Світоглядно-культуротипний метод проведення творчо-реалізаційних практик за дихотомічними культуротипами студентського НВП-середовища

 

Існує багато класифікацій «дихотомічних культуротипів» відповідно до самих різних критеріїв. Перші з подібних культуротипів були виявлені на основі критеріїв «доповненої класифікації», К.Юнга. Це раніше представлені «інтровертований» та «екстравертований» соціонічні типи або «екстраверти – інтроверти»; «раціоналісти – ірраціоналісти», «інтуїти – сенситиви», «логісти – етики» [1; с.26-27]. З них можна сформувати інтертипну навчальну октаву (з 4-х діад або 2-х квадр) для проведення операційних творчо-реалізаційних практик. Проте «світоглядний соціон» з 16-и культуротипів потребує ще 4-и «дихотомічні діади» або одну октаву. Їх приєднання до вже встановлених 4-х «дихотомічних діад» навчальної октави і створює «творчо-реалізаційний соціон» із 16-и світоглядних культуротипів, яким можна успішно оперувати у навчально-виховних цілях. Найчастіше подібні «дихотомічні культуротипи» виявлялися за характерологічним критерієм, тому що характерологічні проявлення особистості є найбільш усталеними. Протягом довгострокових і систематичних досліджень, що проводилися з початку 70-х років минулого століття на базі Криворізького національного університету в середніх школах, гімназіях, ліцеях, вищих навчальних закладах, на підприємствах і у виробничих колективах, виявилося, що такими первинно усталеними дихотомічними діадами за характерологічним критерієм є наступні [2]:

· «ерудити і комбінатори»: це «інтелектуали», що більше зорієнтовані на теоретичні дії, та «прагматики», що віддають перевагу практичним діям; на цій підставі може сформуватися усталений дуал «теоретики – практики», що можуть співіснувати на «паралельних курсах» за схемою «психофізичного паралелізму» (Р.Декарт); в педагогіці подібний дуал уже склався: «теоретична» й «експериментальна» педагогіка;

· «організатори і супервиконавці»: які діють за схемою «лідер – фоллоу», «ведучі» і котрих ведуть: вони діють у співпраці психотипів владно-вольового типу та рефлексивних психотипів, котрим необхідно ставити ціль;

· «суперактивні і загальмовані» або ті, що діють «на випередження» чи «на відставання»; це «лабільні» психотипи, які можуть швидко іммобілізуватися й за необхідності швидко переключатися, і тормозивні, «ступорні» типи, що є «резистентними» «застряють» при вирішенні завдань, затримують і «тягнуть» їх виконання (їх за це називають «волочильниками»); проте вони врешті-решт зосереджуються і в останні строки, що залишилися, все ж виконують завдання [3; с. 187-189].

Подібні «первинні» класифікації дихотомічних пар світоглядних культуротипів (що є переважно генетичними психотипами) не дуже підходять для творчо-реалізаційних практик, тому що з них виключені комунікативні інтеракції, передача та обмін інформацією, соціокультурні взаємодії, а елементи «управління середовищем» представлені через його «подолання» або через конформність та адаптацію до свого середовища. Тому цілісного зросту й розвитку власного культуротипу не може відбутись, а тільки виявлення окремих рис характеру, темпераменту, емоційно-вольової сфери, рольових функцій тощо. А з цим виникає потреба «соцікомунікативного критерія», за яким можна встановлювати саме характер «культуротипних взаємодій» в альтернативних опозиціях-дихотоміях. В процесі багаторічних конкретно-соціологічних досліджень на кафедрі філософії Криворізького національного університету (понад 40 років), пов’язаних із формуванням навчально-виховного середовища ВНЗ і «кафедрального освітнього середовища» з чіткою світоглядно-культурною орієнтацією було виявлено такі основні чотири дихотомічні діади з восьми культуротипів в навчальній октаві [4]:

· «прагматичний» і «вербальний» культуротипи в діаді «прагматики – вербалісти»: в операційному визначенні це «діловики» та «оратори», що мають різні ціннісні установки та поведінкові позиції у культуротипних взаємодіях;

· «імпровізатори» та «впорядковані» або в операційному визначенні «некеровані анархісти» та «регламентатори», що діють за певною процедурою чи без будь-яких процедурних обмежень, навмання в комунікативних стосунках та культуротипних інтеракціях;

· «конформісти» та «ригісти» або ті, що пристосовуються і діють ситуаційно як «адаптанти» та «надстійкі» суб’єкти, котрі трудно пристосовуються до середовища; тобто це культуротипи з компромісною (гнучкою) або непоступливою (жорсткою) формою поведінки при комунікативних стосунках і культуротипних взаємодіях;

· «пацифісти» та «пугністи», котрі в операційному визначенні предстають як дихотомічна пара «миролюбних» особистостей і «скандалістів», тобто особистостей з узгоджувальною й боротьбістською формами поведінки, які досягають згоди за договірним процесом або через конфліктні взаємовідносини.

Треба підкреслити, що «комунікативний характер» є дуже стійким генотипним і світоглядно-культуротипним утворенням, бо він формується і закріплюється в разі ціннісного вибору особистості та ціннісного самоствердження в обраній діяльності. При вірному виборі комунікативний характер набудває свого самоствердження у професійно-світоглядній самоідентифікації і розвивається при творчій самореалізації особистості. При неправильному «ціннісному рішенні» невдалий вибір може дуже зашкодити суб’єктові й навіть у певній мірі зруйнувати життя, бо «ціна вибору» – це вроджена здібність людини, її задаток, дар, талан, тобто найсильніша сторона генотипу, яку треба розвивати у відповідний світоглядний культуротип. Якщо генотип не розкодований, а культуротип «не вгаданий», не визначений і надалі не розвинений і не стверджений, то це, дійсно, життєва трагедія. Проведені дослідження показують, що «комунікативний характер» людини практично не змінюється протягом усього життя. Він починає проявлятися в 4-му класі середньої школи, не змінюється в 6-7-му класах, коли в підлітковому віці характер «ламається» і поведінка школяра стає спонтанною, не змінюється він і на «виході» зі школи, при вступі до ВНЗ, в процесі навчання і наприкінці навчального процесу, коли студент перетворюється на «молодого спеціаліста» і стає інженерно-технічним працівником. Навіть коли він стає управлінцем і керівником, вищим керівником, його «комунікативний характер» не змінюється, бо він відповідає висхідному типу особистості [4, с.380, 408]. Але тільки у тому випадку, коли цей культуротип не «зламаний» хибним життєвим вибором і коли він правильно визначений на «промоуті», «на вході» до життєвої і професійної самореалізації. Зараз подібний процес носить у ВНЗ стихійний характер і немає будь-якого помітного навчально-виховного впливу на світоглядне становлення молодої особистості та виявлення світоглядного культуротипу через проведення творчо-реалізаційних практик. Тому до 40% студентів «не знаходять» себе у вузівському середовищі і не ідентифікують «себе в собі», до 30% із них відраховуються з ВНЗ. А до 50% ледве «тягнуть» на ті вимоги, що пред’являє ВНЗ. Більш-менш повноцінно вчаться і здобувають освіту не більше 15-20% студентів. Це ті, що можуть самостійно вирішувати навчальні завдання за Болонськими навчальними стандартами. Решту 30-40% студентів треба з великими зусиллями «дотягувати» до відповідного рівня самостійності та інтелектуального розвитку. На це не вистачає ні викладацьких сил (на одного викладача припадає по 13-18 студентів), ані найрішучіших і найсуворіших адміністративно-організаційних заходів.

Потрібна кардинально нова освітня система навчання й виховання, за нашою концепцією, − йому відповідає інноваційний світоглядно-культуротипний підхід, котрий операційно-методично розробляється і впроваджується шляхом проведення творчо-реалізаційних практик. В основу подібного інноваційного підходу покладена концепція світоглядних культуротипів. Відповідні дослідження показують, що для набуття відповідного культуротипу треба пройти принаймі п’ять основних етапів, або рівнів професійно-світоглядного зростання та культуротипного розвитку молодої особистості. Це структурно-функціональні рівні (етапи) послідовного «культуротипного становлення» або «рівні зросту культуротипу», що встановлюються не теоретично і не «де юре» (тобто як нормативно повинно бути), а «де факто», тобто за результатами багаторічних досліджень в найрізноманітніших аспектах розгляду проблеми. При цьому встановлювалися рівні соціокультурного розвитку й організації виробничих колективів, рівні предметно-творчої самореалізації, «рівневі моделі» молодих спеціалістів, рівні світоглядного розвитку, рівні комунікативних взаємодій від простого обміну інформацією до конвергетивної «організаційної комунікації» та вільної циркуляції інформації в творчих комунікаціях «соцієтальної самоорганізації» [5, с.149, 164]. Це зроблено на рівні загальної національної світоглядної культури, в її основних системно-структурних формотвореннях та «соціокультурній ідентифікації» національної і європейської світоглядної систем [4, c.192, 229]. Зроблено це і в впроваджувальних професійних проектах творчої самореалізації молодих фахівців та в рівневих «проектних матрицях» успішної реалізації творчо-продуктивних сил, що у вигляді соціальної технології наведено у даній монографії. При цьому подібні соціальні технології не тільки розроблялися, але й досліджувалася практика безпосереднього впровадження подібних технологій саме для соціокультурного спрямування розвитку колективів та їх соціокультурного управління [6; с.163, 186, 199, 233].

Перший професійно-світоглядний рівень культуротипного розвитку особистості – це структурно-функціональний рівень колективної соціальної самоорганізації, щоздійснюється у формах соціального партнерства іпервинних культуротипних «ціннісних взаємодій». В НВП-середовищі в разі проведення перших оперонних виховних практик формуються первинні «діади» і «дуали» з двох протилежних й одночасно взаємодоповнюваних культуротипів. Кількість утворених «діад» і «дуалів» на першому рівні сягає 70% загальної кількості членів виховної групи. Тобто в академічній групі з 23-25 студентів, котра фіксується в якості об’єкта творчо-реалізаційних практик, на першому рівні визначається 16 студентів, необхідних для утворення «світоглядного соціону» (тут співпадання математичне: 23 студ. х 70% = 16 студ.). Всі вони розбиваються на 8 дихотомічних пар із протилежно-доповнюваними культуротипами, що себе активно проявляють і «заявляють» про себе. Їх «фактичний розподіл» за даними конкретно-соціологічних досліджень згідно з соціокомунікативним критерієм інформаційного спілкування в НВП-середовищі виявляється таким:

· «прагматики – вербаліки»: 6-17% складають у студентів «прагматики» і 2-5% складають «вербаліки» у студентів, серед викладачів відповідно 10-24% і 2-3% (тобто, як видно, співвідношення є близьким); серед господарчих керівників різних ланок управління кількість «прагматиків» суттєво збільшується: з 8-12% у середній ланці до 28- 35% у вищій ланці управління, а кількість «вербаліків» стабілізується на рівні 2-3% у «середніх» керівників і 5-7% у «вищих» управлінців, для яких характерним є саме «вербально-декларативний стиль» керівництва;

· «імпровізатори – регламентатори»: вони розподіляються в культуротипній діаді таким чином: серед студентів перших 20-31%, других – 15-22%, тобто «анархічна» складова помітно домінує; у викладачів навпаки: тут, природно, більше регламентованих «процедурників» – їх 18-30%, а «імпровізаторів» – 7-19%; серед управлінців ситуація подібна: «регламентатори» складають 20-35%, а «імпровізатори» – 3-6% серед керівників середньої ланки і 28-35% та 5-7% серед вищих управлінців; проте в умовах ринку це співвідношення може змінюватися (але при незмінності самих базових «світоглядних культуротипів»);

· «конформісти – ригісти» у студентів співвідносяться так: перші складають 21-25% (на студентському жаргоні їх називають «пристосувальниками»), другі – 2-3% («утюги», хоча серед них велика кількість тих, хто добре навчається); серед викладачів перших нараховується 5-12%, других – 4-6%; (і від цих викладачів-«утюгів» страждають студенти); серед управлінців середньої ланки перших 19- 30%, вищої ланки – 3-5% (зрозуміло, що «середні» керівники «гнучко» пристосовуються до «вищих»), а других, «стійких ригістів» – 3-4% серед середніх управлінців і 6-9% серед управлінців вищої ланки; тобто рівень «ригідності» підвищується з підвищенням посадового рівня;

· «пацифісти – боротьбісти» у студентів розподіляються з явною перевагою перших – 21-25%, а у других – 2-3% за формулою «краще промовчати, ніж боротися»; культуротипи викладачів співвідносяться з перевагою перших: 5-12% «пацифістів» і 4-6% «боротьбистів» (разом із «ригістами» їх 8-12%, тобто кожний 10-й викладач або приблизно один серед загальної кількості викладачів кафедри, і вони виступають основними «пугністами-скандалістами» у взаємовідносинах зі студентами, колегами та адміністрацією); серед керівників середньої ланки перших 15-19%, вищої ланки – 3-5% (що симптоматично: вищі управлінці більш агресивні), других, що налаштовані тільки на боротьбу, − 4-6% серед управлінців середньої ланки і 8-20% у «вищих» керівників (тобто разом з «ригістами» це 14-19% управлінців вищої ланки, кожен 5-й, 6-й, 7-й керівник).

Добре видно, що серед студентів при утворенні «культуротипних діад» в дихотомічному розповіді культуротипів переважають «конформісти» в іміджі «доброго товариша». Тому й діади виникають на підґрунті товариських стосунків та здатності до конформності-адаптації-взаємопристосування. Закономірно, що на першому рівні соціальної самоорганізації світоглядний культуротип «конформіста» є найбільш розповсюдженим і має І ранг. Проте доволі високий імідж має постать «непокірного студента», який сліпо не підкоряється загальному регламенту і демонструє себе як «вільна особистість» і «вільний імпровізатор» – ІІ ранг. Їх часто так і визначають – «демонстративний» або «резистентний» (що діє супротив, опирається) кульутротип особистості студента. Лише ІІІ ранг, хоча й при достатньо високому іміджі мають «впорядковані студенти» за культуротипом «регламентаторів», але вони явно не домінують і не мають популярності у студентської молоді. Впровадження Болонської системи освіти може кардинально змінити існуючий розподіл і серед студентів стане престижним «ладнання під усіх» не через «імпровізаційно-розкуту» поведінку «вільної» і «не зацикленої» на навчанні особи, а саме старанність у здобутті необхідних знань, регламентивність і порядок, послідовне й системне поглиблення знань за відповідними навчальними процедурами. А в щасливому фіналі – отримання диплому європейського зразка і можливість працювати в європейських країнах за фахом, а не «на заробітках» в якості «чорноробочої сили». У викладачів домінує, як і слід очікувати, «регламентивний культуротип» (І ранг), але не в контексті особистості, якою добре «управляється» і «піддається керуванню», а «консолідованої людини», здатної виробити узагальнюючу, узгоджену, спільну позицію в стилі розумного і «тихого аналітика», який надає перевагу не безглуздій боротьбі чи відвертим скандалам, а злагоді й узгодженості, примиренню позицій та співпраці. Регламентивний культуротип характерний і для «середніх» управлінців, а для «вищих» – переважає культуротип прагматиків, що закономірно.

Другий професійно-світоглядний рівень. На ньому формується і визначається найбільш характерний культуротип, операційно представлений вже не діадами-дуалами, а «світоглядними квадрами». До цього рівня належать 57-59% майбутніх молодих фахівців, тобто трохи більше половини, а це є потенційна «світоглядна октава», що складається з двох «світоглядних квадр», які можуть вступати в своєрідне навчально-виховне змагання за ствердження власних культуротипів особистості. Тому даний рівень у світоглядно-культуротипному відношенні може характеризуватися як рівень професійного саморозвитку, на якому можна запроваджувати оперонні творчо-реалізаційні практики в прямому співвідношенні зі стандартами Болонської системи навчання й виховання. Ними можуть стати операційні «комунікативні практики» в їх подальшому переході до оперонних когнітивних практик. Навики професійного саморозвитку виробляються в процесі проведення фахових комунікативно-ціннісних практик. При виконанні відповідних «операційних завдань» (оперонів) «світоглядними квадрами» студенти починають усвідомлювати свій професійний фах як головну цінність своєї життєдіяльності шляхом послідовного оволодіння фаховими уміннями та розвитку професійних здібностей. В умовах НВП-середовища з його інтенсивними комунікативно-когнітивними інтеракціями професійний саморозвиток досягається шляхом застосування «комунікативних оперонів» і «когнітивних оперонів» при виконанні творчо-реалізаційних завдань та оволодіння студентами відповідними практичними знаннями, вміннями і здатностями. Первинна квадра з рівневим вектором професійного самовдосконалення виникає, як було раніше показано, в двох парних дихотоміях таких чотирьох культуротипів:

· інтерналісти (інтроверти) – екстерналісти (екстраверти);

· логіки (мисленнєвий тип) – етики (почуттєвий тип).

Друга «світоглядна квадра» має також дві парні дихотомії з чотирьох культуротипів, що раніше було обгрунтовано і представлено. А саме:

· інтуїти (позадискурсивні типи) – сенсорики (причиново-наслідкові типи почуттєвої детермінації);

· раціоналісти (розсудкові типи) – ірраціоналісти (нерозсудливо-вразливі типи з іншою логікою мислення).

Для ствердження професійно-світоглядного культуротипу другого рівня потрібне застосування оперонних практик професійного вдосконалення, які є перехідними від «організаційних оперонів» (оперони соціальної самоорганізації, що регулюють формування «інтерактивних діад») до «комунікативних оперонів». Вони стимулюють розвиток ціннісно-орієнтованих квадр завдяки ціннісній циркуляції чотирьох типів професійно-ціннісних установок в комунікативних взаємодіях чотирьох «дихотомічних інтерсуб’єктів» у 2-х «світоглядних квадрах». Внаслідок подібної циркуляції відбувається ціннісна детермінація інтерсуб’єктів, і вони виявляють-ідентифікують-стверджують свій культуротип на другому рівні його становлення й зросту. Тобто «організаційний культуротип», ствердившись в модусі «комунікативногокультуротипу» в діаді, зростає до «комунікативно-ціннісного культуротипу» в двох діадах, а потім в квадрі ідентифікується в якості «професійно-ціннісного культуротипу». Тобто кожний «світоглядний культуротип» (а їх у 2-х квадрах вісім) набуває своєї професійної цінності не тільки у власній «культуротипній ніші», але й в інтертипних відносинах і міжкультуротипних взаємодіях як «цінність сама по собі», «самовизначена цінність» в свойому культуротипному аспекті. І це всіма студентами визнається, підтримується й особисто використовується. При цьому регулятивна дія оперону ускладнюється: якщо «оперон соціальної самоорганізації» скеровує взаємодію двох особистостей в діаді (а це відповідне «оперон-завдання» для двох суб’єктів на розвиток у них організаційних здібностей і навичок самоорганізації), то «оперон світоглядної комунікації» регулює комунікативні інтеракції в двох діадах з чотирьох культуротипів. І далі: «оперон ціннісної комунікації» регулює взаємодії трьох і чотирьох діад (відповідно шести і восьми культуротипів). А в квадрі як «оперон професійної цінності», або професійно-ціннісної детермінації, регулює професійний саморозвиток восьми світоглядних культуротипів в якості «професійно-ціннісних культуротипів». Тобто операційне завдання професійно-ціннісного рівня («оперон-завдання») розраховане на синхронічну взаємодію всієї квадри (КВ₁↔КВ₂) з восьми культуротипів (КТ₁…КТ₄…КТ₈) різних дихотомій і альтернативного спрямування в бінарно-ціннісних опозиціях. Схематично це можна зобразити таким чином: