Г) Теологізована націософія Лева Силенка

Мисленик Лев Силенко (псевдонім – Лев Тигрович Орлигора, 1921- 2008 рр.) не задовольняється нинішнім станом національно-релігійного розвитку українського народу і пропонує повернутися до реформованої віри предків. Спираючись на певні досягнення історичної науки, він намагається «осучаснити» дохристиянські вірування і водночас вдається до довільно романтизованого трактування історії України відповідно до своєї теософічної концепції, що втілена в Рідній Українській Національній Вірі, або РУНВірі.

Можна сказати, що мисленик має на меті поширити серед українців національну релігію, яка нагадує японський синтоїзм (синтоїзм, синто), протиставивши її світовій християнській релігії. Трактування головного божества Дажбога спонукає до аналогій РУНВіри з сикхизмом як однією з національних релігій Індії (штат Пенджаб).

Л.Силенко твердить, що наші предки вірили в божественне походження свого роду (оріїв, оріян чи аріїв), основним заняттям якого було хліборобство. Саму назву «орії» мисленик виводить від дієслова «орати». Вони приручили коня, вола, винайшли плуг, створили колесо і віз, навчили дітей орати поле і вирощувати зерно, створили віру в себе як аристократів світу. Саме предки українців «подарували людству першооснови релігійних понять, першооснови культури і цивілізації». Їхню величну віру втілили «священні «Веди».

Мисленик переконаний, що вперше людина з’явилася на українській землі, коли тут був такий клімат, як нині в Африці. Він не має жодного сумніву, що засновники двох інших релігій, Будда і Заратустра, були скитами як предками українців-русичів. Л.Силенко твердить, що «в Україні (Русі) сталося зачаття правильного шляху людства», а ще «український шлях милий для всіх людей на Землі – український шлях дає можність кожному народові мати свою віру».

З цих позицій Л.Силенко розглядає Трипільську культуру, хоч він не дошукується аргументів про різницю етногенези й культурогенези, що ускладнило б обґрунтування його концепції. Він пише: «Неоліт» (новий кам’яний вік) був в Україні (Русі) шість тисяч літ тому – в епоху буйного розвитку чарівної Староукраїнської (Трипільської) культури». Як творці ведійської культури трипільці вийшли п’ять тисяч років тому з Оріяни (України-Русі) і прибули до Північної Індії, принесли туди оріянську мову, культуру і віру в усних Ведах». Мисленик намагається переконати, що «прамова людей Білої раси була одна: виникла вона на просторах Оріяни (України-Русі). І є правда, що українська мова – найстарша дочка цієї прамови, дочка, яка найретельніше зберегла єдність з своєю матирею (прамовою)».

Якщо вірити Л.Силенку, трипільці, яких він ототожнює з оріянами, перенесли свій досвід не лише на береги Інду, а й на береги Тигра й Євфрата. Він переконує, що наші предки подарувати іншим людським спільнотам здобутки в сільському господарстві і календар, за яким новий рік зустрічали в березні. Мисленик пише: «Наддіпрянщина – Прабатьківщина Індо-Європейської мови, віри, культури, цивілізації». Він переконаний, що наш Київ – найдавніше місто людей білої раси, засноване двадцять тисяч років тому.

«Мага Віра» як священна книга прихильників РУНВіри протиставляє «рідну віру України (Руси)», яка втілювала «величну, горду, священну національну свідомість Українського Народу, творену тисячоліттями, творену на волі, самобутньо», що забезпечувала національне самоутвердження і відданість ідеалам Вітчизни, християнській релігії. Наша історія після хрещення народу подана в трагічному забарвленні: «Загиб український спосіб життя. Загибло своєрідне українське самовідчуття. Загибла українська віра в Україні. Загибла українська історія, творена тисячоліттями». Мисленик звертає увагу, що інші народи після хрещення не знищували своєї дохристиянської культури. Християнство він називає чужою вірою для нашого народу.

Силенко протиставляє українців і москалів, трактує Москву як «нову (по-слов’янському розмовляючу) Орду, в якій порядки ординські». Він намагається обґрунтувати, чому християнство не шкодить москалям, а лише українцям. У Московії церковники обожнюють царя і державу, утверджується зневага до клятв, обіцянок, умов, трактуючи їх як засіб обманювати легковірних людей. Мисленик пише: «У Москві кожний живе у страхові: ніхто нікому не вірить, уста й душі замкнуті, й такий гнітючий стиль життя Москва хоче накинути Україні, щоб і на українців Європа дивилася так, як і на московитян». Там волю монарха ставлять вище від «всіх законів Євангельських». Звісно, про християнство москалів говорити не доводиться. Вони звинувачують кожного українця, який прагне відродити власну державність, вважають «злодієм, христопродавцем, «ізвергом отєчєства», мазепинцем, ненормальним, глупим». Лише як московський слуга українець може визнаватися «достойною людиною, чесною, мудрою, любленою». Такий моральний кодекс українця під московським поневоленням.

Засновник РУНВіри також протиставляє моральність українців двох періодів. До прийняття християнства наші предки називали себе внуками Дажбога, котрий створив на планеті любов, обожнювали провідників. Все змінилося після прийняття християнства. Чужинці сіяли розбрат, зраду, ненависть серед населення, підбурювало його проти провідників. Якщо інші європейці віддавали за свого провідника життя, то українці в скрутний час віддавали провідників ворогам на муки, щоб врятувати своє жалюгідне життя. Запорожці з виборними провідниками не зуміли скористатися плодами своїх перемог. Вони боролися за «вольность запорозьку», а не за волю всього народу, що вимагало звільнення рідних земель від «ляшків-вторжників» та їх спільників. Силенко не звинувачує поляків, які називали тодішніх українців бидлом. Він зазначає, що благородний народ розвивається за законами природи і черпає з неї свою свідомість.

«Вольность запорозька» передбачала рівність усіх козаків, що суперечило законам природи, адже великі люди народжуються як обранці матері-природи. Цьому суперечить виборність провідників, що відбувається не без впливу таємних агентів ворожої держави. Випадкова людина не може стати монархом, бо «царевичеві з дитячих літ прищеплюють почуття вищості, збуджують волю до влади, розвивають уміння давати накази, проявляти рішучість, не коритися жодній людині, не потрапляти під вплив намовляння». Вихованих у такий спосіб людей у тодішній Україні не було.

Якщо в Україні провідників зневажали, то в Московії православна церква підтримувала маєстат володарів, не гребуючи жодним обманом. Намагаючись переконати європейців у праві на спадщину Київської великокняжої держави, москалі твердять начебто династія київських князів перейшла на північ. Вони видають золоту шапку, яку подарував тамтешнім володарям хан Узбек, «шапкою Мономаха». Така фальсифікація мала не лише підтверджувати генеалогічну концепцію, а ще більше: «оправдати» посягання російських монархів на Константинополь, бо згадана «шапка Мономаха» -- це подарунок візантійського імператора.

Протилежне ставлення українців і москалів до провідників проникло навіть до нашого козацтва й подібних московських ватаг. Наші запорожці обирали провідників, а в московських ватагах появляються «царські сини», які розпочинають боротьбу за престол, що має належати їм «на законних правах». Як наслідок українські народні повстання не спрямовуються на шлях державотворення, а підносять гасла церковні («за православіє») й анархічні («за вольность»), бо останнє не мало державницької мети.

Щоправда, Силенко зазначає, що Богдан Хмельницький в особі московського царя шукав не пана, а союзника. Однак присяга цареві оцінена однозначно: «Якщо народ має почуття гідності, пошани, то він жодній країні (державі), ворожій чи приятельській, присяги на вірність складати не буде!». Проте українці доведені до того, що втратили пошану до себе, не вірили у власні сили і звикли до рабської покори – таку «філософію» нав’язали їм чужинці, які привчили наших предків виконувати накази чужих командирів.

Боротьба за «грецьку ортодоксію» і схиляння до «одновірного царя» незабаром дала негативні наслідки. Москвини дивилися на «православіє» як на засіб утвердити власну політику. Вони поділяли українців на ворожі групи, нацьковували одна на одну, чим знесилювали їх і ще більше поневолювали. Так занепадало «прагнення до національного самовизначення», «спонука тяжіння до кровно рідного» і, як за часів «лядської неволі», посилювалися відчуження і чвари, хоч і не на релігійному грунті.

Підкорення іншому народові, наголошує Силенко, суперечить самим основам «моралі людства», що вимагає «духовної многогранності». Мисленик зазначає: «Гідність народна є там, де народ сам(без втручань іншого народу, приятельського чи ворожого) утверджує свій шлях і спосіб життя. І жодні історичні особливості(війни, природні катаклізми) не дають народові права втрачати совість: народ без совісті (без рідної мови, без рідної культури і державності на рідній землі) принижує душу й розум Людини і викликає не співчуття, а погорду зі сторони совісних народів планета Земля». Кожен народ прагне доказати, що його право, віра, мудрість, плани найдосконаліші. Якщо народ цінить національні справи вище від усього, він не може бути рабом.. Такий народ стає зразком для сусідів і хоче, щоб вони також багатіли. Народ, який не хоче спасати себе сам і чекає, що хтось його визволить, ніколи не врятується. Українську державу мисленик уявляє в образі Українського Дому, який збудували самі українці на рідній землі й охороняють рідним військом, під проводом рідних провідників, котрі не підпорядковуються чужим мілітарним, релігійним, культурним чи економічним авторитетам, розбудовують його. Доки не буде Української держави, доти український розум і душа будуть працювати на користь вторжників-москвинів. Силенко взаємопов’язує націю і державу: «Нація будує Державу, щоб Держава будувала Націю».

На його думку, «українці повинні орієнтуватися на себе, шукаючи в Минулому, Сучасному і Майбутньому самобутність свого Єства». Між минулим, сучасним і майбутнім існує органічний зв’язок. Майбутнє належить тільки тому, хто є сам собою і може розпоряджатися собою, бо інакше він підлеглий душею ці розумом «законам чужої духовності». Мисленик пов’язує національну гідність з національною свідомістю, без чого не може бути нації.

Кожна нація сама здобуває собі місце в історії людства, виявляючи свою волю. Чужа воля робить українців рабами, вони борються за чужі інтереси. Мисленик згадує думку Т.Шевченка про те, що в своїй хаті має панувати своя правда, тому вільна єдність, якої так потребують українці, може ґрунтуватися лише на законах рідної моралі, рідної мудрості, рідної віри. Українці, переконує Силенко без жодної аргументації, не спроможні поставити чужу релігію на службу національним інтересам, як це зробили інші народи. Спасіння української нації він вбачає в Українській Духовній Революції, яку розпочинають рунвісти, бо «РУНВіра – Віра сучасна, хоч і поєднана з коренем Предків (Трипільців)». Лише так українці, одержимі рідною вірою, знанням і національною пам’яттю, зможуть читати рідну історію по-рідному, шукаючи в ній приховані сили нації.

Мисленик трактує Українську Духовну Революцію в контексті наближення «духовної весни Народів Європи», коли «постануть національні релігії з шляхетним розумінням єдиносущого Господа», але «всеєвропейське духовне самовизначення» розпочнеться над Дніпром, де були започатковані «перші вогнища європейської цивілізації в селищах Трипілля». У цьому Силенко вбачає «таїну Дажбога». Він формулює «закон мудрості життя»: «той, хто зазіхає на волю твоєї Вітчизни, є твоїм особистим ворогом, не приятелюй з його дітьми, тобто будь людиною національної гідності і в цьому дусі виховуй дітей своїх». Водночас він вважає, що закони життя – це закони самопоневолення, які втілюють «аристократичну філософію волі», без котрої не можна стати повновартісною людиною. Найбільше щастя для людини – закон свідомого самопоневолення, який дарував Дажбог(Датель Буття).

Як наголошує Силенко, сили української нації підточує взаємовинищення. До цього найбільше спричинилася міжконфесійна боротьба. В підневільні часи серед українців («оріян») виплекався тип споживацької людини з правилом життя: «Моя хата скраю». Проте в їхній «волячій силі» в глибинах душі спить «лев оріянської вдачі».

У дохристиянські часи Українська Сила ґрунтувалася на рідній вірі, яка втілювала «священний ідеал єдності народу», «Маєстат (золотий знак Дажбожий), перед яким усі клонили чола». Коли падає Маєстат народу («Знамено Священної Єдності»), тоді падає і народ, який веде «без- авторитетну борню за бездержавну вольность». У таких умовах енергія мислення і почування витрачалася на релігійні чвари. Лише за допомогою божественного культу провідника енергія народу спрямовується до однієї мети, єднається мислення і почування, забезпечується порядок у війську.

Рабський народ не слухає рідних воєначальників, керманичів, мудреців, організаторів, бо вимагає рівності, а її не може існувати в природі. Рунвісти борються не за рівність людей, а за справедливість, що заперечує знущання сильного над слабим, кривдження бідного багатим, передбачаючи взаємодопомогу, духовну і тілесну рівновагу між нерівними людьми. Вони – за справедливе тлумачення справедливого закону: «Великих людей не треба висвячувати на великих – вони проголосили самі себе учителями своєю наукою, своєю вірою, своєю духовною величчю». Такі люди великі, бо зуміли свідомо поневолити злі риси свого характеру. Як зазначає Силенко, генералом роблять не погони, а науковий ступінь не визначає глибини знань.

Нація не може існувати без рідної духовності. Як приклад мисленик згадує різні народи, одні з яких дотримуються національних, а інші – світових релігій. Проте, на його думку, для нашого народу лише «РУНВіра -- філософія української національної свідомості, філософія Самопізнання, Самоутвердження Української Духовності». У цьому проявляється його суперечність релігійної детермінації національної свідомості.

Після аналізу поглядів Силенка логічно доходимо певних висновків. По - перше, мисленик не приводить жодного прикладу, щоб якийсь народ, окрім українців, після прийняття християнства потрапив у духовне поневолення. По - друге, не лише католицизм і протестантизм у Західній Європі, а й православ’я (грецька ортодоксія) в Московії не спричинили духовного поневолення іншими народами. По - третє, історія не знає жодного прикладу, щоб охристиянізований народ повернувся до перед- християнських вірувань.

Як зазначає мисленик, деякі християнські народи схилилися до протестантизму або до підпорядкування Церкви державі, створивши «християнську релігію в дії». Тепер становище змінилося, бо «людство жде нових ідей», апостолів «оздоровлення і вдосконалення душі людської». Наш народ, переконує Силенко, лише тоді буде могутнім, коли матиме «виняткову релігію – миролюбну рідну релігію», яка може утвердити українську віру в Бога, що буде «всесвітньою саморепрезентацією Українського «Я». Проте він сам ставить таку миролюбність нової релігії під сумнів, бо «РУНВіра поєднує любов до України з ненавистю до її ворогів».

Хоч «Бог незмінний», як незмінні Світло, Вічність, Безмежність, кожна релігія підходить по-різному до трактування самого поняття, що яким Силенко визначає сутність: «іслам – релігія перфектної покірності», «зороастріянізм – релігія етичного конфлікту», «китайська релігія – релігія космічної гармонійності», «індустська релігія – релігія спокійної єдності і об’єднаного миру», «буддистська релігія – релігія скасування світового страждання», «ізраїльська релігія – релігія покірності законам і батьківським обрядам», «шінтоїзм – релігія вірності державі і родинному об’єднанню», «християнська релігія – релігія батьківства Божого, смиренності, непротивлення злу». Своєрідною релігією мисленик називає комунізм, хоч ще раніше деякі більшовицькі діячі намагалися створити «нову соціалістичну релігію» на основі поєднання її властивостей з марксизмом. Зрештою, суть ленінізму як релігії викрив А.Яковлєв, один з ідеологів КПСС. Замість терміна «православний народ» більшовицька влада створила новий термін – «совєтський народ». Силенко зазначає: «Комісари ленінської релігії користуються такими методами гноблення українців, якими користувались архієреї православія. Вони творять нове двовір’я: замість Христа, встановили в колядки Леніна, а замість Вифлиємської зірки, поставили зірку Кремлівську, замість Назарету, поставили Москву». Наш мисленик критикує спроби толерантного ставлення до ленінізму, бо «державна релігія імперської Московитії» не хоче визнавати жодної толерантності.

Як твердить Силенко, «людина створила не Бога, а розуміння Бога», тому Рідна Українська Національна Віра закодувала минуле, сучасне й майбутнє українців, цебто вічність нашого народу. Якщо серед українців буде двадцять відсотків рунвістів, тоді чужинці шануватимуть наш народ за оригінальність, а кращі люди світу осуджуватимуть антиукраїнізм. Ставлення українців до інших народів залежить від їхнього ставлення до нашого народу.

Ксенофобія суперечить поглядам Силенка. Він стверджує: «Якщо ворог мудрий і сильний, то вивчай його мудрість і силу, і розбий його своєю мудрістю і силою! Справжнім переможцем є той, хто у ворога силу бере і його ж силою його розбиває. Той, хто мудрого ворога зве дурнем, обманює себе і стає його жертвою».

Майбутнє України вимагає плекати вольових людей як аристократів духу і чину, творити їхні роди. Треба пам’ятати, що рабські навики можна подолати лише в другому або третьому поколінні. Проте Силенко наголошує, що вольовість – невід’ємна риса рунвіста як «людини оріянської шляхетної гідності». Приклад треба брати із запорозьких козаків. Мисленик піддає нищівній критиці «людей без національної моралі», що відреклися від рідної мови.

Світова місія українства – в релігійній толеранції нашого народу. На основі толеранції релігійної мисленик вибудовує толеранцію міжнародну, яка «має творитися на принципах духовного аристократизму», протиставляється згубній кровній чи релігійній мішанині, не допускає пригноблення одного народу іншим і втілює справжню суть людського братерства. Лише тоді між народами утвердиться благородний мир і любов.

Теософічна концепція Силенка – оригінальне явище в українській націософській та історіософській думці, яка не має аналогів в попередні періоди нашого минулого.