Церковно-парафіяльна і приватна опіка

Тогочасна церква прагнула самостійно управляти своїми капіталами (включаючи нерухомість), але не могла обійтися без добровільної діяльності парафіян у справі соціальної допомоги і підтримки. Саме за рахунок їхніх офірувань складалися основні благодійницькі капітали і накопичення на потреби церкви. Збирання пожертвувань з парафіян здійснювалося на користь церкви і причету (церковні служителі й співаки), шкіл і благодійних установ. Наприкінці XIX ст. відзначається значне зростання кількості церковно-парафіяльних опікунств - від 14 747 до 19 100 за період 1894 - 1901 рр. Розширення мережі церковно-парафіяльних установ відбувається у цей період постійно, але фінансування їх було непропорційне і залежало від щедрості та можливості парафіян. Наприклад, 1902 р. Гродненській єпархії на благодійні установи було офіровано парафіянами 44 662 крб., а Мінській лише 13 крб.

Парафіяльна благодійність здійснювалася у таких основних формах: матеріальна допомога, медична допомога, допомога в освітній діяльності. Матеріальна допомога включала в себе допомогу натурою: роздавання одягу, харчів, а також внески за навчання, за утримання в богадільнях, плату за житло, надання дешевих обідів. Медична допомога полягала в оплаті послуг лікарів і безкоштовному наданні ліків хворим. Доволі значне місце в народній освіті належало церковно-парафіяльним школам, які частково фінансувалися з парафіяльних доходів, але більша частина коштів надходила від Синоду.

Подальший розвиток діяльності імператорського людинолюбного товариства на даному етапі відзначено двома значними подіями - отриманням права на присвоєння державного чину працівникам суспільних установ і остаточне оформлення структури інститутів опіки. У 1897 р. товариству було надано спеціальним указом право встановлювати посади як безоплатні, так і "класні", тобто платні з наданням особам, що обіймають ці посади, "прав дійсної державної служби". Службовець установ суспільної опіки міг досягти п'ятого класу, що відповідало цивільному чину колезького радника, а військовому -полковника. Були встановлені нагрудні знаки трьох ступенів - "для діячів і жертводавців". Цим указом у Росії фактично покладено початок фахової суспільної опіки.

Розширюються повноваження Олексіївського головного комітету, особливо після російсько-японської війни і в період Першої світової війни. Велика увага приділяється дітям, чиї батьки загинули під час японської війни. З Державного бюджету дитині віком 6-10 років призначалася допомога на виховання у розмірі до 50 крб., а після 10 років-до 150 крб. нарік.

Під час Першої світової війни (1914 - 1917 рр.) у складі установ імператриці Марії Федорівни з'являються шпиталі для поранених вояків. Восени 1917 р. діяли 1-й та 2-й евакуаційні шпиталі, шпиталь ари Московському удовичому будинку; при Марийській лікарні, при Петроградському комерційному училищі.

Таким чином, на початок XX ст. в Росії було створено гнучку і диференційовану систему дєржавно-суспільної опіки, яка постійно удосконалювалася. Наприкінці XIX ст. вона включала 14854 благодійні установи (товариства і заклади). Умовно їх можна поділити на дві групи: перша - установи, що належали до міністерств і відомств, які мали за мету тільки благодійницькі справи, і друга - відомства, що не мали спеціального благодійногопризначення. До перших належали: Відомство установ імператриці Марії, Російське товариство Червоного Хреста, Імператорське людинолюбне товариство і опікунство над будинками працелюбності та трудовими (рос. - работньїми) будинками. До складу другої групи входила ціла низка установ - Відомство православного сповідання та військового духівництва, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство юстиції, Міністерство народної освіти та інші.

Загальна сума коштів благодійних установ на той час становила величезний маєток - 404843798 крб ., з яких на вартість нерухомості припадало близько 35%, решта - грошові суми. Вони складалися з відсотків з капіталу, доходів від нерухомого майна, членських внесків, епізодичних поступлень від офіродавців, від концертів, лотерей тощо.

Зазначена система не була позбавлена вад. Головними з них були: неясність визначення тих категорій населення, які мають право на суспільну опіку; питання про те, з яких коштів мають покриватися витрати на суспільну опіку; ступінь спорідненості людей, що повинні утримувати своїх родичів, які потрапили в біду.

За свідченнями істориків, кожен з представників відомих українських родин - чи то урядовців, чи комерсантів - мав за честь щось добре зробити для "братів", які були знедолені, потребували допомоги. У Києві було створене Товариство сприяння початковій освіті, організовувалися богодількі длястарезних, що не мали родини і засобів до існування (ці будинки виглядали як справжні палаци). У них багато самотніх і немічних, знаходили на схилку літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала заклади соціальної опіки, в яких надавали нужденним медичну та іншу допомогу. У дореволюційному "Календарі-довіднику Києва" майже на 50 сторінках лише перелічуються благодійні заклади міста - настільки розгалуженого була мережа таких установ. Ось назви лише кількох з них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, товариства надання допомоги бідним, боротьби зі сухотами, денних притулків для дітей робітничого класу. Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богодільні, нічліжки допомагали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті, їх заснування і утримання було справою честі для наших предків.