ШЛЯХ ДО ВШАНУВАННЯ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

 

Шлюз до свободи відкрив Горбачов М.С., указавши шлях до перебудови суспільства.

Багато молодих комуністів покинуло партійні лави, а деякі залишились, бо вважали, що не все ними зроблено для відродження української національної ідеї.

Після заборони КПРС не здався автор цих рядків. Будучи опозиціонером до багатьох партійних догм у лавах комуністів і перебуваючи в меншості, він вважав, що нічого не зробив кримінального відносно української нації.

Брав найактивнішу участь у відтворенні нової комуністичної організації у місті Дніпропетровську за місцем проживання, а також у Індустріальному районі міста, за місцем роботи на посаді юрисконсульта металургійного заводу, з метою відродження і втілення в життя української національної ідеї, закладеної в Законі «Про мови в Україні» за 28 жовтня 1989року.

З 2-х тисяч колишніх комуністів, комуністів первинної організації, із 15-ти тисячного трудового колективу Нижньодніпровського трубопрокатного заводу м. Дніпропетровська в нову комуністичну партію влилось 5 ветеранів та один слюсар цеху. Що це? Перебудова свідомості чи прозріння?

Під час виборів народних депутатів у Верховну Раду України у 1994 році, з метою блокування комуністів-партократів, балотувався кандидатом у депутати.

Щиро вдячний 1600 незнайомим виборцям, які повірили у мою порядність і підтримали у першому турі голосування.

У результаті виборчих перегонів отримав мінімальну перемогу в першім турі голосування, не пропустивши повторного обрання депутатом Володимира Яцубу, колишнього секретаря Міськкому партії комуністів і Голови Дніпропетровської Міськради і виконкому. В третім турі отримав перемогу Петро Овчаренко, наш прихильник, який, на жаль, наші надії не оправдав. На жаль, сьогодні комуністи не перебудувались і залишились на тих же кримінальних ленінсько-сталінських позиціях.

Дипломований вихованець вищої школи КПРС Володимир Яцуба від комуністів перекинувся у лави партії Регіонів, де в уряді Віктора Януковича отримав портфель Міністра. Після відставки Уряду він обраний депутатом до Верховної Ради, де продовжує гальмувати відродження національної ідеї України.

Після виборів автор прийняв рішення про вихід із лав комуністів і бути позапартійним краєзнавцем-просвітянином і разом з побратимами – українцями виборювати відродження і втілення в життя незалежної України національної ідеї.

 

На перебудову нашої свідомості на шляху національного відродження спонукали публікації колишніх лідерів ЦК КПРС Яковлєва, Волкогонова та інших, а також інформації журналу «Известия ЦК КПСС», в якому друкувались раніш недоступні матеріали про негідні методи діяльності Леніна, Сталіна, Калініна, Молотова, Кагановича, Хатаєвича, Косіора та інших керівників партії комуністів та держави СРСР.

Одним із надуманих зухвалих кримінальних методів створення Голодомору була боротьба з куркульством як класовим ворогом пролетаріату. З цією метою у великих містах Росії були створені продовольчі загони, які направлялись у села не для надання допомоги селянам ростити хліб, а для примусової, неприпустимої, майже безкоштовної викачки хліба, вирощеного тяжкою працею хліборобів.

Селяни, які не підкорялись, визнавались куркулями, обкладались непомірним податком, який не міг бути виконаним через відсутність предмету оподаткування. Тому у визнаних куркулями селян хліб мерзенно відбирався силою, чи взамін відбирали інші продукти харчування, худобу чи усе господарство, взамін виконання додаткового плану хлібоздачі державі, очолюваної кримінальними злочинцями.

В українському національному відродженні, яке відбувалося на бурхливому кінцевому етапі совєтської імперії, пам’ять про Голодомор стала ключовим фактором поглиблення національної свідомості українців та скріплення їхнього переконання у потребі своєї незалежної держави.

На жаль, не виправдав сподівань на національне відродження наш перший Президент Незалежної України. Суттєво погіршився стан національного відродження при Леонідові Кучмі.

Сьогодні комуністи знаходяться в агонії, не відводять поглядів від Московського Кремля та Мавзолею і могили вождів біля нього, відкрито дискредитують важливі питання державної мови, української національної історії, культури, користуючись безкарністю і зловживаючи ліберальною ментальністю Президента України Віктора Ющенка, гальмують незворотний процес національного відродження України. Вони сьогодні запекліше доводять про відсутність навмисного створення причин голоду, не визнають очевидних фактів Голодомору 1921-1923, 1931-1932, 1932-1933, 1946-1947 років. Керівник фракції комуністів у Верховній Раді України Петро Симоненко заявляє:... «уся сукупність архівних матеріалів не дає підстав вважати, що трагедія 1932-1933 років була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом – етноцидом чи Голодомором» (3).

Саме сьогодні В.А. Ющенко, Президент України, є перший, справжній найвищий державний посадовець, який послідовно, демократичним шляхом намагається відродити українську націю і затвердити ПОВАЖНУ ДЕРЖАВУ – НАШУ УКРАЇНУ.

Одним із важливих факторів відродження є відновлення історичної справедливої пам’яті багатьох мільйонів українців, закатованих голодом під час найбільшого в історії людства спланованого НАРОДОВБИВСТВА.

Цей злочин проти людства, і України зокрема, організований більшовицькою партією Леніна-Сталіна, автор усвідомив лиш після горбачовської перебудови.

У процесі перебудови намагався повернути товаришів-комуністів на шлях відродження української національної ідеї, мови, культури. Та, на жаль, не вдалось знайти однодумців у партії комуністів, тому з 1995 року став позапартійним українцем, правником-альтруїстом, практичним борцем за відродження української національної ідеї.

Колишні товариші з комуністів чи просто знайомі вважають це як зраду комуністичній ідеї. Судячи з наведених та невідомих нам фактів комуно-більшовицького терору, не відношу себе до зрадників. Вважаю, у партії комуністів займав особливу позицію чесної і порядної людини.

Пишаюсь тим, що у 1962 році, проявивши мужність і сміливість на відкритих партійних зборах, не злякавшись високих регалій свого безпосереднього начальника, старшого офіцера, секретаря партійної організації, який був головою цього зібрання колективу службовців, при обговоренні стану соціалістичної законності в діяльності підрозділу по боротьбі з злочинністю визначив цього ватажка як зрадника, який не заслуговує займаного ним стану. Через тиждень першою службовою атестацією автора цих рядків, який публічно критикував свого начальника, визнано як таким, що не відповідає займаній посаді. Апеляція до вищого керівництва не принесла відміни несправедливої атестації. Та через 9 місяців указаний начальник автора цих рядків спеціальним народним судом був засуджений за хабарництво до 11 років позбавлення волі посиленого режиму. Позбавились керівних посад й інші службовці, які створили обстановку безкарності, свавілля в ставленні до підлеглих. Тяжко було служити з такою першою службовою атестацією, але чесно виконав свій партійний обов’язок і з чистою совістю дивлюсь у вічі людям, право яких захищав чверть віку в органах МВС.

Як прихильник української пісні третій десяток літ співаю в народнім хоровім колективі ветеранів війни і праці «Подвиг» Палацу культури Металургів Нижньодніпровського трубопрокатного заводу, в якім веду постійну боротьбу за кожне українське слово, кожну українськомовну пісню.

У 2007 році написав і видав власним коштом україномовну книгу-пам’ятку «Піснярі Наддніпрянщини» про колектив, в якій намагався висвітлити проблему національного відродження. Маю понад два десятки позитивних відгуків читачів книги. Описуючи пісенну долю піснярів, вивчав і їх ставлення до Голодомору 1932-1933 років.

Свідченням цього є нарис «Пісні і доля» – про Марію Іванівну Шевчук з Житомирщини, у якої у 1933 році від голоду померли тато і мама. Її, трьохлітню дівчинку, в дитячий будинок селища Черняхів привела сестричка Катерина, яку загубила у вирі життя.

Найближчими людьми для Марії Шевчук та її посестер та побратимів в роки її дитинства були Степан Лукич Нечваль, директор дитячого будинку, та Ганс, начальник шпиталю німецьких окупантів, які спасли від загибелі сиріт-діточок у вирі страшної Другої світової війни. Марія Іванівна Шевчук-Шуригіна, на жаль, не мала діточок і сім’ї, пішла з життя, але пам’ять про цю щиросердну українську патріотку залишиться в наших серцях. Хто знає, можливо її розшукає сестричка Катерина чи інші родичі, Але вважаю, що вона і її батьки повинні бути записані в книгу пам’яті жертв Голодомору в Україні в 1932-1933 роках (4).

Проте, на жаль, у цьому збірнику, в нарисі «Доля нащадка», про Василя Козака, 14 січня 1928 року народження, ветерана праці, співака, вірного сина батька Семена Яковича Козака та матері Єфросинії Яківни із роду Григоренків села Олександропіль Солонянського району Дніпропетровщини, жертви примусової колективізації та Голодомору, редактором вилучено понад двадцять рядків про Голодомор, що свідчить про вплив комуністичної пропаганди на редактора і видавців пам’ятки.

З авторського тексту вилучено те, що батьки немовляти, названого Василем в час його народження... (5) «...тоді не знали, що через п’ять років більшовики – комуністи зашельмують сім’ю запорожців Козаків куркулями через відмову добровільно віддати в комбід свої здобутки». Іменем комуністичних постулатів у них заберуть у колгосп землю, коней, худобу, сільгоспреманент, три хати, хліб, овочі. Тоді в 1933 році з голоду помруть батько Василя – Семен, дядько Яків молодший і його жінка Марія, дідусь та бабуся. Залишиться невістка Єфросинія вдовою, з дітьми у експропрійованій хаті, збудованій толокою роду Козаків для Якова молодшого у ХІХ столітті. Вона змушена подати заяву про вступ до колгоспу «Комуніст», щоб мати дах над головою у своїй і не своїй хаті, яка підступно перейшла у власність колгоспу, після розкуркулення. Розбредуться по світу спаплюжені напівсироти старші куркульські діти, брати і сестри Василя. Уляна, 1910 р., та Антоніна, 1915р., підуть у найми до заможних міщан м. Дніпропетровська. Федора, 1912 р., як сина куркуля, небезпечного «ворога народу», рішенням суду витурять з рідної України аж до Сталінабада. Іван, 1917р., піде до дядька в село Преображенку, щоб не вмерти з голоду, де працюватиме вівчарем. Малолітні сини Панько, 1923р., Кузьма, 1927р., та Василько залишаться в рідній хаті, біля мами.

Від хронічного недоїдання Панько захворіє і помре в 1940 році. Навчання в сільській школі для Василька та брата його Кузьми закінчиться в 1941 році з приводу окупації села німцями. Щоб якось прожити, вони мусили разом з мамою працювати в общинному господарстві «Комуніст».

Померлі від голоду Тато і Мама Марії Шевчук, Тато, дядько Яків і тітка Марія, Дідусь і Бабуся Василя Козака – це 7 людей жертв голодомору 1932-1933 років, не повинні забуватися нашими нащадками.

Це додатковий характерний приклад для апелювання комуністам результатів діяльності більшовицької влади – знищення батьків Марійки Шевчук та козацької сім’ї Федора Козака.

Маючи освіту і досвід правничої діяльності, успішно домігся відзначення державними нагородами багатьох творчих митців на ниві української національної культури і освіти, за що в 2008 році позапартійною громадськістю Дніпропетровщини визначений як “ПАТРІОТ ПРИДНІПРОВ’Я”, нагороджений ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ Дніпропетровської міської організації Всеукраїнського Об’єднання Ветеранів «За активну політичну діяльність, історичну правду в літературній діяльності, за щире українське серце!».

В Україні, починаючи з 1992 року, в останню суботу листопада кожного року, постійно, на державному рівні відзначається День пам’яті жертв геноциду 1932-1933рр.

Та було в практиці сфери культури дніпропетровців проведення в цей день фестивалю на кращу пісню серед хорових колективів міста. Це прояви нігілізму і неповаги до пам’яті жертв голодомору, що і примусило автора звернутись до цієї теми.

На думку багатьох патріотів – інтелігентів, органи місцевого самоврядування, Міністерства культури та туризму України, на жаль, у своїй повсякчасній роботі втілюють у життя політику дискредитації інтересів національної більшості українців територіальної громади міст, сіл Дніпропетровської області, спрямовану на блокаду виконання Законів України «Про місцеве самоврядування», «Про мови» тощо.

За висновками Михайла Хоменка, магістра державного управління, спеціаліста першої категорії, колишнього заступника Начальника Управління культури та туризму Дніпропетровської Міськради, «у Дніпропетровську організовано геноцид творчої інтелігенції Придніпров’я, зокрема україномовної її частини …» з чим він не згодний. Не знайшовши підтримки керівництва, він змушений звільнитись за власним бажанням.

Такої думки багато творчих працівників культури Дніпропетровщини, що потребує негайної люстрації кадрів у сфері освіти та культури з метою відродження української національної ідеї та культури(6).

Указані прояви нігілізму і неповаги до української духовності спонукали шукати причини цих явищ та визначити їх як віддалений наслідок жертв Голодомору і Геноциду, що впливають на суспільні політичні процеси в регіонах і в наші дні.

На жаль, не всі нащадки жертв знають своїх предків, убитих голодом, не знають про різні причини Голодомору в Україні.

Одна із причин безпам’ятства – урбанізація. Голодомор 1932-33 років вбив найбільше селян України, основних виробників сільгосппродуктів, у них забрано не тільки хліб, а і продукти тваринництва, овочі та інші продукти харчування. Багато з тих селян, які залишились живими, покинули рідну землю і стали міщанами, а вірні землероби пішли з життя. У містах проблеми харчування регулювалися владою за допомогою продуктових карток.

Таким чином поривався зв’язок між селом і містом.

Декілька тисяч сіл України, як населених пунктів, знято з обліку через виїзд мешканців. Не всі нащадки землеробів в містах знають про причину смерті їх предків, а гірше, забули про знаходження кладовищ, місць їх захоронення, які державними органами місцевого самоврядування повинні зберігатися як пам’ятки історії.

Голодомор не просто страшна трагедія, бо трагедія може бути спричинена і стихійним лихом. Це була свідома, цілеспрямована, організована БІЛЬШОВИЦЬКОЮ владою акція, спрямована на фізичне знищення великої соціальної групи насамперед за національною ознакою.

Це явище в суспільстві в міжнародних правових документах розцінюється як геноцид, злочин проти людства.

- Нині науково доведено, що Голодомор був свідомо спланований комуністичним сталінським режимом, – заявляє фракція Народний Союз ”Наша Україна“ Верховної Ради України (7). Його метою було покарання українців за постійне прагнення до САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ та негативне ставлення до колективізації, проведення індустріалізації за рахунок українського села, зачистки українських земель від корінної нації для масового заселення іншими, більш слухняним, щодо Кремля, населенням.

Підтвердженням цього факту є те, що Голодомор 1932-1933 рр. був організований не лише на території УРСР, а й у населених переважно українцями місцевостях БІЛГОРОДЩИНИ, БРЯНЩИНИ, КУРЩИНИ та КУБАНІ.

Бузувірський план реалізовувався за допомогою низки узгоджених і добре скоординованих заходів, якими стали:

- знищення традиційної системи ведення сільського господарства шляхом «розкуркулювання» селян, яких насильно заганяли в колгоспи, накладання на селян непомірно високих планів хлібоздачі;

- позбавлення селян права мати паспорт громадянина СРСР;

- заборони селянам виїжджати з місць їх проживання, репресії проти українців, що самовільно виїхали з сіл;

- впровадження особливого режиму стосовно окремих регіонів, що особливо “завинили” перед радянською владою, в яких відібрали всі товари та засоби до існування, що перебували на складах та в магазинах;

- насильницької РЕКВІЗИЦІЇ у селян усіх запасів продовольства і навіть одягу; заборона будь-якої торгівлі та ввезення будь-яких засобів до існування;

- оточення цих регіонів озброєними загонами каральних органів;

- намагання приховати причини і масштаби трагедії, що проявилось у забороні листування і поширення інформації про фактичне становище на селі, зокрема, ПОКАРАННЯ осіб, що виявили під час перепису 1939 року факти високої смертності серед українського населення;

- поширення в Радянському Союзі та за кордоном брехливої інформації про життя селян в Україні.

 

Це перелік заходів, які були закладені у рішення вищих партійних і державних органів, якими керувалися і зобов’язані були дотримувати органи виконавчої влади в областях, районах, містах і селах.

Ідучи шляхом указаних документів, ми знаходимо жахливі факти Голодомору українців.