ПавличкаВ загальному вигляді поетичний авторський текст представляє собою організовану послідовність мовних знаків, що формують універсальну стилістичну, семантичну модель дискурсу автора. Поетичний текст за структурою поетичного дискурсу вважається кодом, який в зашифрованому, завуальованому виді передається від поета до читача. При цьому кожен мовний знак, художньо-образотворчий засіб при створенні художнього ефекту слугує засобом шифровки важливої для автора інформації. Необхідно взяти до уваги індивідуальну неповторність письменника у виборі вербальних засобів для відтворення мовної картини світу, особливості реалізації можливостей художнього стилю відповідно до естетичного задуму автора, повне відображення мовної особистості автора у поетичному творі. Мовно-виражальні засоби яскраво вирізняють автора як індивідуальну особистість з-поміж інших письменників. Особливості ідіостилю характеризують індивідуальний стиль автора, вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших. Письменники створюють шедеври на основі свого бачення світу, вибір лексичних одиниць прямо залежить від перцепції навколишнього світу автором. Вони формують цілісний текст, об’єднуючи обрані мовні одиниці в ціннісно-, ідейно-, історично- та естетично-виправдану поетом систему. Творчість Дмитра Павличка залишає свій слід в українській поезії вже понад півстоліття. Особливість його творчості криється в подачі високоінтелектуальних ідей у дивовижному лаконічному словесному оформленні. Він є талановитим майстром слова, що має пряме відношення до живої історії української літератури і літературної мови. Його мовно-поетичне мислення нерозривне з історичною долею України. Поет фіксує історичні події, що є відображенням активної громадської, політичної діяльності. Вірші написані ним в 2013 році, такі як «Або йди в Європу, або згинь!», «Білоруський прапор», «Кардинал», «Лист до пані Богословської», «Два майдани» – відображають ідеї і настрої народу по відношенню до ситуації в Україні. Авторська унікальність у використанні мовних засобів відбивається в індивідуальному стилі (ідіостилі) письменника. При дослідженні стилю письменника оперують так поняттям, як стильова домінанта. Маючи стильове «обличчя», письменник з кожним твором видозмінює його, оскільки змінюється тематика і порушувана проблематика (іноді – ідеологія), які теж є стилетворними факторами. Дослідження мовного аспекту ідіостилю дає можливість побачити індивідуальну неповторність письменника в представленій ним вербально-естетичній картині світу, оцінити його внесок у систему вже функціонуючих словесних художніх засобів національної мови, визначити загальні закономірності й провідні тенденції розвитку літературної мови. Формування мовної картини світу слугує фундаментом системності та закономірності індивідуального стилю письменника. Мовна картина світу має властивість поєднувати загальне й одиничне, загальне й індивідуальне. Всі банки, грошові потоки, Всіх армій ядерну можуть [46]; Чи буде син, чи буде мати, Чи будуть люди на землі?! [46]; Ви крові боїтесь. Я знаю вас. Ви мовчки поступатися готові. Ви терористом назвете Кавказ [46]; За лона орхідею, За ноги, що стають, За спиною моєю [46]; Моя ти — пісня, сила і відвага, Моє вселюдське й мамине ім'я [46]. Так, ми бачимо, що анафора виконує емоційно-підсилювальну роль значень окремих слів, служить окрасою змісту. Автор таким чином підкреслює важливість вираженого, неодноразово використовує анафору і цим формує категорію індивідуального в особистому стилі. У результаті ретельного відбору і використання певних лексичних одиниць не тільки для смислового навантаження, а й для естетичного впливу на читача сформувався індивідуальний стиль Д. Павличка. Почуття і думки автора, які становлять ідею твору, можуть виражатися засобами усіх мовних рівнів. Внутрішній світ та психологічні особливості письменника вагомо впливають на осмислення, систематизацію й естетично-творчий підхід до відбору мовних елементів вираження змісту. Досить часто в поезії Д. Павличка зустрічаються риторичні запитання: Чому воно мене не вбило змаху, Чому лиш виставляє на страму? Можливо, я писав його зі страху, А може, вірив я колись йому? [46]; Та який це гріх, кохана, Коли щастя він дає? [46]; О рідне слово, хто без тебе я? [46]; Людина - що таке? [46]; Чи буде син, чи буде мати, Чи будуть люди на землі?! [46]; Ми в якому слові? Де ми є?! (Кардинал); Що робити? Гроші вже в Європі [46]; Путін хоче за підмогу плати, — Ну а чим платити сатані?! [46]. Аналізуючи використання даного тропу можна сказати, що автор ставив риторичне запитання, коли відповідь була очевидна, відома аудиторії, ораторові потрібно тільки актуалізувати її для сприйняття слухачами «Що робити? Повертатись треба …», а також коли відповідь на запитання ніхто не знає, чи її взагалі не існує «Ми в якому слові? Де ми є?!». У творчості Д. Павличка риторичне запитання призначене викликати певну експресію, ілюзію розмови, діалогу, що начебто відбувається у присутності читача і за його участю. Таким чином поет має, наче живу розмову з читачем, робить його співучасником подій, ставить питання аби підштовхує на роздуми, в якійсь мірі схиляє до емпатії. При дослідженні ліричних творів Д. Павличка ми неодноразово зустріли подвійності: Був як рубін, а став - як аметист [46]; І поруч там сидять і ситі, і голодні [46]; Я - напірок - це гірко! - А ти - напіврибина [46]; Ми такі холодні, Ми такі палючі, Може, ми в безодні, Може, ми на кручі [46]; Як пісня — чесне, як бджола — завзяте [46]; Два майдани. На одному — пісня, Клич свободи, дзвони боротьби, А на другім — пліснява зловісна, Хахлашня, перевертні, раби [46]. Таку подвійність можна розцінити як символізм. В нумерології число «2» виражає нерозривну єдність двох протилежностей: життя і смерті, матерії і духу, позитивного і негативного. Для прояву числа «2» потрібен поділ єдності. Так як ніщо не має існування поза єдністю, то єдність має проектувати відображення за межами себе. Тому двійка символізує також гріх, що відхиляється від початкового блага [28, с. 197]. Платон говорив, що двійка це цифра без значення, оскільки має на увазі ставлення, яке вводить третій фактор[48, с. 347—412 ]. Будучи патріотом країни Дмитро Павличко не випадково, на наш погляд, використовує подвійність і називає один із останніх своїх віршів «Або йди в Європу, або згинь». Поезія Д. Павличка відтворює реальність сьогодення через призму політичних, економічних, культурних подій, які впливають як на свідомість, так і на почуття українців. Чи не одне з найболісніших питань постає зараз, про те, що край необхідно поєднати ідеологічно розколоту на дві частини країну. У вірші Два Майдани Дмитро Павличко закликає до єднання: Годі спати, Випростайте кості гордих спин, Підіпріть степи, Дніпро, Карпати, Два майдани оберніть в один. Патріотичність поета має не абиякий вплив на сучасність. Мовна особистість автора, його індивідуальний стиль представлений за рахунок лексики, яка набуває нових смислів. Тож роль слова в художньому творі в процесі створення системи художніх образів неоднопланова. Слово може входити у національно-мовну систему із постійним значенням, а у поетичному творі Д. Павличка воно звернуте до світу дійсності, створеної ним на основі його ж мовної картини світу. Подвійність має тонку межу з неодноразовим застосуванням автором антитези, що супроводжує вірші Павличка по всій його творчості. Антитеза – це «стилістична фігура, побудована на підкресленому протиставленні протилежних явищ, понять, думок, почуттів, образів для підсилення виразності» [46, с.46]. Антитеза призначена, по-перше, для того, щоб яскраво протиставити протилежні прояви однієї й тієї ж сутності аборізні за своїми якостями та властивостями сутності, а по-друге, для того, щоб уточнити їх принципову різницю, зробивши їх семантичним фокусом фрази. На лексичному рівні засобом вираження антитези є антоніми. Антонімічна пара, що лежить в основі антитези, виражає морально-політичні настрої поета. За допомогою цього тропу, різке протиставлення дає можливість авторові створити надзвичайно виразний, об’ємний образ, якнайточніше передати своє світосприйняття. Наприклад: А я не раб, не хитрий служка, Чия натура, як подушка, Податлива й м'яка! Мені Пасують риси кам'яні. [46]; Це що? Це знак, що я - людина, Не мертвий дух, а - єретик! [46]; Міняти кольори своєї шкіри - Був як рубін, а став - як аметист. [46]; І руки подадуть собі титани, А гноми в темні нори відійдуть [46]; Що там, де глина й гній, уздриш повидло, Де шмаття, там - державні прапори [46]. Абсолютно різними частинами мови виражені антоніми в творах Дмитра Павличка. У його віршах найчастіше зустрічаються антоніми представлені іменниками: правда-брехня, любов-журба, будень – свято, людина – дух, ненависть – любов, радість – журба, горе – щастя); прикметниками: дорослі – малі, повільне – швидке, тверда – м’яка, чорний – білий; дієсловами: любити – ненавидіти, радіти – сумувати, умерти – воскреснути, засинати – прокидатись, робити – лінуватися; займенниками: я – ти, ми – я, ми – вони. У рядках віршів Павличка зустрічаються антоніми з повною граматичною співвіднесеністю, а це означає, що дві частини антоніма належать до однієї частини мови і мають однакові граматичні показники: Пускають правду, завертають лжу... [46]; Той смерть свою навіки поборов, Хто на її ненависть мав любов [46]; Пізнати хочеться, що нагорі, Внизу, в глибинах світ живе й пульсує [46]. Можна також зустріти антитези, що основані на антонімах з різними граматичними характеристиками, це сприяє увиразненню висловлювання. Структурно складна антитеза також зустрічається, в ній протиставляються не окремі слова, що утворюють антонімічні пари, а цілий ряд протилежних слів, які складають одне ціле і відповідають одному образу: Люблю я бистрину життя, прозору, поривну, глибоку, І не ховаюся в затоку, де шумовиння і сміття. На бистрині нелегко плавать, бо хвиля зносить, хвиля рве. Хто нидіє, а не живе, нехай шукає тиху заводь [46]. Представлені контекстуальні антоніми «бистрина життя», «тиха заводь»виражають протиставлення двох протилежних позицій у житті і сприяють створенню яскравих свіжих образів. Протиставлення змісту позначається тут не одним окремим, а двома залежними словами. Відбувається ніби уточнення поняття бистрина – заводь, двома антонімічними парами– прозора, поривна, глибока – де шумовиння і сміття, нидіє – живе. Складна антитеза підсилює експресію тексту, допомагає розкрити суперечливу сутність явища. В основу поезії Павличка покладена антитеза складена з загальномовних та контекстуальних антонімів, що сприяють емоційності і яскравості художніх образів. Надзвичайно виразні, об’ємні образи створені саме за рахунок різких протиставлень понять. Іноді антитеза являє собою цілий твір, як наприклад «Чом це так?», «Два кольори», «Все не те, коли нема любові». Дмитро Павличко є майстром порівнянь, що часто демонструється в його віршах. Він застосовує цей художній засіб, який полягає у поясненні одного явища за допомогою іншого, надзвичайно подібного до нього, в якому потрібна авторові риса виступає дуже яскраво. Ці яскраві порівняння створюють атмосферу вірша, вони якомога точно віддзеркалюють світосприйняття поета: Не зникай же в небі, як пір’їна Відкривається м’яке, мов з вати [46]; Слово тихе й мудре, як буквар [46]; Вона знімає тіло, як одежу [46]; Полум’я кипить, мов джерело [46]; Як пісня — чесне, як бджола — завзяте [46]; Вона повзе, як ворог, з темноти; Якщо з мечем назустріч їй не йти — Життя від вас тікатиме, як обрій! [46]; Вони його з маєтків і плебаній Прогнали, як заразливого пса [46]; Закуті в брилах крики боротьби, Як рокотання грому в надрах ночі [46]; Найчастіше порівняння в поезії Д. Павличка висловлюються за допомогою сполучників як, ніби, наче, мов, немов, хоча іноді автор може обходитись і без них: Прийшли аноніми – людці без голів (Анонімні листи). Порівняння розгорнуте, з'єднується за допомогою сполучника мов: Коли мені підхлібник тисне руку, Тікаю геть від нього сам не свій, Мов босою ногою на гадюку, Я наступив на стежці лісовій [46]. Павличко використовує порівняння так часто, що це можна назвати певним «зловживанням». Особливо воно помітне в «Сонетах подільської осені», а також це спостерігається і в ранніх творах: Загомоніла Верхови Заграла, наче молодим, Життя розвиднілось, як днина, Пропало горе, наче дим [46]. Порівняння використовуються автором у художній мові для створення стилістичних ефектів живомовності, невимушеності,спонтанності та образності. Поетичні твори Дмитра Павличка вражають своєю символічністю, алегоричністю та метафоричністю. Поет завжди відображає свої суб’єктивні переживання щодо того, що мають актуальність у політичному і громадському житті країни. Він звертається у своїй творчості до зображення найтонших людських почуттів. Поезія Павличка завжди була відома своїми формами, лаконічністю, вишуканою поетичністю, тяжіння до образів-символів, насиченістю тропами та емоційністю. У його ліриці ми бачимо етичну гостроту й глибинну філософічність, зрівноважену емоційну мудрість і вишукану наповненість слова. Для того, щоб простежити морально-етнічні цінності, властиві колективній свідомості на певному історичному етапі та специфіку індивідуально-авторського відображення світу необхідно зробити аналіз концептів у творчості Павличка, як ментальних структур. У його поезії тема кохання нерозривно пов’язана з мотивом безмежної і відданої синівської любові до матері, до Батьківщини. Поет схиляється не тільки перед жіночою красою, але й перед мужністю, силою духу, вірністю. Життя кожної людини неповторне, сповнене проблем та любов завжди з нами у всіх її проявах. Концепт любові в віршах Павличка виражається за допомогою специфічного набору когнітивних ознак – класифікаторів, які притаманні кожному концепту. Розкриття семантики поезії Д.Павличка допомагає зрозуміти оригінальне світосприйняття митця та самобутність його поетики. Рядки автора наповнені мовними концептами, що розкривають почуття любові, наприклад ліричний герой Павличка кохає свою дівчину: Так, ти одна, моя любове, Даєш мені снаги обнови, Народжуєш мене щодня Інакшим, іншим [46, с. 125]; Я пригорнусь до тебе Серцем і небесами, Раменами пагорбів рідних І доріг поясами [46, с. 134]; Мені твоїх поцілунків Вовік не буде доста, Тож підпливай до мене, Сирено злото хвоста [46, с 240]; Якби я знав, де ти живеш, Дивився б крізь вікно знадвору, Як ти виходиш із одеж І входиш в мрію снів прозору [46, с. 133]; В авторському осмисленні поетичного концепту любов, він не обмежував себе вираженням любові до коханої дівчини. Одне з найсильніших и щиріших почуттів є любов до мами. Ліричний герой іде у дорослий світ та бере з собою згадку про маму,символ любові – сорочку. Де б він не був, з ним завжди «згорточок старого полотна» як оберіг. Два кольори стають глибоким поетичним образом - символом: Два кольори мої, два кольори. Червоне – то любов, чорне – то журба [46, с. 257]; Червоний колір відіграє неабияку роль в поезії автора, колір стає символом життя і любові. Ця тема неодноразово представлена у творах авторів всіх часів, її можна назвати «вічною», бо спонукає читача до роздумів, переживань щодо цього прекрасного почуття. У кожної людини в житті є два кольори, як дві смуги, що чергуються завжди. Ці смуги – символи, що викликають почуття радощів або смутку. Це і хотів показати у своєму вірші Д. Павличко: Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне — то любов, а чорне — то журба [46, с. 257]; Ліричний герой творів здатен повноцінно відчувати подих сучасності, красу що охоплює автора і якою він насолоджується. У віршах Дмитра Павличка поєднуються високі, духовні почуття з бажаннями земними та фізіологічними. Він красномовно вихваляє форми слабкої статі, схиляється перед жінкою: Може, я золою стану І впаду. Саме біля твого стану В грань руду. Ти - моє святе кострище.. [46, с. 261]; Я крильми моливсь преклонно, Богу дякував за те, Що світило твоє лоно, Наче ябко золоте [46, с. 253]; Так, ти одна, моя любове, Даєш мені снагу обнови, Народжуєш мене щодня Інакшим, іншим, ніби з дна [46, с. 214]; Складається відчуття руху, змінюваності почуттів, читач разом з автором переживає всі любовні зльоти та падіння. Бачимо як ліричний герой горів, кохав палко, але раптом кудись все зникає. Згідно зі змістом досліджених нами віршів – кохана людина є другою частиною душі, що вкотре підкреслює подвійність та фігурування числа «2» у складі одного цілого. Концепт любові розкривається не тільки в вираженні почуттів до слабкої статі, матері, але й до неземної, надзвичайно сильної любові до батьківщини, до своєї рідної землі. Також паралельно з концептом любові зустрічаємо концепт патріотизму, єдності та миру. Дмитро Павличко втративши маму в дитинстві зрозумів якою саме дорогою йому доведеться крокувати, він ані хвилини в житті не відчував себе сиротою, бо «вела мене в світ Україна моя!»– пише автор. Любов поета до України породжує возвеличення рідної української мови, мова є відображенням тяжких років історії, кривавої історії працьовитого народу. Вірші – доказ неймовірної жаги автора зберегти цінність мови: Ти зрікся мови рідної. Нема Тепер у тебе роду, ні народу. [46, с. 356]; Я в світі прийшов із маминого слова, Пробився, наче із яйця, пташа [46, с. 129]. Вірш під назвою «Мова» слугує закликом звернути увагу на втрату громадянами України культурних цінностей, поваги до національного, патріотичного духу: Двадцять перший вік. Юрма. Слів чужих ловлю окруху. Є держава, та нема Батьківщини мого духу [46, с. 277]. Теми та концепти Павличкових віршів дозволяють скорегувати уявлення про міфопоетичну картину світу етносу і автора. Вивчивши ліричні творими здатні виявити пріоритети, що визначають ментальність як українського народу загалом, так і окремих його представників. Аналіз Павличкових пісенних текстів засвідчив прагнення поета виразити власні судження, націлені на прояснення таємниць людського буття, любові у всіх ії проявах, піднесення духу патріотизму тощо. Дмитро Павличко як представник ментальності українського народу порушив найболісніші теми громадян України. Висока духовність, повага своїх коренів, родинних зв’язків – все це стало центральним у творчості автора.
|
