Б)Ідея нації в контекстуалізмі Василя Лісового

За свою просвітницьку і правозахисну діяльність у часи тоталітаризму ВасильЛісовий (1937-2012 рр.) відбув 11 років у таборах і на засланні. Лише наприкінці життя філософ зміг повернутися до науково-дослідницької праці. У центрі його уваги, як зазначає сам дослідник, «стоять деякі елементарні, підстанові поняття – культура, цивілізація, етнос, нація, ідеологія, політика тощо». Спосіб свого філософського мислення вчений називає контекстуалізмом.

Незалежність Української держави і політична стабільність, як і розбудова міжнародного правового порядку, -- для нього поза будь-яким сумнівом. Лісовий виступає за культурне розмаїття світу і водночас за захист національних самобутніх культур. Треба зазначити, що терміну «національна ідея» він не використовує, передаючи її суть іншими поняттями.

Як стверджує філософ, універсально позитивних методологій не існує. Кожна з них корисна для розв’язання певних конкретних завдань. Звідси – потреба усвідомити «межі потужності» застосування структуралізму, феноменології, системного підходу, прагматизму, бігевіоризму, контекстуального аналізу тощо. Він зазначає, що системного підходу не варто застосовувати до явищ духовного характеру, хоч такий підхід націлений на зрівняння престижу гуманітарного знання з престижем природничих наук. Нашим гуманітаріям, на його думку, заважає насамперед есенціалізм (від лат. essentia – cуть) у розумінні концептів, за яким суперечка стає схоластичною, дискусія безплідною, бо кожен з учасників бачить по-своєму «суть» одного й того самого поняття.

Для багатьої дослідників останнім словом науки про теоретичний чи концептуальний аспект наукових досліджень залишається аристотелізм, а «у багатьох сучасних текстах, присвячених питанням етнології чи націології, маємо повернення до субстанційної метафізики платонівського типу». Причина такого повернення зумовлена прагненням дослідників протиставити себе матеріалізмові, задекларувавши ідеалізм в романтичних чи гегелівських версіях, що не дає позитивних наслідків без засвоєння аналітичної філософії і прагматизму. Сам Лісовий переконаний, що успішне наукове дослідження можливе лише тоді, коли такі концепти, як «етнос», «нація», «культура», «держава» тощо, будуть чітко окреслені. Для цього доцільно підвищувати роль герменевтичних методів у гуманітарних науках.

Філософ застерігає від визначень на кшталт «етнос – це…», «нація – це…» і подібних, бо з такого підходу випливає, що дослідник уже знає предмет і його ознаки, хоч мав би розпочинати з критичного переосмислення трактувань інших дослідників. У етнології методологічні застереження стосуються підходів до понять етносу і нації, намагання ототожнити їх з об’єктами, які даються в чуттєвому досвіді (приміром, дерева, будинки, люди), хоч слова «етнос» і «нація» позначають поняття-ідеї, або, інакше кажучи, концепти. У цьому Лісовий вбачає основну помилку методології есенціалізму, який пов’язаний з індуктивізмом позитивістського гатунку, коли припускахється реальність згрупованих явищ, хоч насправді «ми групуємо їх, витворюючи відповідні концепти або ідеї».

З такого концептуального погляду філософ розрізняє поняття «спільності», «суспільства (спілки)» і «спільноти», наголошуючи на двозначності слова «спільне» в українській мові: воно може означати і колективне володіння («спільна власність»), і спільну ознаку індивідів певної групи (етносу, нації). Спільність стосується другого трактування цього слова, хоч спільна ознака не обов’язково об’єднує групу як ціле, бо неодмінне усвідомлення такої групи як окремішності та її відповідної поведінки. Він зазначає: «Спільнота – це об’єднання індивідів, яке здійснюється внаслідок дії культурно-психічної підоснови». Такимиспільнотами вчений називає сім’ї, релігійні громади, етноси тощо. Тут спільне для індивідів певної групи об’єднує їх у цілість, а такі об’єднувальні чинники, як мова, світогляд, звичаї, діють «зсередини» індивідів внаслідок виховання у певному культурному середовищі чи «життєвому світі», хоч індивіди можуть і не усвідомлювати такого факту. На противагу спільнотам спілки об’єднують людей зовнішнім чинником (контрактом, правилами поведінки чи взаємин). До них належать різні правові й економічні об’єднання, політичні утворення, навіть кримінальні групи. Для позначення деяких спільнот і об’єднань в українській мові застосовується поняття «суспільство». Як спілка кожна держава прагне об’єднати людей не лише за допомогою закону, а й ідеологічно, що підтверджує навіть політика імперій, які завоювали інші народи (спільноти).

Як переконаний дослідник, наука ніколи не відповість на питання, яким був «первинний соціум», тому треба брати до уваги певною мірою вивчений відрізок історії людства, що дає величезну різноманітність самобутніх культур. Лісовий застерігає від спокуси трактувати людей, об’єднаних цими культурами як «етноси-нації», чи проголошувати вже первісні етноси націями: не кожну культурну спільноту можна назвати етносом, а окрім того, навіть «етнічні нації» є відносно пізнім утворенням і дуже відрізняються від етносів найдавніших періодів, тобто общин, племен тощо. Перед самою появою націй існували хіба що націєподібні утворення, або «протонації».

На переконання Лісового, етнос становить «групу людей, об’єднаних у спільноту з допомогою таких елементів культури, як мова, певний світогляд таспосіб поведінки». Щоб культурну спільність визнати етнічною спільнотою, доконечна етнічна самосвідомість, адже культурна спільність і етнічна самосвідомість взаємопов’язані, хоча й не тотожні. Навіть високий рівень культурної спільності не означає усвідомлення групи людей як єдиного цілого.

Питання взаємин індивіда й нації як спільноти виявляються в тому, що «індивіда, який був би поза будь-якою культурною традицією, поза будь-якою спільнотою, в реальності не існує». Вчений обгрунтовує положення про відносну цілість не лише етносів чи націй, а й людини. Отож, етноси й нації не існують поза індивідами, а самих індивідів не слід розглядати як певні атоми, бо вони не перебувають поза дією реальних сил.

Появу національних держав як основного типу держав у Західній Європі вчений пояснює етнічним принципом. Він пише: «Творення етнічної нації відбувається шляхом виокремлення деяких елементів етнокультури та їх нового синтезу, призначеного об’єднати попередню культурну різноманітність: об’єднання індивідів у нації здійснюється за допомогою особливої культури, що підноситься на культурною різноманітністю, -- ця культура і одержує назву «національноїкультури». Культурна гомогенність формуєновийпростір спілкування. Серцевиною синтезу є образ «рідного» у культурі (легенд, мітів, звичаїв, спільної історії), творення якого здійснює насамперед культурна еліта. Нова культурна цілість стає духовною основою для об’єднання спільнот.

Філософ не погоджується з протиставленням, за яким «іноді суб’єктивне або політичне розуміння націй називають західноєвропейським, а об’єктивне або культурне (етнокультурне) розуміння східноєвропейським», бо насправді об’єктивні й суб’єктивні чинники переплітаються в процесі становлення всіх європейських націй. Окрім того, політичне розуміння нації не завжди тотожне «суб’єктивному», адже і в Західній Європі не слід нехтувати роль феодальних адміністрацій, абсолютних монархій у становленні і етнічних, і політичних націй. «Воля нації» як єдність суб’єктивних воль індивідів неодмінно передбачає наявність комунікативної спільноти в наявному просторі спілкування. Отож, роль ідей, ідеологій, еліт і окремих осіб, тобто свідомого чинника, варто розглядати у взаємозв’язку з об’єктивними чинниками, в їхній взаємодії в конкретних історичних умовах. Лісовий зазначає, що ідеї та ідеології, як «суб’єктивний, а не об’єктивний чинник», стають «об’єктивною реальністю» при їх реалізації, тому «протиставлення об’єктивного та суб’єктивного розуміння нації втрачає свій сенс».

Принцип національного самовизначення, який грунтується на існуванні етнічних націй, об’єктивно зумовлював утворення політичних спільнот чи держав. Вчений заперечує поняття «культурної нації», яке використовують деякі дослідники.

У виникненні етнічних націй у Європі важливе значення мали релігійні чи ідеологічні рухи й особливо держава. Лісовий зазначає: «У Західній Європі національна держава з’являється не після появи нації, а водночас зі становленням нації як культурної спільноти: держава була важливим чинником впровадження національної культури». Отже, ідея нації передує появі нації, могутнім засобом здійснення якої стає держава. До До впровадження національної культури (й особливо мови) спричинилися технічні та економічні чинники, зокрема друкарський верстат і капіталізм. Як наслідок культура демократизується, а ранній капіталізм поєднується з економічним націоналізмом, що утверджує етнічні кордони.

Відтак Лісовий аргументує своє розуміння політичної нації, коли навколо однієї етнічної нації як провідної об’єднуються національні меншини для спільного політичного самовизначення. Щоправда, існують держави й багатонаціональні. У них політична спільнота – не об’єднання на засадах культури, а на державно-правових традиціях, деяких історичних спогадах і політичних мітах (Швейцарія, Бельгія та інші).

Постколоніальні держави в Африці й Азії прагнуть моделюватися за зразками європейських національних держав. На цих континентах творяться квазінації двома способами, що обгрунтував британський дослідник Е.Сміт. Перший спосіб передбачає творення нової національної політичної ідентичності та спільноти на грунті культури центральної етнічної спільноти в державі, а другий – нова політична спільнота виникає на шляху формування надетнічної «політичної культури».

Як вважає Лісовий, саме другий спосіб творення громадянсько - територіальноїнації фактично намагаються нав’язати Україні після проголошення незалежності. Як основу творення української політичної нації називають політично-правові установи, заперечуючи український етнічний чинник. Перещкодою на шляху творення української політичної нації за європейським зразком вчений вважає русифікацію як спадок від Російської імперії. Звідси – проекти творити українську політичну нації на засадах багатокультурності за швейцарським чи канадським зразком, ігноруючи при цьому відмінності передумов нашої країни й названих держав. Реалізація такого проекту мала б згубні наслідки для української етнічної нації. Подібний варіант Лісовий допускає лише для Криму при забезпеченні політики багатокультурності, толерантного ставлення до трьох мов (української, російської і кримськотатарської).

Особливу увагу приділяє Лісовий націоналізму як політичній ідеології. Насамперед він висловлює незгоду з тими вченими, які трактують ідеологію як систему ідей, вважаючи її «деякою сукупністю або конгломератом уявлень, поглядів, символів і навіть ритуалів» заради досягнення спільних політичних цілей. Дослідник розрізняє три виміри ідеологій: ціннісний, епістемологічний, соціологічний. Відтак вчений застерігає від спроб витіснити ідеологію науковим світорозумінням,оскільки ідеологія орієнтується на цінності, а наука заснована на істині.

Щоб з’ясувати ідеологію націоналізму, треба відповісти на питання: що такенація? Водночас Лісовий зауважив, що слід брати до уваги особливості пристосування ідеї нації до конкретних реальних умов. Водночас він розрізняє в націоналізмі ідеологію національної держави й особливу політичну ідеологію. Інакше кажучи, йдеться про націоналізм у широкому й вузькому значенні слова. Ідеологія націоналізму має релігійні, інтелектуальні й етнокультурні джерела. Водночас -- вона різноваріантна. Як насліжок розрізняються такі різновиди націоналізму: ліберальний, інтегральний, реформаторський.

Непорозуміння виникають тому, що не розрізняють націоналізму у широкому й вузькому значенні. У широкому значенні націоналізм ототожнюється з патріотизмом, який виник ще до появи націй і пов’язаний з відданістю певній державі. Проте відношення понять патріотизм і націоналізм залежить від конкретних умов. Лісовий зазначає, що «націоналізм – це ідеологія, що лежала і лежить в основі становлення націй і національних держав». У мононаціональних державах ці понятття збігаються, поняття патріотизм має позаідеологічний характер і сприймається всіма політичними партіями, а в багатонаціональних державах вживається поняття «територіальний патріотизм». Як зазначає дослідник, націоналізм залишається «складником майже кожної з традиційних європейських ідеологій». Не виняток, на думку Лісового, у цьому комунізм у більшовицькому й маоїстському варіантах. Проте слід застережити, що в останніх йдеться фактично про імперіалізм, який приховується під прикриттям інтернаціоналізму.

Російськийімперіалізмі шовінізмнабувхарактеру ксенофобії вже на ранніх стадіях формування російського націоналізму. Згодом месіянський характер російського імперіалізму трансформувався в комуністичний «інтернаціоналізм», цебто більшовизм. Суть у тому, що російський націоналізм із самого початку набув експансіоністського змісту і ніколи не зводився до захисту національної території, лише до загарбництва. Отож, ідеологія російського націоналізму зрослася з донаціональною ідеологією імперіалізму. Як відомо, імперіалізм проявився вже в загарбницькій політиці Московського князівства.

В Україні ідеологічне оснащення націоналістичних партій і груп, зазначає Лісовий, має таку ваду, як «недооцінка раціоналістичного складника у сучасних політичних ідеологіях» при переважанні «органічного», «романтичного» розуміння нації. Водночас у дискусіях простежується намагання протиставити націоналізм як «позитивну» ідеологію експансіоністському націоналізмові – шовінізмові й імперіалізмові, хоч не існує apriori позитивних політичних ідеологій». На думку вченого, претензії на унікальне визначення українського націоналізму безпідставне, оскільки наша культура має три джерела: античність, християнство й власну етнокультуру, закорінену в давніх віруванннях нашого народу. Два джерела (античність і християнство) спільні для всіх європейських народів. Безпідставні спроби наголошувати на східних вживленнях чи навіть «євразійському» характері нашої культури. Лісовий пише: «Насправді ж українці не можуть навіть зрозуміти себе, якщо не «впишуть» в контекст середземно-європейської культурної традиції». Неможевважатисявинятковоюознакоюнашогонароду етнокультура, закорінена в його давніх віруваннях. Треба застосовувати випробувані універсальні моделі. Як наголошує вчений, «сформованість української етнічної нації є найважливішою передумовою європейського шляху становлення української політичної нації і національної держави». Основною перешкодою на тому шляху він вважає «панування стереотипів нетерпимості до будь-яких етнічних ознак (окрім російських) у великої частини сьогоднішніх громадян України». Названі стереотипи успадковані у часи підневільного становища українського народу під російським (царським і більшовицьким) пануванням. Як наслідок етнічно свідомі українці в Східному й Південному регіонах України фактично перетворилися в національну меншину. Нині на цьому спекулюють московські імперіалісти, висунувши проект «Новороссии».

У вузькому значенні поняття націоналізм вживається тоді, коли йдеться, по - перше, про національні «модифікації ідеології націоналізму», а по - друге, «про вироблення певної суспільно-політичної та економічної програми, яку обстоює партія, що іменує себе націоналістичною». У такому разі слово «націоналіст» прив’язується до членства в певній партії.

Відтак Лісовий розглядає взаємозв’язок нації і громадянського суспільства. Становлення громадянського суспільство органічно пов’язано з масовою політичною свідомістю. Сучасна масова політична свідомість в Україні визначила три основні позиції щодо єднання населення в політичну спільноту: 1) відмова від Української держави і відтворення в певній формі наднаціональної держави при одночасному запереченні окремішності української етнічної нації; 2) утвердження незалежної Української держави і водночас української політичної нації, але без українських культурних ознак; 3) неодмінність незалежної Української держави на основі української політичної нації з українськими культурними ознаками (мовою, політичною символікою, основними державними традиціями). Окрім того, дослідник згадує також існування різних проміжних, зокрема радикальних варіантів.

Найважливішими передумовами становлення громадянського суспільства Лісовий називає такі: «а) формування політичної нації, яка є фундаментом громадянського суспільства; б) поява громадянина з відповідною свідомістю та способами політичної поведінки». Складність становлення громадянського суспільства вчений вбачає в тому, що демократія в Україні запроважена зверху. Такий висновок не може бути сприйнятий беззастережно, адже до проголошення демократії в нашій державі спричинилася насамперед діяльність Народного Руху України як масової політичної організації, а також різних громадських об’єднань. Окрім того, у боротьбі за демократію знизу наш народ вийшов на Майдан, розпочавши «Помаранчеву революцію» і Революцію Гідності, які не були доведені до завершення через опір олігархічних структур. Вчений зазначає, що «не тільки рівень добробуту, а й рівень справедливості, добре організований правовий порядок -- це, безперечно, важливі чинники, які впливають на поцінування людьми свого громадянства, своєї належности до даної держави». Водночас він заперечує твердження, що гарантією цілості державної території може бути так званий «територіальний патріотизм», бо така цілість похідна від цілості общини чи племені на певній частині землі, а не від політичної нації.

Аналізуючи проблеми становлення громадянського суспільства, Лісовий застерігає від небезпеки, коли пробують акцентувати «на різноманітності і диференціаціях» у його межах на шкоду цілісності. Хоч громадянське суспільство невід’ємне від політичної нації як його основи, філософ застерігає від ототожнення двох понять. Він пише: «Нації – і до того ж не лише етнічні, а й політичні – у сучасному світі є, як правило, спільнотами». Не становлять винятку політичні нації, засновані на етнокультурній різноманітності, що засвідчує американська нація. Однак у багатонаціональних державах, в яких існують окремі етнічні нації («корінні народи»), єдність політичної спільноти стає проблематичним. Відцентровість особливо посилюється тоді, коли громадяни певного етнічного походження, що відмінні від етнічної нації як основи нації політичної, проживають компактно.

Філософ наголошує на тяглості, континуальності українського культурно-світоглядного процесу. При відповіді на питання про політичну культуру українців як національну спадщину треба досліджувати її у взаємозв’язку з націостановленням. Лісовий пише: «Без простежування успадкувань, ліній етногенези націостановлення не буде зрозуміло, про які традиції якої саме культурної спільноти йдеться». Такі традиції дослідник виводить з княжої доби. Козацтво, на його думку, компенсувало відсутність на наших землях культурних і релігійних процесів, що пов’язувалися в Європі з ідеями гуманізму та реформації. Однак українська релігійна й культурна еліта не спромоглася витворити церкву з національною обрядовістю, бо не було українськомовного перекладу Біблії, що гальмувало розвиток національної культури. На наших землях тоді ще не витворився націоналізм як світогляд і політична ідеологія, що зумовили творення національних держав у Європі.

Попри такі складні умови культурна спільнота і національна спільнота формувалися, що забезпечило витворення нації, яка нині називається українською. Лісовий пише: «На тлі становлення українських націй це явище вражає: відносно високий рівень культурної одноманітності і національної самосвідомості (за наявності, безперечно, також субетносів), витворений, по суті, без допомоги церкви, держави, системи освіти, зорієнтованої на впровадження стандартів національного, ідеології, приховує в собі якусь ще не розгадану таємницю». Водночас філософ не заперечує, що національна самоідентифікація українців ще слабка як наслідок внутрішніх і зовнішніх чинників. Протистоячи чужорідним культурним елементам, українці не виявляють достатньої опірності, а чужинці, зокрема росіяни, діють деспотичними методами і посилюють у своєму середивищі національну нетерпимість.

Високий рівень політичної культури українців ще в козацьку добу засвідчила відома Конституція Пилипа Орлика як перша в нинішньому розумінні конституція цивілізованого світу. Тогочасна політична культура наших предків була однотипна з політичною культурою інших європейських народів. Водночас Лісовий не заперечує негативних елементів у націй політичній культурі. Йдеться насамперед про слабку національну волю. Окрім того, горизонтальна етнічна самоідентифікація не стала основою для творення вертикальних структур, певної ієрархії, що стосуються цінностей, соціального буття, інституцій. Глибинна руйнації етнопсихіки українців неоднаково вплинула на людність різних регіонів. У цьому позитивним прикладом є населення Західного регіону. При підході до політичної культури українців треба брати до уваги духовний, моральний занепад суспільства,в якому утвердився культ сили, замість культу моралі та права. А культ сили несумісний з людяністю і справедливістю, протиставляє їм віру в неодмінність жорстокості покарань.

Перспективу морального і духовного відродження вчений вбачає в поєднанні універсальних стандартів з відродженням української самобутньої культури в різних сферах (етики, права, науки, економіки). Однак він виступає проти національного й релігійного фундаменталізму. Етнокультура, стверджує вчений, як колективний витвір відповідної спільноти закодовує особливості світосприймання і світорозуміння в мітах, легендах, народних казках, пісенній творчості, декоративно-ужитковому мистецтві, звичаях, мові тощо. Окрім того, етнокультура виступає джерелом національної самобутності професійного мистецтва, хоч воно і творить власні традиції. Контакти між різними культурами (традиціями) сприяють подоланню ідеології етноцентризму і виробленню універсальних підходів до оцінок.

Творення всепланетарної цивілізації не означає втрати самобутності культур, хоч тягне за собою їх взаємне пристосування (модифікацію). Отож, йдеться про органічний зв’язок між культурною самобутністю і цивілізацією, що дає змогу уникнути крайнощів релятивізму й універсалізму.

Дослідження В.Лісового грунтуються на сучасних методологічних засадах, що стимулює нові підходи дослідження філософських проблем після проголошення незалежності України.