СІМ’Ї ЮХИМА ПАШЕНКА

Вірив у справедливість більшовицької влади Юхим Пашенко, червоноармієць з дивізії Дибенка, учасник штурму Перекопа в 1920 році.

Саме того року обрадувала його дружина Катерина народженням сина Михайла. В 1922 році народилась донечка Лізонька, в 1925 син Олексій, в 1928 році донечка Марієчка, а в 1930 році син Іван. Плекав надію Юхим, що підростуть помічники і легше буде господарювати. Слава господу Богу, що Катерина має хист швачки і на своїй ЗІНГЕРІВСЬКІЙ, швацькій машині обшиває селян, за помірну плату чи за одробіток, поряд з Юхимом, який день і ніч вештається то в полі, то у дворі біля худоби.

Придбали вони у своє господарство пару коней, корову, реманент.

Відмовився Юхим вступати до СОЗ у, відкинув нову пропозицію до вступу у колгосп. Якось сам упораюсь. А де не зможу, родичі допоможуть, мріяв він.

Та так не сталось, як гадалось.

Відробіток селян на полі та в господарстві Пашенка Юхима за послуги, надані його Катериною, можновладці визнали як використання в господарстві найманої робочої сили і намагалися визнати його куркулем. Та не давало приводу його бідняцьке – патріотичне походження. Тоді місцева влада обклала його продовольчим податком зерна, м’яса, молока, яєць набагато більшим, чим він міг виростити. Не зміг Юхим Алампійович довести несправедливість рішення сільради про підвищення хлібопоставки і був приречений на голодну смерть.

- Мені йшов одинадцятий рік і навчалась у 3-му класі Січкарівської початкової школи, – згадує Єлизавета Шпак, донька Юхима Пашенка, мешканка СМТ ГУБИНИХА, Новомосковського району Дніпропетровської області(14);

- Одного разу, рано-вранці восени 1932 року почала збиратися до школи. Раптом до нашого двору під’їхало дві підводи з молодими людьми. Тато знаходились у хліві біля худоби, а мама готувала сніданок. Молоді хлопці – комсомольці, серед них дві дівчини, з міліціонером і татом зайшли в хату. Один із них прочитав якогось документа, який свідчив, що за навмисне невиконання держаного плану продовольчого податку підлягає арешту все, що знаходиться у власності Юхима Пашенка та інших членів сім’ї. Вони запропонували татові віддати вказані сільгосппродукти та коштовності.

-У мене зараз у такій кількості продовольства немає, – пояснив їм тато, – і прошу скасувати це рішення чи відстрочити його виконання до осені наступного року.

- Та цього було замало і буксири по викачуванні хліба з металевими шпичаками обшукали хату, сарай, клуню, садок, город, забрали все зерно, квасолю, коней, волів, корову, телят, поросят, навіть картоплю. Родичі – дідусь і бабуся, дядько Семен та інші – не могли нам нічим допомогти, бо самим нічого було їсти. Почалось голодування. Тато і мама намагались нас бодай чим підтримати. Не змогли допомогти нам і мамині родичі. Через місяць помер тато Юхим, потім брати Михайло, Олексій, сестра Марія, братик Ваня, а останньою померла мама Катерина із роду Стадників, сусіднього села Голубівки, залишивши мене круглою сиротою. Мене підтримало те, що як кращій учениці, за клопотанням вчителя школи Стряпана, один раз на день у школі мені давали обід.

Інші діти куркулів позбавлялись права на шкільний обід.

Після голодної смерті шести людей сімейної родини сільрада направила мене у дитячий будинок, який був створений при Марівському монастирі. В дитячий будинок цілодобово привозили напівживих дітей дистрофіків, які через два-три дні помирали, і їх складали в дерев’яній коморі на території монастиря. Після цього спеціальна бригада копала канаву і як у кагату складали мертвих дітей, прикривали їх простирадлами і присипали землею. В цій канаві поховано понад сто дітей, школяриків.

У дитячім будинку померли мої односельчанки, сестри сироти Маруся і Марфуша Земляні, яких доставили після смерті їх мами.

Померла моя подружка Марія Шовкопляс із Богданівки, Андрій Семенович Непідбереза з Новомосковська.

Всього в дитячому будинку із 120 дітей залишилось живими 18 дітей, а інші поховані в сестро-братерській могилі кладовища села Богданівки. Особливу турботу відчувала від директора дитячого будинку Борсука Мусія Романовича, від нянь Ніни Донецької та Анастасії Кучеренкової, завдяки їм я вижила. Восени 1933року 4-ий клас розформували і дітей сиріт розподілили по колгоспах, за місцем колишнього проживання. Мене взяли четвертою дитиною на утримання та виховання Федір Григорович та Марфа Іванівна Кириченко, які не мали своїх дітей і виховували трьох дітей сестри Марії Боломси, батьки яких померли з голоду в селі Воскресінці.

Єлосовета Юхимівна не тільки спаслась від голоду, а і народила і виростила синів Анатолія і Миколу та донечку Валю, які безбідно живуть у Дніпропетровську, народили і виховують для неї п’ять онуків і двоє правнуків.