В) Волюнтаристський антеїзм В’ячеслава Липинського

Історіософ В’ячеслав Липинський (1882 -1931 рр.) посідає особливе місце як український мисленик. У час панування соціалістичних і демократичних вчень він виступив з оригінальною концепцією національно-державного відродження, виклавши її у фундаментальному філософсько- політичному трактаті «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму», написаному в 1919-1926 рр. Його погляди ґрунтувалися на оригінально переосмислених ідеях західних мислеників Ж.Сореля, В.Паретто, Г. Лебона та інших.

Найвищим покликанням людини та її діяльності Липинський вважає подолання гріховної й недосконалої людської природи й осягнення вічної Божої істини. Основна філософсько-політична ідея мисленика сформульована в таких словах: «Без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя». Свої «нездійснимі мрії» Липинський протиставляє як панам, так і більшості інтелігенції: перші боялися «варвара українського» і шукали підтримки московської чи варшавської метрополії, а другі – надавали перевагу «лиш землі і волі» для українського народу, відкинувши боротьбу за державну самостійність.

Дух своєї книги Липинський передає словами «д е р ж а в н и ц т в о і

п а т р і о т и з м». Лише на потребі власної Держави і любові до спільної Батьківщини можна об’єднати всіх мешканців України під спільними політичними і патріотичними гаслами, всі класи і всі «нації» України. Мисленик ототожнює поняття Нації й поняття Держави, зазначає: «Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не «пролетаріат», і не мова, віра, плем’я». Липинський називає соціалістів і націоналістів «д е р в і ш а м и, а н е д е р ж а в н и к а м и», звинувачує їх у поганському матеріалістичному сектантстві і перетворенні політики в релігію чи навпаки. Мисленик приписує соціалістам обмеження нації лише пролетаріатом і партією. Ще більше закидів українським націоналістам, які називають українцями лише тих, хто розмовляє лише українською мовою і ненавидить «не-українців», а ще можуть доповнити певним віровизнанням (для одних – тільки православного, для інших – лише уніатського).

Українські державники, до яких зачисляє себе Липинський, не роблять з політики релігії ані з релігії політики, бо «політика – це меч і сила продуктивна, матеріальна», а об’єднати усіх українців може лише «д у х

х р и с т и я н с ь к и й», який спільний для православного, уніятського і латинського віровизнання. Мисленик наголошує, що «в українськім

д е р ж а в н и ц ь к і м т а б о р і мусять об’єднатися кращі й активніші частини в с і х м і с ц е в и х к л а с і в і в с і х м і с ц е в и х «н а ц і й»:поміщик, промисловець, робітник, селянин, місцевий Руський, Поляк, Українець». Такий підхід Липинський протиставляє своїм противникам. На противагу українським державникам, які бачать шлях «до української нації через Українську державу -- через об’єднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла», соціалісти прокладають такий шлях «через соціалізм і соціальну зненависть», а націоналісти пропонують йти «до української держави через український націоналізм і (репрезентовану групкою інтелігентів) націоналістичну зненависить».

Якщо релігія цементує в боротьбі за владу місцевих українських людей духовно, то в ролі політичного цементу може бути лише п а т р і о т и з м, цебто «любов до спільної Батьківщини», яка об’єднує всі місцеві «нації». Липинський переконує, що «тільки в Українській Державі -- тільки в процесі співжиття мешканців України на о д м е ж о в а н і й д е р ж а в н о

території -- може витворитись з них Українська Нація». Такий приклад вже є: американська нація, що виникла під гаслом політичним (творення власної американської держави), а не націоналістичним і не соціалістичним.

На противагу українським державникам, які прагнуть об’єднання «п о

л і н і ї в е р т и к а л ь н і й: з в е р х у в н и з», соціалісти й націоналісти виступають за «п о д і л г о р и з о н т а л ь н и й», наслідком чого буде знищення низами верхів під гаслом соціальним чи племінно-національним, а це призведе українців як спільноти до загибелі. Держави і нації творить не пасивна більшість, а завжди активна меншість. Щоб побудувати Українську державу, провідна українська верства має об’єднатися навколо «законного і дідичного Українського Гетьмана», право якого спирається не на диктатуру чи вибори «з волі народу», а «випливає з його Родової і нашої державної історичної традиції».

Поширення українського націоналізму серед тих, які ще не мають поняття про націю, Липинський називає шкідливішим, ніж діяльність соціалістів. На його думку, останні підготували реальне існування рабської, безвласнодержавної соціалістичної «радянської України», а націоналісти можуть лише поглиблювати руїну на рідних землях. Він проти роздмухування «національного еросу»: вважає, що його треба стримувати національною ідеєю та організацією, спрямовувати діяльність на державотворення. Липинський пише: «Українство споконвіку і до нинішнього дня має в собі людей творчих, чесних та ідейних. Які відходять від метропольних -- державних і національних форм, щоб кращі і вищі форми українські створити. І побіч має воно завжди масу найгіршої мерзоти, яка втікає від усталених вже і зорганізованих на Україні форм московського та польського життя, щоб в українськім хаосі робити свою руїнницьку, а так легку в цім хаосі, кар’єру».

Проте Липинський наголошує на особливостях української спільноти, яка «найглибшими основами своєї духовної культури» пов’язана із Заходом, але зберегла «спільність віросповідну» з Росією, послабивши її на політичному грунті. Характеризуючи українство як «рух верхів», цебто активних елементів, мисленик зазначає, що воно є «рухом аристократичним: хотінням провідної верстви, а не народних мас». Щоб воно утвердилося, доконечна опора на організацію і «залізну єдність» українотворчих верхів, а не на народні маси, як намагаються чинити доморощені демократи й охлократи. Українська Держава має політично від- сепаруватися не лише від Москви, а й від Варшави.

На думку Липинського, українська нація збереглася завдяки хліборобам, які об’єднані в родину, стан і клас. Лише «земельний клас хліборобський» спроможний бути опорою, фундаментом і охороною Української Держави. Цей клас має допустити до влади всі інші українські класи і спиратися на допомогу інтелігенції, військовиків, промисловців, робітників, купців і фінансистів. Такий метод організації державної влади мисленик називає класократією, з чого логічно випливає гетьманство як державна форма «з устроєм класократичної Української Трудової Монархії».

Сильну хліборобську провідну верству мають витворити обидва стани хліборобського класу, як шляхтичі і дворяни, так і селяни, а «скластися така нова провідна верства може тільки зі сполучення останків зросійщеного хліборобського дворянства, останків спольщеної хліборобської шляхти, і цих найбільше активних і найбільш войовничих елементів, які в процесі революції виділила з себе селянська маса». Липинський переконує, що українського селянства не врятує ні демократична республіка, ні власна мужицька диктатура: перша: -- призведе до анархії, а для другої – селяни не мають відповідної культури і досвіду, внаслідок чого верх візьмуть старі досвідчені московські провідні верстви і встановлять жорстоке правління. Українське селянство має виступити в єдності із хліборобськими шляхтичами й дворянами, предки яких в попередні часи відповідно спольщилися й зросійщилися.

Липинський зазначає, що правити Україною має класова аристократія, цебтонайсильніші, найздатніші і найавторитетніші представники різних класів. Доморощені комуністи неспроможні виконати такі обов’язки, бо вони представляють кочову орду і не можуть визнаватися робітничою аристократією. Інтелігенція не може претендувати на верховну політичну владу, бо її обов’язок: «дати своїй нації одну об’єднуючу політичну ідеологію, а не жити з паразитичного розбивання нації на множество взаємно себе пожираючих партій та ідеологій». Визнаючи рівність духовенства «усіх трьох українських обрядів» (православного, уніятського і латинського), Липинський наголошує, що воно не має права робити з релігії політики, працювати на користь поневолювачів. Автор «Листів» обґрунтовує своє розуміння державотворчої ролі військовиків, промисловців, купців і фінансистів, робітників, а також українського жіноцтва.

Про існування української нації, зазначає Липинський, можна говорити лише тоді, коли існує спільна ідея національної незалежності і спільна боротьба за неї. Поразку українських національно-визвольних змагань мисленик пояснює тим, що її очололи люди, які не вірили в перемогу. Він зазначає: «Коли відродження націй відбувається без національного ідеалізму, без любові до цілої нації в усіх її класах і групах, без того ідейного національного патосу, того романтичного захоплення образом нової волі й незалежності нації, що йшло в парі з відродженням усіх європейських народів, то внаслідок того з самого поняття нації викидається весь його живий творчий зміст».

Вважаючи, що української нації не може бути без власної держави, Липинський пов’язує її будівництво з класом хліборобів. Саме цим трудівникам найбільше потрібні спокій, лад і порядок, а їх може забезпечити Господар – Монарх, який стоїть над класами, партіями, територією і нацією, несе відповідність за їхнє майбутнє. Інакше кажучи, йдеться про Трудову Монархію. На закид, що такої держави на світі ще немає, Липинський відповідає запитанням: «Невже сорокамільйонна нація може живитись тільки відпадками європейської цивілізації, ще до того на демократичне копито їх переробивши?». Для Трудової Монархії Україна має відповідну соціальну базу: міцне консервативне хліборобське суспільство, півселянське робітництво, слабку республіканську фінансову буржуазію й нечисленну республіканську інтелігенцію. Без влади Монарха неможлива свобода Народу, єдність Нації, бо цього не дасть демократична, всенаціональна і класова ідея.

Тяжкохвора Україна -- це мати, має, як стверджує Липинський, трьох синів: «хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціалістичного демократа й республіканця, і пролетаря-більшовика та інтернаціоналіста». Проте вони не мають спільної національної ідеї. Лише майбутнє покаже, чия національна ідея найглибша і найсильніша.

Як вважає Липинський, провідна група, яка спроможна об’єднати й організувати етнічну масу в націю, має відзначатися двома важливими прикметами – силою й авторитетом. Доморощена інтелігенція їх не має. Опорою для об’єднання не можуть бути також буржуазія й пролетаріат через свою слабкість і нечисельність. Об’єднати людність на українській землі спроможний лише український хліборобський клас, щомає силу й авторитет.Довести раціоналістично існування нації, якої нема, неможливо, бо вона має містичнуоснову. Почуття національної індивідуальності українців збереглося на рівні «стихійної свідомості» етнографічного колективу. Щоб стати модерною європейською нацією витримати конкуренцію з іншими націями, треба стихійну волю до такої мети перетворити а свідому ідею, поставивши її у відповідні зовнішні умови. Всі нинішні європейські нації перейшли через «фазу персоніфікації вродженого їм ірраціонального почуття нації в образі так само ірраціонального по своєму походженню монархічного державного ладу». Українці не можуть бути винятком. Липинський пише: «Ми досі не розвинулись у націю через те, що під час Руїни знищили свою козацьку монархію». Як трудова національна монархія гетьманство персоніфікує одновладдя ідеї Нації над цілим народом і всіма класами. Така нова монархія поєднується з новою аристократією, яку витворить кожний український клас з використанням власної традиції і через селекцію, а не штучним консервуванням здегенерової і безсилої аристократії.

Нація не твориться автоматично. Її творить активна група людей серед етнографічної маси, що продукує найбільше політичних вартостей для її об’єднання, організації та розбудови. Таку групу Липинський називає національну аристократією, до якої належать організатори, правителі і керманичі нації. Якщовонистоятьначолінації, тоцеозначає, щовонавизнаєїхпровід.

Виникнення національної аристократії Липинський пояснює такими двома фактами: «Перший факт – в кожній нації єсть елементи політично пасивні і елементи політично активні, або кажучи іншими словами: єсть люди вдачі войовничої, лицарської і люди вдачі пацифістичної, обивательської. Другий факт – безстихійної волі до влади, до сили, до риску, до самопожертви, до панування – не може повстати серед нації національна аристократія». Обиватель лише тоді простягає руку до політичного панування, коли без ризику для життя може зробити політичну кар’єру.

Мисленик зазначає, що національна аристократія, нація і держава взаємопов’язані між собою: без власної держави нема національної аристократії, без національної аристократії нема нації. Жодні паліативи на кшталт «автономії» тут не зарадять, бо нація не повстане, залишившись племенем із власною мовою. Без реальної матеріальної сили найзавзятіші «самостійники», особливо з тих, хто володіє «тільки пером», не перетворять племені в націю і не створить національної держави. Не здатні для цього й повстанські отамани. Якщо нація досягла високого рівня аграрного і хліборобського розвитку, то нею не можуть керувати не лише войовничі отамани, а й представники інтелігентських професій (філологи, поети, оратори, белетристи, професори, учителі, адвокати, бухгалтери, фейлетоністи, коректори і т.ін.), які не володіють виробничими і військовими засобами.

Водночас Липинський розрізняє дві групи інтелігенції. До першої групи належать техніки, яві служать у хліборобстві чи промисловості або в класових політичних і економічних організаціях і використовують свої знання для громади (нації, держави, класу). Другу групу представляють священики, письменники, учителі, судді, адвокати лікарі, державні урядники та інші. Вони використовують громаду для себе. Звісно, такий поділ не обґрунтований, бо праця другої групи інтелігенції також служить громаді.

Мисленик вживає як синоніми поняття національна аристократія й активнаменшість. Залежно від матеріального стану і культури нації вона править, використовуючи один з трьох методів організації: охлократію, демократію, класократію. При охлократії влада належить озброєним й організаційно монолітним вихідцям з кочовиків або з місцевих здекласованих елементів над економічно й політично нездиференційованою юрбою. Демократію встановлює аристократія такої нації, в якій замість органічних класів витворився «хаотичний конгломерат демократично «рівних» індивідів-одиниць», між якими панує відчуженість і ненависть. Демократи сподіваються на «автоматичну творчістьпасивних мас».Про класократію мова може йти тоді, коли нація ділиться на органічні класи, які володіють засобами виробництва, з’єднані внутрішньо однаковим способом матеріальної праці й однаковою психікою. Кожному з організаційних методів відповідає тип взаємин за «взаємовідношенням між расою активною і расою пасивною: при класократії він органічний, при демократії – хаотичний, при охлократії -- механічний». Типовим прикладом панування класократії мисленик вважає Англію. У Франції панує демократія, до якої вона перейшла від класократії через охлократії. На противагу їм у Росії постійно існувала охлократія, бо в Московії зрусифікована татарська охлократія заклала основи Росії, яка від давньої Русі успадкувала лише мову і православну віру. На противагу їй Україна за своїм духом класократична.

Липинський застерігає, що нації не вічні, бо вони виникають і вмирають. Буття чи небуття нації визначається стихійним хотінням окремого державно-національного життя. У боротьбі за спільну батьківщину народжується спільне ім’я нової нації, що відрізняє за місцем проживання на певній території, землі своїх від чужинців. Так само виникає нова національна мова. У процесі оборони утверджується «спільний національний дух», який передається наступним поколінням. З культу полеглих походить «нова спільна місцева традиціянаціональна, якою цілі століття житиме і черпатиме з неї свою силу духову нація». Відтак націоналізується інтернаціональна релігія. При класократії натуральний добір найоптимальніший. Проте нації вмирають, якщо національна аристократія починає збагачуватися за рахунок завойованих чужих земель і рокладається.

Реалізація спільного українського підсвідомого національно-державницького хотіння передбачає відповідь на два запитання. По - перше, треба з’ясувати, чи витворилося достатньо активних українців, спроможних здобути політичну владу і забезпечити існування окремої держави та самої нації. По - друге, доконечно вияснити, якою мірою політична діяльність людей залежить від їхньої свобідної волі чи від фатальних соціальних законів.

На перше питання мисленик відповідає позитивно. При відповіді на друге питання, він зазначає, що українці найбільше страждали від браку волюнтаризму і гангрени соціального фаталізму, а також наголошує на безвольності української провідної верстви. Нема сумніву, що кожна людина діє в певному часі і певному просторі. Статику громадського життя становить певна мова, територія, державно-політична система, рівень розвитку духової й матеріальної культури, певні прикмети, зокрема стихійні імпульсивні хотіння. Разом з динамікою така статика творить політичну культуру, яка залежить набутого досвіду, волюнтаризму й інтелігентності провідної верстви. Без пам’яті, волі й інтелігентності провідної верстви не може бути мови про політичну культуру народу. Головними ознаками слабкої національної пам’яті українців Липинський називає такі: «малий розвиток рідної історії» як в історіграфічному, так і в історіософічному аспектах; брак історичних легенд; брак пошани до справ, могил та імен предків; схильність провідної верстви до денаціоналізації; сприйняття доктрин, які чужі для нашої нації; слабкий консерватизм і його наслідки, послаблення національної пам’яті і традицій. Безумовно, не слід переносити політичної культури однієї нації на іншу. Навіть англійський парламентаризм може дати в інших умовах протилежні наслідки.

Липинський розрізняє три уявлення про націю. Опортуністичний підхід,або примітивно-емпіричний реалізм,уявляє націю як плин ріки і пристосовує до неї свою діяльність, хоч і не має чіткої провідної ідеї. Раціоналістичний підхід, або діалектичний ідеалізм, прагне підпорядкувати розвиток нації своїм ідеям. Ідеалістичний реалізм, або прагматизм, бачить

Націю як єдність духовних і матеріальних, активних і пасивних сил. Лише останній підхід, вважає Липинський, як єдність реальної матерії й духу забезпечує розвиток нації. Мисленик пише: «Нація – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, -- нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння й ідея єсть, але воно не реалізується в матеріальних формах держави».

Липинський розрізняє два поняття: «недержавну націю» і «поневолену націю». Причини недержавності внутрішні, а поневоленості – зовнішні.

Причини недержавності українців мисленик поділяє на статичні і динамічні. Статичні причини, або умови існування, зумовлені географічним становищем, родючою землею і сприятливим підсонням, неусталеністю раси, перевагою емоційності над волею й інтелігентністю. Вони можуть бути нейтралізовані впливом динамічних причин, серед яких Липинський називає, зокрема, «добруорганізацію нашої відпорної сили збройної, мілітарної, державної», інтенсифікацію праці, «організоване і стале виховання наших людей від ранньої молодості».

Головну рушійну роль у житті людських громад відіграють, на думку Липинського, дві сили: продукція (виробництво) та ідеологія. На політичну акцію спроможні три типи людей: войовник - продуцент, войовник - непродуцент, а також невойовник - продуцент і непродуцент. Мисленик пише: «Влада здобувається людьми для здійснення своїх хотінь на окресленій території, серед живучого на цій території окресленого громадянства, при помочі такого чи іншого методу, од якого залежить та чи інша форма держави і закону і та чи інша форма існування нації».

Свої сподівання Липинський пов’язує з відродженням і зміцненням українського консерватизму. Водночас мисленик зазначає, що побудувати державу українці як «недержавна нація» можуть вибрати один з трьох політичних методів (демократію, охлократію, класократію). Для цього доконечні: «стихійне, вродженехотіння – ясна ідея, усвідомлюючи хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї – віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами – і любов до людей та до землі, серед яких має здійснюватися дана ідея. Особливі надії мисленик покладає на територіальний патріотизм, який протистоїть демократичному націоналізмові і сучасному соціалізмові, як екстериторіальним ідеологіям, що розкладають провідну верству нації.

Концепція Липинського відзначається оригінальністю і вимагає критичного переосмислення. Саме так її оцінював ідеолог української революційної демократії в діаспорі Іван Багряний.