В) Неотомізм Йосифа Сліпого

Як мисленик Йосиф Сліпий (Сліпий - Коберницький - Дичковський) (1892—1984 рр.) намагався пристосувати схоластику Томи Аквінського до вимог східного богослов’я. Його життя – життя страдника нескореного народу, взірець служінні Богові. Великиймученик, який витримав 18 років більшовицько-енкаведистської неволі, пам’ятав слова Святого Письма: «Не бійся нічого, що маєш витерпіти… Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя»(Апокаліпсис ІІ, 10). У працях видатного духовного діяча знаходимо відповіді на питання нашого духовного відродження. Дар передбачення проявився в тому, що в часи злету СССР як «імперії зла і брехні», мисленик передбачив крах атеїстичної супердержави. Водночас Йосиф Сліпий застерігав, що після крахуімперіїі визволенняУкраїни наша людність зможе скоріше відродити економіку, ніж відродитись духовно в посткомуністичній державі.

Після звільнення з більшовицько-енкаведистської неволі Йосиф Сліпий, відірваний від рідної землі, не переставав працювати для рідного народу. Він не тільки відновлює українську богословську науку, а й засновує в Римі Український католицький університет імені святого Климента папи. Навчальна й наукова діяльність у виші ґрунтується на засадах християнства. Вивчаючи національну ментальність, мисленик «узасаднює її найкращими здобутками християнської філософії, а зокрема її томістичним напрямком, із його поміркованим реалізмом, обґрунтованою людською природною етикою і точним визначенням людського персоналізму» (А.Михальський). Він звертається до чистих джерел християнства на рідних землях.

Вагому роль у науковій спадщині Йосифа Сліпого відіграють твори на філософську тематику. Його праця про візантійську культуру вражає глибиною проникнення в досліджувану проблему. Не втратила актуальності праця про взаємозв’язок віри й знання в духовній спадщині людини як проблеми, що цілим поколінням подавалася викривлено, тенденційно. Окрім того, мисленик виступає як дослідник історії філософії.

Досліджуючи протистояння між вірою й невірством, Йосиф Сліпий зазначає, що вона підпорядкувала всі проблеми духовного життя. Людство поділилося на два ворожі, непримиримі табори. Такий поділ зачепив не лише вчених і філософів, а й душі окремих людей. Дослідник доносить до них в першу чергу тих, хто хоче посвятити своє життя науці, бо «в не одного, доброї волі віруючого християнина повстає сумнів, чи супроти такого розрізу може він бути віруючим, чи може посвятитися науці, чи не попаде він у затяжний душевний конфлікт через те, що не може християнська релігія заборонити йому назвати правдою те, до чого дійшла наука». Слід зауважити, що поняття правда тут вживається на позначення істини.

Атеїзм докладає зусиль, щоб доказати, що розвиток науки постійно звужує сферу впливу релігії. Проте протиставлення науки релігії може згубно відбитись на самій науці. На думку Йосифа Сліпого, релігійне мислення виступає зворотною стороною позитивістського підходу до науки, а не її запереченням, тому віру й науку слід трактувати як два крила людського духу, які упродовж віків вели людину, удосконалюючи її знання, мораль, життєві вимоги. Він пише: «Вірити – значить у загальнолюдськім розумінні прийняти за правду те,що спирається на чужім свідоцтві». З такою вірою доводиться зустрічатись щокроку, і вона спирається на знання інших людей. Без неї не може обійтися не тільки наука, вона стосується не лише існування Бога. Така людська віра є «головним джерелом людського знання, ба навіть кожна наука спирається на вірі, бо одні люди приймають висліди других за правдиві, не перевіряючи їх». Положення науки також стверджуються «розумовими й історичними свідоцтвами».

Такий розгляд дає змогу дійти висновку, що «віра не є безкритичним і бездушним припущенням, але глибоким переконанням розуму про правду того, що є предложене до вірування і то на основі непомильного свідоцтва Бога. Воля спонукає розум, щоби признав це за правду». Мисленик звертає увагу на різні «вступні переконання» людей: авторитет батьків – для дитини; розумові акції – для зрілих людей; наукові обґрунтування – для освічених. Але акт віри є однаковий як для неосвічених, так і для освічених, характеризуючись такими прикметами: неевідентність (таємничість), свобідність акту, визнання об’явлення як предмету віри, певність, єдність розуму і волі.

Неевідентність полягає в тому. що Бог об’явив лише предмет віри, а не її внутрішню правду. Знання – це неадекватне віддзеркалення у свідомості людини дійсності в різних формах(уявлень, понять, суджень, теорій тощо), які перевіряються на досвіді. Якщо об’явлені правди можна пізнати природним розумом, то вони перестають бути актом віри.

Істотною відмінністю між актом віри й актом волі розуму є свобідність першого. Акт віри – це акт доброї волі людини. Розум не може бути вільний. Пізнавши предмет, він видає своєрідний вирок. Віра є основою і переконанням того, на що людина сподівається. Вона має предметом об’явлення як цілісне, а не у вибірковості. Така цілісність ґрунтується на непомильності Божого авторитету. Певність як прикмета акту віри також визначається Божим авторитетом. Для певності акту віри потрібна воля. Акт віри з’єднує розум і волю: щоб «збудити акт віри, є конечна добра воля, значить, щоб вона не впливала на розум упередженнями, але склонювала до признання об’явлення».

Йосиф Сліпий застерігає, що компетенція Церкви не стосується природних правд, які належать до компетенції науки. Як філософ, він аналізує епістемологічні питання, зазначаючи: «Наше пізнання зачинається від вражень. Я приймаю їх при помочі змислів, але й провірюю їх особливою снагою – розумом». У своєму пізнанні людина відтворює дійсність, що існує поза нею, далі упорядковує свої знання. Так виникає наука.

Особливість науки в тому, що вона виходить від досвіду й одиничного, конкретного випадку і творить загальні поняття. Творення понять і здатність абстрагуватися належить до властивостей природи і є «сутньою природною властивістю розуму». Таке творення можливе тому, що «як всі речі є відбиткою Божих ідей, так і розум є відблиском Божого ума».

Наукове знання обіймає все, що може пізнати розум. Водночас наука не зводиться лише до «певного і правдивого знання», але охоплює також гіпотези, правдоподібні припущення і допоміжні засоби, які ведуть до пізнання і встановлення істини. Наука підпорядкована природній правді і водночас Богові як творцеві. Вчений не може ігнорувати існування Бога, який дає об’явлення. Отож, на питання про те, чи можна поєднати серйозні наукові дослідження з вірою в Божі тайни, слід дати позитивну відповідь.

Розвиток суспільства спростував твердження Ф.Енгельса, який сто сімдесят років тому писав про релігію як про «вияв історичних ступенів розвитку окремих народів або народних мас» і прирікав зникнення будь-якої релігії при комунізмі. Після розпаду СССР колишній компартійний ідеолог А.Яковлєв зазначав: «Людина, зрікшись одного Бога, неодмінно створює собі кумира на землі, ставить нового ідола… Вона потребує істини сущої та істини вартної». Без релігії не може існувати не тільки культура, а й наука.

Наука й віра йдуть ніби в різних напрямах, але насправді вони є двома родами пізнання. Між ними не може бути суперечностей, бо «в науці є чинний розум, в вірі діє також розум, але просвічений надприродним об’явленням», «предметом науки є природні правди, а віри – об’явлені тайни». Розум перед вірою безсилий, а її домагання підпорядкувати розум Богові цілком зрозумілі.

Свої погляди на зв’язок віри й науки Йосиф Сліпий обґрунтовує дуже детально. По - перше, протиставлення віри й розуму неможливе з огляду на Бога як їх спільне джерело. До пізнання правди людина може дійти своїм розумом, але він не всесильний, його сили обмежені, тому він не може дійти до пізнання надприродних сил. По - друге, збагнути правду можна різними шляхами і за допомогою різних способів, але «онтологічна правда є одна, також і логічна правда». По - третє, правдивість висновку про несуперечність віри й науки підтверджує життєвий досвід самих вчених, більшість з яких вважає себе релігійними людьми. Відомий англійський фізик Кельвін (Вільям Томсон) зазначав: «Наука твердить позитивно, що є творча сила, яка всім проводить, осібний вплив від фізичних, динамічних і хімічних сил… Наука змусить вірити в Бога, який є основою всякої релігії. Ви побачите, наука не є противником, але помічником релігії». Треба наголосити, що така думка сформульована на початку ХХ століття, коли наука, особливо фізика, досягла небачених раніше успіхів. По - четверте, науковому пізнанню й акту віри властива подібність. Йосиф Сліпий пише: «Віра супонує пізнання Бога і факт об’явлення. Отже, і до акту віри належить акт філософічно-історичного пізнання. Дальше сам акт віри має аналогію в науці, яка приймає правду на основі чужого свідоцтва». До речі, в науці на віру приймається більша частина знання, зокрема чужі спостереження, результати досліджень, висновки.

Суперечності між вірою й наукою позірні. Як зазначає мисленик, вони мають дві причини: «або природне пізнання не є певне і правдиве, або друге з обсягу надприродного не є об’явлене, але є особистою гадкою одиниць». Свою думку він підкріплює прикладами зі Святого Письма, зазначає: «Старозавітні й новозавітні книги є натхненні Святим Духом у всіх своїх частинах, навіть в тих, в яких говориться про світські речі, то значить, що вони не можуть містити блудів. Та водночас не є вони науковими розвідками, але релігійно-моральними поученнями, які послуговуються популярними висловами свого часу, так як ми нині науковими».

Йосиф Сліпий порушує питання про взаємини віри і природничих наук. Відомо, що фізичні закони не відкидають чудес. Як зазначає мисленик, «аргументи існування Бога спираються на засадах причиновості та об’єктивності людського пізнання і на природі людини, а цього наука не змінить, хіба змінить природу чоловіка і Всесвіт». До речі, постулат матеріалістів про вічність матерії також ґрунтується на вірі. Еволюціоністська концепція Ч.Дарвіна суперечить вченню про спадковість Г.Менделя. Розвиток науки дав змогу зрозуміти положення Святого Письма про кінець світу.

Наукові відкриття підтвердили історичність Ісуса Христа. Йосиф Сліпий згадує книгу відомого генерала і літератора Л.Воллеса «Бен Гур», в якій колишній противник християнства змушений був визнати божественність Ісуса. Зрештою, наш мисленик зазначає: «Навіть ті, які відкинули християнство і борються проти нього, в глибині душі все ще наслідують християнські ідеали, бо до цього часу ні їхня мудрість, ні прагнення їхніх сердець не могли витворити вищого ідеалу людини і чеснотної достойності від ідеалу, даного Христом».

Жертвенність перших християн започаткувала основи нової моралі. Без Христа не було б нинішньої цивілізації, інакше склались би відносини між людьми і народами. На християнських ідеалах ґрунтується нинішнє міжнародне право.

Через науку людина «змагає до пізнання правди і приймає її зовні». Віра може подавати правду, до якої розум не доходить природними силами. Проте залежність науки від віри не означає її приниження. Вона аж ніяк не перешкоджає проведенню неупереджених наукових дослідів. Такі досліди не заперечуються й у справах віри. Йосиф Сліпий пише: «Розум і в справах віри не зрікається досвіду, бо мусить пізнати, що Бог існує і Сам цю правду об’явив».

Окремо зупиняється наш мисленик на ролі філософії. Він пише: «Філософія помагає доказувати вірі розумові основи об’явлених правд, пізнати їх зміст і робити дальші висновки. Інакше без розумового пізнання стане віра почуванням і сентиментом». Звичайно, тут йдеться не про кожну філософію, а тільки про християнську, яка узгоджується з об’явленням і з’єднується з мудрістю несотвореною.

Визнавши безпідставність тверджень про суперечності віри й науки, Йосиф Сліпий з’ясовує питання про свободу науки, зазначає, що «свобода науки не рівнозначна розперезаності, цілковитій і безоглядній незалежності від усяких законів». Свобода науки допускається лише в певних межах, бо «муж науки стає невільником правди і на таке обмеження свободи кожний мусить погодитися». Науковець не буде ігнорувати правил логіки. Основних засад, методологічних вимог, попереднього досвіду. Історик чи суспільствознавець має дотримуватися послідовності подій, об’єктивної оцінки діячів історії.

Свобода науки полягає в тому, що «вона виходить зі своїх принципів і послуговується своїми методами», спирається на очевидні аксіоми і спостережені факти. Отож, під свободою науки слід розуміти усунення «неоправданих зовнішніх обмежень, що перешкоджають шукати правди», а також зовнішніх чинників, що «забороняють досліджувати питання, вживати старих і вишукувати нові методи, які провадять до пізнання правди, не дозволяють признати правдивих вислідів або не дозволяють користуватися дослідами других». До таких чинників віднесено державу, партії, протекції, «служальства», а також Церкву, бо «перед правдою мусять уступити на бік всякі опортуністичні й егоїстичні огляди».

Проте в певних випадках обмеження зовнішніми чинниками оправдане. Йдеться про використання попереднього досвіду. Окрім того, «вчений є зв’язаний культурною поведінкою й пошануванням прав ближнього». Логічно виникає питання: чи може наука досліджувати правди, які вона знає з об’явлення? Тут є дві відповіді. Перша – зводиться до того, що деякі філософські вчення взагалі ігнорують існування Бога, протиставляють науку вірі. Друга – визнає Бога, а тому має чітко «своїми засобами доходити до доказу цієї правди». Йосиф Сліпий зазначає особливості філософського підтвердження існування Бога: «Філософія має своїми засобами доходити до доказу цієї правди. Воно зовсім не противиться науці, коли вона ще новими доказами потверджує вже доказану тезу. І тому може доказувати логічно правду, знану з віри, абстрагуючи від цього, що вона є об’явлена. Коли дослідник дійшов до іншого висновку, то знак, що десь зробив похибку і мусить провести перевірку».

Об’явлення неоднаково стосується різних наук. У цьому контексті Йосиф Сліпий поділяє науки на три категорії. До першої категорії належать науки, які «зовсім не входять у ділянку віри» (математика, фізика, хімія, філологія, фармацевтика та деякі інші). Спільні точки з об’явленням мають науки другої категорії (етнологія, біологія, геологія тощо). Якщо котрась із цих наук «переступить пороги метафізики й зачне робити висновки, які виходять поза межі її досвіду», тоді може виникнути суперечність між нею і вірою. Нарешті, третя категорія наук, які мають об’єкт, «що й теологія, але з іншої точки видження, як філософія й історія».

Незважаючи на те, що два історики будуть спиратися на одні й ті ж факти, вони можуть вивести неоднакові висновки й дати різні оцінки, якщо по-різному ставляться до історичних подій. Окрім того, історики застосовують різні підходи до систематизації історичних фактів, їх узагальнення.

Аналогічні взаємини теології з філософією, зокрема в питаннях світогляду, метафізики, етики. Саме в дослідженні цих проблем, зазначає Йосиф Сліпий, філософія зробила незначний поступ порівняно з Платоном, Аристотелем, Зеноном і Епікуром.

Образно кажучи, ставлення віри до науки нагадує взаємини рецензента з автором: перший справляє хиби другого – і так само віра справляє хиби науки. Йосиф Сліпий наголошує: «Показуючи свої береги, віра остерігає науку, щоби не розбилася, а тим самим і підпомагає науку». Для вченого віра – це опора в дослідженнях, а не перешкода. Знаючи й пам’ятаючи свою відповідальність перед Богом, вчений не порушить пересторог моралі і завше прагнутиме до об’єктивності, бо береже заповідь Христа, що тільки правда звільнить людство.

До закидів проти віри слід віднести також спроби звинуватити її в упередженості щодо науки. оскільки правди віри заздалегідь підштовхують до певних відповідей. Йосиф Сліпий цілком слушно застерігає, що при такому підході найсумліннішим дослідником міг би бути лише атеїзм. Проте практика тоталітарного режиму спростувала твердження офіційної совєтської доктрини про марксизм-ленінізм як науку про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, закони розвитку суспільного виробництва, визвольної боротьби пролетаріату і всіх трудящих проти соціального і національного гніту, закони соціалістичної революції, побудови соціалізму і комунізму. Поразку марксизму відверто визнав колишній ідеолог КПСС А.Яковлев: «Марксизм у кінцевому підсумку привів нас до прірви, до відсталості, знищення совісті».

Нарешті Йосиф Сліпий зазначає, що атеїст також має якісь переконання. Хіба вони не можуть впливати на результати його наукових досліджень? Окрім того, кожна наука спирається на певні принципи. Приміром, досліди філософа виходять із засад причинності, достатньої рації, тотожності й суперечливості. А вчений може симпатизувати якійсь політичній партії, дотримуватися різних політичних поглядів. Нарешті, вчений належить до якоїсь наукової школи, оцінює досліджуваніпроблеми на основі певного світогляду і методології. Не слід забувати й національну приналежність вченого. Одні й ті самі події в історії України український історик буде оцінювати інакше, ніж москаль. З цього Йосиф Сліпий доходить висновку: «нема зовсім науки без попередніх заложень(принципів.-- О.Г.) і не може бути».

Як підсумок Йосиф Сліпий запитує: «Маючи це на увазі, можемо тепер спитати, чи віруючий, приступаючи до наукового досліду, відповідає науковим вимогам. Чи ні?». Відповідь однозначно позитивна, бо правди віри, які він кладе в основу наукових досліджень, доказані й переконливі. Віруючий вчений має підстави для поважної наукової праці, яка не може вступити в суперечність з його релігійними переконаннями.

У науковій праці Йосифа Сліпого поважне місце посідають проблеми історії філософської думки. Поряд з таким великим за обсягом твором, як «Нарис історії середньовічної (схоластичної) філософії», йогу перу належать менші праці. До цього часу не знайдена повністю праця «Прагматизм».

Йосиф Сліпий вчить, що «Христова наука ушляхетнила природне пізнання і просвічувала його в дослідах – про існування особливого Бога, сотворення світу з нічого актом Божої волі, безсмертність душі і її щастя та моральні закони -- щоб не зійти на бездоріжжя». Християнство облагородило платонівську й аристотелівську філософію, вдосконалило пізнання. Наш мисленик дає власну оцінку схоластики, бо «совісні студії показали, що у схоластиці криється за втертими формулами стисле думання, за субтильностями – глибина думки, а за шаблонами – багато індивідуальності і психологічного мотиву». На думку Йосифа Сліпого, заслуга Томи Аквінського в систематизації наукового знання, тому його філософія – це вершина схоластичної спекулятивної творчості Золотої доби. Як висновок сприймається таке твердження дослідника: «Загальний погляд на філософію Середньовіччя полишає величезне враження. Студії, дискусії і твори – це вицвіт тих завзятих, високоідейних, не раз ціложиттєвих змагань за утвердження найвищих метафізичних правд пізнання людським розумом, субстанціальність душі, існування Бога та найвищої мети життя людини».

Йосиф Сліпий наголошує, що до схоластичної філософії треба підходити конкретно-історично. Його характеристика схоластики Києво-Могилянської академії така: «Це була типова схоластика ХVII століття, схоластика поренесансова, барокова, яка синтезувала християнство й античність, якої окремі представники дорівнювали великим філософам нових часів тонкістю й глибиною думки».

Характеризуючи візантинізм як форму культури, Йосиф Сліпий зазначає, що в ньому втілюється оригінальний світогляд, який ґрунтується на неоплатонівських ідеях та східних ідеалістично-містичних елементах. У метафізиці й теології вчення Платона ставили вище від вчення Аристотеля, авторитет якого вважали непорушним у логіці та фізиці. За прикладом Платона навіть християнське вчення викладали в діалогах.

Наш мисленик обґрунтовує ставлення до людини в західній і східній філософії. На Заході людину розглядають відірвано від об’єктиної цілісності, вважають носієм духовного світогляду, зокрема в містиці, яка хоче пізнати Бога через заглиблення у власну душу. Східне християнство розглядає одиницю як частину цілого і не відокремлює її від нього. Звідси – світ не є щось замкнене в собі і завершене, а виступає посередником і дорогою до Бога. Таке трактування вело до символізму і ставило перед розумом завдання з’ясувати символи. Йосиф Сліпий писав: «У платонівській системі одиниця підлягає родові, всі одиниці злучені зі собою і добрими і злими ділами. Цілий світ є так збудований, що одиничне існує в реальному зв’язку з загальним, одна частина буття входить у другу і вони взаємно себе проникають». Отож, у візантійській філософії не було боротьби між номіналізмом і реалізмом, не закладалися основи для індивідуалізму, а «ідеалістично-платонічне наставлення» не спонукало до протестантизму. Перевага духа над матерією – це головна засада східної культури. Наш мисленик не протиставляє східної та західної культури, а доходить висновку про доконечність їх взаємодоповнювання.

Як філософ Йосиф Сліпий пояснює роль прагматизму в філософії та теології. Його виникнення мисленик пов’язує з посиленням антиінтелектуалізму на філософському полі ХХ століття, проти чого виступили волюнтаризм, містицизм та інші напрями відомі під назвою ірраціоналізму. Прагматизм визнає, що «в життю лиш те має вартість і заслуговує на увагу, що є корисним». З користю ототожнюється істина, а «теоретичні розумування» підпорядковуються практичним наслідкам. Проте прихильники прагматизму не дають чіткого визначення поняття користі. Як наслідок вони схиляються до релятивізму, хоч у математиці й логіці визнають вічні істини.

Прагматизм пояснює користь релігії тим, що вона служить удосконаленню дійсності. У теології прагматизм проявляється як модернізм. Розумові докази існування Бога прагматизм відкидає, вважаючи, що «серце наше відчуває Бога».

Як видно, філософські погляди Йосифа Сліпого заслуговують особливої уваги в історії української філософської думки двадцятого століття. Наш мисленик обґрунтовував стосовно до українських умов неотомізм як впливову філософську течію сучасності.