Філософія Григорія Сковороди

Як мисленик Григорій Сковорода ( 1722-1794 рр.) завершує філософську думку козацько-гетьманської доби. За його життя відбулися такі визначальні події в історії нашого народу, як ліквідація автономної держави Гетьманщини, знищення християнсько-лицарського ордену Запорозька Січ, запровадження на українських землях московського кріпосного права, що було найжорстокішою формою феодальної залежності. Оригінальний образ філософа привертає увагу вже дві з половиною сотні років, починаючи від біографії, написаної його учнем Михайлом Ковалинським, і до монографії сучасного філософа Мирослава Поповича. Звісно, не все написане про Сковороду варто сприймати беззастережно. Йдеться насамперед про трактування його життя і творчості в поемі-симфонії Павла Тичини, яку слід розглядати як данину минулому часові. Філософські погляди Г.Сковороди мають такі джерела: антична і середньовічна філософія, західноєвропейське просвітництво, народна мудрість і тогочасна дійсність послідовного московського поневолення українського народу.

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 року в селі Чорнухи Лубенського полку в незаможній козацькій родині. Його життя називають дивовижним, для чого достатньо підстав: в умовах жорстокого царського режиму козацький нащадок утвердився як син свого народу, відмовився від праці на користь поневолювачам. Хоч за життя філософа жоден з його творів, навіть поетичних, не вийшов друком, вони були широко відомі серед нашої людності, що підтверджує Тарас Шевченко, який переписував його поезії. До речі, деякі з них стали народними піснями.

Ще в дитячі роки майбутній любомудр захопився читанням і музикою. У життєвих мандрах він ніколи не розлучався з Біблією, яка постійно надихала його на роздуми, і з сопілкою. Попри природні обдарування Сковорода працював над своїм інтелектуальним самовдосконаленням, навчаючись у Києво-Могилянській академії і перебуваючи кілька років за кордоном. Упродовж певного часу філософ займався викладацькою роботою. Проте згодом вів мандрівне життя. Як пише М.Ковалинський, «постійного помешкання не мав ніде, вважаючи себе пришельцем на землі в повному сенсі цього слова». Нещастям він вважав смерть духовну, а не тілесну, тому її не треба навіть оплакувати. Під час мандрівок виникли його найважливіші твори-полілоги.

Нерідко Сковороду порівнюють з давньогрецьким філософом Сократом. Проте між ними є істотні відмінності: Сократ ішов до людей на майдани, а Сковорода в своїх роздумах усамітнювався на пасіках.

Помер Григорій Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівці на Харківщині (тепер – Сковородинівка, Золочівського району). Як і заповідав, на його могилі написані слова: «Світ ловив мене, та не піймав». У цих словах висловлений протест проти московського пригнічення, його зла й несправедливості, що в наш час втілилося в концепції так званого «Русского мира».

Життя Сковороди відповідало його поглядам як філософа. Він дійшов до такого образного визначення філософії: «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне – той усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія». В центрі його філософії – релігійна і моральна проблематика. Мисленик не надавав особливого значення теоретичній довершеності своїх творів: він творив практичну філософію. Про його метафізику, онтологію, епістемологію можна говорити з певною умовністю, хоч водночас нема сумніву, що його філософські погляди, які обґрунтовані в теоретичних працях і художніх образах, становлять певну систему. Як писав Д.Чижевський, «філософія Сковороди є с у ц і л ь н а і м о н о л і т н а, збудована… в одному стилі, просякнена одним духом». Можна погодитися з думкою, що найкращий твір нашого філософа – це його життя. У цьому він подібний до Сократа. Дослідник творчості нашого мисленика О.Мишанич зазначив, що «Г.Сковорода створив власну філософську систему».

Навчання майбутнього любомудра в Києво-Могилянській академії припало на час, коли в навчальному закладі панували просвітницькі ідеї, які пов’язували поліпшення людського добробуту, утвердження правопорядку і моральних відносин з підвищенням ролі розуму, освіти, забезпечення в суспільстві природного права. На противагу таким поглядам Сковорода дійшов висновку, що досягнення його ідеалів залежить від морального й духовного рівня людини, яка здійснює вільний вибір і докладає належних зусиль. Своє покликання він бачив у філософії, про що писав: «Главою діл людських є дух людини, думки, серце. Усяк має ціль у житті, але не всяк головну ціль. Інший всі діла свої направляє, щоб дати життя череву; інший же – одежам та решті бездушних речей; філософія, чи любомудрість, скеровує усе коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як главі усього».

Філософ не терпів зовнішнього примусу і суєти, обмежив усі свої життєві потреби, дякував «Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним». Він не знав розкошів, жив простим розміненим життям. Ніч була призначена для відпочинку від напружених думок, щоб відновити сили. Опівнічний час відводив для молитви й роздумів про Бога, для «оружної боротьби з силами темного світу». Вранці любомудр виходив у поле для прославлення природи. За все він дякував Богу, вважаючи невдячність джерелом «адських мук». У листі до Михайла Ковалинського він писав: «Надмірність породжує пересиченість, пересиченість – нудьгу, нудьга ж душевний смуток, а хто хворіє на це, того не можна назвати здоровим. Немає години, не придатної для занять корисними науками, і хто помірно, але постійно вивчає предмети, корисні як у цьому, так і в майбутньому житті, тому навчання – не труд, а втіха. Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись, хоча б зовні він і здавався бездіяльним»

Усе життя й творчість Сковороди пронизує Богошукання, до якого веде об’явлення, особисте просвітлення й екстатична інтуїція, а не зовнішнє дотримання церковного церемоніалу чи богословська книжність. Богопізнання передбачає єдність людського розуму й серця з вічним Божественним єством, протилежністю якого є мінливий «зовнішній» світ.

Основну думку філософії Сковороди дослідник його вчення Д.Чижевський передав у такому афоризмі: «Ф і л о с о ф і я є ж и т т я і

ж и т т я є ф і л о с о ф і я». Саме в житті розчинилася його філософія – і в цьому велич Сковороди, приклад для нащадків.

Попри практичне спрямування філософії Сковороди вона теоретично обґрунтована. Насамперед філософ розрізняє три «світи», які пронизує Божественне життя: світ великий,або «макрокосмос», цебто Всесвіт; світ малий,або « мікрокосмос »,підяким розуміє людину; світ символів,який ототожнює з Біблією. Перший світ він характеризує такими словами: «Система світу сього – храм Божий та дім Його».

Філософ прирівнює Бога до Істини і Розуму які вічні. Особливість Бога як вічності в тому, що нічого не було до Нього і нічого не буде після Нього. Інакше кажучи, Бог перебуває поза часом, хоч і час залежить від Бога. Бог – це нескінченний кінець і непочаткований початок, осердя без околів. Сковорода пише: «Вічність є твердінь, що завжди всюди твердо стоїть, та всю тлінь немов одежу носить». Вічність нагадує кільце, в якому перший пункт збігається з останнім: де почалось, там і закінчилось. Так пояснюється нескінченність як властивість Бога.

Ще одна властивість Бога -- це єдність. «Бог -- єдиний у всіх, а всі – в Ньому»,- твердить Сковорода. Від єдності невід’ємна така риса, як простота, що означає неподільність і немножинність. Невидимість як рису Бога філософ виводить з попередніх властивостей. Він пише: «Вічність є всюди, і ніде її немає, тому що невидною є, закриваючи свою іпостась…» Окрім того, невидимість зумовлена нематеріальністю, безтілесністю, духовністю, таємною прихованістю в недосяжних сферах, хоч водночас Бог є Світлом і Сонцем.

У трактуванні Бога наш філософ своєрідно поєднує платонізм, аристотелізм і неоплатонізм. Як відомо, Платон поділяв буття на істинне і неістинне. Його учень Аристотель протиставляв істинне буття світові мінливої природи. З неоплатонізму Сковорода запозичує ідею еманації Бога. Еманація перекладається як випромінювання чи витікання. Проте завершити ідею Творця та створення «світу з нічого» ці філософські вчення не могли, бо вона ґрунтується на християнському віровченні. Таке поєднання античної філософської думки та ідей християнства дало змогу нашому любомудру підійти оригінально до складного філософського й релігійного питання.

У трактуванні нашого філософа Христос символізує ідеальну, «внутрішню людину», яка приховує Божественне життя, цебто образ Божий. Звідси -- висновок: «Пізнати людину – означає побачити Бога». Самопізнання людини ґрунтується на Біблії, як книзі символів і алегорій, істинне значення яких не знає історичних меж.

Вчення про три «світи» доповнюється положенням про два єства: невидиме (Боже) і видиме (речовинне). Невидимого, як істинного і вічного, не можна пізнати через відчуття, лише розумом, що просвітлений Богом. У вірші «Про Святу Вечерю, або Про Вічність», що написаний ще в молодості любомудра, Сковорода закликає:

«Хутко збудися, мій розуме правий! Воскресни вже з тіней!

Дужий, здолаєш ти все, сповнений світлом, прозриш!»

Без Бога не можливе істинне існування. Богопізнання дає змогу пізнати смерть, зневажити її, подолавши ілюзорний страх перед нею.

На противагу невидимому видимий світ, світ речей філософ ототожнює зі сном, тінню, трактує його як ніщо. Річ нагадує дзеркало, в якому відображений Бог, а тінь – це образ єдиного Бога: вона може зникнути, але Бог залишається, відтворившись в іншому образі. Філософ трактує Бога як дух, таємну силу, всесвітню віру, невидиму натуру. Загальний світовий закон – це втілення волі Бога. Найточнішим ототожненням Бога, як вважає філософ, є Розум та Істина, бо вони втілюють відповідно нематеріальність і вічність. Від Бога як Розуму походить Премудрість, яку втілив Христос, а ще раніше вона була закодована в книгах пророків. Як твердить Сковорода, Біблія – це реальний світ, втілення Слова Божого і об’явлення Бога. Інакше кажучи, Бог – це духовна натура, яка протистоїть натурі матеріальній. Філософ зазначає: «Весь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається творінням, невидима – Богом. Ця невидима натура, чи Бог, все творіння пронизує і вміщує, скрізь і завжди був, є і буде».

Водночас Бог як невидима натура, на думку Сковороди, присутній у матеріальній природі, хоч і не переходить у речці. Такий стан філософ характеризує як «незлитне поєднання». Звідси – характеристика філософського вчення Сковороди як натуралістичний іманентний трансценденталізм. У ньому проявляється пантеїзм, хочтоді був широко розповсюджений також деїзм, відповідно до якого Бог вважався за першооснову світу, але ставився над ним. Проте такий пантеїзм фактично переходить у панентеїзм, відповідно до якого Бог не тільки присутній у світі, а й усе охоплюється Богом.

Філософське вчення Сковороди про дві натури асоціюється з платонівською концепцією «світу ідей» і «світу речей». Християнську Трійцю філософ уподібнює до світового кола, в якому символічно втілені «початок», «середина» і «кінець», або, інакше кажучи, субстанція, чинник і мета світу речей. Своєрідне трактування Христа як образу «вічної людини». Як Божественний Дух Христос діяв у пророках, а потенційно наявний у душі кожної людини.

Для характеристики становища людини Сковорода використовує античний міт про Тантала, над головою якого на банкеті богів висів камінь величезних розмірів. Щоб вийти з такого становища, людина має орієнтуватися на внутрішню свободу, абстрагуючись від зовнішнього світу, який філософ називає мерзотним, інакше кажучи, «вмерти для нього». Лише тоді вона відчує «справжнє зцілення», «блаженний спокій», «істинне щастя». Такого «мистецтва життя» навчає філософія, в якій обґрунтовується найвище благо як мета людського життя. Інакше кажучи, любов до мудрості дає змогу поєднати «внутрішній мир», «радість серця» і «міцність душі».

Трактуючи щастя як мету людського життя, наш філософ подібно до стоїків пропагує автаркію, цебто внутрішню самодостатність людини, аскезу, або крайнє самообмеження, й апатію, що передбачає незворушність у складних життєвих ситуаціях. Як протилежність добра зло зумовлене не самим зовнішнім світом як «швидкоплинною річкою», а неправильним його внутрішнім сприйняттям. У трактуванні нашого любомудра простежується антична традиція, коли ототожнюються щастя й істина.

Наш філософ відрізняє «дурну мудрість» світу, яка затягує людину в нуртовину, від «високої мудрості», яка дає відчуття радості. Лише друга мудрість трактується як істинна. Водночас Сковорода не обмежує зла епістемологічними аспектами, а дошукується його причин у «серці» людини, в людській волі, гріховній за своєю суттю. Людина має підпорядкувати свою мудрість Божій премудрості. Мисленик пояснював: «Найголовніший і найнагальніший пункт премудрості – це знання про Бога. Не бачу Його, але знаю і вірую, що Він є». До Бога веде віра й любов, а не розум і розуміння. Найвища мудрість проявляється в Христовій філософії, бо в ній істина ототожнюється із Спасителем. У цьому проявляється єдність філософії й теології. З ототожнення Бога і «внутрішньої людини» як людини істинної випливає випливає можливість її безпосереднього спілкування з Богом. У цьому філософ близький до ідеологів Реформації.

Самопізнання скорочує шлях людини до Бога через власне «серце». Так можна «оживити» людську душу. У цьому мисленик вбачає мету філософії. Він -- проти буквального тлумачення Святого Письма, бо його алегорії й символи ведуть до самопізнання й перетворення людського «серця», цебто внутрішнього перетворення людини в боротьбі зі злом на індивідуальному і загальному рівнях. Як зазначають дослідники, «внутрішнє християнство» Сковороди про зв’язок людського «серця» з Христом, цебто друге «духовне народження людини», нагадує тлумачення церковної догматики вітчизняним теологом Димитрієм (Данилом) Тупталом (1651- 1709 рр.), а також спирається на містичні традиції античної філософії (платонізму й неоплатонізму) і містичні вчення західноєвропейських мислеників Середньовіччя. Як «світ символів» Біблія відновлює гармонію відносин людини, світу й Бога, «з’єднання душі з Богом». Погляди Сковороди орієнтуються на повернення до первісного християнства з його внутрішнім містичним змістом на противагу зовнішнім формам тодішньої релігійності.

Як вважає філософ, самопізнання людини, в «серці» якої закорінене Боже єство, визначає процес її духовного зростання й охоплює певні періоди. На самому початку людина не розуміє істинних цінностей, вважає ними зовнішні привиди, цебто сприймає тінь дерева за саме дерево. Відтак вона доходить висновку, що «справжнє щастя всередині нас є», тому його «не можна поза собою відшукати». Нарешті, за допомогою «меча духовного» чітко розрізняється внутрішнє (вічне) і зовнішнє (тлінне), «чесне» і «підле».

Самопізнання як складний процес дає змогу людині збагнути свою природу, оягнути її ідеал. Наш мисленник розрізняє два рівні свідомості: один з них характеризує зовнішнє, обмежене, приземлене бачення світу, а інший -- піднесене і водночас універсальне його сприйняття. Роздвоєння світу в сприйнятті ставить людину перед вибором. У двадцятому столітті проблемі вибору приділили особливу увагу екзистенціалісти. На жаль, філософські погляди Сковороди були для них невідомі. На таких засадах ґрунтується концепція «спорідненої праці», як праці за покликанням, без чого не може бути мови про самоствердження людини й досягнення щастя. «Споріднена праця» відповідає природі кожної людини, виховання й освіта не визначають її, а лише вдосконалюють природні здатності. Філософ зазначає: «Роби те, до чого народжений, будь справедливим і миролюбним громадянином». «Неспоріднена праця» спричиняє тяжкі наслідки для суспільства. Наш мисленик пояснював: «Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений». Інакше кажучи, так філософ протистояв спокусам світу, зберігав особисту незалежність і творчу свободу. Ідея «спорідненої праці» проявляється в «нерівній рівності», «нерівній усім рівності».

Концепція «спорідненої праці» ґрунтується на самопізнанні, яке не лише дає змогу збагнути духовну природу людини, вдосконалити не тільки її, а й світ, подолати суспільне зло. У цьому проявляється єдність окремого й загального на різних рівнях. Дотримання принципу «жити за натурою» наближає людину до «другого народження». Виховний процес має вести до усвідомлення вдячності насамперед до Бога, а також до батьків і доброчинців. Вдячність протистоїть вічній печалі, що породжує заздрість. Вдячність не протистоїть людській гідності, забезпечує повагу до іншої людини, шанування її самобутності.

Філософський метод Сковороди, як зазначає Д.Чижевський, наближається до діалектики, є її своєрідним проявом а н т и т е т и к о ю, цебто «стремлінням відкрити в дійсному бутті протилежні означення», цебто суперечності. Найвищим її втіленням є Нагірна проповідь Спасителя. Антитетику використовували античні ще мисленики Геракліт, Платон, Аристотель, Плотин. У християнські часи її застосовував апостол Павло в посланнях до римлян, коринтян, галатів та інших. Використовували антитетику в патристиці й схоластиці, а також у німецькій філософії.

У філософії Сковороди антитези набувають глобальних масштабів, бо «світ у світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія». Антитетика характеризує повноту життя з його протилежними ознаками. Ось приклад антитетичної характеристики: «Щасливий, кому пощастило знайти в жорстокому ніжне, в гіркому солодке, в лютості милість, в отруті їжу, в шалі смак, в смерті життя, в безчесті славу».

Протилежності примиряються в колі, в якому, як пише Геракліт, «початок і кінець спільні». У вченні Сковороди коло, колесо належать до найголовніших образів. Наш любомудр пише: «Колесо є образ, що сховує в собі безмежне Коло Божої Вічності і є ніби Земля, що пристала до неї». Як приклад колообігу наш філософ згадує образ змія, що тримає у роті хвіст. Цей символ незакінченого початку і незапочаткованого кінця використовували ще гностики. Д.Чижевський пояснює: «Що коловий рух духа є для Сковороди методичним принципом, на це вказує та сила символів такого руху, що ними він переповнює свої твори, але і те освітлення, яке Сковорода дає основним проблемам метафізики, антропології та етики».

Життя Сковороди збіглося в часі з європейським Просвітництвом, що характеризується як секулярна доба, для якої «внутрішній» Бог ототожнюється з природною доцільністю, внутрішньою творчою силою всесвітнього масштабу. Та намагалися поєднати внутрішню релігійність з визнанням наукових досягнень. Для України це була доба бароко.

Як мисленик Сковорода поєднати властиве періоду Відродження захоплення античною філософією і реформаторське розуміння Бога і Святого Письма як єдиного джерела християнської віри. Водночас треба наголосити, що наш філософ міг переконатися в лукавстві московських клерикалів, які аж ніяк не сприяли моральному самовдосконаленню поневоленої людності. Саме тому він відмовився від співпраці з офіційною конфесією, яка втілювала московське цареслав’я. В поезії «Delibertate» наш мисленик прославляє свободу, а гетьмана Богдана називає «отцем Вольності».

Доцільно погодитися з думкою О.Мишанича, що наш мисленик «закорінений у національний грунт», представник національної традиції, для якого вона, а також культура й мова сприймаються як єдність. Водночас він дав приклад єдності життя і свого філософського вчення.

 

 

V.