МАЛАНЧУКА, ЗАКАТОВАНОГО КОМУНІСТАМИ

По дорозі до місця зібрання до мене підсів ветеран, який назвався Маланчуком Олексієм Григоровичем, 10 вересня 1929 року народження, нащадком безпідставно розстріляного батька.

– А я, краєзнавець, вивчаю історію рідного краю з метою написати пам’ятку родин зниклого села, де родилась наша мама та в 1933 році похований її татусь – Василь Антонович Гостренко, а мій дідусь. Оце і приїхав, щоб знайти будь-кого з очевидців тих страшних часів. Поцікавився біографією співбесідника.

– Мій тато, Григорій Пилипович Маланчук, 1894 – 10.10.1938рр., з села Летня, колишньої Станіславської області, зараз це Дрогобицький район Меденська селищна рада Львівської області, служив у Петлюрівській армії. Під час відступу під натиском червоних частина вояків пішла у Польщу, а тато залишився в селі Нова Чортория Любарського району Житомирської області, де одружився на Цецюрі Марії Дмитрівні, 1892 - 14.11.1970 рр., збудували хату під лісом. Вони, крім мене, народили двох дочок – Явдошечку, 1921року, Аню, 1925 року народження, сина Василя, 1927 року народження.

Голодомор 1933 року ми пережили завдяки жолудям. Восени 1932 року тато домовився з лісником про те, що він не заперечує, щоб ми збирали і заготовляли жолуді для домашньої худоби. Але взимку ми сушили, товкли у ступі жолуді, і мама добавляла їх у тісто при випічці хліба. Окрім цього, вдалось жолудями вигодувати кабана, завдяки його м’ясу і салу наша сім’я пережила голодомор.

Та певно місцевій владі не подобався щирий український патріотизм і те, що тато служив у Петлюри. Земля була передана Зооветеринарному технікумові Її треба було очистити. Під приводом планового переселення нашу сім’ю в 1935 році депортували в село Василівку Солонянського району Дніпропетровської області в садиби селян, які вимерли від Голодомору в 1932-1933 роках. Скільки людей померло у Василівці, не знаю, але було понад десяток вимерлих дворів, в один із яких поселилась наша сім’я. Разом з нами у село Василівку переїхало 5 сімей з Житомирської області, сім’я Похмурко з 9-тьма дітьми з Полтавської області, дві сім’ї Ходуліних – дід з бабою та син з дружиною і дітьми, одна сім’я Новікових із Орловської області, в яких було також по 5-6 дітей. З ними ми навчались у сільській школі, а батьки працювали в колгоспі. Мама на різних роботах, а тато конюхом.

У 1938 році тато та односельці Безун, дяк місцевої церкви, Осадчук, Паламар були арештовані і безпідставно звинувачені в організації антидержавної організації СВУ.

Це була трагедія для нашої сім’ї. Мама поїхала в Дніпропетровськ, щоб дізнатись про долю свого чоловіка.

Їй повідомили, що тата засудили на 10 років, без права на листування. Після цього прямо під тюрмою на вулиці Чичерінській вона народила сина Івана.

Так нашу сім’ю віднесли до ворогів народу.

До нас постійно прискіпувались сільські активісти та колгоспне керівництво.

Під час Другої світової війни ми залишились в окупованім німецькими фашистами українськім краї. Підлягав направленню на роботу один із членів нашої сім’ї. Це була сестра Дуся, але вона була заміжня. Так замість неї в Германію направили сестричку Аню. Після звільнення від німецької окупації мені було 14 років. Працював у кузні молотобійцем, ремонтували сільськогосподарські знаряддя. Весною 1944 року призначили причіплювачем біля тракторів. Невдовзі деяких трактористів забрали на фронт, я вивчив порядок обслуговування і експлуатації трактора і замінив тракториста. Під час прополки був коноводом ручного культиватора. Під час жнив працював на комбайні, розвантажував причіпний візок з соломою, яка збиралась після обмолоту збіжжя. Якось мене заставляли з мамою орати плугом запряженими нашою та сусідськими коровами, які годували нас молоком. Це мене оборювало, і я відмовився працювати, за що на мене голова колгоспу наклав 5 трудоднів штрафу.

Восени 1944 року по рознарядці до колгоспу почали набирати в школу ФЗН.

Мене, 15річного, вирішили направити вчитися на тесляра в Дніпродзержинську школу ФЗН при металургійнім заводі на підставі довідки сільради про те, що мені буцімто виповнилося 17 років. Під час навчання застудив ноги і змушений був повернутись до мами у Василівку. Через деякий час повернувся у школу ФЗН, але професії уже не міг отримати, тому мене направили на розвантаження вагонів з лісоматеріалами.

Згодом мене забрав начальник бази механізації, де я працював учнем кранівника і отримав професійне свідоцтво кранівника баштового крану. Самостійно почав працювати 5 травня 1945 року кранівником на вивантаженні з вагонів металоконструкцій на Дніпродзержинському металургійному заводі. Згодом базу механізації передали в трест Дніпродзержинськбуд. Втричі менше змінились умови оплати праці, і я змушений повернутись в село, де був голод. Їсти дома було майже нічого. Брата Василя забрали в трудармію, сестра Аня поїхала до дядька в Новоросійськ, де голоду не було. Мама залишалась одна з десятилітнім братом Іваном. Тому вирішив повернутися до Дніпропетровська, де поступив навчатися на слюсаря в школу ФЗН Дніпропетровського металургійного заводу. За віком учнів школи був майже однаковий, але мене товариші поважали як досвідченого колегу, який мав досвід навчання в школі ФЗН, мав досвід роботи на заводі, тому мене призначили старостою групи, а при закінченні 6-місячного навчання залишили в школі помічником майстра. Наша група №31 двічі підряд була найкращою в системі трудових резервів Дніпропетровської області. Саме за високі результати навчальної та виховної роботи в 1948 році мене нагородили Почесною грамотою Міністерства трудових резервів СРСР. Після цього мене направили на посаду слюсаря цеху виготовлення товарів широкого вжитку. Через деякий час направили на друге підприємство, де не було забезпечено місця проживання, тому був змушений повернутися на ДМЗ на посаду кранівника будівництва рейкобалкового цеху, де пропрацював до 1955 року. За сімейними обставинами перевівся на металургійний завод у місто Кривий Ріг. Працюючи кранівником на 9-ій доменній печі, у вільний від роботи час брав активну участь у створенні і пропаганді української пісні в хоровім колективі в цеху за місцем роботи. У сімейнім архіві єсть тому підтвердження – дипломи і грамоти з 1963 року в кількості понад 50 штук.

- А чи маєте Ви державні нагороди? запитав у Олексія Григоровича.

- Так. Нагороджений медаллю до 50-річчя від Дня перемоги у Другій світовій війни, Медаллю «Захиснику Вітчизни», відповів Олексій Григорович, пред’явивши документи, і добавив, що у 1967 році секретар парткому заводу об’явив, що мене – Олексія Маланчука – представлено до державної нагороди орденом «Трудового чер

 

воного прапора».

Через деякий час він запросив до себе і вибачився, бо відмовлено йому в державній нагороді орденом через те, що тато Маланчука був засуджений до покарання за скоєний державний злочин.

За заявою Олексія Військовий трибунал Київського Військового Округу 24.07.1990 року видав довідку № 171 про те, що «Справа по звинуваченню Маланчука Григорія Пилиповича, 1894 року народження переглянута військовим трибуналом 28 липня 1959 року. Постанова від 14 жовтня 1938 року, скасована і справа припинена за невідповідністю звинувачення. За даною справою реабілітований.»

У сімейнім архіві Олексія Маланчука зберігається також Свідоцтво про те, що тато розстріляний 14 жовтня 1938 року.

- Зараз я лишився один із його дітей, і ці документи для мене є найдорожчі тому, що вбачаю, що наш тато був чесною людиною і щирим патріотом і борцем за Незалежну Україну, ще до дня мого народження.

У 1974 році у 45-річному віці отримав право на заслужений відпочинок, але продовжував працювати до 1980 року артистом, на посаді басу академічного хору Дніпропетровського театру опери та балету, поєднуючи співпрацю на посаді кранівника в рейкобалочнім цеху Дніпропетровського металургійного заводу.

Українська національна ідея для мене над усе. Мені болять трагедії народу України. Саме тому в 2003 році, в день 70-ої річниці голодомору 1932-33 років в Україні написав вірша «Голодомор» як спротив підступним комуністам, котрі не визнають його.

Рукопис вірша дарую: