Релігійно-філософський ірраціоналізм Миколи Гоголя

Романтичний світогляд має потрійне завдання: по - перше, він вивищує роль особистості, героїзує борців за національне визволення, якщо йдеться про поневолений, але нескорений народ; по - друге, сприяє утвердженню гідності свого народу серед інших народів, протидіючи таким чином його денаціоналізації; по - третє, укорінює національну культуру й історію як невід’ємні частини в світову культуру й історію. Інакше кажучи, під впливом романтиків етнічна спільнота самоусвідомлюється як самодостатня, що має наслідком ставлення до неї як до нації з певними культурними традиціями на власній цивілізаційній основі.

Ставлення до Миколи Гоголя (1809-1852 рр.) в українському інтелектуальному середовищі далеко неоднозначне. Історик філософії Д.Чижевський назвав його «одним із найвидатніших українців усіх часів», а поет і публіцист Є.Маланюк характеризував «канонізованого «русского пісателя» як «прапор політичного малоросійства». Зважено оцінив творчість Гоголя наш сучасник Валерій Шевчук, назвавши письменника і мисленика «втраченим сонцем України». Для підтвердження такого порівняння доцільно згадати витяг з відомого листа великого письменника до Михайла Максимовича від 9 листопада 1933 року: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в Гетманщину… Дурни мы право, как рассудить хорошенько. Для чего и кому мы жертвуем всем?»

Ще в юні роки він знаходив джерело втіхи у святій вірі, що спонукала його до праці «для щастя громадян». Проте після праці в різних місцях і на різних посадах Гоголь признавався, що «не був задоволений ні службою, ні собою, ні тими, котрі наді мною були поставлені». Так він вибрав літературу, вважаючи її за таку справу, яка дасть йому можливість проявити себе, утілити традиційну українську «філософію серця». Він писав, що «найтяжче на світі тому, хто не прив’язав себе до місця, не визначив собі посади… Людина, яка не знає, для якої посади вона надається, де її місце, не визначившись ні в чому і не зупинившись ні на чому, перебуває ні в світі, ні поза світом». Аналогія з концепцією «спорідненої праці» Г.Сковороди не підлягає сумніву. Гоголь писав, що найбільше потрібна така людина, «яка б, розуміючись дещо на душі і серці та знаючи дещо взагалі, перейнялася справжнім бажанням мирити». Cвоє призначення він розумів так: «Створив мене Бог і не утаїв від мене призначення мого. Народився я зовсім не для того, щоб створити епоху на полі літературному. Діло моє простіше й ближче: діло моє про яке має думати кожна людина, не лише я. Діло моє – душа і тривке діло життя». Попри таке зізнання наш мисленик не тільки висунув оригінальні філософські ідеї, а й зумів створити нову літературну епоху.

Літературна творчість має на меті оживити душу, знайти дорогу до правди, утвердити її як порядок життя. Гоголь розглядає життя як багатомірний феномен, вважає, що для його пізнання доконечний новий набір архетипів, мітів, нових понять-образів, прошарків у пізнанні Бога. Звідси – висновок про багатогранність істини, що зумовлює особливості долі кожного народу. Мисленик прагне пізнати душу людини, чого, на його думку, не спромігся жоден з тогочасних російських письменників. Безумовно, письменника турбує насамперед доля українського народу. Ця турбота проявляється вже в ранній збірці повістей «Вечори на хуторі неподалік Диканьки». Як зазначає М.Скринник, читача цікавить «передовсім український світ, українська одиниця в ньому, способи та субстанційна основа її самовираження й, безумовно, українство самого Гоголя, його ставлення до України та осмислення місця й призначення людини в світі».

Збагнути українську душу письменник намагається через художнє осмислення минулого свого народу. З творів Гоголя вимальовується образ України, що зникла разом з козацькою добою. Винятки лише підтверджують такий намір. Йдеться насамперед про повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Старосвітські поміщики» і «Повість про те, посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Перехідне місце між творами різної часової тематики належить повісті «Вій». Не лише в художніх творах, а й у публіцистиці Гоголь дає характеристику українського народу з властивими протилежностями: він – європейський за своїм географічним становищем і азіатський за способом життя, звичками, одягом. Українці поєднують європейську обережність, з одного боку, й азіатську безпечність, з другого; вони поєднують зовнішню простоту і приховану хитрість, сильну діяльність і велику лінивість, прагнення до розвитку та вдосконалення й схильністю нехтувати будь-яким удосконаленням. Такі суперечливі риси нашого народу зумовлені межовістю української землі. М. Скринник пояснює: «Гоголь дивиться на український світ через розщеплення душі української людини на «чорну» й «світлу», що відповідає співіснуванню двох життєбачень». Такі життєбачення спричинили два різні способи життя: козацького і хліборобського. Козацький спосіб життя, властивий нашому лицарству, відтворений у повістях «Страшна помста» і «Тарас Бульба».

Намагаючись проникнути в суть української історіографії, Гоголь намагається осягнути постать гетьмана Івана Мазепи в неопублікованому фрагменті. Письменник зазначає, що гетьман прагнув зберегти «самобутність держави, яка була лише під опікою Росії… Але чого міг сподіватися народ, що так відмінний від москалів (в оригіналі: русских. — О.Г.), дихав свободою й безстрашним козацтвом і хотів пожити своїм життям? Йому загрожувала (в)трата національності, більше чи мен(ше) зрівняння в правах з власним народом російського самовладця, а не вчинивши цього, Пйотр ніяк не впливав би на них».

Принциповим для аналізу поглядів Гоголя є різне трактування поняття Русь і українсько-російських взаємин, хоч відомо, що, перебуваючи за кордоном, письменник якось записався українцем і написав рідною мовою одного листа до польського поета «української школи» Б. Залєського. Ще на початку своє творчості він писав: «створилися дві держави, названі одним іменем – Руссю, одне під татарським ігом, інше під одним скіпетром з литовцями». Проте вже в поемі «Мертві душі» назва Русь стосується лише Російської імперії, яка летить утрикінь на крайсвіту, розкидаючи інші народи. Як мисленик він не міг побачити «мертвих душ» не лише в глухій російській провінції, а й в європейській столиці азіатської імперії. Викорчувати їх із суспільного середовища він прагне сміхом, який набуває демонічної сили. Тепер для нього фактично ототожнюються поняття Русь і Росія,а назва русские стосується тих, кого він у «Вечерах…» називав «проклятые кацапы». Такі зміни зумовлені тодішнім підневільним становищем України, на що звернула увагу американська дослідниця Едита М. Бояновська в праці «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Варто погодитися з такою характеристикою О.Новицької: «З дитинства Гоголь відчував свою близькість до традицій, звичаїв і художньої творчості українського народу. [Але] майбутній письменник вважав Росію своєю батьківщиною. Він розглядав Україну(Малоросію) як невід’ємну частину Росії, так само, як розглядав малоросійську культуру органічною частиною російської культури. Гоголь вважав себе росіянином[ русским человеком ] і російським письменником, який, однак, поєднав у своїй творчості здобутки і українського і російського народу». Зрештою, приблизно так само писав наш краянин про свою душу в розрекламованому листі до А.Смирнової.

Аналогічно до творчості Гоголя підходив наш дослідник Валерій Шевчук. Він пише: «Гоголь був людиною не просто українського походження, але родовими традиціями закорінений в українське старшинсько-священицьке соціумне й культурне середовище, зокрема й таке, в якому не вигасали й політичні українські інтереси, тобто духовний грунт, на якому виростав, був глибоко український, і можна напевне казати, що саме на такому гумусі й виріс Гоголь як український письменник». Безумовно, такі умови ще більше вплинули на формування М.Гоголя як українського мисленика.

Як пише М. Скринник, у творчості Гоголя розкривається не просто вбивство як зміст українського гріха, що «підтинає коріння козацького роду, яким є діти, отже, позбавляє продовження роду як народу»», «вбивство дитини символізує розрив між наступними генераціями у національному самовідтворенні», «народження нової генерації – безрідних, національно непритомних». Дослідник вказує на «символічно-образну багатогранність» фабули повісті «Вій»: Україна збочила з магістралі культурно-цивілізаційного розвитку, який започаткувала Києво-Могилянська академія, зійшла на манівці свого історичного розвитку, втративши козацтво як національний лицарський стан, намагається химерно поєднати високу європейську науку з примітизованим сільським («простонародним») життям як карикатурним запереченням славного минулого. Позбавлений мужності як спадкової властивості козацького роду, охоплений почуттям страху спудей Хома Брут символізує занепад України: спроба втекти з хутора не вдається – приреченість на смерть цілком очевидна. Страх, що здолав український люд, веде до зради, а вже вона до втрати національної ідентичності. У цьому аналогія повісті «Страшна помста» Гоголя і поеми

«Великий льох» Т.Шевченка цілком очевидна. Виходить, що українці як національна спільнота не мають майбутнього. Для підтвердження такої думки М.Скринник нагадує слова самого Гоголя: «Людина без чесного роду й потомства – як хлібне зерно, кинуте в землю і загибле марно в землі. Сходку нема – ніхто не знатиме, що кинуте було насіння. Зроби ж, Боже, так, щоб усе потомство його не мало на землі щастя». На противагу авторові «Кобзаря», який вірить у воскресіння України, Гоголь доходить до заперечення її майбутнього.

У таких умовах Гоголь намагався вийти на ширший простір, поза межі української землі. Як дослідник Валерій Шевчук пише про переміни в світогляді Гоголя: «… Хоча він спершу обертався в Петербурзі здебільшого в колі тамтешніх українців, не полюбляючи виходів у світ, той світ його в себе втягнув і переконав бути не співцем свого народу, який породив його, а держави, в якій він живе, а оскільки держава була російська, то стати співцем народу панівного». У холодній північній столиці українець постійно зустрічався з різними пройдисвітами і «мертвими душами», з чим не мирилася його українська душа, в якій панував народний світогляд, відтворений в українських повістях.

Щоб позитивно вплинути на тогочасне російське суспільство Гоголь пише комедію «Ревізор», яка спричинилася до бурхливої реакції серед панівних верств столиці. Е.М.Бояновська пише: «У «Ревізорі» Гоголь сміється злісно або, висловлюючись точніше, різка сатира Гоголя не збалансована рівнем симпатії, характерної для його образу провінційної України. Середовище, зображене в п’єсі, є середовищем корумпованих державних чиновників у безіменному провінційному росій ському місті, на південь від Москви. Місцевість – прагматична російська глибинка…» Проте місцева бюрократія подібна до столичної: «їй бракує таких цінностей, як моральність, чесність і цілісність».

Розчарований Гоголь проводить наступних 12 років за кордоном, насамперед в Італії, яка нагадувала йому рідну Україну. За цей час він пише поему «Мертві душі», яку Е.М.Бояновська називає «пародією на національний роман», бо «у «Мертвих душах» Росію зображено як сіру, роз’єднану і бездушну сферу, населену негідниками й ідіотами, водночас роман немовби намагається вислати оптимістичне повідомлення про велич і майбутній потенціал Росії», тому «Мертві душі» -- роман заплутаних розламів і розривів». Символом майбутнього Росії Гоголь вважає тройку, яка, за словами дослідниці, «втілює собою презирство до занепадницької західної пишноти і виявляє грубу силу, якою і є Росія», що «стає безтілесною ідеєю, містичною, незбагненною сутністю». Щоправда Гоголь, як розповідає Б.Залєський, вважав, що «російська традиція – «похмура, дика і часто людожерська» -- була аномальною, а відтак підтверджувала теорію фінського, неслов’янського походження росіян». До речі, письменник характеризував росіян як «аморфну масу», яка не має стрижневої ідентичності.

Тепер на мисленика нападають за начебто ігнорування істини життя як боротьби добра і зла, бо в «Мертвих душах» добро відсутнє. Проте треба зважити, що письменник виношував мрію написати твір, подібний до «Божественної комедії» А.Данте, щоб показати не лише російське пекло, а й чистилище і рай, хоч православні, як відомо, чистилища не визнають. Письменник спромігся написати лише перший том задуманої поеми. Незадоволений другим томом, він двічі спалював рукопис. До нас дійшло лише кілька розділів, які засвідчують, що Гоголь не знаходив реального російського чистилища. До третього тому він так і не дійшов. Праця над «Мертвими душами» підтверджує думку, яку висловив російський літературознавець А.Никитенко, що російська національна філософія людини може бути лише «філософією повного відчаю». Отож, позитивного бачення Росії в Гоголя не вийшло. Інакше кажучи, письменник не міг повторити експерименту, який він успішно використав щодо України.

Компенсувати творчі невдачі Гоголь спробував висловити свої ідеї в публіцистичній формі, видавши книгу під назвою «Вибрані місця з листування із друзями» (1847 р.), в якій пробує обґрунтувати переваги Росії перед Європою. Так мисленик намагається відповісти на «питання про сенс існування Росії у всесвітній історії», про що згодом писав філософ В.Соловйов. Проте цензура заборонила друкувати значну частину книги. Е.М.Бояновська пише: «Цензорові вдалося згладити чимало гоголівських гострих кутів щодо становища Росії, тоді як практично недоторканими залишилися його пророцтва щодо національної величі та згадування ідеалів офіційної народності».

На книгу Гоголя бурхливо зреагував літературний критик В.Бєлінський у позацензурованому листі, який став широко відомим серед тамтешніх інтелектуалів. Опонент звинувачував письменника в нерозумінні москалів, які «природно є глибоко атеїстичним народом», що має «чимало забобонів, але не має жодного знаку релігійності».

Фактично Бєлінський розхитував надії письменника на християнську любов. Гоголь вірив, що призначення людини – приносити в світ гармонію, добро, красу, а ключ до життя, до світу шукав у душі людини. На його думку, причина зла в браку глибоких почуттів. Саме тому людина має пізнати себе. Для боротьби проти зла письменник вдається до сміху. Щоб розгадати природу «русского человека», він вирішив зрозуміти природу й душу людини. Гоголь пише, що його предметом художнього осмислення було реальне життя, а не життя уявне. Саме так він дійшов до сприйняття ролі Творця. Проте ознайомлення з російською провінцією призвело до сумніву в самій Росії – і він пише: «…Дух мій занепадав, і навіть бажання знати її послаблювалося». Писати так як у молоді літа він уже не міг. Інакше кажучи, оптимістичний підхід до українського життя на російському грунті не виправдовувався.

Гоголь пояснює призначення людини: «Нам дано найповніший закон усіх дій наших, той закон, якого не може обмежити ні зупинити жодна влада, який можна занести навіть у тюремні мури, але якого все ж не можна виконати без опори: треба для цього стояти хоч на якомусь земному грунті. Перебуваючи на посаді і на місці, все-таки йдеш по дорозі… По дорозі йти легше, ніж без дороги». Д.Чижевський у цьому зв’язку згадує пояснення, яке приписують Пітагору: «Життя подібне до театру: до його йдуть одні взяти участь у грі, інші – крамарювати, кращі – спостерігати. Так і в житті звичайні люди женуться за славою і грішми, філософи – за правдою».

Як зазначалось, на думку Гоголя, ключ до світу треба шукати в душі людини. Прикметник від душі він вживає для характеристики віри, тайни, молитви, сповіді, сльози, надії, справи тощо. Письменник зазначає: «У кожного є своє душевне діло, у кожного відбувається в душі своя велика подія…». У цьому мисленик подібний до наших філософів Сковороди й Юркевича, творців «філософії серця». Він пояснює: «Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею. Ось вам та правда, яку я завжди чув у душі, звідки виходять у нас усі правди, і яку стверджували мені щохвилини і власний, і чужий досвід». Гоголь наголошує, що натхнення -- «вище з усіх благ», воно невід’ємне від таланту як Божого дару. Д.Чижевський сформулював найвищу мету життя, що випливає з творчості письменника: «треба вносити у світ гармонію, добро, красу, в ньому працювати над тим вічним, що є найдорожче для нас».

Подібно до Сковороди автор «Вибраних місць…» трактує життя як подорож до вічності. Для цього людина має пізнати себе, але шляхи до такого пізнання різні, залежать від здібностей і розвитку людини. Одних до цього веде вивчення релігії, інших – історичний і життєвий досвід, а ще інших – дослідження в природничих наукаїх і нарешті – «поетичне схоплення». Мисленик наголошує на ролі в самопізнанні людини праці, зазначаючи: «Суспільство поліпшає тільки тоді, коли кожна окрема людина візьметься сама за себе і буде жити, як християнин, працюючи для Бога тим знаряддям, яке їй дано, стараючись добре діяти на невелике коло людей навкруги себе».

На думку Гоголя, людина без глибокого чуття черства й мертва, бо вона живе поверховим життям, не знає таємниць душі, що, зрештою, спричиняє зло. На життєвому шляху можуть зустрічатися не тільки перешкоди, а й нещастя. Їх треба оцінювати як наближення до мети, бо після них людина стає сильнішою, людська душа долає мертвість. Так народжуються живі душі, яких мисленик вважає за ідеал людини.

Нема сумніву, що як мисленик Гоголь відповідає українській філософській традиції. У центрі його роздумів – людина, підходи до неї засвідчують, що вони відповідають національній «філософії серця».