Г) Еволюція позитивізму Володимира Лесевича

Не тільки за тоталітарного режиму, а й після проголошення незалежності України Володимира Лесевича (1837—1905 рр.) вважають російським філософом і публіцистом, хоч Д.Чижевський називав його українським мислеником, для чого є вагомі причини. Звісно, в умовах Російської імперії він був змушений друкувати свої праці російською мовою, адже українська мова перебувала під забороною. Проте В.Лесевич народився на Лубенщинів українській дворянській родині, навчався і помер у Києві. Після закінчення військової служби в 1864 році відкрив у рідному селі Денисівці першу в тодішній Україні школу з українською мовою навчання, яку змушений був закрити під тиском царських властей. 1875 року заснував у Петербурзі Літературний фонд імені Т.Шевченка й Українське видавниче товариство, але Емський указ завадив розгорнути їхню діяльність. Упродовж трьох років відбував заслання в Сибіру за причетність до народників, а потім – у Казані, Полтаві й Твері. Відтак співпрацював з російськими журналами «Русское багатство» і «Русская мысль». Водночас Лесевич примикав до українського руху, виступав за автономію України, надавав матеріальну допомогу Драгоманову і галицьким радикалам. Власну бібліотеку він заповів Науковому Товариству імені Т.Шевченка, що було неофіційною українською академією наук. Вже такі факти з життя Лесевича дають підстави, щоб вважати його українським культурним і політичним діячем.

Треба зазначити, що Лесевич був не теоретиком, а популяризатором, пропагандистом філософії. Його погляди еволюціонували від філософії О.Конта, Дж. С. Мілля, Г.Спенсера до «критичного реалізму» неокантіанців К.Герінга, А.Ріля, Е.Лааса, Ф.Паульсена, а від них до емпіріокритицизму Р.Авенаріуса. Погляди останнього він оцінював як «єдиний науковий погляд» у філософії, а всі інші філософські напрями відкидав. Його впливу на філософську думку не переоцінити. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме наш мисленик ознайомив інтелектуалів імперії, яка відзначалася низьким рівнем філософської культури, з позитивізмом О.Конта, Р.Авенаріуса та іншими представниками цього напряму.

Свої філософські ідеї Лесевич виклав у працях «Досвід критичного дослідження основних засад позитивної філософії», «Листи про наукову філософію», «Що таке наукова філософії» та інших. Остання його праця «Емпіріокритицизм як єдино науковий погляд» побачила світ після смерті автора.На противагу західноєвропейським позитивістам наш мисленик відзначався оригінальністю: по - перше, він ставиться критично до позитивістів як філософів, виявляє недоречності і навіть хиби в їхніх поглядах, не сприймає беззастережно ідей основоположника позитивізму О.Конта, а по - друге, не бере прикладу з тих позитивістів, які відкидали філософську спадщину минулого, не заперечує досягнень філософської думки попередніх періодів, зокрема й Середніх віків.

Як вважає Лесевич, позитивізм О.Конта виник на магістралі європейського раціоналізму. На той час традиційний філософський світогляд зазнав серйозної кризи. Як наслідок позитивізм відкинув абстрактну метафізику і почав спиратися на позитивне знання на основі спостереження й досвіду. Наш мисленик переконаний, що кожна з наук начебто має свою філософію. Це стосується не лише математики, фізики, хімії, біології, а й соціології та інших гуманітарних наук. У такому розумінні філософія охоплює сукупність позитивного знання конкретних наук. На думку Лесевича, цьому сприяло відкриття Контом фундаментального закону розумового розвитку людства чи людського духа і його проект класифікації наук.

Згідно з таким законом людство (людський дух) проходить три стадії (фази) розвитку: теологічну (фіктивну), метафізичну (абстрактну) і наукову (позитивну). На першій стадії воно керується почуттями, претендує на абсолютне знання, а в різних явищах бачить вплив духів, творить мітологію. Уже на другій стадії переважає інтелект і використовуються абстрактні поняття, а на зміну мітології приходить метафізика, хоч вона, як вважає Конт, «є, по суті справи, певного роду теологією». Лише після звільнення від мітології та метафізики настає наукова (позитивна) стадія як найвища й остаточна стадія розвитку. Вона «відмовляється від дослідження походження й призначення Всесвіту», лише стверджує факти, але не пояснює їх впливом духів чи творенням абстракцій. Дослідники зазначають подібність філософської системи Конта до гегелівської, позаяк обидва мисленики претендували на право останнього слова в філософії.

При класифікації наук О.Конт виходив з того, що науки поділяються на абстрактні і конкретні. Лише абстрактні науки відповідають вимогам позитивної стадії: вони вивчають процеси і на цій основі формулюють загальні закони. На їх підставі виникають конкретні, або описові, науки, які займаються речами як наслідками процесів. Філософ класифікує абстрактні науки залежно від рівня їхньої загальності. На перше місце він ставить математику, вважаючи її за найзагальнішу індуктивну науку, далі йде астрономія, або небесна механіка. Як менш загальні охарактеризовані фізика і хімія, бо вони досліджують лише земні тіла, а за ними -- біологія і соціологія як науки про живі тіла. Соціологія, яку мисленик називав соціальною фізикою, -- це абстрактна наука про людину.

Якщо перші п’ять абстрактних наук існували ще до Конта, то соціологію вчений заснував сам, бо цього вимагала логіка його системи. Таким чином, філософ обґрунтував доцільність перенести загальні закони, які утвердилися в науках про природу, на абстрактну науку про людей. Він теоретично аналізував суспільство як організм, складники якого взаємозалежні, а саме воно функціонує на певних соціальних законах. Водночас Конт розрізняв у соціології дві частини: суспільну статику як науку про порядок у суспільстві і суспільну динаміку, яка вивчає людський поступ. Уже пізніше він додав до названих наук ще одну – антропологію, яка займається позитивною мораллю.

Як послідовник засновника позитивізму Лесевич сприймає закон про три стадії (фази) і запропоновану класифікацію наук не тільки без жодних застережень, а й пропагує і захищає від нападів. Лише згодом він запримітив у них певні ганджі. По - перше, у законі трьох стадій (фаз) наш мисленик побачив штучну, шаблонну, догматичну схему, під яку Конт прагне підігнати дійсність. По - друге, він не погоджується з контівською класифікацією наук, в якій нема місця для таких наук, як психологія, логіка, етика. По - третє, запропоновану схему не можливо доповнити теорією пізнання, позаяк порушується її основа, а без цього про науковий метод не може бути мови. По - четверте, Конт підійшов поверхово до характеристики метафізики, але не зміг обґрунтувати засад філософії майбутнього. Наш мисленик наголошує, що «наука, яка відкинула метафізику і не знає ще ніякої іншої філософії, залишається без узагальнень і прирікає себе на накопичення матеріалу, значення якого вона ще не усвідомила достатньо».

Критика контівського позитивізму – це наслідок пошуків самого Лесевича, але дослідники звертають увагу, що тоді він почав ознайомлюватися з неокантіанством. Його вразило те, що позитивізм визнає лише поняття, які випливають із досвіду, а він бачить завдання філософії у формулюванні загальних понять про світ на основі уявлень, що вимагає перебудови позитивізму на засадах критичного реалізму.

Лесевич шукає виходу, який, на його переконання, має ґрунтуватися на злютованості позитивізму з неокантівським критицизмом. Спираючись на дослідження німецького позитивізму, він досліджує теорію пізнання, розробляє загальнонаукову методологію. Окрім того, наш мисленик зазначає доконечність ще науки про світ, або космології. Позитивну філософію він визначає як «світогляд, що розуміє світ, як зв’язану єдність, якою управляють властиві їй закони, що відкриті при допомозі наукового методу і згруповані відповідно до сфер окремих наук, сполучених ієрархічним зв’язком, що визначається градацією явищ дійсного світу».

Зрозумівши нерівноцінність і навіть хибність певних положень контівського позитивізму, Лесевич побачив у ньому містичні елементи, що дають підстави сприймати його як нову релігію. Водночас вони гальмують наукове мислення. На цій підставі мисленик протиставляв контистам якдогматикам позитивістів. Якщо перші визнають філософію Конта втіленням здорового глузду, то другі --ставлятьсядо неї критично. Наш мисленик зазначає фрагментарність і підсвідомий характер мислення на побутовому рівні, його позаконтрольність з боку уявлення, яке плутають із поняттям, а для пояснення причин невідомих явищ використовують асоціації з явищами відомими, надаючи їм словесного оформлення.

Наш мисленик зіставляє містико-мітологічне пояснення причинності й наукове поняття, що передбачає відповідність розуміння і знання, співвідношення дії і причини. Якщо дія проявляється безпосередньо в уявленні, то причина випливає з висновку, гіпотези розуміння явища як певної дії. Як переконує Лесевич, знання незалежне від розуміння, випереджає його. Під таким оглядом розуміння передбачає наявність певних відомостей.

Неокантіанський критицизм спонукає до висновку про відносність наукового знання, відносність і умовність істини як наслідку спостереження й досліду. Отож, нема підстав, щоб трактувати істину як абстрактну чи незалежну від людського розуму. Лесевич пояснює: «Істина для нас не є ні чимось абстрактним, ні чимось таким, що може існувати незалежно від людського розуму; істина, навпаки, є поняття відносне й умовне, результат спостереження і досвіду, здійснених за допомогою методу, виробленого спеціальними науками. Без людини, або точніше, без науки… істина неможлива». Шлях до знання передбачає упорядкування правильних уявлень як наслідків сприйняття. Сприймання об’єктів залежить від суб’єкта, його психічного, емоційного стану під час сприйняття, тому про його об’єктивність говорити марно через відсутність критерію. Звідси – висновок про конкретність мислення і залежність нашого досвіду від суб’єкта.

Обгрунтовуючи безпідставність спроб ототожнювати позитивізм і наукову філософію, наш мисленик аналізує основи мислення. Воно ґрунтується на відчуттях і не існує поза досвідом як основою будь-якої науки. Як і наука філософія також твориться досвідом – у цьому їхня спільність. Проте вироблені ними поняття не слід ставити на один рівень: конкретна наука оперує спеціальними поняттями, а філософія виводить з них загальні поняття. Окрім того, філософія має критично ставитися до конкретних наук, що реєструють факти, спираючись на теорію пізнання.

Як зазначає Лесевич, науково-критична філософія має визнати, що відкриття об’єктивних законів зводиться до творення понять, які насправді не існують, а лише узалежнюють уявлення особливостями мислення самого суб’єкта. Відносність уявлень про світ зумовлює відносність знання про нього. Релятивізм теорії пізнання Лесевича неодмінно вів його до емпіріокритицизму Р.Авенаріуса з поняттям «чистого досвіду». При такому підході філософія позбавлена особливого предмету і власної методології, а розвивається на засадах позитивного знання, як знання загального, що усвідомлює взаємозв’язок на основі загальних елементів конкретного знання. Дослідник наголошує, що «переставши бути окремою наукою, філософія остаточно злилась з наукою», бо «наука сама собі філософія».

Заперечення Лесевичем права філософії на визнання її як окремої науки зумовило негативне ставлення до його позитивізму з боку прихильників персоналізму й кантіанства. Вони виступали за самостійність філософії як науки на нових теоретико-методологічних засадах. У таких умовах наш мисленик передбачив розвиток проблем, які лягли в основу неопозитивізму, що претендує на «філософію науки».