ПРО СТРАШНІ ГОЛОДОМОРИ СВІДЧИТЬ ЯКІВ ЛЕЛЕКА

У архіві музею Нижньодніпровського вагоноремонтного заводу знаходиться матеріал про вихованця професійно-технічного училища цього заводу Лелеку Якова Олексійовича, 28 квітня 1914 року народження, рід якого пережив декілька Голодоморів.

Автор цих рядків стрівся з Яковом Олексійовичем у березні 1990 року у його квартирі на житловім масиві Комунар (будинок 5а) м. Дніпропетровська. Після цього про долю Якова Олексійовича автор написав краєзнавчий нарис “Балансер”, опублікований на шпальтах заводської газети “Трибуна Кіровця”, №14 (3969), за п’ятницю 13 квітня 1990 року, що свідчить доказом об’єктивності інформації жертв ганебної діяльності комуністично-радянської влади.

Народився Яків Лелека в сім’ї бідного селянина села Варварівки Новостепанівської сільради Новомосковського району Дніпропетровської області.

Його тато – Олексій Артемович Лелека все життя працював у землевласників і під час голоду 1921 року виснажився від недоїдання, захворів і помер від тифу.

Його мама – Ярина залишилась вдовою з трьома малолітніми дітьми.

Довелось Якову замінити тата і з малих літ працювати пастухом.

Восени він пішов у школу і ходив тільки до настання холодів, бо не було в що взуватися. Три роки він був в однім класі. Став переростком. Та невдовзі в селі Попасному, за 15 кілометрів, відкрився робітничий факультет. Та закінчити він його не зміг через нестатки, але йому видали свідоцтво про 6-ти класну освіту. Його призначили помічником колгоспного бухгалтера. Та не сподобалась йому ця робота, його тягло в інший світ. В 1932 році він з мамою вперше приїхав до міста Новомосковська, де його прийняли в агрономічний технікум, з умовою, що, окрім навчання, він буде доглядати за худобою. За це він отримував місце в гуртожитку і безкоштовний обід. Та взимку йому добавили топить ще в 22 грубах. Цього навантаження Яків не витримав і взимку 1933 року повернувся додому. Та в рідному селі він застав голод і холод. Залишатись вдома не було сенсу, це означало приректи себе до голодної смерті. Яків повернувся в м. Новомосковськ.

Йому порадили звернутися в Нижньодніпровську фабрично-заводську школу. Потяг, яким Яків їхав, на полустанку Кирилівка не зупинявся, і він вирішив зіскочити на ходу потяга. При цьому з босої ноги Якова злетіла калоша, в яку він був узутий, і попала під колесо потяга. Яків викинув іншу калошу і босоніж прийшов до прохідної вагоноремонтного заводу.

Люди дивились на нього з острахом.

Та директор школи Костянтин Олексійович Головін повірив йому і прийняв на навчання. Він розпорядився знайти для Якова Лелеки пару черевиків. Але спати йому приходилось їздити на Вокзал.

- Де ви живете? – запитав Якова якось Самійло Львович Генрік, шкільний лікар. Впевнившись в тім, що він безхатній, лікар направив його до коменданта гуртожитку.

Вперше в житті дев’ятнадцятирічному Якову Лелеці прийшлось лягати на білосніжне ліжко. З малих років, в рідній Варварівці, він спав на печі на замурзанім рядні, яким під ранок вкривався, щоб зігрітись. Цей день Яків запам’ятав на все життя. Щасливий Яків вирішив поділитися радістю з мамою. Написав додому листа. Невдовзі лист повернувся з відміткою ”Адресат помер ”.

У розпачі, з листом Яків звернувся до директора школи Головіна К.О., який поспівчував його горю і порадив поїхати додому. За розпорядженням директора Якову на дорогу видали буханець хліба, фунт цукерок і три сухих вобли.

Було літо 1933 року. Яків не пізнав рідного села. Воно було ніби мертве. Рідна хата почорніла. Двері не зачинені, вікна з вибитими шибками. Від побаченого Якову стало страшно. Від сусідів йому стало відомо, що спочатку померла його мама – Ярина, а після неї сестра Галина. Брат Петро збирав кістки, грів їх і гриз, а через тиждень також помер від голоду. Залишився син Галини Володя і її чоловік. Яків віддав їм свій провіант, який вони з жадністю поїли. Незабаром звідкись взялись сільські хлопчаки, які з жадобою жували риб’ячі кістки і навіть луску. Це було прощання з рідними, які через тиждень після цього померли від голодної смерті. У процесі навчання і перші роки праці на посаді слюсаря з ремонту автогальм Яків Лелека брав активну участь у громадському житті колективів, освоїв фотографію, грав на духових музичних інструментах, а згодом став «Балансером», артистом Дніпропетровського цирку вищої категорії оригінального жанру. Під час Другої світової війни за станом здоров’я не підлягав призову на військову службу. Та, незважаючи на це, він домігся призову в армію. Спочатку був музикантом духового оркестру 26 запасної стрілецької бригади. Потім його направили санітаром 27 окремої лижної бригади, стрільцем 940 артилерійського і 541 мінометного полку. І там, на фронті, він не забуває своєї улюбленої професії, своїм талантом надихав солдат на бойові подвиги. Були й інші концерти. При звільненні Польщі, на Віслі, доручили йому сходити за «язиком» в тил ворога. При цьому знадобилось його артистичне уміння і навички володіти тілом, сьоме відчуття. Разом з товаришами він прямо з штабної землянки фашистів витяг з ліжка сплячого офіцера, і доставили командирам полку. За це Якова Лелеку нагородили медаллю «За відвагу», а також «За бойові заслуги». Війну Яків Лелека закінчив у Берліні і брав участь у святковім концерті переможців.

Після закінчення війни він був нагороджений медаллю «За перемогу у війні з фашистською Німеччиною в 1941-1945 роках», а також орденом «Великої Вітчизняної війни».

Знаходячись на відпочинку, Яків Лелека своїми руками створив понад 20 механічних ляльок, які серійно виготовляв Дніпропетровський завод дитячих іграшок.

Світлиночка Якова Олексійовича Лелеки в травні 1945 року в Німеччині.

 

Тільки зараз можливо було пожалкувати, що захоплення цирковим мистецтвом колись перемогло золоті руки винахідника, єдиного нащадка із української сім’ї села Варварівки Новомосковського повіту, знищеної Голодомором у страшному 1933 році.

А як було в інших селах цього регіону? *

Заслуговує на увагу дослідження масштабів Голодомору Анатолія Боніфатійовича Джусова, корінного Новомосковця, кандидата технічних наук, комсомольця 1953р., а з 1966 року члена КПРС, до партійного розпаду, яке він закарбував на сторінках своєї праці ІСТОРІЯ НОВОМОСКОВСЬКА, виданої Дніпропетровським видавництвом «Пороги» в 2003 році, подароване автору цих рядків в день відзначення жертв політичних репресій.

 

_____________________________________________________________

* «На 1 квітня 1922 року в Новомосковську зареєстровано 62 випадки смерті з голоду і один випадок людоїдства. По Новомосковському повіту голодуючих дітей до 4 років – 30260 душ, від чотирьох до 16 років 48873 душі. Дорослих 12295, а всього голодуючих 91428 душ. До 1 травня 1922 року ця цифра збільшилась до 116000 людей.» (с.141)

Таким чином, Анатолій Джусов довів, що в 1922році голодувало не менш 99 відсотків мешканців НОВОМОСКОВЩИНИ - хлібного регіону України.

«… В 1932 році в Новомосковську розпочалось будівництво найбільшого в СРСР жерсть катального заводу… Голод зігнав на будову людей, як із ближніх, так із дальніх поселень. Потік людей збільшився після того, як на будівництві заводу почали видавати хлібні картки. Робітникам основних будівельних професій належало 800грамів хліба на день. Інженерно-технічному персоналу і службовцям – по 500 грамів. На кожного утриманця в сім»ї належало по 300грамів хліба Для тих, хто своєю ударною працею попадав у «відмінники», видавалась «книжка ударника». Вона надавала право отримати в їдальні додатково 50 грамів хліба і стільки ж тюльки в день. На відривному талоні хлібної картки щоденно ставився штамп – «на роботу вийшов». Штампа нема - хліба нема. Хлібний «важіль управління» діяв безвідмовно. Значно ефективніше, ніж партійні лозунги про світле майбутнє, так спрацювала система спеціально спланована і організована найвищим партійним керівництвом СРСР» (с.151-152).

«Зима і весна 1946 року була дуже тяжка. Голод був страшенний. Люди помирали прямо під парканами, на шляхах в пошуках будь-чого їстівного. Опухлі від голоду люди – були звичайним явищем, і нікого це не дивувало. Всі свійські тварини, в тім числі котів і собак – поїли…» (стор.201-202).

Щиро вдячні Анатолію Боніфатійовичу за публікацію правдивого дослідження і оцінку діяльності ганебної комуністичної влади.