Філософія мови Олександра Потебні

За тоталітарного режиму Олександра Потебню (1835-1891 рр.) трактували лише як «українського і російського філолога», вузького спеціаліста-лінгвіста, вся його спадщина зводилася до проблем мови і мислення, а філософські погляди замовчували. Проте мисленик впливав не лише своїм вченням, а й своєю особою. Як професор, він відзначався широтою поглядів, глибиною проникнення в сутність явищ, захоплював на слухачів не так логікою викладу, як переконуванням і настроєм. Слухачі відзначали його ерудицію і гнучкість розуму, цілісність світогляду і бездоганну моральність.

Як мисленик Потебня працював над проблемами філософії мови. Він обгрунтував філософську концепцію, спираючись на питання, сформульовані німецькою філософією й мовознавством. Свої дослідження О.Потебня розпочав з пошуку відповіді на питання про взаємозв’язок мови і мислення. Вчений дійшов висновку, що мова не лише відображає думку, а й творить нову. Слово належить не тільки мовцеві, а й слухачеві, бо воно має певну об’єктивну основу, певний зміст, береться як сукупність внутрішньої форми і звуку. Перебуваючи у вічному творенні, мова має дві сторони: вона об’єктивна щодо того, хто пізнає, а її ставлення до світу -- суб’єктивна.

Мова наближає думку до об’єктивної істини -- в цьому її евристична функція, бо вона оформляє не тільки пізнання світу, а й самопізнання. Як зазначає Потебня, наша думка за змістом є або образ, або поняття. Образ існує в мистецтві, а поняття стосується науки.

Учений аналізує вплив мови на мітологічну свідомість, яка властива всім часам. Міт започатковує духовність, що відтак еволюціонує як мистецтво чи наука. Мітологічне мислення пов’язане з тим, що образ предмета не відокремлюється від самого предмета, суб’єктивне від об’єктивного, внутрішнє від зовнішнього. Людина створює міт тоді, коли нема інших пояснень певних явищ чи існують прогалини в системі знань. Коли ж є інші пояснення певних явищ, зокрема наукові, тоді міт втрачає грунт

Крім категорій мови, мовлення і мислення, Потебня широко використовував такі поняття, як народ і народність, нація і національність, націоналізм та інтернаціоналізм, денаціоналізація. Мова творить народний дух, народний дух втілюється в національній ідеї, національна ідея зумовлює національне хотіння,а національне хотіння формує національну волю і дію. Отже, народ відрізняється від аморфної збірноти людей власною мовою, якою він відрізняється також від інших народів. Народ -- це мовна єдність. Водночас народна єдність – це історичний рушій і засіб для інших зв’язків, зокрема єдності віри, освіченості тощо. Мова – це не лише зміст абстрактної думки, а й форма того, що визначається цією думкою. Без мови не може формуватися національна свідомість. Інакше кажучи, без мови нема нації. Втративши рідну й сприйнявши чужу мову, народ перетворюється в населення без духовної самостійності. Мова перетворює первісні домовні елементи думки і лише тому вона може розвиватися на власній основі.

З цього випливають роздуми Потебні про долю рідного народу.Ще на початку шістдесятих років дев’ятнадцятого століття він захоплювався питаннями національної історіософії, визначив низку питань, що вимагають відповіді, зокрема такі: «Що таке Люблінська унія? Ступінь її зв’язку з вимогами українського народу? Змагання, що їх висловив наш народ у козацьких війнах щодо Польщі, Москви, внутрішнього устрою? Чи є тепер потреба в злуці з великоруським народом? Якщо є, то які умови? Що говорить полякам Коліївщина?... Наші батьки й діди були тверді в своїй народності мимохіть; не будучи національно свідомими, вони могли не залишатися українцями, але ми можемо бути міцними тільки свідомістю своєї відрубності».

Треба зважити, що вчений і мисленик використовував тодішню наукову термінологію, тому зміст його категорій може не збігатися із сучасним його трактуванням. Критичне переосмислення досягнень тодішньої європейської думки допомогло Потебні сформулювати оригінальні погляди на проблеми мовознавства. Учений подає власне розуміння понять народу, нації, народності, національності, взаємозв’язку націоналізму й інтернаціоналізму, денаціоналізації з її згубними наслідками тощо. Він пише, що «слово «народ» перейшло від абстрактного і, може бути, одиничного значення (народжене, людина) до збірних понять чисельності людей, простолюддя і нації». Наголошуючи на особливостях понять народність і національність, Потебня зазначає, що поняття народність втілює різність народів і при певній спільності з ідеєю національності не збігається з нею.

На думку Потебні, ідея національності виникла в наш час всупереч успіхам цивілізації, бо національні потуги протистояли уніфікації. Проте їхня протидія була не лише прогресивна, а й реакційна, що підтверджує зіставлення слов’ян з німцями. Слов’янам властива гіпертрофована любов до всього свого, що призводить до згубних наслідки, які вчений називає «злочинами проти людства». Йдеться до протиставлення «німецькій освіченості», під якою розуміють західноєвропейську освіченість загалом, і потенційне прагнення зберегти варварство. Водночас учений оцінює як прогресивне прагнення німців до національної єдності.

Народність характеризує основний внутрішній зв’язок народу як спільноти. Використання народності у внутрішній і зовнішній політиці появилося пізніше, коли почали експлуатувати народну силу. Як пише Потебня, «так звана «нова національність» проявляється не формою, а певним змістом, значна доля якого є обман, набуток темної маси». Ідея національності передбачає своєрідний месіанізм як наслідок національної гордості, що веде до надмірної переоцінки свого народу або до пророцтва про його особливе призначення. Водночас ідея національності, як зазначає Потебня, «одна лише здатна пробудити любов до науки і мистецтва, так і громадські пориви».

Освіченість розмиває роз’єднаність народів. Продукти розумової діяльності одного народу без істотної шкоди для них можуть перекладатися іншими мовами, що сприяє зростанню всесвітнього значення такого народу для розвитку цивілізації. Потебня зазначає: «Запозичення чужорідного змісту, відокремленого від своєї форми, не може бути шкідливим для народності з тієї причини, з якої взаємне розуміння між окремими особами не тягне за собою розумової і моральної одноманітності».

Досліджуючи філософські проблеми мови, Потебня обґрунтовує особливості сприйняття рідної мови порівняно з мовами чужими. Чуже слово породжує інше уявлення, ніж слово з рідної мови. При вивченні чужої мови сприймаються насамперед звуки, а не зміст слів. Наш вчений не погоджується з гіпотезою, що, раніше чи пізніше, приміром, через кілька тисяч літ, народи «зіллються в одну вселюдську народність» з однією мовою. Прихильники однієї вселюдської мови вважають, що вона відповідає вищим інтересам людини так само, як створення штучних умов для вирощування в північних місцевостях тропічних плодів. На користь цього начебто свідчить посилення логічного елементу як вселюдського і послаблення елементу звукового, а розвиток перекладацької справи веде до «виникнення» якогось «спільного новоєвропейського синтаксису», що звужує специфіку різних мов».

Проти такої концепції Потебня має вагомі аргументи. Насамперед учений наголошує на особливостях людини як самодіяльної істоти. Щоб повторити дії когось іншого, треба бути тотожним йому і перебувати в тотожних умовах. Навіть виховання не спроможне знеособити людину, хоча воно надає їй більше енергії, знань, почуття справедливості. Усе, що стосується людини, властиве також народу як сукупності людей. Особистість не може існувати відчужено від народності.

Поширення культури одного народу серед іншого народу не може об’єднати їх, бо конкретні явища не піддаються холодним висотам абстракцій. Як приклад учений згадує «мандрівні повісті» з однаковими мотивами. Різні народи надають їм своєї специфіки залежно від певного часу. Не заперечило такого розвитку навіть християнство. Вчений пише, що «єдине в собі і незмінне християнство розлилось по цивілізованому світі», але «християнство як первісно певний збудник зумовило виникнення цілої низки християнств дуже різних між собою, якщо розглядати їх конкретно. Є не лише східне і західне, а й російське, польське, німецьке християнство і навіть німецькі християнства. Вся сила в тому, щоби не сприймати своїх абстракцій за сутності, що однак робиться, коли розглядають, приміром, християнство незалежно від середовища, в якому воно проявляється».

Наш учений стверджує, що філологи могли би придумати одну цілком штучну, найлегшу і найпростішу спільну мову лише при умові, «якби мови були тільки засобами позначення думки вже готової, яка виникла поза ними». Як відомо, спроби створити таку мову були: найвідоміший серед них проект мови есперанто. О.Потебня зазначає, що «мови тому тільки служать позначенням думки, що вони є засобами перетворення первісних, домовних елементів думки і тому можуть бути названі засобами творення думки». Існують вселюдські і племінні властивості мов. Вселюдські властивості позначають членороздільність і відтворення думки системою символів. Відсутність «граматичної і лексичної категорій, що обов’язкові для всіх мов», зумовлює їхні племінні властивості. Як пише вчений, «мова – це не тільки відома система способів пізнання… Мова є водночас шлях усвідомлення естетичних і моральних ідеалів, і в цьому відмінність мов не менш важлива, ніж у ставленні до пізнання». Заміна різних мов однією вселюдською мала б негативний вплив, спричинивши падіння рівня мислення.

Учений порівнює мову із зором. Найменші зміни в будові ока і функціонуванні зорових нервів неодмінно впливають на все світоспоглядання людини – так само найменші зміни в будові мови спричиняють інші комбінації мовлення. Висновок Потебні підтвердили негативні наслідки для нашої мови російської мовної інвазії.

У цьому контексті цікаве ставлення вченого до так званої двомовності, що нав’язувалася за компартійного режиму усім неросійським народам, бо москалі могли залишатися одномовними. Дослідник зазначає, що «людина, яка розмовляє двома мовами, переходячи від однієї мови до іншої, змінює водночас характер і напрям плину своєї думки». Потебня наголошує, що знання двох мов у ранньому дитинстві шкодить, бо ускладнює цілісність світосприймання, роздвоює системи зображення і спілкування, заважає науковій абстракції, тому діти мають навчатися в школі рідною мовою. Якщо мова школи відрізняється від мови родини, то замість їх гармонії виникає боротьба. Вчений не схвалює двомовності соціальних класів однієї нації чи й цілих народів.

У науковій спадщині Потебні велика увага приділена проблемі денаціоналізації, що спрямована проти своєрідності нації. У понятті нація він розрізняє її зовнішніпрояви і «містичне ядро». До зовнішніх проявів нації віднесені спільна мова, спільна територія, спільність історико-культурних переживань, бажань і мрій. «Містичне ядро нації» зберігається об’єктивно в підсвідомих глибинах етносу, а розвивається завдяки праці окремих особистостей. Для українців такою особистістю є насамперед Тарас Шевченко.

Своєрідність народу залежить від його внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Коли починають переважати міжнародні зв’язки над внутрішніми, народ починає занепадати, втрачати своєрідність, цебто спільнота денаціоналізується. Як наслідок перериваються народні традиції, насамперед мова, що починає трактуватися як другорядний чинник у житті національної спільноти. Саме до такого рівня зведена українська мова в Україні, хоч українська нація вважається титульною в державі. Проте Потебня наголошує, що денаціоналізувати повністю можна лише окремих представників, а не цілу спільноту.

Водночас Потебня зазначає, що «люди,як правило, добровільно не відмовляються від своєї мови, між іншим, з огляду на позасвідомий страх перед спустошенням свідомості». Водночас поглинена народність вносить до свого антипода первні розпаду, а її вплив залежить від чисельності, моральної сили і своєрідності такої народності, як і, навпаки, протилежної народності. Проте, як вже зазначалося, вчений не завжди використовує чіткі поняття. Приміром, слов’янські мови він називає «наріччями» в «загальнослов’янській мові» і водночас трактує «російську мову» («русский язык») як «сукупність російських («русских») наріч», пише про «європейські мови арійського племені» і про «арійські мови».

Денаціоналізації протидіє рівень освіченості, бо освічена людина набагато стійкіша в своїй народності, ніж простолюдин. Перед простолюдином вона має ту перевагу, що на останнього впливає лише частка народної традиції, а людина, обізнана з рідною літературою, розвивається в традиційному руслі народного життя. Цивілізація не лише не згладжує народних особливостей, а, навпаки, сприяє їхню зміцненню, полегшує підтримання зв’язків між різними частинами народності.

Ставлення Потебні до асиміляції однозначно негативне. Поглинання одного народу іншим не можна виправдати, бо в такому разі довелось би виправдати й людожерство. Переможці трактують переможених як етнічний матеріал – і не більше. Проте переможець не виграє: витративши свої сили на поглинення переможеного народу, він сам починає розпадатися. Для денаціоналізованого народу вже розумова й моральна підпорядкованість створює несприятливі умови для його існування, бо «загалом денаціоналізація скочується до лихого виховання, до моральної хвороби». Проявами такої хвороби Потебня вважає «неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу», «послаблення енергії думки», «мерзоту запустіння», «послаблення зв’язку памолоді з дорослими» і підміною його «слабкими зв’язками з чужими», «дезорганізацію, аморальність, спідлення».

Не втратили свого значення погляди Потебні на націоналізм і його зв’язки з інтернаціоналізмом. Вчений розрізняє два роди націоналістів: перші («А») стоять на засадах тих, котрі поглинають; другі («Б») – на боці поглинюваних. Кого він зачисляє до перших націоналістів, можна судити з такого прислів’я: «Може, ти, москалю, і добрий чоловік, та шинелія (respective теорія) твоя – злодій». Вони упевнені в своїй зверхності, видаючи себе за втілення Провидіння чи розуму історії, гідність узалежнюють успіхом, а націоналістів «Б» трактують як ретроградів, бо начебто вони, надаючи перевагу «традиційному жаргонові перед мовою освічених, панівних класів, добровільно звужують обрій своєї думки, позбавляють свої розумові продукти доступу на світовий ринок». Такі міркування можна сприйняти як захист української мови і протест проти русифікації.

Націоналісти «Б» порівнюють націоналістів «А» з бур’яном, який глушить траву і пшеницю, перекладає «з хворої голови на здорову». Вчений трактує націоналізм «Б» як послідовний націоналізм, бо він «не хоче влади, яка підтримується насильством, і тому не має інтересу у збереженні невігластва й злиденності, в недопуску людей до джерел знань». Фактично під націоналізмом «А» слід розуміти шовінізм й імперіалізм.

Взаємини націоналізму й інтернаціоналізму Потебня передає парадоксом: «Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм». На перший погляд, суперечність, але треба мати на увазі, що лише людина, яка шанує свою націю, не буде кривдити інших. Тільки послідовний націоналізм вважає природною національну розмаїтість людства.

Прагнення до самореалізації нації ґрунтується на національній ідеї. Національна ідея сприяє консолідації спільноти, пробудженню її волі й цілеспрямованості дій. З правом національних культур як правом народів на самостійне існування і розвиток учений пов’язує «спробу усунути однобічність ідей національності й обмежити потяги до онімечення, оросійщення і т. ін.» Проте «ідея національності» розглядається генетично, а також у комплексі взаємозв’язків.

Вчений досліджує особливості взаємозв’язків особистості, людських спільнот і людства в цілому. Він пише, що людська діяльність має «дві мети: зберегти себе (діяльність егоїстична) й інших (сім’ю, рід, плем’я, народ та ін. – діяльність, що випливає з любові до інших)». Важливе значення для націософії має такий висновок Потебні: «Ключ до розгадки явищ особистого, сімейного, родового, племінного, народного життя прихований глибше, ніж в абстракції, що називається особистістю. Звідси випливає, що протиставлення реальності народу ідеальності людства є досить поганим ліком від непомірних претензій національної ідеї, що видає себе за загальнолюдську». Нині такі претензії проявляються в російській національній ідеї, що завжди була й залишається імперською з відповідними висновками.

Як учений Потебня сформувався під впливом передової західноєвропейської науки й філософської думки, що дало змогу оригінально підійти до дослідження мови і нації, пов’язаних з ними проблем, створити філософське вчення про мову.

 

 

VI.

СУЧАСНИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ
Цей період розпочинається в останній чверті дев’ятнадцятого століття. Виокремлення його в історії української філософської думки зумовлене тим, що вона розпочинає розвиватися в руслі тодішньої західноєвропейської філософії і характеризується різноманітністю течій. Отож, намагання трактувати цей період як романтичний не має під собою жодних підстав, що засвідчує перелік наших мислеників.

На жаль, розвиток української філософської думки був перерваний у двадцятих роках минулого століття після московсько-більшовицької окупації наших земель. Вона могла вільно розвиватися лише в країнах поселення українців аж до проголошення незалежності України 1991 року.