Вираження мовної особистості перекладача в перекладі поетичного твору

Мовна особистість може вивчатися як цілісний образ, як «повноцінне уявлення особистості», за Ю.М. Карауловим. Тобто у сукупності її соціальних ролей, професійних, вікових, тендерних та інших властивостей. Найбільш повний опис, що включає усі види складових мовної особистості в єдності з їх організацією всередині МО (ієрархія перетинання) базується на матеріалі всієї сукупності створених нею усних і письмових текстів. Під час комплексного глобального дослідження мовної особистості, аналізу підлягають всі, без винятку, написані особистістю тексти. Дослідження можливе лише для закритої мовної особистості, тобто особистості з завершеним дискурсом: «повнота принципово може бути гарантована, якщо забезпечити умови для фіксації всіх текстів, що написані особистістю від моменту початку мовлення до смерті»[24, с. 85; 22, с.76-90].

Різними авторами в літературі з теорії мовної особистості описана велика кількість типів і видів мовної особистості. Вони сконцентровані на якомусь одному з проявів особистості, на певному обмеженому матеріалі в певній ситуації та залежно від мети дослідження. Прикладом може слугувати мовна особистість політика, що покликана вказати на відмінні типові риси мовної особистості, які проявляються в ході політичного дискурсу. Жіноча мовна особистість має відмінні риси порівняно з чоловічою мовною особистістю через різницю індивідуальних особливостей. При характеристиці мовної особистості письменника, її опис може концентруватися на відмінних від стандартних рис середньостатистичного носія мови, що і складає унікальність світосприйняття автора та унікальність його художнього стиля.

Перекладач предстає білінгвістичною мовною особистістю. Дослідники розглядають поняття білінгвізму як складне системне, внутрішнє утворення особистості, до якого входить певна нова мовна (знакова) система та вміння використовувати її у комунікації [57, с. 106-112]. Про сформовану вторинну мовну особистість можна говорити лише при сформованому білінгвізмі. Між первинною і вторинною мовними особистостями дослідники відмічають складні взаємовідношення. «Одна асоціативно-вербальна мережа нерідко втручається в іншу, концепти різних культурних світів починають взаємодіяти, синонімізуватися, зближатися одне з одним і одне від одного відштовхуватися»[17, с. 145]. У випадку коли «носій інформації залишається тим же самим, але повідомлення у процесі комунікації переформулюється і набуває нового змісту». Це відбувається в результаті того,що вводиться додатковий – другий код і вихідне повідомлення перекодується в одиницях його структури, отримуючи риси нового повідомлення»[37, с. 25]– така взаємодія є специфічним випадком комунікації.

Науковці у ході досліджень встановили відмінність звичайного білінгва і перекладацького. Тож звичайна ситуація білінгвізму має назву білінгвізм статичний, а перекладацький можна назвати динамічним білінгвізмом, при якому в взаємодію вступають як мови, так і культури. Накладання семантичного поля вихідної мови на семантичне поле мови перекладу є основою високо сформованого механізму мовного переключення, що притаманний перекладацькому білінгвізму[16, с. 17-23]. Мовна особистість перекладача, за думкою О.Н. Шевченка, проявляється в випадках розбіжностей між вихідним і перекладеним, а перекладацька трансформація слугує одиницею аналізу мовної особистості[66, с. 77-118]. Ю.М. Караулов запропонував трирівневу структуру мовної особистості перекладача з точки зору застосування перекладацьких трансформацій та виділив у структурі мовної особистості перекладача «зони підвищеної креативності, тобто фрагменти тексту в яких проявляється співавторство перекладача»[24, с.230].

Проблему мовної особистості треба розглядати с точки зору теорії перекладу. При розгляді мовної особистості перекладача в світі широкого розуміння цього терміну, можна сказати що вона зазвичай обмежена соціальною функцією перекладача, це означає, що об’єм її значення більш вузький.

Вищою структурною ланкою мовної особистості за Ю. М. Карауловим є прагматика, вона характеризує мотиваційну основу діяльності особистості. Перекладацька діяльність не існує сама по собі, вона має межі, тобто координується і задається вимогами до продукту перекладу – тексту, що описує теорія перекладу. Для того щоб вести конструктивну діяльність та предметно говорити про зміст мовної особистості перекладача, необхідно спиратись на аналіз керуючої основи діяльності перекладача[24, с. 210].

До головних задач теорії перекладу відносяться: визначення ролі, мети і задач перекладача в процесі утворення перекладу, відстеження шляху утворення перекладу,описання того, що представляє собою ідеальний переклад (текст). При розгляді результатів наукової праці лінгвістів стосовно цих питань, можна сказати, що в рамках теорії мовної особистості ймовірно побудувати ідеальну, типову модель мовної особистості перекладача.

Різновидом двомовної опосередкованої комунікації виступає художній писемний переклад, він використовується для перенесення літературного досвіду однієї культури в іншу,«переклад покликаний забезпечити таку опосередковану двомовну комунікацію, яка за своїми можливостями максимально наближалась би до звичайної одномовної комунікації» [33, с.155]. В цьому полягає суспільне призначення суспільства. Через це перекладений текст має безліч схожостей з вихідним текстом. Інакше кажучи «переклад розглядається суспільством як таке саме, тільки іншою мовою, як копія вихідного текста»[33, с.158]. Таким чином свідомість користувачів перекладеного тексту сприймає переклад прирівнюючи його до оригіналу.

Процес кодування і декодування інформації перекладач здійснює, виконуючи свою роботу по залученню перекладу як посередника. Успішність цих процесів, в результаті, повинна сприяти виникненню взаєморозуміння між адресатом і адресантом. В.Н. Коміссаров глибоко переконаний, що в процесі кодування і декодування «стикаються різні культури, системи цінностей, різні склади мислення, різні епохи, традиції і установки, особистості, різні літератури, рівні розвитку»[26, с.56-58]. Як вважав американський вчений Ю. Найда, для досягнення взаєморозуміння перекладач повинен завжди враховувати особливості людини з якою він вступає у взаємодію[43].

Одним із найпріорітетніших принципів перекладача є мотивація. Наріжним каменем мотиваційного рівня мовної особистості перекладача є суперінтенція. Необхідно дати дефініцію, тож, суперінтенція – це прагнення найадекватніше транслювати замінюваний текст в приймаючу лінгвокультуру. Неможливо абсолютно адекватно представити текст засобами іншої мови у певному перекладацькому дискурсі, у зв ‘язку з цим суперінтенція обмежується переліком певних пріоритетів, до яких відносять: орієнтація на особистість автора і ситуацію створення вихідного тексту (науково-дослідницький переклад), спрямованість на структурні складові вихідного тексту (буквальний переклад), спрямованість на досягнення повної безпосередності і природності способів висловлювання (прагматичний переклад), орієнтацією на створений вихідний текст певної культури[43, с.177].

Мотиваційний рівень мовної особистості перекладача базується на більш приватних і особистісних мотиваціях, що детермінуються як ситуація перекладу та індивідуально- психологічні характеристики перекладача.

Для того, щоб описати структуру мовної особистості перекладача, залучаючи про цьому також і позамовні фактори, слід спиратися на досліди Є. Боринштейна, О. Лавриненка, а також на міркування О. Мазура і Л. Засєкіної.

М. Новікова, будучи талановитим дослідником, щонайточніше висловила свою думку про майстерність перекладача – «це категорія особистісна та особиста»[44, с. 4]. Особистісний контекст перекладацької діяльності, що проявляється у різноманітних складових структури та на її різних рівнях, необхідно розглянути дуже детально. Здійснювати детальний розгляд когнітивного компоненту мовної особистості перекладача доцільніше на біологічному, мовному та психологічному рівнях.

Що стосується біологічного рівня, він характеризується генетичними, інакше кажучи вродженими властивостями особистості. Як відомо – існують такі визначальні вроджені особливості як екстравертність і інтровертність. Вищезазначені властивості мають пряме відбиття у мовленні. Екстраверти говорять, пишуть більш яскраво, експресивно, емоційно, не соромляться ділитися своїми проблемами, відчуттями, думками, настроями з оточуючими їх людьми, в комунікативному акті вони займають активну позицію. Саме через це перекладачі – екстраверти під час перекладу вкладають у текст більше своїх переживань, вражень та емоцій, аніж інтроверти. Вони дещо вільніше інтерпретують оригінал тексту згідно зі своїми емоціями та своєю картиною світу. Перекладачі – екстраверти зазвичай працюють швидше через те, що націлюють свою роботу на результат та соціальне визнання. Екстраверти проявляють свої перекладацькі здібності у різних сферах через мовну відкритість і доступність перекладача, що проявляється в спрямованості на дво- чи кілька мовне існування, а також в ролі активного посередника між комунікантами. Перекладачі-інтроверти в протилежність екстравертам, ретельно опрацьовують вихідний твір, занурюються у його глибину, довго рефлектують. Вони можуть тривалий час аналізувати свої враження від прочитаного, відшукувати невисловлене та більш ретельно працюють з текстом оригіналу, а також з власною його вербалізацією, пропускаючи через свої авторські думки, переживання, почуття. Також до біологічного рівня належить ще одна властивість – це співвідношення між образним та логічним висловленням. Вони проявляються не стільки в інтелектуальній сфері і не лише в ній, але й у манері його перестворення цільовою мовою та у сприйнятті першотвору. Ті перекладачі в яких образне мислення переважає над логічним, можна припустити, що вони створюють свої переклади підбираючи більш багаті художні засоби, ніж у тексті оригіналу. Вони здатні до мовної творчості на відміну від перекладачів у яких переважає логічне мислення. Вони будують переклади, перш за все, за принципом семантичного, іншими словами, літерального перекладу. Ці перекладачі не мають змоги слідувати за феноменологічними тенденціями у перекладі через прагнення до чіткості, зрозумілості та аргументованості. Скоріш за все вони виступають представниками евристичної та герменевтичної школи перекладу. Існує третя вроджена властивість особистості – хист до опанування інших мов. Ця властивість ще має назву полілінгвізм, вона є основною ознакою сучасного перекладача і пов’язана з володінням робочими мовами[44, С. 65–71.]. Як справедливо вважають перекладачі-практики для якісного, доброго перекладу необхідно досконало володіти мовою на яку перекладаєш та не менш глибоко знати мову з якої перекладаєш. Безумовно, більші переваги має той перекладач, що вільно володіє обома мовами, а також у якого досить виразно проявляється гнучкість універсального предметного коду (первинного коду мислення людини), що сприяє вільному переходу з мови у мову при цьому не гаючи часу на залучення довідкового матеріалу та додаткових розумових операцій [44, с. 75-80].

Серед перекладачів, що легко входять у чужі мови, на генетичному рівні яких проявляється гнучкість універсального предметного коду можна назвати перекладачів Григорія Кочура, Миколу Лукаша (вивчив західноєвропейські мови ті ідиш у школі), Пауля Целяна (ще у юному віці вільно володів декількома мовами).

Мовна здатність в якій проявляється когнітивний компонент на мовному рівні, є мотиватором індивідуально-специфічних особливостей людини, інакше кажучи, дає поштовх для мовних здібностей. Перекладач отримує енциклопедичні та мовні знання, користуючись індивідуально-специфічними особливостями, ці знання створюють базу мовної та позамовної компетентностей, вважається, що мовна здатність закладається генетикою людини, але мовна та вузькоспеціальна компетентність формується завдяки тому, наскільки продуктивно особистість користувалася своїми здібностями на свідомому рівні. О.В. Лавриненко вважає, що ступінь мовної компетентності якої вдається досягти індивіду, суттєво впливає на наповненість його власної мовної картини світу[31, с. 98]. Зазвичай, практика показує – більшість перекладачів були і є філологами. І це недарма тому що переклад вимагає певної мовної компетентності. Серед перекладачів-філологів можна назвати Євгена Поповича,Миколу Зерова, що був професором української літератури, Петра Таращука – філолога-україніста, Тимофія Гаврилова, Петра Рихла, Юрка Прохасько, що належать до лав сучасних перекладачів – філологи-германісти.

Важливою є ще одна характеристика особистості перекладача – адаптивно-акумулююча, яка полягає у здатності перекладати різножанрові тексти будь-яких авторів,інакше кажучи пристосовуватись до різних комунікативних ситуації у мовному плані, але не втрачаючи при цьому власної особистості. На когнітивний компонент особистості мовного рівня, безумовно впливають біографічні дані, а саме освіта, місце народження, професія, отриманий досвід для перекладача особистий досвід професійної діяльності, також треба зважати на отримані навички та вміння[41, С. 65–71].

Необхідно розглянути когнітивний компонент на психологічному рівні. На цьому рівні він проявляється через свідомість, яка є відповідальною за дієздатність усієї системи елементів мовної особистості. Загальна та мовна картина світу особистості тісно пов’язана із свідомістю. Разом вони утворюють систему, що складається з образів-ментефактів з певною інформаційною та чуттєво-емоційною складовою, котрі наповнюють внутрішній світ особистості. Картину світу мовної особистості можна назвати динамічною через те, що вона безперервно збагачується новими образами та концептами завдяки комунікації, творчої діяльності особистості та її пізнавальної діяльності. Якщо здійснити аналіз мови та ідеї творів авторів, можна уявити опосередковану картину світу. Щодо картини світу перекладача поетичних творів – під час аналізу перекладів виокремити її набагато важче, вона накладається на картину світу автора[55, с.35].

Перекладач має на меті розкодувати світ і сформувати індивідуальну мовну модель аби виразити у перекладі частину своєї мовної особистості, це прагнення має назву соціально-культурна мотивація перекладача. Основними засадами цієї мотивації можна вважати когнітивні та гносеологічні аспекти перекладацької діяльності. Тенденція, напрямок, перекладу до яких належить перекладач у своїй творчості, визначається, скоріш за все, саме цією мотивацією. За формування стилю мислення, що корелює зі специфікою духовного світу мовної особистості, індивідуальною ментальністю, національною ментальністю перекладача відповідає розумова індивідуалізація світу. Психологічна мотивація може бути пояснена за участю когнітивної лінгвістики, а також філософії мови, через те, що саме мова формує «розгортання думки»[50, с. 174]. «У кожній мові закладений самобутній світогляд», так вважав В. Фон Гумбольдт[10,с. 80]. Працюючи над ідеями Гумбольдта та розвиваючи їх О. Потебня був переконаний в тому, що саме мова є проявом і породженням «народного духу», саме вона визначає національну самосвідомість, кодуючи у структурах створеного нею «проміжного» світу особливий національний світогляд [50, с. 187]. Вибір способу і можливості сприймати світ і осмислювати його належить мові єдино властивій кожній людині та кожній спільноті. Так, вважав О. Потебня, а також притримувався думки, що саме мова індивідуалізує не лише окрему особистість, а й національний загал, мова – формує світосприйняття. Треба зазначити, що від національної картини світу безпосередньо залежить індивідуальна картина світу перекладача. Саме тому розумова індивідуалізація світу знаходить вияв у твердженні своєї етнічно-національної та культурно-групової належності та вираженні її у своєму стилі мовлення. Вона також пов’язана з культурно-репрезентативною якісною визначеністю мовної особистості. Е. Сепір і Б. Уорф наполягали на обумовленості розходження між культурами та мовами. За створеною ними теорією «лінгвістичної відносності» – перекладач бачить світ через призму своєї рідної мови [55, с. 353]. Дослідження цієї характеристики особистості перекладача може відбуватися в сфері лінгвокультурології, виявляючи при цьому вплив культури рідної чи будь-якої іншої засвоєної культури на мовну маніфестацію перекладача. Мотиваційний – це другий компонент мовної особистості, універсальний для перекладознавства на психологічному та мовному рівнях. Не дивлячись на те, що діяльність перекладача може існувати як в перекладацькій, так і в комунікативній сферах. До цього виду діяльності мотивують біологічні потреби особистості перекладача. «комунікативно-діяльнісні потреби», що називає Ю. Караулов потребами вищого рівня, їх задовольняє мовний рівень мотиваційного компонента [24, с. 52]. Вищезазначені потреби мають прагматичну і екстралінгвістичну природу. Потреби проявляються в бажанні висловлюватися або передавати отриману інформацію далі, у спілкуванні із оточуючими стовно прочитаного, тобто це певні культурно-мистецькі запити. Прагнення передати ідеї та цінності інших культур комунікантам, оволодіння основами своєї культури представниками інших культур - саме через це забезпечується соціально-діяльнісна спрямованість. Від того якою є ієрархія цінностей котрою керується в житті мовна особистість, від оточення та соціально-національного виховання майбутнього перекладача залежить ця властивість особистості. Вона вписується в літературний та міжлітературний, соціально-історичний контексти творчості перекладача, що впливає на вибір матеріалу для перекладу, а також на його взаємодію з іншими культурними посередниками. Перекладач переходить від мотивації до мовних цілей, настанов та інтернаціональності. Складові мовного мотиваційного компоненту, як зазначає Л.Засєкіна «забезпечують закономірності переходу від оцінок мовленнєвої діяльності суб'єкта до осмислення себе як мовної особистості, що є носієм культури свого народу та виразником його національної ідентичності», а щодо інтенціональності мовної особистості «надає смислу та наповнює значеннями об'єкти фізичного і соціального світу, які розглядаються як певні семіотичні коди, що несуть відбиток суспільно-історичного розвитку конкретної культури» [15, с. 87–88].

Готовність мовної особистості до певних форм мовного реагування, які залежать від специфіки індивідуального досвіду. Мовна особистість перекладача завжди ставить перед собою конкретні цілі перекладу, через що перекладач стає не лише реципієнтом першотвору, а й його інтерпретатором, тобто стає посередником між іншомовним читачем та першотвором, представляючи оригінальний твір цільовою мовою під безпосереднім впливом суспільно-історичного розвитку цільової культури, а також відбитком свого індивідуального життєвого досвіду, ці цілі перекладач ставить під впливом мовних мотивів, настанов та інтенціональностей[41, с. 65–71].

Якщо розглядати мовні та психологічні мотиви перекладача під призмою мовної політики, або як вважав О.І. Чередниченко, у контексті сучасної мовної ситуації, яка має відбиток у національній та громадянській свідомості перекладача. В текстах перекладів позначається активним використанням національної лексики замість інтернаціональної, значним розширенням синонімічних рядів у мові перекладених творів[41, с. 67].Культурні контексти оригіналу трансформуються у свідомості перекладача на культурні контексти цільової мови на основі його інтерпретаційної настанови. За переконанням психолога Ш. Чхарташвілі – інерпритаційна настанова перекладача є цілісним динамічним станом особистості. Цей стан визначає весь перебіг діяльності цієї людини [44, с. 85]. Вона вважає мотиваційний та когнітивний компоненти мовної особистості тісно пов’язаними.

Так для трансформації літературного досвіду однієї культури в іншу використовується письмовий художній переклад, що є різновидом двомовної опосередкованої комунікації. Перед перекладачами ставиться задача – створити текст перекладацькою мовою, який виконував би таку ж роль, що у вихідній культурі, якомога ближчий до оригіналу. Таким чином можна сказати, що перекладацька діяльність задається громадським призначенням художнього перекладу поетичного твору. Мовленнєва поведінка перекладачів специфічно обмежена. Наявність медіатора у процесі комунікації між автором вихідного тексту й іншомовним одержувачем є причиною цих обмежень. Перекладач надає своїй діяльності певну універсальність, що дозволяє говорити про існування мовної особистості перекладача (МОП) як функціонального аспекту загальнолюдської мовної особистості[9, с. 38–43].

Складно оцінити роль перекладача в комунікативному процесі. Його особистість має двоякий характер – по-перше, отримувача, по-друге, відправника повідомлення у яких відображається, відповідно до існуючих у суспільстві стереотипів, особиста реакція. Особиста реакція перекладача як посередника зазвичай впливає на продукт перекладу. Такі властивості як абстрактність, еталонність і узагальненість притаманні типовій особистості перекладача. Тому переклад можна вважати інтерпретацією – відбитком (з точки зору філософії). На відбиток особистості творця впливає продукт його власної діяльності. Причиною можливих розбіжностей між вихідним і перекладеним текстом, що виникають в процесі перекладу є мовна особистість творця. Одиницею аналізу перекладеного тексту служить перекладацька трансформація[27, с.86].

У кожному конкретному акті перекладу реальна персональна мовна особистість перекладача, в тому числі поетичних текстів, утворюється на підставі типової моделі перекладу. Не дивлячись на те, що реальна і типова моделі збігаються в основних базових характеристиках, вони мають свої особливості зумовлені конкретними рисами створення цього перекладу, зумовлені ситуацією перекладу, а також на них впливає індивідуальність особистості перекладача. До ситуації перекладу можна віднести належність мовної особистості перекладача до певної перекладацької школи, літературну традицію перекладу текстів цього жанру, а також соціальне замовлення. Наповнення мотиваційного рівня мовної особистості перекладача, враховуючи специфіку перекладу, як особливого виду мовної діяльності, задається суперінтенцією. Суть суперінтенції полягає у прагненні перекладача якомога адекватніше транслювати вихідний текст у приймаючу лінгвокультуру. Вона також може обмежуватися сукупністю наступних пріоритетів: буквальний переклад – орієнтація на структурні компоненти вихідного тексту; прагматичний переклад – орієнтація на створення повної природності способів висловлювання; науково-дослідницький переклад – орієнтація на особистість автора і ситуацію створення вихідного тексту; аналітичний переклад – орієнтація на культуру, що породила вихідний текст.

Дані обмеження пов’язані з неможливістю абсолютно адекватної трансляції тексту засобами іншої мови у конкретному перекладацькому дискурсі. Таким чином професійний перекладач повинен прагнути до розширення своїх потреб до оволодіння іншими культурами як засобу духовно-морального сприйняття світу.

Через те, що багатьма дослідниками деякі поняття такі як «повноцінний», «реалістичний» нечітко визначені, виникає проблема норми перекладу. Ці поняття не дають можливості визначити наскільки добре та достовірно виконано той чи інший переклад. До теперішнього часу розроблені більш чіткі критерії або нормативні вимоги до перекладів, вони передбачають відповідність комунікативній задачі оригіналу, його мовним ситуаціям, жанрово-стилістичним особливостям. І оригінал, і переклад поетичного твору повинні бути зорієнтованими на певного реципієнта.

До поняття правильної мови перекладу не входять чітко сформульовані вимоги. Але перекладачі-теоретики виділяють декілька аспектів до яких можна віднести багатий словник, що містить синоніми, правильність і чіткість синтаксичних конструкцій, відповідний стиль перекладу,що враховує епоху написання поетичного твору.

Перекладачі розширюють та сприяють розвитку норм та узусу(прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів – слів, фразеологізмів тощо) мови перекладу. Деякі перекладені фрази стають крилатими, «вростають» в мову, з’являються в оригінальних творах не лише мовою, якою написаний оригінал, але й переходять в мову, якою зроблений переклад.