Братства

Залишаючи поза увагою низку дискусійних питань, які стосуються Кирило-Методіївського братства, що засноване на межі 1845-1846 років і було розгромлене в березні 1847 року, звернемось до філософських поглядів трьох чільних діячів тодішнього українського національного руху Миколи Костомарова (1817-1885 рр.), Пантелеймона Куліша (1819-1897 рр.) і Тараса Шевченка (1814-1861 рр.).

Звісно, в товаристві, яке налічувало більше ста членів, не могло бути ідеологічної одностайності, погляди на майбутнє народу лише кристалізувалися. Твердження офіційних ідеологів про боротьбу в ньому між революційною й ліберальною частиною не витримує критики, адже товариство проіснувало дещо більше року. Окрім того, членство в ньому деяких осіб також під знаком питання.

Історик вітчизняної філософської думки Д.Чижевський прагнув знайти духовну спільність кирило-методіївців, цебто те, що привело їх до товариства. Нема сумніву, що вони, принаймні, певна частина братчиків, зазнали впливу західноєвропейських філософів і письменників, особливо романтиків, хоч сприймали їх своєрідно. До речі, українці в цьому не були винятком: таке сприйняття було властиве інтелектуалам інших слов’янських народів. Окрім романтичної традиції, еліта різних слов’янських народів захоплювалася західноєвропейським радикалізмом, який набував національно-політичного забарвлення серед поневолених слов’ян. Важлива роль належаларелігійномучиннику. Проте не можна погодитися, що останній проявлявся в формі східного християнства, адже в слов’янському світі мали чималий вплив католицизм і протестантство, зокрема серед поляків, чехів, словаків, хорватів, частин українців і білорусів. Як відомо, братчики прагнули «примирення релігії з філософією», серед них обговорювалося питання про «неокатолицизм», синтез християнства із соціальним і національним радикалізмом, зв’язок національного руху з релігійним відродженням як основою моральності народу тощо. Д.Чижевський наголошує, що «християнсько-романтичний тон» не лише впливав на «стиль життя» братчиків, а й залишив слід на майбутнє життя багатьох з них.

Певне уявлення про світогляд братчиків дає програмний документ під назвою «Книги буття українського народу», авторство якого приписують насамперед Миколі Костомарову. Безумовно, він не виник на порожньому місці. Дослідники згадують, що в тодішньому Києві існувало «Общество Обьединенных Славян». Не обійшлося без впливу твору польського поета Адама Міцкевича «Книги народу і пілігримства польського». Спираючись на ідеї месіянізму українського народу, «Книги..» нагадують пророче писання. Його походження виводиться від біблійного Яфета, сина Нойового.

Походження українців Костомаров обґрунтовує у статті «Риси народної південноруської історії». На його переконання, предками українців були анти, яких він ототожнює з людністю Великої Скитії. Зачин руського державотворення засвідчував його суперечність: з одного доку, Руська земля складалася як цілісність, а з другого, її складові політичні спільноти зберігали свою самобутність, цебто відмінності в мові, норовах, звичаях, що стимулювало орієнтацію на певні регіональні центри. Виходить, що наша великокняжа імперія формувалася як федеративна держава, з чим не можна погодитися, адже йдеться про початкові процеси становлення великої держави.

Як наслідок творилися різні «руські народності», що засвідчує самобутність чотирьох «руських земель»: Київської, Полоцької, Ростовської і Новгородської. Київська земля – це територія полян, серед яких розпорошилися прибулі руси, прищепивши їм войовничість і передавши своє ім’я. Від інших земель особливою самобутністю відрізнялося населення Ростово-Суздальської землі, яке зберігало поганські (язичницькі) звичаї упродовж тривалого часу після хрещення людності на півдні.

Костомаров обґрунтовує беззастережно, що вже у великокняжі часи існували три народи (південноруський, великоруський і білоруський), які відрізнялися «наріччями», способом життя й антропологічними особливостями. Попри поділ на Київське й Переяславське князівства південноруська народність творила одну землю, до якої згодом приєдналися інші частини України (Полісся, Волинь, Червона Русь), що відрізнялися від «землі Кривської», цебто Білорусі. Уже тоді людність південних (українських) земель відрізнялася від в’ятичів на північних (згодом – московських) землях. Виникнення москалів («великоруської народності») спричинено «перетасуванням народних елементів», «переродженням фінських народностей», «домішкою татар», «адміністративними переселеннями». Утвердження єдиної книжної мови після прийняття християнства не змогло витіснити «наріч». Слід зауважити, що дослідник недотримується чіткої термінології, а це ускладнює аналіз його праці.

Історіософія «Книг буття українського народу» - це спроба осягнути Божий шлях спасіння людства, яке поділене на «коліна» і «племена». Віддалення людей від істинного Бога спричинило зло й нещастя в світі. Поворотним пунктом у людській історії «Книги…» вважають прихід на Землю Христа. Попри симпатії до слов’ян «Книги..» закидають їм, по - перше, «незгоду між собою», а по - друге, некритичне сприймання практики інших народів. Як наслідок слов’яни потрапили в чужу неволю. Лише українські козаки втілювали ідеал рівності і «чистоти християнські», обороняли «віру святую» і визволяли з неволі ближніх.

Відродження України обґрунтовується в месіянському дусі, як «воскресіння» і приклад для всіх слов’янських народів. У «Союзі Cлов’янськім» кожен народ створить «непідлеглу Річ Посполиту», цебто республіку, але всі вони визнаватимуть особливі заслуги українців.

До «Книг буття українського народу» треба підходити як до твору ідеологічного, а не теоретичного. Вітчизняний вчений Павло Зайцев пише:»Зміст «Книг Битія» відзначається трьома найголовнішими ідеологічними моментами: 1) глибоким євангельським демократизмом; 2) панславістичною тенденцією і 3) піднесенням ідеї національності, забарвленої т.зв. месіянізмом, у даному разі месіянізмом українським».

Попри ідеологічну спрямованість «Книги…», безумовно, мали певний вплив на майбутню дослідницьку діяльність чільних діячів Кирило-Методіївського братства. Йдеться насамперед про відому працю Костомарова «Дві руські народності», в якій українці протиставляються москалям. Вчений зазначає, що «плем’я південноруське мало відмітним своїм своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське – перевагу загальності». Ці особливості проявляються в протилежностях української громади російській общині, в різних сферах суспільного життя, в ставленні до релігії, а також до жінки і чужинців: толерантному -- серед українців та ненависному і підозрілому -- серед москалів. Цікаве висловлювання з повісті Костомарова «Кудеяр». Після відвідин «дурної Москви» ще за сто років до Переяславської ради козаки обурюються: «…Чорт з нею, цією Москвою; і дітям, і внукам закажемо ходити сюди, хіба коли війною підемо на московита».

Історик трактував українців як моральних цивілізаторів другої «руської народності», цебто москалів. Проте через три роки після публікації статті «Дві руські народності» царський уряд посилив наступ на українську мову, готуючи етноцид «південноруській народності» (українцям).

Характеризуючи діяльність відомого чільного діяча Кирило-Методіївського братства Пантелеймона Куліша, поет і літературознавець Микола Зеров писав:

Він боре тупість і муругу лінь;

В Європі хоче ставити курінь,

Над творами культурників п’яніє.

Історик української філософської думки Д.Чижевський називає життя Куліша «типовою долею романтика», бо «від р о м а н т и з м у він еволюціонував до п о з и т и в і з м у, від р е л і г і й н о г о світогляду – до культу миротворниці-науки…, від п р а в о с л а в і я до ідеї п р и – р о д н ь о ї р е л і г і ї, для всіх людей і народів спільної, від к о з а к о –

ф і л ь с т в а до к о з а к о ф о б с т в а (яке, мовляв, аж до туркофільства його довело), а інші «хитання» Куліша так, мовляв, навіть не мали певного напрямку – «західництво» та гостра критика західної культури змінялися ніби в його житті кілька разів, так само змінялися вибухи «полонофільства», «русофільства», «австрофільства», які ліквідувалися лише обставинами, що

з м у ш у в а л и Куліша ці пункти погляду лишати».

Як український патріот Куліш дорікав своєму народові, звертаючись до краян:

Народе мій, недоуку латинський,

Товаришу московської темноти!

Поет закликає свій народ «од Вісли до Кубані» прокинутися з глибокого сну, подивитися «по-людськи на Вкраїну», задуматися над тим, що нинішнє покоління залишить правнукам. При такому підході про якийсь український месіянізм не може бути мови. Твір написаний на межі сімдесятих-вісімдесятих років – і переоцінка історіософічної концепції «Книг буття українського народу» очевидна. Як пише М.Скринник, «Куліш корегує світоглядні основи історіософії з урахуванням ідей раціоналістичної філософії позитивізму, щоправда, зі збереженням основоположних концептів неоплатонічної філософії…» і «на цій основі вибудовує своє бачення розвитку і призначення України в світі». Дослідник не погоджується з характеристикою творчості й світогляду Куліша «як надзвичайно суперечливих», бо насправді «він своїми ідеями випередив свою добу і саме тому був доволі негативно сприйнятий сучасниками і залишився незрозумілим для наступних поколінь», хоч насправді був «лицарем національного духу».

Суперечливість і навіть хаотичність чи й заперечність ідей Куліша – «не в них самих, а в психології сприйняття його творчості» (М.Скринник). Йдеться про підміну предмета критики, коли, приміром, закиди українським козакам переносять на весь народ, хоч докорів самому народу було чимало. Як зазначає М. Скринник, дослідники інтелектуальної спадщини Куліша намагалися знайти єдину основу, на якій грунтується його світогляд. В.Щурат таким єдиним стрижнем називав спінозизм, а Д.Чижевський – національну «філософію серця». Звісно, такі трактування не можна сприймати беззастережно, адже вони спрощують погляд Куліша на людську натуру, в якій несвідоме (глибина «серця») не заперечує свідомого (поверхової психіки). Як зазначає Д.Чижевський, внутрішньої єдності його світоглядові надавала і д е я У к р а ї н и, бо «все у світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руїнники, своє й чуже, святе й «негідь».

Не варто спрощено підходити до постромантичної «хутірської філософії» Куліша, адже вона ґрунтувалася не лише на засадах національної «філософії серця»! Як вже зазначалось, у постромантичний період наш мисленик перейшов до позитивізму, хоч безпідставно заперечувати вплив на нього неоплатонізму, що підтверджують його «Листи з хутора», публіцистичні і навіть поетичні твори. При спекулятивному підході до поглядів Куліша можна звинувачувати його як ворога цивілізації, адже для нього навіть Т.Шевченко – це співець українських селян і хуторян, який «возвеличив їх образ духовний і поставив його на взір перед цивілізованим миром». Проте у відомому вірші «До рідного народу» Куліш закликає:

На ж зеркало всесвітнє, визирайся,

Збагни, який ти азіат мізерний,

Своїм розбоєм лютим не пишайся,

Забудь навіки путь хижацтва скверний

І до сім’ї культурників вертайся.

Треба зазначити, що в трактуванні Куліша саме поняття «хутір» позначало не лише реальність як тип поселення, а й мало символічне значення. Хутір визначає зв’язок людини з природою і похідний від нього стиль життя українського хлібороба, формує, як зазначали інші дослідники, архетипи колективного несвідомого, зокрема національний архетип доброї матері-землі. Природа й народне життя на хуторі протилежні відчуженому від природу місту з його ремеслом, торгівлею, чиновництвом, що втілює «егоїстичний дух віку».

Мрія про життя на хуторі виникла в Куліша після розчарування в корисності своєї праці в Петербурзі, що змусило переорієнтуватися на провінцію. Так виникла його філософська концепція. Життя на хуторі не означала знецінення людини як «відлюдника», а навпаки, самоствердження її на противагу деперсоніфікованому міському життю на вічних і усталених традиціях, забезпечення людської свободи. М. Скринник зазначає: «Хутірська філософія має на меті показати, якою мірою спосіб освіченості розуму й серця на основі світу природи та народного життя «достатній для того, аби зробити людину мудрою й доброчесною». До речі, Куліш виступає проти «навісного багатства», «ідольської розкоші», моди як «диявольської спокуси». Він закидає противникам його поглядів: «Нехай тії комфортабельні чоловіколюбці не дуже над нашою долею уболівають. Не погана доля наша, хліборобська і чумацька, хвалити Бога! Не проміняємо ми її на городянську, нібито кращу, і свити своєї чесної і неповинної не оддамо ні за які саєти і оксамити».

Захоплення Куліша неоплатонівською філософією пов’язане з його християнським життєбаченням, не перешкоджає сприйняттю позитивізму. Йдеться про різновид християнської філософії свободи як засади неусвідомленого традиціоналізму, або, інакше кажучи, консерватизму. Аналізуючи його філософські погляди, М.Скринник зазначає: «П.Куліш у своїй «хутірській філософії» висуває ідеї реформування українського суспільства на основі збереження традиційних (тобто історично посталих в українській спільноті) соціальних і політичних інституцій та цінностей».

Основою народного життя Куліш вважав «народний дух», що зумовлюється не пізнанням і не мисленням, а лише «голосом крові». Мисленик наголошує на незборимості його сили, адже «регулятором усіх людських діянь був цей голос, що апелює на всякий суд…до тієї безперечної правди, яку одні мудреці бачать прикріпленою літерами до паперу, а інші шукають в дитячому серці». Народний дух втілюється в природному праці, що ґрунтується на Божому праві. Такий народний дух втілювався в Київській великокняжій імперії, існування якої Куліш називає «золотим віком» нашої історії аж до монгольської навали, що паралізувала народний дух. Якби цей народний дух зберігся, світова історія розвивалася б у протилежному напрямі. Мисленик зазначає: «Не з підня на північ, а з півночі на південь ішло б оновлення культури, нові ідеали високого та великого зайняли б вічно творчий дух природи…» У світовому масштабі запанував би відроджений гуманізм, нова культура.

Водночас Куліш ставиться до «духа народу» неоднозначно. На противагу духові природи він має не лише свідому, а й несвідому частини, що вимагають певної рівноваги, яка забезпечує творчий характер суспільного розвитку. Якщо починають переважати серед населення ниці інстинкти, тоді суспільство руйнується. В український народний дух ще в княжу добу варяги й ординці (татари) привнесли чужий первень. Відтак його «підживляла Литва хоробра і Ляхва», а ще Москва, яку поет називає «нашою пасестрою».

Про панування народного духу за козацьких часів не могло бути мови, бо тоді запанував чужий дух з руйнівними тенденціями. Як наслідок козацька держава занепала. Руйнівні тенденції мисленик пов’язує з тим, що в первісну нашу стихію, яка за свою суттю жіноча і втілює творчість, жертовність, мир і гармонію, угніздився руйнівний за своїм духом чоловічий первень, що продукував голоту, схильну до розбрату на противагу єдності.

П.Куліш зазначає:

Бо дух наш родиться в душі жіночій, --

Дух повен жертви, повен занедбання

Себе самого для добра людського:

Нема в людей святішого призвання,

Нема й у Бога луччого нічого!

Слід зауважити, що вітчизняні етнопсихологи причину національних нещасть убачали якраз у перевазі в національній вдачі жіночого первня. Куліш зазначає, що в козацтві діяли протиборчі сили, кожна з яких мала свою правду: вищій Правді Байди, князя Вишневецького, протистоїть сліпа й глуха Правда Ганжі Андибера, претензійного гетьмана низового козацтва. Байда мріє у воскресіння свого народу, йде на смерть за вищу Правду, з вірою:

Забудеться ім’я моє, а серце

В далекому потомстві одозветься.

Інакше кажучи, він виступає як мудрий державець, який розуміє, що його жертовний подвиг зможе розбудити приспану національну самосвідомість, породити нових лицарів народного духа, обранців народу.

Андибер не турбується про майбутнє, живе одним днем, що передають такі його слова:

Ой що в Лузі добре заробити,

Те у Січі пропити.

Його марнославність не може послужити державному відродженню України, не виведе народу з духовної пустелі.

Мисленик розуміє, що Боже Провидіння не дає загинути народові, вибирає серед нього достойників, які служать вищій Правді не лише шаблею, а й мудрим словом. Він пише, що «Божа Премудрость посилає між нас віщих людей», які словом розпалюють вогонь, одкривають людині тайни її душі, чим підтримують «цілість нації», збереження її рідної мови. Куліш наголошує на ролі Шевченка, поезія якого промовляла до українського серця, чого не можна сказати про Гоголя, бо він не послуговувався рідною мовою.

Як уже зазначалося, «хутірська філософія» Куліша не протиставляє українців європейській цивілізації, не таврує «гнилого» Заходу подібно до московських слов’янофілів. Навпаки, він вважає. що українці мають й надалі вивчати досягнення інших народів у науці й мистецтві для застосування їх «на рідному грунті». Майбутнє України серед передових європейських націй. Ідея хуторизації в філософських поглядах нашого мисленика відповідає фермеризації в західних державах, але не має нічого спільного з ідеалізацією «русской общины» прихильниками російського «аграрного соціалізму». Як підтвердження позиції мисленика служать такі його слова: «Усе те зле, що заподіяла нам колись нещаслива Ляхва, а тепер останніми часами необачна Москва, сталось через політичну темряву,-- через те, що політика не питала дороги в науки, а наука не опиралася на єдину філософію, достойну свого імені, на філософію природовідання. Дійшовши з прогресом кругосвітньої наукової праці тієї правди, що безкраїй і безмірний космос, у величезних і найменших творивах Божих, дає нам закон громадянського і розумового прямування, кладемо її в основину нашого проповідання української національності і духовної свободи».

Історіософська концепція Куліша засвідчує перспективність використання здобутків європейської філософської думки на українському грунті. Вона сприяла появі в двадцятому столітті оригінальних вчень наших мислеників, зокрема В.Липинського і Д.Донцова. Водночас вчення П.Куліша не втратило свого практичного значення для нашого часу.

На відміну від Куліша його побратим Тарас Шевченко висловлював свої погляди лише в художній формі, що дає підстави для їх неоднозначного тлумачення. Попри такі особливості його світогляд відтворює антропоцентризм, суть якого концентровано передають такі слова:

Один у другого питаєм:

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм,

А покидаємо діла…

У цих поетичних рядках порушується питання про сенс людського життя, хоч сам Шевченко не дає на них відповіді. Як типовий представник української «філософії серця» поет з «релігійно-надтхненним патосом української «віри благочестивої» залишався, як пише Є.Маланюк, «цілком незрозумілим» навіть для позитивіста М.Драгоманова з його «типово-російським образом думання». Справа в тому, що «філософія серця» Шевченка не завжди піддається раціональному аналізові. Літературознавець В.Пахаренко назвав поета «незбагненим апостолом», закордонний дослідник літератури Г.Грабович потрактував великого національного мисленика як мітотворця, відірваного від реального життя.

Як типовий мисленик проблем Шевченко приділив особливу увагу самопізнанню людини, її свободі, яку пов’язував з чесною працею і протиставляв насильству, загребальству і несправедливому збагаченню. Визволення людини він пов’язує з визволенням нації. Його мета очевидна: перетворити «рабів незрячих гречкосіїв» у козаків, цебто вільних людей, вирвати їх із полону соціально-кріпацької свідомості, прищепити їм свідомість національно-державну. Незадовго до кінця свого земного життя поет передбачив визволення України, яке виборють нові соціальні сили, символізовані в образі «безверхого козака».

У творчості Шевченка антропоцентризм злютований із націоцентризмом. Cвої погляди він висловив насамперед у посланні «І мертвим, і живим…»(1845 р.). Слід зазначити, що поет не вживає самого поняття нація, яке вже використовувалося в тогочасній українській науковій і публіцистичній літературі. Найчастіше поняття нації підмінено словосполученням «брати мої», яким він охоплює всіх українців, незалежно від соціального стану. Послання формує комплексне уявлення про націю через визначення її основних ознак.

Насамперед українська нація розглядається як історична спільнота, що охоплює минулі, теперішнє і майбутні покоління, цебто «і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків». Водночас Шевченко підходить до нашої нації як до спільноти, що не обмежена етнічними землями, бо українці проживають «в Украйні і не в Украйні». Проте значення рідної землі для національного самотвердження не підлягає жодним сумнівам, адже «Немає другого Дніпра». На противагу «чужому краю» Україна одна як «своя країна» і «тихий рай». Як окремішня спільнота українці протиставлені іншим націям, цебто йдеться про антиподи свого «ми» чужому «вони». Національне самоусвідомлення проявляється в доконечності власної держави, інакше доведеться воювати за чужі інтереси, як було за часів предків, що захищали інтереси Москви і Варшави.

Втрата національної пам’яті і неусвідомлення призначення своєї нації у світі призвели до того, що переваги завше надавали кон’юнктурі, а не стратегії і далекосяжним цілям. Водночас розмивання національної самосвідомості зумовлює надмірне захоплення чужою наукою, плазування перед чужинцями, забуття власної історії як «поеми Вольного народа», бо вона сприймається в чужій інтерпретації. Нема сумніву, що нація не виживе, якщо теперішнє покоління відривається від предківського коріння.

Особливе значення для самоствердження нації мають власні мова, традиції, релігія. Проте поет не закликає до національної самоізоляції, що підтверджують слова:

І чужому научайтесь,

Свого не цурайтесь…

Як вже зазначалось, українська нація в трактуванні Шевченка – це єдність усіх соціальних верств. Цікаве з цього погляду згадане звернення «брати мої»: воно вживається як до всіх українців, так і до різних соціальних верств. Якщо в першому випадку його суть у заклику «Обніміться ж, брати мої», то в другому воно набуває соціального характеру в ім’я національної єдності, в ім’я України як «заплаканої матері»:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, --

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Аналіз поглядів поета, дає підстави для висновку, що в його творчості йдеться про український національний антропоцентризм, який не просто збагнути чужинцеві. Із запереченням українського патріотизму нашого поета й мисленика пов’язані спроби трактувати поета лише як борця за соціальне визволення, замовчуючи його прагнення повернути Україні національну незалежність.

Водночас антропоцентризм у творчості Шевченка зазнав певної еволюції. Звісно, заперечувати соціальні мовити в його спадщині нема жодних підстав, адже закріпачення й національне поневолення української людності набуло найзвиродніліших форм ще за царювання Катерини ІІ. Уярмлення селянства відбувалося паралельно з наданням козацькій старшині прав російського дворянства. Такі соціальні зміни мали трагічні наслідки для української людності, оскільки ставили на протилежні полюси українських кріпаків і малоросійське панство, роз’єднуючи етнічну спільноту.

Т.Шевченко знав, що воля України, кожної української людини залежить насамперед від ліквідації самодержавства, але цим не обмежується. Його творча спадщина засвідчує, що українці й москалі не могли жити в одній державі, бо вони належали до різних цивілізацій – європейської (західної) і євразійської (російсько-православної). Як відомо, в центрі європейської цивілізації стоїть людина. Наш поет так висловив наслідки повернення до європейської цивілізації:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Для євразійської (російсько-православної) цивілізації на першому місці держава, яку наш поет називав «престолом-отечеством», а людина знецінюється. Царизм прагне завоювати нові землі. З поеми «Кавказ» випливає моторошна картина трагедії, коли сліз «не ріки – море розлилось».

Людина європейської (західної) цивілізації грунтує своє життя на природному праві, яке вона успадковує від народження. Шевченко відтворює таке становище в словах, які можна сприйняти як стрижень національної ідеї:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Людині дозволено все, що не заборонено законом – така основна засада прав і свобод громадян західних держав.

Протилежний підхід спостерігається в державах євразійської (російсько-православної) цивілізації, в чому переконує життєдіяльність росіян, незалежно від форми правління. Людям із західних держав не просто зрозуміти російські порядки, адже там заборонене все, що не дозволене законом. Шевченко викриває царську державну практику, як

Благоденствіє, указом

Новеньким повите.

Ще одна протилежність між європейською (західною) та євразійською (російсько-православною) цивілізаціями. Якщо перша цивілізація орієнтується на створення належних правових умов для життєдіяльності людей, то друга – обмежує її різними заборонами, орієнтується на силу. Саме цього не розуміла козацька еліта, шукаючи підтримки в царського уряду. Гетьман Богдан Хмельницький мріяв про справедливі засади співжиття з Москвою, «Щоб москаль добром і лихом/ З козаком ділився», а вийшло інакше: «Москалики, що заздріли, /То все очухрали».

Боротьбу представників різних орієнтацій поет змальовує в образах трьох ворон, а трагедію свого народу бачить у тому, що від однієї матері народжуються близнята-вороги, один з яких «розпустить правду й волю по всій Україні», а інший – буде «Катам помагати».Отож, виходить, що не варто звинувачувати в наших бідах лише сусідів-ворогів, бо вже діти однієї «навісної матері») (ще більше – близнята) від самого народження приречені ворогувати між собою.

Моральний занепад тодішньої України поет передає словами:

Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії…

Проте він вірить, що «оживе добра слава, / Слава України». Навіть після повернення з неволі поет шукає ідеал людини, який спрямовується в двох напрямах: йдеться насамперед про ідеал борця за національно-соціальне визволення і водночас про ідеал людини як представниці людського роду.

У поезії «Юридивий» він протиставляє «споборника святої волі» з активною життєвою позицією двом протилежним орієнтаціям: по - перше, «роду суєтному, проклятому», цебто «донощикам і фарисеям», які вчилися розпинати брата, бо російський царат не сумісний з праведним законом американського президента Дж. Вашингтона, а по - друге, справжнім «юродивим», що «оголосили юродивим /Святого лицаря».

Ще далі Шевченко йде в поезії «Бували войни й військовії свари…», в якій боротьбу за національне і соціальне визволення пов’язує із новими «зеленими паростями», «козаком безверхим». Мабуть, сучасний дослідник може побачити в такому трактуванні людей «середнього класу».

Ідеал досконалої людини, яку Сковорода називав «внутрішньою людиною», Шевченко знаходить серед первісних християн, яких змальовує в поемі «Неофіти». У поемі «Марія» відтворений ідеал жінки як зразок для матерів неофітів, послідовників Христа. Завдяки таким матерям і їхнім синам слово Христової істини запанувало серед людей. Водночас поет викриває візантійське перекручення первісного християнства, що зводить його до механічного виконання обрядів; поет зазначає, що «візантійський Саваоф/ Одурить!Не одурить Бог». У цьому особливість світогляду Шевченка, в якому злютовується антропоцентризм і націоцентризм, над якими височіє теоцентризм.

Аналіз творчості Шевченка доводить висновку про еволюцію його поглядів на людину. Якщо на початку своєї творчості він оплакував долю жінки, як втілення долі своєї батьківщини, поневоленої російським царатом, а в період писання збірки «Три літа» закликав до порозуміння різні соціальні верстви національної спільноти, хоч і тоді прославляв самовідданого борця за визволення людини Прометея, то наприкінці свого життя побачив нове покоління борців із когорти «безверхих козаків», вважав ідеалом досконалої людини самовідданих неофітів, первісних християн, апостолів Правди.