ДОЛЯ СІМ’Ї ЙОСИПА МИХАЙЛОВИЧА СКРЯГИ

Характерним прикладом геноциду українців є доля Йосипа Скряги та його сина Мефодія, 20серпня 1888року народження, уродженців села Січкарівки, центру сільської ради, батька чотирьох дітей і багатьох онуків. Його онук, найменший син Мефодія, Павло(18) та правнук Василь(19), мешканці м. Дніпропетровська, небіжчики, в дев’яностих роках двадцятого століття, розповідали автору цих рядків, що безпідставно місцева влада віднесла до куркулів Йосипа Михайловича Скрягу за відмову від добровільного вступу в колгосп.

Якось у двір до Йосипа Скряги, власника вітряної мельниці, зайшов Голова Січкарівської сільради і повідомив, що до сільради надійшла анонімна заява, що Скряга не увесь мірчук здає державі.

- Цього не може бути, – відповів Йосип Михайлович. – У нас ведеться книга обліку споживачів, у якій записуються всі послуги та кількість змеленого зерна. Людей усіх Ви знаєте і можете перевірити. Окрім мене та сина Мефодія, муку в моїм млині ніхто не меле. Податок і план мірчуку здаю вчасно, на що маю і зберігаю квитанції заготконтори.

Через деякий час виконавець приніс Йосипу Михайловичу запрошення до сільради.

- На Вас надійшла друга анонімна заява, – повідомив Голова сільради Йосипу Михайловичу, людині похилого віку, який користується повагою мешканців в окрузі.

- Ви використовуєте в приватному господарстві найманих робітників, які не зареєстровані в органах місцевого самоврядування, а тому Ви ухиляєтесь від сплати додаткового податку, як на найману робочу силу.

- Цього також не може бути, – відповів Йосип Михайлович. – Під час гарячих сільгоспробіт не до млина. Уся моя сім’я працює на землі, про це неодноразово говорив селянам. Та, на жаль, приходять просять змолоти. В час, коли я знаходжусь у млині, вони замінюють мене біля чепіг плуга чи на лафеті лобогрійки, чи з ціпом молотять горох. За віком і станом здоров’я мені легше працювати у млині, ніж на сінокосі. Всі ці факти у мене записані в журналі обліку помольців. Споживачі певне підтвердять, що вони працювали на моєму полі за власним бажанням і за їх проханням, за одробіток.

А що стосується анонімних заяв на мене, то Вам, пане Голово сільської Ради, рекомендую не задовольнять пасквілянтів. Все життя прожив, на мене ніколи ніхто не скаржився і раптом за такий короткий час аж дві пасквільні цидулки.

- Чому Ви так себе ведете? – обурився керівник сільської Влади. – Який я Вам пан? Що забулись, де Ви знаходитесь?!

- Це я добре пам’ятаю, – відповів щирий українець. – Пане-товаришу називали один одного наші предки, козаки запорожці, бо вони були вільними в Україні. Панами для них були шляхтичі та москалі. Ваша поведінка, як представника Влади у селі, не товариська, а панська. Тому обурюсь Вашим ставленням до пасквілів на чесну людину. Не люблю і ненавиджу підступність і лукавство! Давайте жити дружньо! Не знав старий нащадок козацький, що цю щиросердну розмову буде передано до відома вищих керівників. Згодом з Магдалинівки, районного центру, в село приїхав якийсь Кухар. На цей час тільки створений колгосп «Зоря Комунізму» почав занепадати. Січкаряни подавали заяви про вихід з колгоспу і, забравши своїх коней, волів, корів та іншу усуспільнену власність, повертались на свої земельні наділи. По селу пішли чутки, що на селян, які вийшли з колгоспу, буде накладатися подвійний податок. Для його стягнення з торгів буде продаватись власність боржника. Винні в цьому одноосібники та куркулі. Вони в свій час надавали можливість тягловою силою та реманентом обробляти землю селянам – біднякам. Зараз, у зв’язку з створенням колгоспів, вони не мають можливості, тому і відмовились від надання таких послуг.

На чергових сільських зборах за пропозицією Голови Сільради якогось Кухара обрали головою колгоспу “Зоря комунізму”. Виконавці сільради почали розносити одноосібникам запрошення до Сільради, де Голова сільради разом з Кухарем та уповноваженим районної Влади пропонували писати заяву про вступ до колгоспу усім мешканцям села. Син Йосипа Михайловича, Мефодій Скряга, відмовився від вступу в колгосп і почав сперечатися з районними уповноваженими. Його забрали в район. У Січкарівці з цього приводу зібрали схід селян, на якому прийняли рішення розкуркулити Йосипа Скрягу та його сина Мефодія. На підставі цього рішення у них забрали вітряка – млина, все збіжжя, коней, худобу, навіть курей. За здійснення спротиву колективізації Мефодія засудили, як за кримінальний злочин, до вісімнадцяти місяців примусової праці в радгоспі “Поливанівський”.

Члени сім’ї Скряги Йосипа, залишившись без засобів виробництва, змушені були подати заяву про вступ до колгоспу, де вони отримували одноразовий обід.

Найтяжче випробування дісталось Павлові, сину розкуркуленого Мефодія Скряги.

У школі, де в обід усі діти сідали за стіл їсти, його виганяли із-за столу, як сина розкуркуленого. Якось голодний, з сльозами в очах він сидів під стінами школи під час обіду. Його побачив вчитель Іван Микитович Скряга, шкільний товариш його старшого брата Дмитра. Дізнавшись про несправедливе ставлення до дитини, Іван Микитович наказав кухарці годувати Павла разом з іншими дітьми.

Мефодій Скряга, після відробітку примусової праці, деякий час працював на заводі у м. Дніпропетровську. Та його тягло додому. Він змушений був подати заяву в колгосп, щоб не вмерти з голоду. Одного разу взимку колгоспний бригадир Андрій Фійовий послав Мефодія в степ, до скирти соломи нарізати худобі січки. Та січкарня була стара, жувала, а не сікла солому. Витягуючи жмут соломи, Мефодій похитнувся і віддав руку під ножа. Йому відрізало праву руку. Біля двох місяців він лікувався в лікарні. Його дружину також прийняли в колгосп до свиней, де вона могла взяти і зварити для сім’ї буряка. Згодом її поставили вівчарем. Вона доїла в степу ярок і пляшку молока приносила для малолітнього сина Павла. Не змогли вони вберегти онука Леоніда, сина Дмитра, який від недоїдання у колгоспних яслах помер.

Голодною смертю в 1933 році померли Віктор Кирилович Губар, сват Мефодія, і його менший брат Федот.

Про це також свідчить Ганна Вікторівна ФІЙОВА, мешканка СМТ Іларіонове Синельниківського району Дніпропетровської області.(20)

Мефодій згодом працював у колгоспі на посадах сторожа на фермі, листоношею.

Всі ті, хто виконував ганебні акції розкуркулення, під час німецької окупації залишились в селі живими до звільнення Червоною армією. Мефодій Йосипович стрів окупацію без радощів і печалі.

- Хрін від редьки не солодший, говорив він не оглядаючись, не підлещуючись до німецької влади. – Жив при царській, при більшовицькій, якось проживу і при німецькій.

І тоді і зараз – неволя.

Він не мстив. Але після звільнення від німецької окупації був засуджений до позбавлення волі за сприяння німецькій владі. Про це свідчить надумана підступна хронологічна довідка, яка зберігається в Дніпропетровськім державнім архіві.(21)

У ній задекларовано...” Зрадники Радянської влади Скряга Мефодій Йосипович, Фійовий Петро Варфоломійович почали подавати заяви на Удовика Титка Степановича, Кукузу Сергія Григоровича, Коцюбу Андрія Юхимовича, Кукузу Івана Архиповича та інших. Після цього вони були викликані в жандармерію і взяті на облік. На особливий облік взяли Коцюбу А.Ю., під розстріл, та його відстояли селяни..”

Насправді це була підступна помста більшовицької радянської Влади за їх прихильність до української національної ідеї та незалежної України.

Та указані в підступній довідці надумані жертви вчинків Мефодія Скряги та Петра Фійового, мешканці окупованих сіл були законослухняними для німецької влади. Вони пережили неволю без великих проблем, сприяли і сумлінно виконували розпорядження німецької влади. Коцюба Андрій працював їздовим у колгоспі “Зоря комунізму” і відвозив в Нижньодніпровське молодь для відправки на роботу в Німеччину.

Після звільнення був обраний Головою колгоспу сусіднього села Марівки. Взимку 1944 році мобілізований на фронт і був убитий в бою на території Софіївського району, при звільненні Кривого Рогу від фашистсько-німецьких загарбників.

Удовик Титко Степанович також був мобілізований в армію, після війни повернувся у село, де працював у колгоспі агротехніком, бригадиром городньої бригади.

Кукуза Іван Архипович також після звільнення був мобілізований на фронт, де був тяжко поранений і помер в Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечникова.

Кукуза Сергій Григорович також після звільнення залишився живий, був секретарем Січкарівської сільради, директором сільської початкової школи.

Таким чином, відсутній збиток, на який посилаються автори хронологічної записки як на співробітництво з німцями патріотів незалежної України.

На підставі указаних та інших сфабрикованих документів Фійовий П.В. і Скряга М.Й. в 1943-1944 роках були засуджені до покарання з позбавленням волі.

 

Доля Скряги М. Й. не відома.

 

Фійовий П.В. після незаслуженого позбавлення волі повернувся додому, де його чекали дружина Ганна Сергіївна, донечки Марія та Мелашка, син-фронтовик Микола та онуки. При вирішенні питання про призначення пенсії місцеві керівники-комуністи відмовили йому в цьому, посилаючись на те, що перед, цим він не працював у колгоспі(22).

Та обробляючи своїх 0,25 га землі, він вирощував овочі та, отримуючи допомогу від дітей, прожив чесно не один рік і знайшов вічний спокій і похований у рідній землі.

Так за що судили Скрягу М.Й. і Фійового П.В.?

З аналізу обставин, на думку автора, це була помста комуністів патріотам самостійної і незалежної України за непокору духу і відданість українській національній ідеї.

Сьогодні настали часи відродження української самостійної і незалежної держави, національної ідеї і доречно було б переглянути кримінальні справи щодо патріотів України СКРЯГИ М.Й., ФІЙОВОГО П.В. з метою зняття полуди “ворогів народу” і повернення їм святого імені борців за незалежність Батьківщини, рідної України.

- Пишаюсь своїми дідами та батьками за відданість Україні, – відповів з сльозами в очах Іван Кулак, онук українця, репресованого Петра Фійового.