ОСНОВНЫЕ ФУНКЦИИ ФИЛОСОФИИ

Філософія буває у двох іпостасях: по-перше, вона являє собою інформацією про світ у цілому та відношення людини до цього світу; а по-друге, – це комплекс принципів пізнання як загальний метод пізнавальної діяльності. Саме на цьому засновано виділення двох великих груп функцій: світоглядних та методологічних.

Відповідно до пріоритетної значущості проблеми людини перша серед світоглядних функцій - гуманістична, оскільки філософія, хоча і не дає людині вічності, проте допомагає осмислити життя, знайти його сенс та зміцнити свій дух..

Наступною світоглядною функцією філософії є соціально-аксіологічна, яка, у свою чергу, поділяється на такі підфункції: конструктивно-ціннісну, інтерпретаторську та критичну. Зміст першої з них полягає у розробці уявлень про цінності такі, як Добро, Справедливість, Істина, Красота; сюди також відноситься і формування уявлень про суспільний ідеал. З конструктивно-ціннісними завданнями філософії переплітаються та утворюють єдність завдання з інтерпретації соціальної дійсності та з критики її структур, стану, тих або інших соціальних дій. Інтерпретація та критика пов'язані з орієнтацією на цінності, суспільні ідеали, з оцінкою соціальної дійсності під відповідним кутом. Філософія критична за своєю сутністю, тому основою і сутністю критичної роботи філософа є виявлення і розкриття протиріч, невідповідності між прийнятою системою понять і цінностей та тим змістом, який до них приносить новий етап розвитку світової історії.

Важливою світоглядною функцією є також культурно-виховна, адже знання філософії, у тому чисті вимог до пізнання, сприяє формуванню у людини важливих якостей культурної особистості: орієнтації на істину, правду, доброту.

Одним із завдань філософії є вироблення світогляду, що відповідає сучасному рівню науки, історичній практиці та інтелектуальним вимогам людини. У пояснювально-інформаційній функції модифіковано основне призначення спеціалізованого знання: адекватно відображати об'єкт, виявляти його зв'язки та структурні елементи, основні закономірності, а також накопичувати і поглиблювати знання.

З боку свого методу філософія здатна виконувати кілька функцій відносно науки. Серед методологічних функцій перш за все слід зазначити про евристичну, сутність якої полягає у сприянні приросту наукових знань, у тому числі в створенні передумов для наукових відкриттів. Сутність координуючої функції полягає в координації методів у процесі наукового дослідження, яка базується на філософських принципах: принципі взаємної доповнюваності та принципі домінування.

Інтегрувальна функція полягає у визначенні та усуненні дезінтегрувальних факторів, що призводять до роздрібленості системи, надмірного зростання відносної самостійності елементів у її складі, виявленні недостатніх її ланцюгів або зв'язків, активне включення яких у функціонування системи надає їй більшої гармонійності та оптимальності, тобто підвищує ступінь упорядкованості та організованості.

Логіко-гносеологічна функція філософії полягає у розробці самого філософського методу, його нормативних принципів, а також в логіко-гносеологічному обґрунтуванні тих або інших понятійних та теоретичних структур наукового знання.

9. УМОВІ ВИНИКНЕННЯ Ф. СТАРОДАВНЬОЇ ІНДІЇ

1. Зародження філософської думки у Стародавній Індії.
Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:
1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;
2. поява товарно-грошових відносин;
3. виникнення держави;
4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;
5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.
Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.
Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах». Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.
Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом.
З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм».
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості:
Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

Своєрідність ставлення до Вед.

Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

Народження логіки.

Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині І тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави. Найдавніші пам'ятки індійської літератури – чотири збірни­ки релігійних гімнів та молитов, що називають «Ведами» Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя. Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади». Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування – світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упанішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля).

Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце посідає викладення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істинну духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об'єктивний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя – в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проникливої сутності, у тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом, в єдності з ним (мокша).

Мета вчення джайнізму – звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна поведінка, правильне пізнання, правильна віра. Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого – випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія – або як роз'єднана на свої неподільні елементи (атоми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою.

Для индийской философии в целом характерны следующие черты: внимание к вопросам поиска сущности тел (попытка познания «вещи в себе»); признание тождества между макро- и микрокосмосом; признание существования четырех уровней бытия: телесный, уровень жизненного «я», уровень сознания, уровень «Атман» – обобщающий все три предыдущих.

10. ОСНОВНІ ІДЕЇ БУДДИЗМА.

Буддизм-засновник принц Гаутама Сіддхартха, захищений від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння та смерті, пройшовши через сповідування різних етичних учень, на нього найшоло просвітлення і він ста Буддою(просвітленим, знаючим)проголосивши учням чотири основні істини:

1) життя – це страждання(народження, хвороба, старість і т.д);

2).причиною страждань є бажання і жага життя;

3). припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її;

4) шлях до позбавлення страждань є восьмиразовим (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне устремління, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження).

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом стає Буддою досягає стану „нірвани” – повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні „крапки”, згущення під назвою „дхарми”. Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають між собою у з’єднання та переплетення. Уся навколишня реальність як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв’язків дхарми. Людина може свідомими зусиллями розв’язати їх сплетення і відпустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Все в світі прагне бути, жити, діяти, але саме такого роду прагнення й веде до страждання. Боротися із жагою життя - це значить постати проти законів цього світу, власним зусиллям відмінити закон, що панує над усім. Фактично це значить, що людина, яка здатна це зробити, підноситься над світом, перевершує його. Вона сама стає богом; тому буддизм інколи називають релігією без бога; тут немає наперед заданого бога, але кожна людина може піднестися над силами та законами світу, стати Буддою і досягти стану „нірвани” повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

11. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ Ф. У СТАРОДАВНЬОМУ КИТАЇ

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба.

«Небо» — це прабать-ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

Философия Китая, как и вся китайская культура, в период становления и развития не испытала существенного влияния извне. Китайская философия совершенно самобытна и наиболее отлична от европейской. Первые китайские философы, критиковали мифологию. Правда, в отличие от европейских философов, которые, в массе своей, были людьми состоятельными, первые философы Китая были бродягами. Основные направления китайской философии оформились сравнительно рано. Даосизм, основанный Лао-Цзы, и конфуцианство, основанное Конфуцием, существуют и доныне; чуть позже из Индии в Китай попал буддизм и также развивался вплоть до последнего времени. Для всей философии Древнего Китая характерна опора на т.н. «Пятикнижие» – пять священных книг. Уже в самой ранней из них упоминаются два принципа «инь» и «ян», олицетворяющих собой два взаимодополняющих начала - женское и мужское. Позже к ним добавили третью - нематериальную - субстанцию – «ци» – которая пронизывает весь космос и является причиной движения материи. Также для нее характерно равноправие людей, природы и божеств в картине мира в целом. Высшая цель китайской философии – гармония человека и общества со вселенной.

12. ОСНОВНІ ІДЕЇ КОНФУЦІЯ.

Конфуціа́нство — китайська етично-філософська школа, основа китайського способу життя, принцип організації суспільства, засновником якої був китайський філософ Кунфу-цзи, відомий на Заході як Конфуцій, що жив у 551—479 роках до н. е. Спираючись на давні традиції, Конфуцій розробив концепцію ідеальної людини, якій притаманні гуманність, почуття обов'язку, повага до старших, любов до людей, скромність, справедливість, стриманість тощо. Проповідуючи ідеальні стосунки між людьми, в сім'ї та в державі, Конфуцій виступав за чіткий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства. Конфуціанство вважало основою соціального устрою моральне самовдосконалення індивіда й дотримання норм етикету, проголошувало владу правителя священною, а метою державного управління — інтереси народу.

Конфуціанство має деякі риси, спільні з релігією - культ предків, ритуали, жертвопринесення.

З II ст. до н. е. і до XX ст. конфуціанство було офіційною державною ідеологією Китаю. Нині позиції конфуціанства дещо ослабли під тиском європейських філософських ідей. У різний час конфуціанство поширювалося в Японії, В'єтнамі, Кореї.

Конфуціанство заснував Конфуцій (551-471 рр до Р.Х.) Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут - проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон Неба. Людина повинна навчитися сприйматися й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як „шляхетна” –цзюнь-цзи, така у душі якої діє доброчинність Шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов’язковими є-„жень”- людинолюбство; „сяо” –повага до батьків (старших);”лі” –виконання ритуалів передбачало дотримування обов’язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин. Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб. Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім’ в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні.А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу „Виправлення” імен, сьогодні ми могли передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль Порушення цього принципа, за Конфуцієм, веде до безладдя

13. ДАОСИЗМ. ПОНЯТТЯ „ДАО”.

Серед давніх релігійно-філософських систем, що виникли на благодатному китайському ґрунті, помітне місце посідає даосизм.
Даосизм — релігійно-філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Походження та духовні джерела. Даосизм виник у другій половині І тис. до н. е. в Китаї. У II—III ст. він розділився на філософію (дао цзя) і релігію (дао цзяо). Першим патріархом релігійного об´єднання даосів був Чжан Фухань. Із проникненням у Китай буддизму даосизм і конфуціанство, специфічно поєднавшись із ним, утворили сан цзяо («три релігії»).

Основним священним текстом даосів є трактат «Дао де дзин» («Книга про шлях до доброчестя», або «Книга про дао і де»), в якому викладено погляди засновника даосизму китайського філософа Лао-цзи (друга половина VI — перша половина V ст. до н. е.).

Розвинув і пропагував вчення Лао-цзи його учень філософ Чжуан-цзи (приблизно 369—286 до н. е.). Він написав коментарі до «Дао де дзин», які даоси вшановують як ще одну священну книгу. Повний (із коментарями) канонічний текст «Дао де дзин», у якому викладено сутність дао та правила життя, що йому відповідають, налічує 1120 томів.

Віровчення. Релігія даосизму базується на вченні про дао — першоначало, першооснову і всеохопний закон світобудови.

Дао — у даосизмі вічне, незмінне, безформне, непізнаванне начало всіх речей і явищ.

Дао — шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту. Дао — доля, природна закономірність, порожнеча, яка все породжує; невидиме, яке наявне у видимому. Воно перебуває у безперервному русі, а дії його невичерпні.

Даоси розрізняли безіменне (постійне) дао і дао, що має ім´я. Перше дао вічне, це форма без форм, образ без істоти, всюдисуще, яке інколи називають матір´ю Піднебесної (Китаю). Друге дао, на відміну від першого, постає перед людиною як щось конкретне, що складається з ці (найдрібніших частинок) та містить у собі образи-речі. Воно нескінченне, всемогутнє, і дія його виявляється скрізь. Цим воно відрізняється від безтілесного, туманного, порожнього, невизначеного, бездіяльного, одинокого дао. Але друге дао внутрішньо пов´язане з першим, оскільки, як свідчить трактат, вони мають одне походження, але різні назви. Два дао переходять один в одного, відкриваючи таким чином двері до всього чудесного.
Водночас через такий дуалізм у визначенні відношення дао до конкретних речей його важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Але вона не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом). Воно існує мовби окремо і в той же час невідокремлено від речей, пронизує їх, творить речі й перебуває в речах. Оця невловимість дао, відсутність означеного правдоподібного зв´язку між видимим і невидимим зумовлюють містицизм даосизму як релігійно-філософського вчення. Таємниця дао відкривається не всім: «хто вільний від пристрасті, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасті, бачить його тільки в конечній формі».

Де — у даосизмі опредметнений, конкретний вияв дао в речах і в поведінці людини (міра її доброчинності).

Суть дао зумовлює і правила поведінки людини. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Тому практика цієї містичної китайської релігії базується на принципі наслідування дао — у-вей (недіяльність або бездіяльна дія). Хто служить дао, поступово приглушує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Не слід змінювати реальність, треба залишати речі такими, якими вони є, і вести тихе, пасивне життя, «пробуджуючись» та діючи тільки в разі крайньої необхідності. Тобто потрібно пасивно існувати, уподібнившись, настільки це можливо, природі та Всесвіту. Даос має запобігати будь-якому насиллю. При цьому слід пам´ятати, що недіяння є найбільшим діянням, завдяки чому можливо досягнути більшого, ніж активною діяльністю. Мудра людина, яка живе за принципами дао, досягає граничної простоти, ясності та спокою.

Найкраще характеризує дао рівновага і поєднання (змішання) двох основних принципів китайської міфології: інь (земної сили) і ян (небесної сили). Вони символізують дві протилежності, що існують у кожному предметі одночасно, протидіючи і доповнюючи одна одну.

Визначити кількість прихильників даосизму важко, оскільки багато з них ще й апелюють до буддизму чи конфуціанства. Деякі дослідники вважають, що нині даосів приблизно 50—60 млн.

14. ЯКІСНА ВІДМІННІСТЬ МІЖ МІФАМИ І ФІЛОСОФІЄЮ Д. ГРЕЦІЇ.

Найважливішою особливістю античної філософії було те, що саме в античному світі вона(на відміну від давньосхідних культурних регіонів) вперше відокремилась від інших сфер діяльності (таких наприклад, як релігія, родова міфологія, життєва мудрість) і потстала як автономний напрям знання та пізнання. Антична філософія була також відкритою і доступною (для усіх вільгих громадян, крім жінок(2), терпимою до різних думок і позицій (за виключенням атеїзму), динамічною і пластичною(4). Философия Древней Греции, так как и на Востоке возникает в VIв до н.э. Древнегреческая философия вначале была тесно связана с мифом. Но в отличие от древневосточных учений она вскоре противопоставляется мифологии. Если миф не различал образ и предмет, знание и веру, мысль и эмоции, естественное и сверхъестественное, то уже ранняя древнегреческая философия это различает, ориентируясь на разум, знание, поиск естественных оснований.

15. МАТЕРІАЛІЗМ ГЕРАКЛІТА

Продолжателем традиций Милетской школы стал ещё один представитель ионийской философии Гераклит, живший в городе Эфес на рубеже 6 – 5 вв. до н.э. Гераклит происходил из знатного рода, однако отказался от царского венца и вёл уединённую жизнь в лесах, лишь изредка приходя в город. Гераклит был прозван «плачущим философом»; он полагал, что все дела людей настолько жалки, что над ними стоит лишь плакать. Гераклит написал сочинение «О природе», из которого до нас дошло большое число фрагментов в цитатах у более поздних авторов. За неясный и запутанный слог, которым было написано это сочинение, Гераклит ещё в древности был прозван тёмным. Действительно, Гераклит писал очень образно, афористически, никогда не выражая свои идеи в понятной всем форме.[1]

Перед Гераклитом также стояла проблема архе (первоначала), которую он решил обьявив первоосновой мира огонь. Огонь был выбран Гераклитом из числа других стихий за его динамичность и подвижность. Действительно, огонь вечно находится в процессе изменения, и мы не можем его даже представить статичным, неподвижным. Обратите внимание на один из известнейших фрагментов Гераклита: «Этот космос, тот же самый для всех, не создал никто ни из богов, ни из людей, но он всегда был, есть и будет вечно живым огнём, мерами разгорающимся и мерами угасающим». Гераклит в этом отрывке подчёркивает онтологическую первичность существования космоса, который не создан ни людьми, ни богами. По своей сущности космос оказывается огнём, который проходит стадии циклического изменения, время от времени разгораясь и угасая. Огонь составляет основу существования всех объектов и процессов. Все вещи могут быть в конечном итоге сведены к огню, выражены посредством него: «Всё обменивается на огонь и огонь на всё, подобно тому, как золото обменивается на товары, а товары – на золото». Огненная сущность придаёт единство мирозданию.

Наряду с огнём, материальной первоосновой сущего, Гераклит вводит и идеальное начало, придающее космосу гармонию и упорядоченность. Таким началом оказывается логос (буквально «слово», «понятие»). Однако полного разделения материального и идеального в философии Гераклита ещё не проводится, поскольку носителем логоса объявляется именно огонь. Все процессы в мироздании, в природе и обществе, подчиняются логосу, т. е. рациональному упорядочивающему началу, носителем и воплощением которого является огонь. Так, солнце, свершая свой путь по небу, повинуется законам логоса, в противном случае его ждёт наказание. Гераклит подчёркивал, что необходимо для познания истины прислушиваться не к мнениям людей, а внимать мировому логосу. Роль, которую играет понятие логоса в философии Гераклита, является иллюстрацией пути «от мифа к логосу», проделанного первыми греческими философами. Душа человека состоит из чистого огня, совершенного воплощения Логоса. Именно огненность души человека придаёт ей разумность. Гераклит писал: «Сияющая, сухая душа - мудрейшая и наилучшая». Он наивно объяснял неразумное поведение пьяного человека тем, что душа, напитавшись влагой, загасила огненные, разумные начала: «Всякий раз, как человек опьянеет, его ведёт ребёнок, а он шатается и не видит, куда идёт, имея влажную душу». Учение Гераклита об огне как первоначале сущего, о том, что всё, даже идеальные, психические явления, может быть сведено к этому материальному первоначалу, свидетельствует о стихийно материалистическом характере философии Гераклита.

Другой важнейшей чертой философии Гераклита является её ярко выраженный диалектический характер. По сути, Гераклита можно считать основоположником диалектики как учения о развитии, предвосхитившем основные законы этой философской дисциплины. Гераклит также является создателем первой диалектической картины мира. Суть диалектики Гераклита заключается в утверждении тезиса о всеобщей изменчивости, процессуальности мироздания, обусловленной динамичностью лежащего в основе мира огня. Гераклит постулирует постоянство и непрерывность изменений в своём знаменитом высказывании: «Всё течёт». Весь мир представляет собой вечный поток сменяющих друг друга явлений; остановить этот поток изменений, свершающихся каждое мгновение, невозможно. Образом подобных изменений служит у Гераклита река, вечно несущая новые воды. Именно к Гераклиту восходит знаменитая фраза: «В одну реку нельзя войти дважды». Это невозможно, поскольку второй раз вы будете вступать в другую воду, т.е. уже в другую реку[2].

Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, зазначав про відносність понять. В сохранившихся фрагментах Гераклита имеется ряд прекрасных по стилю отрывков, в которых Гераклит говорит, что процесс изменения, происходящий в природе, есть борьба противоположностей. Гераклит не просто утверждает, что движение предполагает сосуществование противоположностей. Он выражает свою мысль сильнее. Движением предполагается не только одновременное существование противоположностей, но повсюду происходит их борьба.