Студопедия — НАШІ ФАКТИ ДО ПІДМУРКУ ПРАВДИВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ТА ПЕРЕБУДОВА СВІДОМОСТІ
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

НАШІ ФАКТИ ДО ПІДМУРКУ ПРАВДИВОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ТА ПЕРЕБУДОВА СВІДОМОСТІ






Вивчення опублікованих, а також не опублікованих, історичних матеріалів у різних архівах, свідчення очевидців Голодомору для автора цих рядків були підґрунтям для перебудови свідомості нащадка жертв Голодоморів, політичних репресій, колишнього комсомольського працівника, комуніста з 35-літнім стажем, правозахисника-альтруїста.

Почуття поваги до пам’яті предків, жертв Голодомору, чуття єдиної родини спонукала відкласти нагальні справи і сісти за створення цього трактату – пам’ятки про них для тих, хто буде після нас.

Автор та його сучасники народились і жили в тій радянській більшовицькій системі чесно, іншої не знали, бо вона була за крицевою завісою держави. Як було тоді насправді в нашому місті, селі, в Україні, ми не знали.

Голодомору в нашім краї не було, запевняли наші предки при своєму житті, а люди «мерли від недоїдання та хвороб».

У голодні 1946-47 роки автору цих рядків ішов десятий рік від роду. Він разом з іншими пережив четверту трагедію голодомору українського народу, створену більшовицьким ленінсько-сталінським режимом. У селі Новоселівці Січкарівської сільради Магдалинівського району на Дніпропетровщині з 1941 по 1956 рік він жив і працював у середовищі колгоспників, які, в стані колгоспників-кріпаків, на своїх плечах тримали державу.

У 1943 році, після звільнення від окупації німецькими фашистами, під час жнив, шестилітнім хлопчиком підносив воду в’язальницям снопів. Чому?

А тому, щоб на рахунок мами, солдатки з трьома малолітніми дітьми, дописували півтрудодня, на який мріяли отримати оплату.

Весною 1946 року демобілізувався наш тато, який пішов на фронт у 1941 році і повернувся інвалідом війни, з Челябінського металургійного заводу на Уралі, де він працював після вилікування в шпиталі.

Це була радісна подія для сім’ї бабусі Оксани, солдатської вдови, та її доньки Євдокії, нашої мами з трьома малолітніми солдатськими дітьми.

З нагоди такої події вирішили зарізати свинку, вагою кілограмів під 40,яку тримали, щоб влітку виростити свиню в 5-6 разів більше. Та, на жаль, свинячу шкіру повинні здати державі, а з нею піде десь десята частина жалюгідного сальця. Тому вирішили зарізати підсвинка вночі, прямо в хатніх сінях, і обсмалити привезеними з міста гасовими лампами, не здавши державі свинячу шкіру. Таким чином вперше в житті нам вдалось покуштувати справжнього свинячого сала з шкуринкою. До сала корінці хрону копали на березі Кільчені чи в байраку, терли і заливали буряковим квасом.

Тільки зараз усвідомили ми, що це було свідчення того, що при радянсько-комуністичній системі влади на першому плані були інтереси держави, а людина для забезпечення цих інтересів, а не навпаки. Тому спочатку свиняча шкіра для держави, а потім уже сало з шкуринкою для тих, хто його виростив.

Грошей для придбання горілки чи вина не було. Тому для частування гостей вирішили зготувати самогону із буряків на сільській винокурні, яка була споруджена у байраку, і користувались нею конспіративно усім селом, почергово. Вночі дорослі перенесли у чан бурякову закваску, щільно закрили, підвели трубу, вставлену в корито з водою, обмурували глиною, заготовили дрова, розпалили вогнище під чаном, а самі пішли на роботу. Дев’ятирічному сину, автору цих рядків, учневі другого класу сільської школи, було доручено особливе конспіративне завдання: підкладати дрова і відставляти з-під кінця труби наповнені глечики з самогоном та ховати їх у кущах садка, а замість них підставляти інші, пусті.

Це був також кримінальний вчинок, тому більш безпечно робити це в світлу пору доби. Вдень не було видно вогнища. Усі дорослі були на роботах, а відсутність дитини була під контролем батьків.

Це було напередодні голодомору 1946-47років.

Членами родини колгоспного двору Оксани Федорівни Земляної, солдатської вдови, нашої бабусі, окрім тата і мами, було троє малолітніх дітей, віком - 6,7,9 років. Сьомий десяток років пішло з тих пір, а той хлопчик, що варив самогон, не став алкоголіком.

Метою висвітлення цих життєвих фактів є демонстрація кримінального устрою держави, яку збудували комуністи за рахунок етнічних українців.

На сімейній раді було вирішено, що в місті з такою сім’єю прожити трудно, тому тато повернувся на завод один. Відділ кадрів Дніпропетровського металургійного заводу, звідки тато, Павло Рябцев, був призваний на фронт, направив його на посаду начальника вахткоманди робітничого батальйону Міністерства Збройних Сил СРСР для охорони табору військовополонених, які працювали на заводі.

Хліб у ті роки продавався по картках, а тато, окрім цього, в магазині для табору військовополонених мав право купити одну хлібину на день для своїх неповнолітніх дітей. Кожної суботи ми з нетерпінням чекали тата в селі, куди він привозив хліб. Інколи серед тижня направляли у місто автора цих рядків, який привозив 3-4 буханці для нашої сім’ї, та не тільки. Майже кожного вечора до нас приходила вдова Полікарпа Платоновича, померлого від ран фронтовика, Ганна Петрівна Скряга з найменшим сином Миколою, щоб із печі сусідів позичити жару для розпалювання печі, бо у них не було коштів на придбання дефіцитних сірників. Саме в цей час наша сім’я вечеряла чи готувалась сідати вечеряти. Тому обов’язково за стіл ми запрошували і цих сусідів.

Р+ +рЧерез багато років Микола Скряга та його мати згадували про це і вважали нас своїми найближчими родичами. Так сьогодні вважає і їхня донька Марія Вергеліс.

Деякі селяни свої коштовності і речі міняли на харчові продукти в західних областях України.

- У кінці травня 1947 року 5 людей зібрали свої домашні речі та коштовності і з Магдалинівського району Дніпропетровської області поїхали в Західну Україну міняти на харчі, – згадує солдатська вдова, мати трьох малолітніх дітей Параска Дмитрівна Волошко, в наші дні мешканка м. Дніпропетровська, – Приїхали в якесь село в Тернопільській області і зайшли у приміщення сільради, де був черговий міліціонер. Він порекомендував нам звернутися до селян, які мешкають неподалік від лісу. Ми пішли по селу до лісу, але селяни майже ніхто не виявляв бажання обміняти наші речі на продукти харчування.

Майже біля самого лісу одна жіночка погодилась поділитись з нами продуктами харчування. Чоловічу білизну я поміняла на пуд проса. Гостренко Єрофій виміняв пуд бобів. Хтось виміняв пуд жита та інше. Жіночка поспівчувала нам і запросила до столу, нагодувавши нас салом з хлібом та молоком, запросила залишатись переночувати, бо на вулиці уже вечоріло. Всі погодились. Але я принципово була проти і пропонувала ночувати в приміщенні сільради, під охороною міліціонера, який зголосився і впустив нас до приміщення.

Вдосвіта в селі піднявся ґвалт. Горіла садиба жіночки, яка зголосилась з нами, наділивши нас своїми продуктами харчування. Таким чином ми всі залишились живими і привезли продукти харчування, якими підтримали свої сім’ї до нового врожаю… Хто підпалив садибу благодійниці і з якою метою, не відомо (1).

Інші селяни жили ще гірше і вмирали голодною смертю.

Одного весняного дня 1947 року на шляху вулиці нашого села Новоселівки автор цих рядків побачив чоловіка, який сидів, обпершись на горбочок, а ноги протягнув на проїжджу частину дороги. Підійшовши до нього, побачив, що у нього був великий живіт, набрякле неголене обличчя і великі, мов скляні, розкриті очі.

- Дядю, що Вам погано? – запитав у нього. Але він мовчав і не рухався. – Певно небіжчик? Злякавшись, з криком побіг у хату і розповів про бачене бабусі. Опісля стало відомо, що помер голодною смертю пішаниця, який зійшов з потяга, за 5 кілометрів на залізничній станції Кільчень, не дійшовши 8 кілометрів додому у сусіднє село Лапівку. На жаль, прізвище небіжчика за плинністю часу забув.

У березні 1947 року, по дорозі зі школи, автор цих рядків на ріллі картопляного поля виявив біленькі цяточки залишків перемерзлої картоплі. Переклавши книжки з торби за пазуху, назбирав у полотняну торбу перемерзлої на крохмаль картоплі, до якого бабуся Оксана добавила висівок і напекла макоржеників, якими ми смакувались декілька разів. У цю голодну весну ми промишляли знищенням ховрахів, яких ранньою весною виливали із нірок, де вони зимували. За кожного ховраха колгоспний бригадир, відрубавши одну лапку, нараховував 10 відсотків трудодня. М’ясо ховрашків жарили з цибулею і з’їдали, а шкурки розпинали, висушували і здавали заготівельнику сировини споживчої кооперації, за що отримували по 50-60 копійок за одну шкурку, і на них купляли потрібні нам шкільні приладдя чи цукерки.

З метою підтримки селян правління колгоспу за гроші виписувало до 50 кілограмів бавовняної макухи, для домашньої худоби колгоспників. Насправді ця макуха з буряком для нас в ту голодну весну 1947 року була делікатесом, який ми споживали, втамовуючи почуття голоду, частково нею здобрювалась їжа свиням, коровам, курям.

Десятирічними хлопчаками ми працювали погоничами коней, запряжених у культиватор з чепігами під час прополки кукурудзи та соняхів. Під час обмолоту збіжжя працювали на скиртуванні соломи.

Взимку 1948 року десятирічний хлопець, автор цих рядків, отримав перші 122 карбованці, нараховані на трудодні, зароблені в колгоспі «Зоря комунізму» протягом голодного 1947 р.

Біля двох десятків підлітків села Новоселівки ходили навчатися за три кілометри у початкову школу сусіднього села Січкарівки. Повертаючись зі школи, ми завжди вголос мріяли наїстися пшеничного хліба, якого у нас завжди було обмаль.

Ми, селяни-колгоспники, наїлись хліба тільки в 1953 році, після смерті Сталіна.

На жаль, і сьогодні бракує правдивої інформації про минуле, тому і вирішив почати з себе.

Майже все своє життя вивчав марксистсько-ленінську теорію,в якій проповідувалась перш за все недосяжна ідея комунізму, єдність радянського народу, інтернаціоналізм, а потім любов до ближнього, батька, матері, братів і сестер, але на жаль, недостатньо виховувалась повага до рідного українського слова,культури рідної неньки УКРАЇНИ.

Майже для всіх нас богом був не Ісус Христос, а образ Леніна – Сталіна.

Пам’ятаю, як у 1950 році в селищі Магдалинівці на районному фестивалі хорової пісні школярів Дніпропетровщини дисконтом виспівував “Кантату про Сталіна”(2).

Пишався тим, що в лавах своїх однолітків став першим комсомольцем. Згодом сільські комсомольці обрали своїм лідером, для захисту прав молоді.

Серед делегатів районної комсомольської конференції слухав інформацію Гладнєва І.Д., 1-го секретаря Магдалинівського РК К П /б/У, делегата Х1Х з’їзду ВКП(Б), про виступ на ньому Генерального Секретаря. Після закінчення інформації гучними, тривалими оплесками віншували на підтримку здоров’я вождя.

Через півтора місяці опісля 5 березня 1953 року, через 39 літ після похорон Леніна в 1924 році, розпочався другий всесоюзний траур.

Як свідок тих подій, з метою збереження не заангажованої інформації прийдешнім поколінням і вдаюсь до згадки і доповнення цього трактату про ставлення до смерті Сталіна.

Було це так.

Після обіду 6 чи 7 березня 1953 року з дядьком, Григорієм Івановичем Ткаченком, саньми, запряженими волами, везли до вівчарні сіно конюшини. Нас обігнала поштарка Марія Василівна Гончар на своїх санчатах. Зупинивши коня, вона попоралась у своїй торбині, подала мені свіжі газети крикнувши:

- Читайте, Сталін помер! – і поїхала.

Ми з дядьком отетеріли. А коли прочитали некролог, не втримали сліз.

- Завтра, Григорію Івановичу, будете без мене підвозити сіно, я поїду у Дніпропетровськ, подивлюсь, що там діється, – сказав, скинувши з саней сіно.

З вечора йшов мокрий сніг з дощем. Та незважаючи на це, проти ночі пішов на залізничну станцію Кільчень і зайцем приміським потягом доїхав до обласного центру.

Незважаючи на негоду, по проспекту К. Маркса м. Дніпропетровська безперервною лавиною ішли мешканці і гості міста, з портретами небіжчика Сталіна, червоними прапорами, обрамленими траурними стрічками, зі сльозами в очах. Від вулиці Короленка до арки центрального входу парку імені Лазаря Глоби (тоді Чкалова) вшанувати пам’ять вождя колоною ішли мовчки, похнюпившись, не звертаючи увагу на водоспад.

До них пристав і 16-річний сільський хлопчина, в старенькій шапці-ушанці, цупкім брезентовім плащі, резинових чоботях, автор цих рядків. Його не зобов’язували чвалати, в негоду, темної ночі, п’ять кілометрів до приміського потяга, щоб вранці приїхати 70 кілометрів із села до обласного центру і подивитися, як реагують люди на смерть вождя.

Напроти вхідної до парку арки людська колона повернула наліво, між тріумфальні колони, де з обох боків розміщались імена передовиків промисловості та сільського господарства області.

Через декілька кроків, за аркою, в парку знаходилась скульптура Леніна і Сталіна, які сиділи поряд і буцімто вирішували якусь державну справу чи бесідували. (Опісля цю скульптуру десь поділи). З чотирьох сторін цей пам’ятник оточила почесна варта у складі – військового, робітника з червоною і чорною пов’язкою, а між ними комсомолець і піонер у білій сорочці, з червоним галстуком, яка мінялась через кожні п’ять хвилин. Деякі люди клали квіти і, обійшовши скульптуру вождів, відходили до театру російської драми.

Таке масове поклоніння було від щирого серця, і ніхто не знав, що це шанування не порядній людині, а рябому ідолу, вбивцю мільйонів людей української нації.

Наші сльози жалоби за вождем висохли, і почалась блювотина на ідола у лютому 1956 року, після доповіді на ХХ-му з’їзді Генерального Секретаря ЦК КПРС Хрущова М. С.

“Про культ особи Сталіна”.

Це була політична підступна акція, підняття завіси підступної політики, політики комуністів, а не одкровення партійної еліти, яка продовжувала ленінсько-сталінську політику. Завісу цю опустив Леонід Брежнєв і гендлював демократизмом біля двох десятків літ.

 

 







Дата добавления: 2015-08-30; просмотров: 333. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Шрифт зодчего Шрифт зодчего состоит из прописных (заглавных), строчных букв и цифр...

Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

В теории государства и права выделяют два пути возникновения государства: восточный и западный Восточный путь возникновения государства представляет собой плавный переход, перерастание первобытного общества в государство...

Закон Гука при растяжении и сжатии   Напряжения и деформации при растяжении и сжатии связаны между собой зависимостью, которая называется законом Гука, по имени установившего этот закон английского физика Роберта Гука в 1678 году...

Характерные черты официально-делового стиля Наиболее характерными чертами официально-делового стиля являются: • лаконичность...

ФАКТОРЫ, ВЛИЯЮЩИЕ НА ИЗНОС ДЕТАЛЕЙ, И МЕТОДЫ СНИЖЕНИИ СКОРОСТИ ИЗНАШИВАНИЯ Кроме названных причин разрушений и износов, знание которых можно использовать в системе технического обслуживания и ремонта машин для повышения их долговечности, немаловажное значение имеют знания о причинах разрушения деталей в результате старения...

Различие эмпиризма и рационализма Родоначальником эмпиризма стал английский философ Ф. Бэкон. Основной тезис эмпиризма гласит: в разуме нет ничего такого...

Индекс гингивита (PMA) (Schour, Massler, 1948) Для оценки тяжести гингивита (а в последующем и ре­гистрации динамики процесса) используют папиллярно-маргинально-альвеолярный индекс (РМА)...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия