Академічна філософія козацько-гетьманської доби

Українська філософська думка того часу відзначається певними особливостями. По - перше, вона звільнилася від однобічної орієнтації на візантійські традиції і зазнавала впливу західноєвропейських філософських вчень, чому сприяло те, що вихідці з України не лише навчалися в університетах передових європейських країн, а й обиралися їхніми ректорами. По - друге, національна філософська мудрість не могла залишатися осторонь боротьби між польським католицизмом з претензіями на культуртрегерство й українським православ’ям, а згодом на арену боротьби виходить уніатство. По - третє, в ХVІ ст. зароджується бароко, тому той час характеризують як «добу величних концепцій, складних ідей і фабул, що творили мистецькі форми, які мали б підносити людину з буднів життя до сфери високих незбагненних переживань» (В.Січинський). Роль бароко в розвитку української філософської думки всебічно обґрунтував Д.Чижевський.

ХV століття можна вважати переломним в історії української філософської думки, що пов’язано з діяльністю наукового гуртка «ожидовілих» («зжидовілих»), як називали київських єврейських книжників. Д.Чижевський наголошував: «Ожидовілі були тими, хто вперше ввів в українське оточення твори суто філософського змісту, що цікавили лише як філософічні і лише для читачів з суто філософічними інтересами». Цьому сприяло відродження Київського князівства і посилення політичної й культурної ролі великокняжої столиці. Водночас київське єврейство розгорнуло активну перекладацьку діяльність з гебрейської мови не лише біблійної літератури, а й праць з логіки, метафізики, природознавства різних авторів.

Перекладений трактат «Логіка Авіасафа» часто називають «Київською логікою». Як перша частина відомої праці арабського мисленика і теолога Абу Хамида аль-Газалі( 1058-1111 рр.) «Спростування позицій філософів», вона обґрунтовує можливості людського пізнання. Основи формальної логіки Аристотеля викладені в «Логічному словнику» Мойсея Маймоніда (1135-1202 рр.), що був перекладений у Києві раніше, ніж у країнах Західної Європи. У цих працях розглядаються логічні й онтологічні проблеми, філософські категорії, атомістична гіпотеза, відповідно до предмету науки поділяються на активні, або практичні, і споглядальні.

Енциклопедична книга «Арістотелеві врата», яка ще має назву «Тайна тайних» насправдіналежить перському лікареві аль - Разі, а частково вже згаданому Маймоніду. У книзі передані погляди не лише античних, а й арабських учених і філософів, викладаються питання низки наук, від фізики до космології. Водночас аналізуються проблеми сутності, вічності та єдності світу, що ґрунтується не на субстанції, а на акциденціях (від лат. accidentia— випадковість), онтологічні й епістемологічні, а також морально-етичні питання (протиставлення добра і зла, мови і мовчання, користь інтелектуальної праці, роль магії тощо). Етичним проблемам приділено чимало уваги, зокрема наголошується, що кожна людина покликана творити добрі справи, а її дії не залежать від волі небес, лише від неї самої. Надзвичайно важливе значення має те, що в книзі прославляється культ розуму, обґрунтовується утвердження мудрості, особливо правителями.

Крім названих проблем, у книзі «Аристотелеві врата» викладається система виховання, яка передає досвід великого античного філософа, виховника Александра Македонського. Цей досвід обґрунтовується досягненнями наук того часу.

На західноукраїнських землях розгортається друкарство. Відомо, що у 1483 р. побачила світ книга «Прогностична оцінка поточного 1483 року» Юрія Дрогобича (Котермака)(прибл. 1450-1494 рр.). Ця перша друкована праця українського автора вийшла в Кракові, але незабаром видавнича справа утвердилася у галицьких містах Львові і Перемишлі.Цінність праць нашого ученого і мисленика засвідчують їхні переклади німецькою мовою, а також розповсюдження їх, окрім Польщі, в інших європейських країнах (Угорщині, Італії, Франції). Як й інші тодішні вітчизняні вчені, Юрій Дрогобич наголошував на силі знання й людського розуму, значенні емпіричних підходів до вивчення природи. У руслі гуманістичних ідей Ренесансу наш вчений підходив до проблем людини, аналізу її внутрішнього світу, ролі в історичному процесі.

Ренесансний гуманізм на українських землях розвивався в європейському контексті. До середини ХVІ ст. українських гуманізм мало чим відрізнявся від ранньоіталійського, зосереджуючись на питаннях суспільного розвитку, етики й естетики. Відтак він зазнав впливу реформаційних ідей, що сприяло утвердженню історичної свідомості й формуванню патріотичного ідеалу свого народу. Нарешті, з другої половини ХVIIст. українські гуманістичні ідеї розвиваються на традиційній національній основі.

Серед тодішніх українських мислеників чільне місце посідає Станіслав Оріховський-Роксолян (1513-1566). Його погляди сформувалися на основі філософських ідей Аристотеля, Цицерона, а також Томи Аквінського, але як мисленик він підходив до поглядів своїх попередників критично, що забезпечило самостійність його концепцій. Ідеї Аристотеля він трактує в дусі неоплатонізму, розглядаючи поняття «Єдине» як найдосконалішу форму, сукупність усіх форм і водночас першопричину всіх змін, хоч саме залишається незмінним. У Христі наш мисленик убачає «властивості обох натур», цебто поєднання людської й Божої природи. Відповідно до вітчизняної традиції, яка спирається на неоплатонівську ідею, Станіслав Оріховський не протиставляє небесного і земного світів, що вивчає фізика, а для метафізики залишає вивчення «Бога і святих Його ангелів», як речей, позбавлених матерії, нерухомих і невідомих.

Щоб пізнати явище чи річ, на думку Станіслава Оріховського, треба осягнути їхні провідні ідеї, без чого не можливо пізнати початку, а відтак майбутнього розвитку. У характеристиці руху він наближається до Аристотеля. Кожна зміна, твердить мисленик, має свій кінець, який втілює його мету, що подвійна за своїм характером, бо може стосуватися окремого явища або переходити на інші. Зміни він поділяє на «внутрішні» і «зовнішні»: перші позначають рух зростання, а другі – пов’язані зі зміною властивостей і як наслідок виникнення нового явища. Треба зазначити, що Станіславу Оріховському належить пріоритет порівняно з іншими європейськими вченими в обґрунтуванні поняття «закон природи», який визначає мету і заперечує випадковість явищ.

На основі європейського гуманістичного антропоцентризму Станіслав Оріховський, а також інші наші мисленики трактують як найвищу цінність людину. Не заперечуючи біблійної догми про творення людини Богом, вони обґрунтовують ідею її постійного морального самовдосконалення у процесі сходження до Бога, доконечність реалізувати творчі потенції на основі самопізнання і самозосередження. Згодом такі проблеми розвинені нашими мислениками Петром Могилою (обґрунтування цілісності людини) і Григорієм Сковородою (концепція «зрідненої праці» для самореалізації людини).

Ідеї креаціонізму людини Станіслав Оріховський намагався надати природного змісту на засадах своєрідного пантеїзму. Як творіння Бога людина не має права були пасивною, забувати, що земне життя «завершується вічністю і вічним безсмертям», тому вимагає самоутвердження для досягнення «богомисленності», «живучи розважно, чесно й побожно на землі». Мисленик розрізняв поняття «actio» і «factiо». Якщо перше залишає після себе якийсь слід, то друге – зникає безслідно. Людське життя, як вважає мисленик, доцільно трактувати як «action». Як приклад «factio» можна назвати спів під звуки лютні, про що писав ще Аристотель.

Божа воля проявляється у волі людини через любов й активні дії. Станіслав Оріховський порівнює земне життя людей з поведінкою моряків у морі, які гребуть, не сподіваючись на щасливий випадок. Через те наслідки «власного безголів’я» не треба списувати на Божу волю.

У трактуванні співвідношення душі і тіла Станіслав Оріховський спирався на «Трактат про душу» Аристотеля, його грецьких і арабських коментаторів, а водночас поєднував погляди античних філософів і пізніх схоластів відповідно до гуманістичних тенденцій. Як наголошує наш мисленик, розумна душа людини безсмертна, бо її створив вічний Бог за своєю подобою. Найвищий Розум – це для людини те саме, що Сонце для Землі. Слід зазначити, що він розрізняв «зовнішній» розум, який пов’язаний з чуттєвим пізнанням, і розум «внутрішній», завдяки якому людина причетна до Бога.

Для Станіслава Оріховського характерний оптимістичний погляд на життя, до дає змогу людині досягти особистої свободи, гармонії і щастя. Людина може бути щасливою і досягати успіху тоді, коли вона живе доброчесно. Така можливість забезпечується тим, що доброчесність, яку мисленик ототожнював із цнотливістю, перебуває в душі людини як гарантії життя. Він писав: «Добре жити й мати успіх – те саме, що бути щасливим; тому бути щасливим означає жити згідно з доброчесністю». Наш мисленик критично ставився до філософії Епікура, хоч і сприймав деякі його погляди. Водночас Станіслав Оріховський заперечував аскетизм, але негативно ставився до безшлюбності (целібату) духовенства, вважаючи шлюб і сім’ю природними властивостями кожної людини. Як і всі гуманісти, він захищав права жінок, відстоював їх рівність з чоловіками.На жаль, його трактат «Про природне право» не зберігся. Виступаючи за станову рівність, Станіслав Оріховський своєрідно трактував шляхту. На його думку, шляхетність гарантується не гербом, а доброчесними вчинками.

Оригінально підходив наш мисленик до тодішніх концепцій держави, наголошуючи на вирішальному впливі розуму й мови, які визнавав «Божим даром», зазначав: «Мова згуртувала, державу створила, права людям дала, міста збудувала…» На його переконання, якщо державна влада досконала, то вона має виправляти «гріховну й злу людську натуру». У трактуванні походження держави Станіслав Оріховський наближався до Аристотеля. Він виходив з того, що людям властива свобода волі й схильність до суспільного життя, що зумовлює як доконечність співпраці людей і пов’язану з нею відмову від деяких особистих прав на користь загалу. Лише держава може забезпечити вільний розвиток індивіда і добробут усіх людей. Обов’язки держави і громадянства, а також їхні інтереси взаємопов’язані

Пов’язуючи виникнення держави із суспільним договором вільних людей, Станіслав Оріховський намагався обґрунтувати її функції (захист від зовнішніх ворогів, забезпечення внутрішнього порядку, охорона майна громадян, освіта населення, підвищення загальної культури). Мисленик зазначав: «Держава є об’єднанням багатьох домів, поселень, міст, повітів, земель, вільних людей, які одному, родом найславнішому, волею найяснішому, справедливістю найпохвальнішому й мужністю найславнішому зверхникові, обраному вільним голосом вільних людей, для спільного добра добровільно піддані». З цього випливає, що Станіслав Оріховський намагається теоретично обґрунтувати практику вибору короля Польської держави.

У трактуванні взаємин держави і Церкви Станіслав Оріховський зазнав значної еволюції, дійшовши висновку про визнання пріоритету Церкви над державою. На його погляд людське царство має бути «збудоване на зразок Царства Божого». Треба наголосити, що тогочасна українська Церква фактично втілювала наш національний феномен «держави в державі», захищаючи права українського народу під польським поневоленням. Хоч наш мисленик дотримувався ідеї толерантності у віросповідній сфері, він не визнавав прав «єресей», які розсварювали людей. Водночас він дотримувався погляду про розмежування компетенції церковних і державних діячів: «Єпископ під час Богослужіння не є підданим короля. Після того ж, як Богослужіння закінчилося, коли ти повернешся до своїх королівських справ, тоді знову будь королем. Бери до рук меча, якого Бог дав тобі для покарання злих і захисту добрих».

Обгрунтовуючи вищість природного права над державними законами, мисленик наголошував, що перші надані людині від народження, а другі – можуть змінюватися. Його трактат «Про природне право» не дійшов до нашого часу, але інші праці, зокрема промови й листи, дають певне уявлення про обсяг природних прав у концепції Станіслава Оріховського, його пріоритетність серед європейських мислеників того часу. Йдеться насамперед про право людини на життя, суспільну злагоду і мир, право власності, рівні можливості і справедливість, на створення сім’ї, дотриманні укладених договорів. Держава має гарантувати права людини, бо їхнє порушення засвідчує дикість і деспотизм. Саме такі варварські порядки, на його думку, існують у Московії й Османській імперії на противагу Польщі, в якій начебто природні права гарантовані, з чим не можна погодитися, адже козацькі повстання змушують дійти протилежного висновку. Зрештою, він сам критикує польських урядників за бездіяльність, що на шкоду держави й суспільства. Мисленик порівнює постійну діяльність державного чиновництва з діяльністю корабельної команди під час бурі й водночас нападу піратів.

Неоднозначне ставлення Станіслава Оріховського до миру. З одного боку, мир створює можливості для праці, збільшення багатства, утвердження добрих звичаїв, розквіту науки й мистецтва, а з іншого, не можна миритися з агресивною політикою Османської імперії щодо європейських народів. Слід зазначити, що до воєн наші мисленики підходили диференційовано, поділяючи їх на зовнішні і внутрішні. Серед зовнішніх воєн розрізняються війни справедливі, коли йдеться про захист рідної землі і відсіч агресорові, помсту за вчинену кривду. Несправедливі війни – це перенесення розбою на міждержавні відносини, вони аморальні за своєю суттю, бо протилежні природному праву.

Як античні філософи, насамперед Арістотель, наш мисленик аналізував форми державного правління (монархію, олігархію, демократію, політію) на основі історичного досвіду різних народів. Його інтерпретація відрізняється від інтерпретації попередників. Він надавав переваги політії, під якою розумів шляхетську демократію на противагу демократії як правлінню всіх вільних громадян. Монарх має підпорядковуватися закону, бути освіченим і гуманним, проявляти милосердя. Олігархією мисленик називав такий лад, при якому влада належить впливовим (могутнім, багатим) громадянам. Він вважав, що тодішнє суспільство складається з трьох взаємозалежних частин. Якщо простолюддя трактувати як тіло, то рада (шляхетський сейм) – душею, а король – розумом. Король не спроможний управляти без ради, а простолюддя без неї мертве.

У тодішніх умовах Станіслав Оріховський чітко визначав внутрішні й зовнішні політичні завдання. Він підтримував зміцнення королівської влади при шляхетській демократії (поліції). Водночас наш краянин закликав до консолідації християнський народів перед мусульманською агресією Османської імперії, яка ставить під загрозу європейську християнську цивілізацію. Для патріотичного виховання важливе значення має вивчення рідної історії – така ідея пронизує праці українського патріота, батько якого був поляком-католиком, а мати походила з українського православного духовенства. Завдяки матері мисленик міг зрозуміти інтереси українців, поневолених поляками. Станіслав Оріховський вважав Україну-Русь за окрему державу і самостійний народ, тому наголошував на її відмінностях від Польщі. Саме тому він додав до свого прізвища означення Роксолян, що засвідчило його самоідентифікацію з українцями.

Задовго до Григорія Сковороди, який обґрунтовував концепцію «нерівної рівності», Станіслав Оріховський обстоював «рівну нерівність» усіх соціальних станів. Як приклад він згадує рівні за небесною природою, але нерівні за яскравістю зірки. Так само при рівній гідності людей вони відрізняються духовним розвитком, моральними якостями, громадянською свідомістю, фаховістю, але соціальний статус і маєтність не можуть впливати на людську гідність. Особливого значення він надавав моральному вихованню й освіті людини, порівнював її з полем, яке без обробітку не дає доброго врожаю.

В історіософських поглядах Станіслав Оріховський вважав людину за активний, творчий суб’єкт, що засвідчує його єдність з ренесансними мислениками. За свої вчинки людина може завоювати серед майбутніх поколінь славу чи ганьбу.

Порушені в працях Станіслава Оріховського питання були актуальними не тільки для нашого народу, а й для інших європейських народів. Його погляди дають підставу тлумачити їх як першу філософську систему в історії української філософської думки. На жаль, до останнього часу його внесок у національну філософію не здобув належної оцінки.

Серед полемістів особливе місце посідає Іван Вишенський ( прибл. 1550 - прибл. 1620 рр.). Як зазначає Д.Чижевський, названий мисленик був ворогом світської філософії, обмежувався безпосереднім релігійним переживанням. Осердям його розмірковувань було відношення «Бог – людина». Людина – це суперечність «зовнішнього» тіла «внутрішній» душі. Іван Вишенський приділяє особливу увагу духовній людині, бо спілкуватися з Богом можливо лише духом. На його думку, тільки містичне осяяння душі дає змогу безпомильно визначити Бога, а розум призводить тільки до негативного визначення. Інакше кажучи, розум в ліпшому разі – це «підготовчий шабель» на драбині до істини. Тоді йдеться про натхнення «євангельським розумом». Мисленик не заперечує свободи волі людини, що визначає її відповідальність за життєвий вибір. Проблему пізнання він інтерпретує в релігійно-містичному дусі, вважає, що до осягнення суті божественного веде аскеза.

Філософські погляди представника ренесансного гуманізму Кирила Транквіліона Ставровецького ( 1581 /?/ -- 1646 рр.) відомі з таких його праць, як «Зеркало Богословія», «Євангеліє Учительноє», «Перло многоцінне» і «Похвала мудрості», що написані в першій половині ХVІІ століття. Як вважав мисленик, створений Богом світ складається з чотирьох частин: невидимий світ ототожнюється з небесами; макрокосм як видимий світ; мікрокосм, або людина; грішний світ, або союз грішників з нечистими силами, як активне творіння зла.

Людина складається з двох частин: тлінне тіло перебуває в єдності з невидимою, безсмертною, вічною душею. У психіці людини розрізняється поверхова, або зовнішня, частина і глибинна частина, яку згодом Г.Сковорода трактував як «серце» («внутрішню людину»). Мабуть, від того часу можна говорити про українську «філософію серця», яку всебічно обґрунтував Памфіл Юркевич, найбільший український філософ ХІХ століття.

У теорії пізнання філософ надає особливої уваги інтуїції, завдяки якій людина може пізнати Бога і здатна до самопізнання своєї душі.

Цікаві думки філософа стосуються соціальної сфери. Він вважав, що Бог створив усіх людей рівними, тому негативно ставився до соціальної нерівності.

Його праця «Євангеліє учительноє» було осуджено собором українських православних єпископів. Ще далі пішли московські клерикали: в 1627 році вирішили її «на пожарах спалити».

Ренесансно-гуманістичні погляди помітні в творі Касіяна Саковича (прибл. 1578-1647 рр.), що присвячений похорону гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Автор підходить до сприйняття простору й часу з ренесансно-гуманістичних позицій. У творі обгрунтовується тяглість української історії: не тільки згадуються княжі часи, зокрема князь Олег і рівноапостольний володар Володимир Великий, а й наголошується на тому, що наші козаки походять із «насіння Яфета». Такий підхід до вітчизняної історії проявився пізніше в трактаті «Історія Русів» і програмовому документі Кирило-Методіївського братства «Книги буття українського народу». Перу К.Саковича належать філософські праці «Аристотелівські проблеми, або Питання про природу людини» «Трактат про душу», щобулипризначені для братських шкіл.

До життєдіяльності людини мисленик підходить на основі законів природи. Його гуманізм проявляється в тому, що К.Сакович стримано ставиться до аскези, не осуджує в певних межах емоцій, відчуттів і навіть тілесних пристрастей. На його переконання, діяльність людини регулюється різними механізмами (механічних, перших і других якостей, гуморальних чинників і анімальних духів). Механічне регулювання стосується стискання, відпруження і тяжіння. Перші і другі якості зводяться до теплоти, холоду, сухості, вологості, легкості, важкості тощо. Гуморальні чинники залежать від жовчі, крові й флегми. Анімальні духи втілюють матерію особливої тонкості яка з’єднує мозок з людськими органами за допомогою нервів.

У згаданому «Трактаті про душу» К. Сакович намагається збагнути її сутність, місце народження і перебування після смерті людини, зв’язок з тілом тощо. На основі античної філософії, насамперед вчень Платона про самосутність душі й Аристотеля про душу як форму тіла, він обґрунтовує питання про місце перебування душі в мозку людини, а не в серці, як твердив Стагирит. Питання безсмертності душі К.Сакович обгрунтовує на основі християнського вчення.

Особлива заслуга мисленика в тому, що він, подібно до своїх сучасників Кирила Транквіліона Ставровецького і Мелетія Смотрицького, на належному рівні розробляв українську філософську термінологію.

Як полеміст Мелетій Смотрицький (прибл.1572 – 1633 рр.) закликав сучасників до самопізнання: «Відкрийте ваші сердечні очі, пізнайте самих себе, пізнайте батька і матір свої, зрозумійте, в чиєму і якому домі народилися». Мисленик став на обороні гідності свого народу, його прав і звичаїв, рідної культури і віри предків.

При наголошенні на негативному ставленні до таких античних філософів, як Пітагор, Платон, Аристотель, у своїх працях М.Смотрицький не забуває про них. Він спирається на мислеників Середньовіччя і гуманістичні ідеї доби відродження. Як філософ він застосовує логіко-дедуктивний підхід, методи, розроблені в західноєвропейській філософії.

Тодішня українська філософська думка розвивалася викладачами Острозької школи (академії),початки якої сягають 1577 року, і заснованої в 1615 році Києво - Могилянської академії. Значну увагу вони приділяли проблемам людини, як частини універсаму, розрізняючи її матеріальну частину (тіло) і форму, цебто душу, на основі аристотелівської філософії. Як особлива частина природи людина підпорядковується її законам, але вона обдарована розумом, чим відрізняється від інших живих істот. У пізнанні істини наші мисленики надавали перевагу її інтуїтивному осягненню. З часом у Києво-Могилянську академію проникає західноєвропейський раціоналізм, засновником якого визнається Рене Декарт. На етику в Києво-Могилянській академії вплинуло бароко, що обґрунтував історик вітчизняної філософії Д. Чижевський.

Острозький культурно-освітній центр проіснував недовго: в 1636 р. він припиняє свою діяльність. Проте його значення в тому, що з Острозької академії вийшли видатні мисленики. Вже перший ректор Герасим Смотрицький ( невід .-- 1594 р.), батько Мелетія Смотрицького, увійшов у історію вітчизняної філософської думки насамперед як автор твору «Ключ царства небесного». У ньому він наголошував, що смерть не означає кінця, а лише перехід вірних і доброчинних з тимчасовості у вічність. Як інші острозькі книжники Г.Смотрицький обґрунтовував поняття доброчесності, яке характеризують певні риси (духовність, цільність характеру, націленість енергії на славу, мужність, хист, висока мета). Засновник академії князь Костянтин Острозький намагався залучити до викладання в ній тогочасних видатних вчених.Cеред них слід назвати Йова Княгицького (невід.—1621 рр.), Кирила Лукаріса (1572-1638 рр.), Дем’яна Наливайка (невід.—1627 рр.), Василя Суразького (сер.50-х рр.. ХV1 cт. -- між 1604-1608 рр.), Христофора Філалета (друга пол.ХV1-- поч.ХVII ст.) та інших. Вихованцем навчального закладу був прославлений гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

Значний вплив на вітчизняну філософську думку мало Києво-Могилянська академія. З нею пов’язано життя таких визначних діячів, як Інокентій Гізель (1600-1683 рр.), Теофан Прокопович (1681-17З6 рр.), Стефан Яворський (1658-1722 рр.), Лазар Баранович (прибл.1620- 1693 рр.), Георгій Кониський (1717—1795 рр.), Георгій (Юрій) Щербацький (невід. – 1754 рр.)та інших. Заслугою академії було те, що вона не обмежувалася філософськими здобутками вітчизняних мислеників, а користувалася досягненнями західноєвропейських філософів і вчених. Вони ототожнювали сутність та існування, а Бога вважали сущим, яке доконечне і самодостатнє, прирівнюється до буття. Наприкінці ХVII ст. в академії почали викладати моральну філософію, присвячену проблемам людини і спрямовану на її самопізнання і самоудосконалення на моральних засадах. Проти хиб тогочасного суспільства були спрямовані «шкільні драми», інтермедії, пісні, вірші, які студенти академії несли «до народу» на міських майданах і вулицях.

Діяльність Києво-Могилянської академії синхронізується з епохою бароко, що мало особливий вплив на світогляд наших предків. Барокова духовність вплинула, як зазначав Д.Чижевський, на «стремління до великого та безмежности, відсутність страху перед сполученням протилежностей (синтеза християнства та античности в західноєвропейському бароку, що відбилося і в українському)», а також позначилася на романтизмі навіть в часи, «максимально» не схильні до нього.Бароко засвідчує приналежність нашої національної духовності до західного культурного кола. Як пише відомий італійський вчений Санте Грачотті, «західна модель виступає притягальною силою розвитку і стає висхідною для формування характеру української духовності. Отож, філософію Києво-Могилянської академії характеризують як своєрідну барокову схоластику, в якій злютовані українські філософські традиції й досягнення західноєвропейської філософської думки.

Професор філософії в Києво-Могилянській Інокентій Гізель у своїй метафізиці обожнює Бога з вільною причиною, самодостатністю, найвищою досконалістю, безсмертністю, нематеріальністю і всюди присутністю. Першоматерію він трактував як первинний суб’єкт, що не може визначатися через форму, бо вона передбачає наявність суб’єкта. Водночас він у своєму курсі позитивно оцінив вчення М. Коперника про геліоцентричну систему. Наш філософ обґрунтовував універсальність руху і розрізняв його чотири види: від небуття до буття; від буття до небуття (кількісний рух); якісний рух (зміна); локальний рух (просторове переміщення). Рушійна здатність випливає із внутрішньої сили і зумовлюється середовищем. Особливу увагу приділяв І.Гізель проблемам людського життя.

Прихильником західної культури, освіти й науки був Симеон Полоцький ( 1629-1680 рр.), один з перших випускників академії. Його твори просякнуті духом схоластики. Мисленик поділяє світ на такі три частини: «світ первообразний» (Бог), «макрокосм»(природа), «мікрокосм» (людина). Сам світ має два першопочатки: матеріальний і духовний. Їхня єдність зумовлює творення людини, яка має безсмертну душу. Всі речі й тіла відрізняються тим, що одні з них просто існують, інші – існують і живуть, ще інші – існують, живуть, відчувають і, нарешті, людина, яка не лише існує, живе, відчуває, а й мислить.

Заперечуючи вроджені ідеї людини, С. Полоцький вважає, що її розумові здібності залежать від довкілля. Душу дитини мисленик прирівнює до «скрижалі ненаписаної», яка під впливом виховника набуває властивостей лагідності, духовної висоти, любові до землі, працелюбства тощо. Кожну з таких властивостей він порівнює з певними живими істотами (голубом, орлом, кротом, волом. Світ – це «книга велика», яку створив Творець, а ключ до її розуміння в знанні, яке залежить від побаченого, почутого, прочитаного й оформленого словами. Знання людини починаються з почуттів, але вони не можливі без розуму. Цікаво, що мисленик розрізняє дві істини: «істину віри» й «істину філософії нравної». Філософія дає змогу проникнути в приховану істину речей, удосконалити людську натуру й належно упорядкувати життя.

На думку мисленика, людську гідність визначає не суспільний статус, а здібності, талант, обдарування. Людину він характеризував як істоту «спів- дружню» від природи.

Як філософ Стефан Яворський приділяв особливу увагу теорії пізнання, що засвідчує його трактат «Про душу». Мисленик розрізняє дві групи відчуттів. Зір, слух, дотик і смак належать до «зовнішніх відчуттів». «Внутрішні відчуття» -- це уявлення, пам’ять, фантазія та ін.). На основі поглядів західного сенсуалізму філософ розробляє свою теорію образів. На його думку, Бог не лише визначає природний стан речей, а й забезпечує природну гармонію. Водночас речі розрізняються за рівнем сформованості: для одних цей процес ще триває, а для інших – вже завершений. Ідея безсмертя людської душі не має жодних заперечень.

Світогляд Теофана Прокоповича зазнав якісних змін. Спочатку він стояв на схоластичних позиціях, а під впливом досягнень тогочасної науки почав спростовувати погляди Платона на природу ідей. Його натурфілософські погляди ґрунтувалися на вченні Аристотеля. Бог створив світ, який вічний, незнищенний і замкнутий. Водночас він розрізняв великий світ, як сукупність всього тілесного і духовного, від малого світу, або світу людини. Людина має певну мету свого існування – це щастя, цебто стан на основі задоволення її розумних потреб.

Вершиною політично-філософської думки козацько-гетьманської доби слід вважати «Конституцію прав і свобод Запорізького війська», що пов’язується з ім’ям гетьмана в екзилі Пилипа Орлика (1672-1742 рр.). Залишаючи поза увагою питання, що мають безпосередньо політичний і правовий характер, доцільно звернутися до проблеми людини в суспільстві й державі. Насамперед встановлюються особливі права православ’я і заперечення прав представників інших конфесій, хоч, як відомо, наприкінці свого життя гетьман перейшов на уніятство. Водночас гарантувалися соціальні й економічні права військовиків і посполитих, права козацьких дітей.

Конституція встановлювала поділ і рівновагу законодатної, виконавчої і судової влади, що було заборолом проти можливої гетьманської сваволі. Як писав історик Борис Крупницький, «на місце самовладних тенденцій Мазепи мала прийти ближча співпраця» із запорізькими козаками і посполитими. Такі положення засвідчують, що історичне значення цього документу не обмежується національними рамками.

Оцінюючи Конституцію Пилипа Орлика, треба наголосити, що її положення відрізнялися від політично-філософських поглядів тих мислеників, які залишилися на українських землях, а відтак змушені були переїхати до імперської столиці й докладати зусиль для теоретичного обґрунтування російського абсолютизму.