналіз; г) створення бажаного образу «я»; д) формування індивідуальних прагнень; е) використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання; є) сенсорна репродукція поведінки «я-образу» в найрізноманітніших ситуаціях діяльності і спілкування;

ж) накладання стереотипів «я-образу» на реальну поведінку в житті і діяльності;

- методи поведінкової терапії, які стосуються тренінгу соціальних навиків. Формування навиків соціального функціонування здійснюється за до­помогою таких методів:

а) організація вільного часу; б) терапія зайнятістю; в) бесіди про професію; г) виконання клієнтом функцій підкорення та управління;

- дискусійна терапія, що відбувається за такою схемою:

1) знайомство членів групи;

2) обговорення сподівань клієнтів, їх переживань;

3) переживання і обговорення групового напруження;

4) наростання протистояння і агресії у відношенні до керівництва групою;

5) виявлення істинного ставлення до керівника, вироблення групових норм поведінки стосовно керівника;

6) виявлення проблем, пов'язаних із самостійністю, відповідальністю і активністю;

7) формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно розв'язати, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій групи;

8) аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини;

9) обговорення результатів терапії, підведення підсумків.

· соціотерапія – вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою державних і громадських організацій;

· музикотерапія – ґрунтується на формуванні у слухачів переживань, пов'язаних з минулим, сучасним та майбутнім;

· ритмотерапія, яка пов'язується з ритмами природи, біоритмами жит­тя і т.д.;

· арттерапія – лікування засобами мистецтва, що передбачає:

а) вико­ристання вже існуючих творів мистецтва через їх аналіз і інтерпре­тацію клієнтами; б) формування у клієнта прагнення самостійно тво­рити; в) творчість самого спеціаліста, спрямована на взаємодію із клієнтом;

· кольоротерапія – передбачає підбір необхідного кольору як з метою стимуляції, так і корекції свого стану;

· психогімнастика – одна з форм психотерапії, за якої взаємодія ґрунтується на руховій експресії, міміці та пантоміміці;

· натурпсихотерапія (ландшафтотерапія) – лікування природою;

· логотерапія – розмовна психотерапія, яка посилює міру самоповаги, сприяє становленню зрілої особистості;

· бібліотерапія – аналіз прочитаної літератури, що дозволяє об'єктивно оцінити стан клієнта;

· імаготерапія – передбачає використання з метою терапії рольової гри (гри образами), де використовуються наступні прийоми:

- переказування літературного твору в наперед встановленій ситуації, переказування і драматизація народної казки, виконання ролі у спектаклі.

В технологіях соціальної терапії прийнято використовувати методи комплексно.

Одним з видів технологій соціальної роботи є технології соціального консультування. Соціальне консультування – діяльність, спрямована на на­дання допомоги клієнту у пошуку розв'язання проблемної ситуації; про­цес, в ході якого спеціаліст допомагає клієнту вивчити і зрозуміти зміст даної проблеми і запропонувати різні варіанти вирішення цієї проблеми. Найчастіше соціальне консультування виступає у формі поради, визначен­ня альтернативних шляхів вирішення проблеми, надання клієнту не­обхідної інформації. Розрізняють декілька типів соціального консультування:

- загальне консультування клієнтів соціальними педагогами;

- спеціальне консультування клієнтів відповідно до направлення спеціалістами соціальних служб;

- навчальне консультування спеціалістів соціальних служб працівниками керівних установ і організацій;

- договірне консультування спеціалістами соціальних служб з різноманітних питань.

Соціальне консультування вимагає наявності у спеціаліста таких якостей: 1) емпатія; 2) повага клієнта; 3) конкретність і чіткість; 4) знання самого себе; 5) щирість і відвертість; 6) відповідність мови поведінці; 7) уміння працювати з тим, що є на даний момент.

Основними принципами консультування є: визначеність; добровільність; методична грамотність і компетентність.

Процес консультування складається з наступних етапів:

1) з'ясування причин, що змусили клієнта звернутись за допомогою;

2) аналіз, оцінка і діагностика проблеми;

3) формулювання проблеми і визначення цілей консультування;

4) визначення стратегії і плану дій;

5) виконання запланованих дій (рекомендації);

6) оцінка результатів консультації і висновки.

Технологія консультування подібна до технології посередництва. Посередництво може здійснюватись між: державою, організацією та клієнтом; між організаціями чи закладами; між спеціалістами різного відомчого підпо­рядкування; між різними соціальними групами; міжособистісне посеред­ництво. В посередницькій діяльності виділяють три етапи:

- визначення проблеми клієнта;

- вибір закладу, що зможе допомогти у вирішенні проблеми клієнта;

- допомога клієнту у налагодженні зв'язків і сприяння у прийомі відповідним закладом.

Для кращої ефективності посередництва варто використати такі прийоми:

1) виготовлення виписки для клієнта з переліком установ, їх адресами, телефонами, прізвищами спеціалістів, з якими клієнт спілкуватиметься;

2) написання супровідного листа;

3) попередня домовленість з установою про співпрацю з даним клієнтом;

4) сприяння у організації супроводу клієнту.

Соціальне обслуговування – це надання конкретних соціальних по­слуг людям, які залежать від інших для задоволення їх потреби у нормаль­ному розвитку і життєдіяльності. Об'єктами соціального обслуговування виступають, насамперед, люди похилого віку, сім'ї з дітьми, інваліди та інші категорії населення.

Технології соціального обслуговування ґрунтуються на принципах: рівних можливостей громадян незалежно від національності, статі, віку; до­ступності; добровільності; сприяння соціальній адаптації з врахуванням власних сил; адресності; гуманізму; профілактичної спрямованості; законності і врахування міжнародних стандартів.

Технології соціального обслуговування передбачають виконання соціальним педагогом наступних функцій:

1)соціальної допомоги; 2) соціального консультування; 3) соціальної корекції та реабілітації; 4) реалізації надзвичайних заходів із подолання наслідків стихійного лиха і соціальних конфліктів.

Соціальна реабілітація – це відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а також відновлення самого соціального середовища і умов життєдіяльності особистості, які були обмежені або порушені з яких-небудь причин. Соціальна реабілітація є частиною і умовою нормальної соціальної адаптації особистості.

У соціальній педагогіці розрізняють такі типи соціальної реабілітації: психологічна, педагогічна, медична, економічна, професійна, побутова.

Ефективність соціальної реабілітації зумовлюється додержанням наступ­них принципів: етапності, комплексності наступності і послідовності в прове­денні реабілітаційних заходів, обов'язковості і добровільності, доступності.

Розрізняють такі рівні соціальної реабілітації: медико-соціальний; про­фесійно-трудовий; правовий; психологічний; соціально-психологічний; соціально-рольовий; соціально-побутовий.

На кожному з цих рівнів використовуються певні методи соціальної реабілітації. Так, на психологічному рівні використовуються різноманітні діагностичні (лікувально-відновлюючі і психотерапевтичні) способи ліквідації наслідків посттравматичного стресу.