В) Національна ідея в контексті державного відродження нації

При підході до національно-державного відродження Іван Дзюба (1931 р.н.) наголошує на доконечності тверезого і самокритичного реалізму, зваження сучасних вселюдських понять і критеріїв, прагматизму нинішнього світу. Вченийзазначає, що мелодраматизм наших історичних екскурсів на світовому тлі не має особливого впливу. Інших народів не зворушують українські пріоритети у врятуванні Європи від татаро-монгольської навали, намагання виступати як найскривдженіша нація в усьому світі, скарги на чисельність історичних ворогів, претензії на право найдревнішої нації. Такому мелодраматизму Дзюба протиставляє реальну позицію: «Мова може йти про те, що ми взяли від світу і чого не взяли. Що дали і чого не дали. Чим могли бути і чим стали. Як можемо вижити в світі і сприяти його виживанню».

Досліджуючи спілкування наших предків із сусідніми народами, яке розпочалося ще в доісторичні часи, мисленник виділяє три рівні: рівень побутової свідомості відтворений у стереотипах обра, половчанина, грека, поганина, турка, татарина, німця, ляха, москаля та ін.; рівень філософської свідомості виявляється в літописних версіях про місце нашого народу в міжнародному контексті; поетичний рівень охоплює космогонічні міти, билини, думи й історичні пісні. На таких рівнях наш народ утверджувався серед інших народів.

Вчений обгрунтовує залежність інтенсивності спілкування наших предків з іншими народами від наявності нашої державності (повної чи неповної), її занепаду і втрати. Після втрати державності українці опинилися на периферії міжнародних контактів і могли виконувати лише опосередковану роль на світовій арені.

Проблеми нинішнього самоутвердження України як незалежної держави вчений розглядає в таких аспектах: геополітичному, етнічному, економічному, ідеологічному, культурному й мовному. Звісно,такийподіл значною мірою умовний.

Геополітичний аспект державного самоутвердження України характеризується тим, що «щасливе географічне положення стало для неї бідою, оскільки її степи зробилися битим шляхом для руху народів, орд і завойовників зі Сходу і з Заходу на Схід». На українську землю та її природні багатства зазіхали держави, які домагалися гегемонії на континенті.

Специфіка геополітичного аспекту України зумовлена тим, що «Україна не мала природного фізично-географічного бар’єру супроти двох найбільших її узурпаторів – Польщі і Росії, а також не мала скільки-небудь високого етнічного і мовного бар’єру». Така специфіка, з одного боку, розширювала можливості для колонізації наших земель і водночас полегшувала їхнє політико-стратегічне, ідеологічне і духовно-культурне обгрунтування загарбницьких планів, а з іншого – послаблювала спротив самого українського народу. Як наслідок колонізатори ідентифікували поневолену країну як частину власної, що сприймалося і частиною поневоленого населення. Водночас негація такої ідентифікації трактувалася як державна зрада або чужинецька (переважно німецька) інтрига.

Європейська громадськість про Україну знала мало, хоч були періоди підвищеного інтересу до неї письменників, філософів, вчених, мандрівників, дипломатів. Інколи вони бачили в підневільному становищі України кривду поневолених і постійне прокляття для поневолювачів, що унеможливлює міжнародний спокій, зокрема слов’янське порозуміння. Однак реальні політики ставилися до такого становища України з прагматичних позицій, що проявилося навіть перед проголошенням нашої незалежності.

Безпосередні сусіди створювали чималі труднощі для нашого народу територіальними претензіями. Становище змінилося на початку 90-х років минулого століття. Звісно, Дюба не міг передбачити, що на початку ХХІ століття агресивне російське керівництво зважиться на реванш і розпочне війну проти України.

Етнічний аспект самоствердження України полягає в тому, що на її території мешкають представники багатьох сусідніх і несусідніх народів. Однак Дзюба викриває підступність визначень на зразок «народи Украни», «Україна – багатонаціональна республіка», а також тверджень, що «на Україні живе 100 національностей» тощо. Вчений аргументує, що люди різних національностей є частиною народу України в державному значенні, цебто як громадяни, але не в етнічному, бо «Україна є єдиною вітчизною і корінною землею поселення», окрім українців, ще для кримських татар, караїмів, гагаузів, а також донецьких греків, що відмінні від греків середземноморських. З такою думкою можна погодитися лише частково – стосовно кримських татар, а також караїмів.

І.Дзюба пропонує розрізняти категорії «народ України в етнічному значенні» і «народ України в державному значенні». Таке розрізнення дає змогу констатувати, що «російського народу України не існує», а «є російське населення в Україні, яке становить частину єдиного російського народу». Те саме стосується болгар, грузинів, угорців чи євреїв на наших землях. Формула України як багатонаціональної держави завуальовано ставить під сумнів право нашого народу на власну державу.

Українське національне відродження позитивно впливало на відродження національних меншин і груп. Так само синхронізувався і занепад у період придушення українців. Нині задоволення національних, культурних, соціально-економічниз потреб та інтересів людей усіх національностей дасть змогу їм відчути себе громадянами України. Звісно, таке задоволення не може йти за рахунок українського народу.

Економічний аспект утвердження України на континенті засвідчила історія. Наша держава підтримувала зв’язки з різними країнами від Балтії до Середземномор’я, від Балкан до Передньої Азії та Південного Кавказу. Вчений звертає увагу на доконечність конкретизації трактування русифікації, що на практиці обмежується зазвичай проблемами мови й культури. Він зазначає, що смертельного удару Україні завдали протекціоністські заходи Петра І і Катерини ІІ, що опосередковано підривали розвиток українських міст і протидіяли розвиткові українського ремісництва і промисловості. Україна втратила вигідні зв’язки із сусідніми країнами, збільшивши ненормальні зв’язки з Росією. Усі зовнішні операції монополізувала центральна російська (царська і совєтська) влада. Водночас економічні зв’язки України з Росією зумовлювалися не економічною доцільністю й ефективністю, а імперською політичною стратегією.

У нових умовах зазнає тривалої еволюції становлення самостійних економічних зв’язків України із західними державами. Така еволюція ускладнена тим, що Україна перебуває в індустріальній ері, а Захід – на вищому, технотронному рівні ери постіндустріальної.

Ідеологічний аспект утвердження України випливає з далеко неоднозначної спадщини. Як зазначає Дзюба, упродовж своєї історії наш народ перебував то в центрі європейського політичного життя, то опинявся на його узбіччі. Так само його політична думка знала періоди розквіту й періоди занепаду. Синтезуючи джерела західного й східного походження, вона могла народжувати глибоко самобутні явища, то ставала жертвою чужих експериментів. Українське національне життя втілювалося в громадських формах самоорганізпації, що нерідко суперечило чужим державно-політичним формам.

Попри такі несприятливі умови українська історія не втрачала політичних параметрів, не стала периферійним додатком до історії російської. Проявляючись як «одна з найцікавіших граней європейської і світової історії», вона «могла збагатити світовий досвід демократичної самоорганізації людства». До таких суспільних моделей і цінностей зачислені релігійно-культурні міщанські братства ХVI—XVIIcтоліть і Запорозька Січ. Наша Гетьманщина попри різні вади належала до найдемократичніших на той час форм національної державності.

Навіть у підневільному стані Україна зуміла виробити передові для свого часу випереджувальні ідеї. Вони – і в козацьких літописах, і в Конституції Пилипа Орлика, і в «Історії Русів», і в місії Василя Капніста, і в пропозиціях українських делегатів до катерининської «Комиссии по уложению законов». Принципово новим словом для слов’янства наш вчений називає «ідеологічне поле» Кирило-Методіївського братства, яке органічно входить у простори тодішніх європейських ідеологій. У його документах проявилася трансформація європейського республіканізму і польського месіянізму, що збагатилися демократичним досвідом українського козацтва й визвольними ідеями нашого народу. Т.Шевченко пов’язував визволення свого народу з визволенням інших народів. Його антимонархічні, антиколоніалістичні, демократично-самостійницькі ідеї послідовніші за ідеї Дж.Мадзіні, Ш.Петефі чи В.Гюго.

Як вважає Дзюба, самобутніми явищами в європейській політичній думці були федералістська концепція М.Драгоманова, «тверезі бездогматичні ідеї» І.Франка, програми демократичних соціалістичних рухів на межі двох століть. З певною національною традицією пов’язані також погляди українських «націонал-комуністів» М.Хвильового, М.Скрипника, О.Шумського, котрі «в комуністичну ідеологію вкладали набагато демократичніший зміст і допускали більший плюралізм, ніж це було в ортодоксальній комуністичній думці». За тоталітарного режиму наш народ був відлучений від національного ідейного багатства, тому «нинішнє національно-політичне і державне відродження починалося майже з нуля».

Щоб Україна могла увійти в сім’ю європейських демократій, треба звільнитися від тоталітаризації політичного і духовного життя. Як вважає Дзюба, великою перешкодою для входження України в європейську родину є не лише соціально-економічна несумісність і технологічна неспівмірність, а ще й несумісність ідейно-політична та неспівмірність інтелектуальна.

Нарешті, вчений аналізує культурний аспект утвердження України як незалежної держави, зазначаючи, що малооригінальна культура «приречена на пасивну роль у духовній взаємодії, на запозичення й наслідування». На обсяг міжнаціональних культурних контактів і їх спрямування у новітні часи вирішальний вплив має фактор державності, що підтвердила наша історія ще від княжих часів. За козацько-гетьманської доби «створювалася культура нового типу», оскільки Україна перебувала на перехресті ліній з Туреччини, Близького Сходу, Індії до Скандинавії, а з країн Західної Європи – через Польщу до Росії. З країн Західної Європи розповсюджувалися ідеї гуманізму, Ренесансу, Реформації, бароко, політичного й літературного Просвітництва.

Перебуваючи в підневільному стані, наш народ зміг дати «постаті, що зберігають національну виразність і вписуються в загальноєвропейську духовність». Попри запізнення порівняно з навколишнім культурним світом Україна намагалася досить інтенсивно компенсувати його через «оригінальну творчу комтамінацію різних великих стилів» та їхнє змущення». Підхід до нашої культури в європейському і світовому контексті спростовує уявлення про неспівмірність і непорівнянність нашої культури з культурами «історичних націй», ставлення до неї, як до «хатньої». Наші класики не лише творили в європейському руслі, а й могли виходити вперед порівняно з ними. Не блідне на європейському тлі українська філософська думка Г.Сковороди, а також П.Юркевича, В.Лесевича, і особливо – О.Потебні.

Нині виникає потреба нової концепції української культури, що дасть змогу позбутися мітів та ілюзій, забезпечить адекватне бачення всього історичного поля. Як зазначає Дзюба, в історії нашої культури існували лише три періоди її структурної повноти, коли відбувалася взаємодія, взаємовплив і спільне піднесення всіх її сфер: період українського бароко XVII—XVIIIcтоліть; період українського авангарду 20-х років ХХ століття; період 60-х років ХХ століття, що був зупинений. Вчений сподівається на можливість нового періоду після проголошення незалежності України. Неповнота структури української культури в інші часи пояснюється нашою історічними умовами і неповною соціальною структурою нації.

І.Дзюба зупиняється на стереотипах, нав’язаних українцям щодо власної культури, обгрунтовує їхній негативний вплив на її розвиток. Серед таких стереотипів названі сільськість, консервативність, філологічність, демократичність, вторинність.

До останнього часу стереотип сільськості української культури був панівним. Його приписували не тільки культурі, а й самим її творцям. Не заперечуючи того, що кожна культура «починається з селянської культури і на ній, по суті, грунтується», вчений не вважає сільськість за особливу ваду на культурній царині. Проте на певному етапі цивілізації проявляється ущербність такого характеру культури, бо укранізація не лише змінює її зміст, а й мистецькі форми.

Як зазначає вчений, українська культура не може вважатися винятково сільською. У минулому, зокрема ХVІ-ХVIIстоліттях, вона була значною мірою міською, бо тоді в містах діяли релігійні братства, а бароко було духом саме міської культури. Занепад нашої міської культури – це наслідок занепаду міст під московським пануванням, коли вони були позбавлені магдебурзького права. Вже наприкінці ХІХ століття і особливо в ХХ столітті наша культура не обмежується сільською тематикою.

Стереотип консервативності українськоїкультури грунтується на тому, що начебто «вона спирається на традиційні форми і дуже не любить форм модерних», бо в ній не закладений «потяг до шукань і експериментаторства». Як зазначає Дзюба, такий стереотип ламають вже періоди розвитку нашої культури, зокрема в 20-ті роки ХХ століття, з якими пов’язані новаторські пошуки. Те саме слід сказати й про пошуки наших діячів культури в 60-ті роки минулого століття.

Недостатнє знання української культури призвело до того, що її зводять до форм, пов’язаних з художнім словом. Звідси -- стереотип філологічності, як його називає вчений. Проте цей стереотип спростовують наші досягнення в природничих науках, зокрема народному природознавстві, народній медицині, народній екології, народній філософії. Українці мають справжню професійну оригінальну філософію Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Потебні, а також вже в ближчому часі – М.Шлемкевича і Олександра Кульчицького. Окрім того, треба згадати В.Вернадського, В.Липинського, Д.Донцова та інших.

Стереотип філологічності нав’язується з різних причин. Насамперед за часів тоталітарного режиму замовчували досягнення українських вчених у галузях природничих і точних наук. Окрім того, праці наших вчених не видавалися українською мовою, на чому спекулюють недоброзичливці. Як наслідок спадщину видатних українських вчених нерідко «привласнювали» чужинці.

Негативне уявлення про українську культуру формують, використовуючи упереджено трактований стереотип демократичності. Спростовуючи такий однобічний підхід, вчений зазначає, що в певні періоди «в творенні української культури досить активну участь брали і аристократія, еліта». Так було не тільки в період бароко. Зі старовинних дворянських родів походили письменники М.Старицький, М.Коцюбинський, великий графік Г.Нарбут, історик і дослідник мистецтва В.Модзалевський. У творенні української культури, треба зазначити, брали участь князі (Ярослав Мудрий і Володимир Мономах), церковні діячі (митрополити Іларіон Київський, Клим Смолятич, Петро Могила, Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий), гетьмани (Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський) та їхні нащадки. Не завжди вищі верстви, еліта покидали свій народ. Доцільно наголосити на протилежній тенденції, що виявилася наприкінці ХІХ століття, коли зденаціоналізована еліта починає повертатися до українського народу.

Водночас проти стереотипу виняткової демократичності як негативного явища для нашої культури свідчить її зміст. Найвищим досягненням українського аристократизму стала концепція класократичної трудової монархії В.Липинського. Окрім того, варто згадати трактат «Історія Русів», творчість П. Куліша, групи «Молода Муза», раннього П.Тичини, «неокласиків», С.Крушельницької, О.Архипенка, Н.Королевої, Д.Дорошенка, В.Барки, а також Лесі Українки і значною мірою Ольги Кобилянської та інших.

Абсолютно безпідставний і стереотип вторинності української культури, цебто тлумачення її як похідної від російської. Як відомо, до середини ХVIIукраїнська культура розвивалася незалежно від московської культури, а потім аж до кінця XVIII cтоліття вона впливала на формування культури в Московському царстві і Російській імперії. Українець М.Гоголь перетворив російську літературу, вніс до російської мови український дух. Згодом становище змінилося, хоч російська культура й надалі отримувала певні імпульси від культури української.

Після проголошення незалежності Дзюба прогнозує два варіанти взаємодії української й російської культур: песимістичний і помірно - оптимістичний.

Песимістичний варіант зумовлений економічною кризою. Як наслідок розмивається й «без того нечітка національна ідентичність», глибшає розчарування в національній державності, посилюється російська культурна експансія, українська мова в суспільному побуті зводиться до ритуальних функцій. Попри такі умови українська національна культура не хоче бути «провінційним додатком» російської культури. Однак звернення до модерних і постмодерних західних культур може завести українську культуру в «елітарне гетто». Хоч «подекуди зберігаються ще елементи аутентичної народної культури», українська масова культура витісняється російською. Якщо так буде і надалі, то черговий поворот історичної долі й відродження національної свідомості можуть настати лише «десь хіба в ХХІІІ столітті». Такий прогноз не враховує особливостей розвитку самої Росії, що, безумовно, проявляється і в російській культурі на українських землях.

Помірно - оптимістичний варіант випливає з можливостей поліпшити економічну ситуацію в Україні, авторитет нашої держави, поступово оптимізувати соціально-економічні процеси, що сприятиме підвищенню престижу всіх елементів української культури, зокрема й мови. Замість «фрагменту спотвореного радянського простору», Україна створить свій суверенний культурний простір.

Безумовно, гарантованого оптимального варіанту у наявній реальності вчений не бачить. Такий статичний підхід не можна оправдати, оскільки треба зважати на тенденції розвитку, а не спиратися на нинішній стан. Допускати непорушність і стабільність непрогнозованої Росії – це також прожекторство, проти якого виступає вчений.

Проведений аналіз створює грунт для дослідження національної ідеї. Вчений пише: «Національна ідея виникає в кризові або поворотні моменти національної історії як спроба осмислити місце і призначення та перспективи своєї нації в контексті власного досвіду та світової історії». Вона служить об’єднанню спільноти для досягнення певної мети. Проте вчений вступає в суперечність: з одного боку, він визнає тяглість національної ідеї, а з іншого, заперечує сталість її як величини.

У поворотні моменти, пояснює Дзюба, може з’явитися кілька протиборних проектів, один з яких набуває ролі національної ідеї. Кожній ідеї більшою чи меншою мірою властивий месіянізм. Особливо від цього страждає російська ідея, що фактично перетворилася в ідею імперську. Українська національна ідея відрізняється більшою «заземленістю» і більшою соціальною демократичністю, бо вона мала на меті національне визволення, утвердження національної державності, а не її розростання. Звідси – її менший розмах без претензій на порятунок людства, «лагідніша», «скромніша» месіянська забарвленість із «самопочуттям жертви історичної несправедливості»: цей месіянізм адаптувався до історичних обставин, а не творив їх за прикладом російського месіянізму.

Вчений аналізує ґенезу українського месіянізму в історичному аспекті. За козаччини він полягав в усвідомленні України як форпосту християнства проти мусульманства і форпосту православ’я проти католицизму, що пов’язувадося з роллю Запорозької Січі. Амбіції Києво-Могилянської академії полягали в тому, щоб після Переяславської угоди просвітити й консолідувати «руський» православний народ як спадкоємця Київської великокняжої держави. Месіянізм Кирило-Методіївського братства апелював до Святого Письма, виступаючи за слов’янську єдність, проти московсько-гегемоністської і царистсько-православної ідеї, обґрунтовував особливу місію українського народу.

На межі ХІХ-ХХ століть «месіянський визвольний порив українського народу» втілював «місію самовизволення і самопорятунку та самоствердження, а не про несення світової благодаті». Згодом М.Хвильовий пов’язував провідну роль України з «азіятським ренесансом» і надав йому поетично-месіянського характеру. Елемент «жертовного» месіянізму відчутний у діяльності Організації Українських Націоналістів і боротьбі Української Повстанської Армії як авангарду проти «світового зла», цебто більшовизму. Підтвердження цього – створення Антибільшовицького Блоку Народів. Водночас у «фундаментальному націоналізмі» Донцова чи не вперше в нашій історії українська національна ідея виступає як «наступальна, войовнича, патетична модифікація, орієнтована на гегемонію України на східноєвропейському терені». Тут вчений не має рації: варіантами такої ж ідеї слід вважати концепцію М.Шаповала про роль України в розв’язанні східноєвропейського «вузла», а також обґрунтування призначення України в концепції Ю.Липи. Тепер йдеться про «виняткову роль України в розвалі СРСР», хоч для цього є певні підстави.

Розгляд концепції Дзюби засвідчує оригінальність його підходів до аналізу складних проблем розвитку української нації, що, зокрема, простежується в його трактуванні національної ідеї.