А)Філософськадумканазахідноукраїнськихземлях

На противагу українцям Наддніпрянщини, для яких національно-духовне відродження спиралося на козацькі традиції, галицькі українці пов’язували його з давніми княжими часами, славною добою Галицько-Волинського королівства. Офіційно вони називалися русинами, а відповідно утворювали означення – руський, що засвідчувало зв’язок із величною історією свого народу і не мало нічого спільного з населенням Російської імперії.

Про українську інтелігенцію в Галичині можна говорити лише умовно: вона обмежувалося, в основному, духовенством з низьким освітнім рівнем. Шляхта була полонізована. Поляки почувалися на галицьких землях як панівна нація, не хотіли визнавати окремішності української спільноти. Єдиною ознакою для ідентифікації українців була конфесійна належність до греко-католицької Церкви, що визначило роль місцевого духовенства в національно-духовному відродженні.

Викликом тодішньому трактуванню статусу галицьких українців як субетносу польської нації, протиставленням їх полякам у площині «свої-чужі» була діяльність «Руської трійці» на чолі з Маркіяном Шашкевичем (1811-1843 рр.). До цього часу лише окремі галицькі діячі (І.Могильницький, Й.Левицький, Й.Лозинський) виступали на захист рідної мови. Проте намагання надрукувати альманах «Зоря» зіткнулося з цензурними перешкодами. Підспудно причини були політичні: австрійські чиновники боялися реакції з боку поляків і як наслідок загострення українсько-польських відносин у Галичині. Окрім того, посилення національного самоусвідомлення галицьких українців не могло залишитися поза увагою російського царського уряду, який також не хотів визнавати окремішності української спільноти.

На щастя, діячі «Руської трійці» знайшли вихід: доповнений рукопис «Зорі» був виданий наприкінці 1836 р. під назвою «Русалка Дністровая» в Угорщині. Проте аж до 1848 р. видання фактично було заборонено в Галичині. Причина дивна для цивілізованого світу: книга надрукована народною мовою поневоленої української спільноти і засвідчувала самобутність і самодостатність української мови, в чому переконували, зокрема, поетичні твори Шашкевича.

«Русалка Дністровая» довела, що українці Галичини й Наддніпрянщини -- це одна етнокультурна спільнота попри неоднакові назви (русини й малороси) на етнічних землях. Яків Головацький (1814 – 1888 рр.), як представник «Руської трійці», обґрунтовував три періоди в розвитку українського народу: перший період триває з ІХ до половини ХІV ст.; другий період охоплює час у межах від половини ХІVcт. до другої чверті ХVІІІ ст.; третій період розпочинається виходом «Енеїди» Котляревського. Народна мова стверджує самобутність і неповторність народу як творіння Божого. Шашкевич не приховує свого наміру утвердити руську мову як рідну мову галицького українства на противагу церковній і московській мовам. Головацький обґрунтовує доцільність використовувати рідну мову раціоналістичними традиціями європейської філософії і самим громадянським життям, а також особливостями мистецтва, яке ґрунтується на художньому слові.

Однак треба зазначити, що члени «Руської трійці» обмежувалися лише культурною самостійністю народу, а питання політичної самостійності навіть не порушували, демонструючи свою відданість монархії. Безумовно, не варто заперечувати, що їхня діяльність сприяла національному самоусвідомленню галицьких українців, а це вже був крок до визнання політичної окремішності. Захоплення фольклором неодмінно сприяло піднесенню історичної гідності народу і змиття з чола українців імперіалістичного тавра «неісторичного народу», адже фольклор давав змогу зрозуміти славне минуле своїх предків.

Зрештою, «Руська трійця» мала на меті обґрунтувати самостійність української мови як мови великої нації. Іван Вагилевич (1811-1866 рр.) у неопублікованому трактаті зазначав, що «нація – це народ, який, вступивши в політичне життя, виробив свій власний характер, або, можна сказати, особливий тип, а до цього належить найбільше мова». Ствердження величного минулого свого народу неодмінно спонукало до висновку про його перспективи серед цивілізованих народів. Члени «Руської трійці» не просто наголошували на національному відродженні українців, а відводили своєму народові центральне місце серед слов’ян. Як романтики,
вони вірили, що доля нації дається Богом, а завдання народу в тому, щоб зрозуміти історичне призначення своєї спільноти.

Як культурно-історична спільнота українці, на думку представників «Руської трійці», можуть підтвердити свою окремішність на основі власних традицій. Хоч особливу увагу було приділено княжій добі, вони не забували про козаччину, наголошували на «лицарській рівності» наших козаків, протиставляли їх шляхетчині й боярщині. Все-таки «золотим віком» у нашій історії «Руська трійця» визнавала княжі часи, цебто періоди Київської імперії та Галицько-Волинського королівства. Лиха нашого народу були приписані окцидентальним впливам, що прийшли на зміну впливам грецьким. На думку Вагилевича, причина занепаду руської культури зумовлена розповсюдженням латини.

На думку діячів «Руської трійці», про ідеал співжиття між народами можна говорити лише тоді, коли вони будуть ґрунтуватися на християнських засадах. Такі самі цінності мають панувати у відносинах між людьми. Любов до Бога ототожнювалася з любов’ю до людини. Водночас членам «Руської трійці» доводилося узгоджувати християнські цінності з народною творчістю, в якій проявлялося поганське (язичницьке) світосприйняття, що було не так просто. Вони вважали, що в фольклорі втілюється народний дух, який є конкретним проявом Божого Провидіння навіть у дохристиянській мітології. Головацький йшов далі, зазначаючи: «Народні приповідки замикають зернятка родимої філософії, наконець безчисленні пісні ставлять неяко вінець всьому душевному розвитю народному». Аналогічних поглядів дотримувався Вагилевич, який наголошував на доконечності переваги розуму й знання над уявленнями в сприйнятті світу. Водночас він висловлював думку, що тенденція в цьому питанні цілком очевидна, бо розум і знання дедалі більше набиратимуть силу.

Роль «Руської трійці» в процесі національного самоусвідомлення галицьких українців не переоцінити вже тому, що до виходу «Русалки Дністрової» про подібне самоусвідомлення не могло бути мови. Основну масу населення становило затуркане селянство, а одинокими його духовними провідниками було духовенство, яке відзначалося низьким освітнім рівнем. Лише під впливом європейських романтиків галицькі діячі започаткували відродження місцевої людності як частини української культурно-історичної спільноти.

Ознайомлення з фольклором дало змогу підійти до розуміння славного минулого свого народу, розуміння єдності українців Галичини й Наддніпрянщини, що водночас означало протиставлення їх як окремої культурно-історичної спільноти на противагу полякам і москалям.

В історії українського філософського підходу до трактування власної етнічної спільноти важливе місце належить Василю Подолинському (1815-1876 рр.). Хоч його праця «Слово перестороги», написана 1848 року, упродовж тривалого часу залишалася невідома, вона має важливе значення для розуміння тодішньої філософської думки.

Галицький мисленик аналізує українсько-польські відносини на галицьких землях. Його захист української людності ґрунтується на «природному праві, яке належить кожному господареві у своїй рідній хаті». Цього також вимагає християнства любов. Окрім того, Подолинський наголошує на ще двох засадах. Під оглядом права свобода може ґрунтуватися лише на громадянській рівності, а з морального боку співжиття двох народів неодмінно передбачає взаємне пошанування. Інакше кажучи, поляки мають ставитися до українців як до господарів на своїй землі, а українці проявляти толерантність щодо поляків та інших національних меншин (євреїв, вірмен, німців та ін.) Фактично наш мисленик формулює своєрідний категоричний імператив міжнаціональних відносин, який не обмежується землями Галичини.

Українсько-польські відносини в Галичині ускладнюються соціальними особливостями. По - перше, галицьке село за своїм етнічним складом українське, а місто – польське: там навіть серед українців панує польська мова. По - друге, українці в Галичині чимало змінилися з княжих часів, утративши панівні верстви. Взаємини між українцями й поляками вимагають поміркованості. Заперечуючи погляд, що начебто наші селяни «темні щодо національності», Подолинський застерігає від перенесення на галицький грунт чужої практики: «Не живімо теорією, а живімо практикою, бо часто, а тим більше у нас, теорію, застосовану давніми римлянами, які латинізували все, що попадало їм у кігті, неможливо здійснити на практиці». Полякам не вдається ополячити у Галичині навіть одного села.

Оригінальне ставлення Подолинського до релігії як ознаки нації, бо «руська кров породила руський народ», окремий від поляків, народ з окремою мовою. Водночас мисленик зазначає, що відносини нації та конфесії вимагають конкретності. По - перше, різні народи можуть визнавати одну релігію (приміром, католицизм у Європі й Америці), а по - друге, одна може належати до різних конфесій. Примціром, до німецької нації належать лютерани, кальвіністи і католики. Цікаво, що на той час Німеччина була поділена на ряд держав, але, як наголошує Подолинський, її людність становила одну націю.

Аналогічне становище українців, одні з яких греко-католики, а інші – православні християни. На його думку, кров батьків злютовує в одну націю навіть тоді, коли народ, як, приміром, євреї, спілкується різними мовами. Автор «Слова перестороги» заперечує полякам, які називають українську мову польським провінціалізмом, а водночас і москалів, бо «Росія висипала вже кілька тисяч бочок доказів, що русин і росіянин – одне й те ж», але її праця марна.

Подолинський наголошує: «Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно, бо голос народу – це голос Божий, а терпеливості в майбутньому нам не бракуватиме, адже цієї чесноти нас добре навчили». Як справжній патріот, він переконує: «Так, ми – русини і віримо у воскресіння вільної, незалежної Русі. Раніш чи пізніш – не має значення. Відстань у часі нас не тривожить, бо що таке століття в національному житті». Разом з поляками українці можуть жити лише в державі, що побудована на федеративних засадах, в якому не буде національних образ.

Як зазначає Подолинський, в часи історичного лихоліття українці не мали своєї держави, втратили власну аристократію, а чужим панам не вірили, тому не висловлювали виразних «політичних стремлінь». Безумовно, мисленик має на увазі галицьких українців, серед яких у час «Весни народів» витворилося чотири напрями (партії). Перша партія («чисто руська») «хоче Русі вільної, незалежної і прямує до неї безпосередньо чи через Слов’янщину». Треба зауважити, що сам Подолинський розглядав національне звільнення українців в європейському контексті. Друга партія («польсько-руська») «хоче Русі вільної незалежної і прямує до неї при посередництві федеративної Польщі у федерації з Руссю з таким наміром, коли вона (Україна.— О.Г.) дозріє, буде потреба, тоді повністю обрусиниться. Ще дві партії орієнтуються на сусідні імперії. Третя партія («австрійсько-руська») орієнтується на звільнення від поляків за допомогою монархії Габсбургів, а четверта партія («російсько - руська») бачить вільну Україну в єдності з вільною Росією.

Сам Подолинський підтримує першу партію, але зважує політичні реалії. Як наслідок він пов’язує визволення українців «з досягненням національної свободи усіма слов’янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах». Така ідея не була нова серед українства. На подібних позиціях стояли чільні діячі Кирило-Методіївського братства, а на еміграції – автор написаного в 1849 році «Слова русина до всіх братів слов’янського племені про справи слов’янські» Іпполіт Володимир Терлецький (1808-1888 рр.). Ідея федерації слов’янських народів протистояла планам двох імперій (Австрії й Росії) підпорядкувати ці народи своїм монархіям.

Парадокс українсько-польських відносин, на думку Подолинського, в тому, що в боротьбі за свободу свого народу поляки розбудили патріотичний дух серед українців, підсилили «дух руської національності».

Існування різних народів мисленик обґрунтовує волею Творця. Отож, українці «є твором Божим і, виходить, мусять мати в собі те, без чого народи не можуть існувати і бути народами». На таких підставах Подолинський виступає проти денаціоналізації, обґрунтовує її згубні наслідки. Намагання шукати аналогій між галицькими українцями й мешканцями Америки не має жодних підстав. Колоністи на заокеанському континенті приймають добровільно англійську мову, а в Галичині про подібну добровільність говорити марно. Його ставлення до полонізації українців однозначно негативне, а зрештою, воно має винятковий характер. Соціальний гніт українців мисленик пояснює «браком інтелектуального розвитку як у народів, так і в урядів». Перехід на церковну унію він пояснює добровільним вибором, а не примусом, адже пізніше українці не поверталися на православ’я, хоч мали такі можливості.

З певної часової відстані можна без жодної упередженості оцінити працю В.Подолинського як визначну пам’ятку нашої духовної культури.