Г) Екзистеціалізм Миколи Шлемкевича

Відомий філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч Микола Шлемкевич (1884-1966 рр.) вважається ідеологом так званого творчого націоналізму. Він -- один з організаторів Фронту національної єдності (1933 р.) і головний редактор його теоретичного органу «Перемога». Повоєнне життя мисленик провів у еміграції.

Свої праці М.Шлемкевич публікував під псевдонімами (М.Іванейко, С.Вільшина, Р.Срібний). Головна праця – «Філософія»(1934 р.). Серед його праць треба виділити монографії «Галичанство» і «Загублена українська людина». У них та інших працях обґрунтовані ідеї його екзистенціалізму.

М.Шлемкевич приділяє особливу увагу дослідженню української душі, яку він називає «ядром, протоплазмою нашого духового існування». Дослідник намагається осягнути суть життя. Важливе значення в цьому для Нового часу мають «два кличі у постаті неспокійного духа»: «існую поскільки думаю» і «усе треба зустрічати сумнівом». Наші вчені доклали чимало зусиль, щоб довести мовну і расову окремішність українців. Саме така інакшість була причиною самотності України в Східній Європі, що підтверджує «зародки самобутньої української душі», якої не розуміє світ.

Щоб зрозуміти українську душу, треба порівняти її з душами інших народів, підтвердивши подібність і відмінності. М. Шлемкевич порівнює українську душу з грецькою, з якої народжується душа європейська. Наша душевність проявляється в пісенній ліричності. Наша мітологія порівняно з європейською надто бідна, хоч українці мали «славне Слово княжої доби» і «Думи козацької епохи». Мітичні герої найяскравіше проявлялися в європейському епосі, з яким пов’язувалася західна філософія. Мисленик пише: «Пізніше в таких європейських сагах місце богів і героїв займуть абстрактні поняття, як субстанція, буття, бування, дух, небуття, ніщо, воля, дух, і ми матимемо нові оригінальні саги в формі філософських систем Фіхте, Гегеля, Шеллінга, Шопенгауера».

Якщо європейський епос обертається в уявному світі, то епос український стосується світу історичного, реального, ґрунтується на фактах. М.Шлемкевич зазначає: «Український епос не намагається пластично їх зобразити, але занурює їх в українську душевну праматерію, в ліричну пісенність, і тоді виймає їх звідти преображеними і перетопленими в чудовному горнилі розспіваної, емоціональної настроєвости. Тоді перед нашими очима постають формальні парадокси, але все нове зразу здається парадоксальним. Тоді перед нами постають ліричні епопеї».

Наш мисленик зазначає, що «в українському світі без супротиву співучість, пісенність приглушує уявність, зміст». Як діють у такій ситуації європейці, Шлемкевич показує на прикладі Ріхарда Вагнера, котрий підпорядкував музику змістові опери. На думку дослідника, «музичний зміст наших пісень значно глибший і багатіший, ніж словесний, поетичний, уявний», а «форма вбиває настрій», бо «настроєва пісенність боїться твердої, ясної форми». Домінантною формою в українській музичній творчості вважається пісня, цей «наш геніальний примітив», який «вбиває творчі таланти» і не зрозумілий для світу, хоч асоціюється з «примітивами Полінезії, Африки». Саме цим Шлемкевич пояснює музику Лисенка як «жертву закоханості в пісні». Аналогічно він оцінює перевагу етюдів і пейзажів у нашому малярстві. Те саме стосується українського народного театру.

У житті українці мають індивідуалізм без індивідуальностей, бо він боїться форми. Такий індивідуалізм проявляється в отаманщині. Українська емоційність зумовлює перехід однієї крайності в іншу, любові в ненависть і навпаки. Шлемкевич ставить завдання перед формотворчою інтелігенцією: «патосові степу протиставити співмірний патос інтелекту». Виконанню такого завдання протистояли концепції В. Липинського і Д.Донцова як «протиінтелігентські течії». На противагу таким підходам в останні роки життя Т.Шевченко показав «досконалу синтезу-завершення в «Неофітах», «Марії», в могутніх переспівах-подражаніях», давши приклад для українських мистців на майбутнє.

На шляху дослідження української людини Шлемкевич підходить до життя народу як тяглості. Мисленик прагне розбудити загублену українську людину. Таке завдання стоїть перед провідною верствою, моральний обов’язок якої вести маси. Шукаючи «нинішньої розгублености української людини», Шлемкевич звертається до часів втрати нашої козацької держави, коли провідна верства почала перетворюватися в старосвітських поміщиків, інтереси яких не виходили поза межі задоволення біологічних потреб, цебто їхнє життя перетворилося в животіння.

Інша частина провідної козацької не могла змиритися з подібним життям і почала вплітатися в нове життя російської імперії. Таких вихідців з українського народу мисленик відносить до типу гоголівської людини. Він не зник і в радянські часи, хоч і зазнав чималих змін, адже серед його представників немає тієї любові до України, яку ще зберігав М.Гоголь.

До типу сковородянської людини належали ті, хто посідав серединне становище між типами старосвітських поміщиків і гоголівської людини. Шлемкевич пише, що «це глибокий людський тип, що не прийняв нової російської дійсності, але й не знизився до рівня старосвітського поміщика». Хоч Сковороду називають українським Сократом, між ними чимала різниця. Сократ проповідував моральне очищення на багатолюдних базарах, а наш мислитель надавав перевагу затишним поміщицьких пасікам. Згодом такий тип деградував, втікаючи від життя навіть у поезії.

Проте сучасна українська людина народилася в іншому середовищі, «народилася з пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил», висунувши гасло: «Борітеся — поборете!». Йдеться про шевченківськулюдину, яка «відкидала радикально пристосування до чужої сили в Україні», «чекала апостолів правди й науки не для поринення в забуття, але для перетворення світу й життя на основі нового, праведного закону». Така людина оформилася на межі дев’ятнадцятого і двадцятого століття.

Шлемкевич спростовує думку, що шевченківська людина пов’язана насамперед з мистецтвом, адже в уяві поета апостолами правди були Архімед і Галілей. Ядром світогляду такої людини мисленик вважає науку, що має рушійною силою розум. Моральним ідеалом такої людини він називає «вільний дух, що сам на основі свого пізнання самовизначається». Від морального ідеалу залежить ідеал соціологічний. Водночас Шлемкевич розрізняє два типи людських об’єднань: спільнотами і товариствами. Спільноти «творить саме життя», а товариства – це результат свідомої волі людини. Інші дослідники називають товариства спілками. Для шевченківської людини на перше місце виходять «розумові товариства». Дослідник зазначає: «Людина розуму й науки мріяла про суспільство вільнихдухів, свідомо статутове, конституційно створене нею, як про ідеал співжиття». Щоб утвердити таке суспільство, доконечна власна держава – в цьому суть політичного ідеалу шевченківської людини.

Як наголошує Шлемкевич, цьому часові був властивий оптимізм, що зумовлений успіхами науки, вірою в її всемогутність. Яскравим зразком шевченківської людини він називає Івана Франка. Головні риси світогляду такої людини втілили, зокрема, Драгоманов, Грушевський, Леся Українка, Коцюбинський, Стефаник, Винниченко, а також українські революціонери та січові стрільці.

Поразка національно-визвольних змагань змусила переглянути ставлення до вільного духа, вважаючи його причиною невдач. На перший план вийшла сильналюдина. Перший тип сильної людини почав обґрунтовувати Липинський. Йдеться про сильну хліборобську людину. Винниченко побачив таку сильну людину в пролетаріаті. Цим зумовлена ціла течія під назвою хвильовізму. Найрадикальнішим антиподом вільному духові була людина ірраціональної волі. Типсильноїлюдини, який пропагував Донцов, проявився на західноукраїнських землях і серед українців в європейській еміграції.

Попри такі нові явища вільний дух не вмер, але, як пише Шлемкевич, для двадцятих років минулого століття «стає старим, витертим, немодним одягом тих, що не вміють прислухатися до голосу нових часів, нових подій». Він залишається ще й тому, бо доля сильної людини виявляється трагічною. Починаючи з тридцятих років, про сильну хліборобську людину говорити не доводиться. Не витримав випроб часу український пролетаріат, зустрівшись «з сильною комуністичною людиною московського хову». Як вважає Шлемкевич, в тридцятих роках минулого століття донцовська людина відзначалася не силою, а лише «позою сили», бо набула протилежних рис: «не переконування, але голосне перекрикування других – це підсоння, яким впивається та ніби сильна людина, людина пози». Так само зблідла віра в розум, логіку, правду, бо патос вільного духа перетворив каменярське шукання в зкабаву циркового штукаря.

Після Другої світової війни розпочинається розгубленість «розщепленої української людини». Як наслідок посилюються «назадницькі» тенденції, які вимагали повернення до Липинського, Хвильового, Донцова, «демократичної проблематики 1917-1918 років». Шлемкевич так описує трагедію української людини: «Живемо епігонами і наше мислення має познаки мислення епігонів. Найкращий того доказ:-- колишні живі протилежності тепер механічно зв’язуються, без органічних вирівнянь, без органічної синтези… На перехресті доріг стоїть українська душа в латаній свитині, зшитій із поношених і потертих мислей».

Як зазначає Шлемкевич, йдеться про повернення до джерел світогляду, головною підвалиною якого нині має бути наука. Світоглядні пошуки стосуються не лише науковців, а й мистців. У конфесійній сфері на перше місце виходять не питання святинь віри, а дискусії про православ’я, католицизм, протестантизм.

Європейська думка також переживає кризу і не може дати розради українцям. Дві світові війни розхитали віру в могутність розуму. Шлемкевич зазначає: «Людина усвідомила собі, що вона маленька комашка на малій піщині… Світ заговорив про покинутість людини, про тривогу, як її основне почування, про тривогу, як про праматерію душі». Звідси – висновок, що українська людина загублена і схиляється до забуття, а це означає замкнуте коло. Отож, на порядок дня стає питання про те, як «почати новий рух» для зустрічі з «новою правдою життя».

Наш мисленик вважає, що поза межами батьківщини українці стали націєюдуха, втративши головні атрибути державної нації, що засвідчує моральну кризу сучасного українства, цебто кризу людини і водночас кризу людських взаємин. У повоєнному світі людину почали підпорядковувати ідеї, яку ототожнюють з носіями, що відчули пориви звіра. Щоб приборкати в людині злочинця й звіра, цивілізація й культура використовує силу закону. Звір прокинувся і в українській душі, тому стоїть питання про «засуви нової моралі й людського закону», щоб вийти з душевної кризи.

Рушійною силою в суспільстві Шлемкевич вважає не засаду, а моральний ідеал. Проте «кожна верства має свої окремі ідеали та живе ними». Такі моральні ідеали творять своєрідну ієрархію цінностей в суспільстві. Боротьба ідеалів не заперечує панування «верховодного ідеалу», а також формує уявлення про порядну людину. На порядних людях, яких мисленик ототожнює з філістерами, засноване суспільство. Проте порядна людина схильна до ізоляції, своєрідного гетто, цебто обмеження життя колом родини чи найближчих знайомих, а в ліпшому разі до роботи в громаді.

Серед тих, хто належить до типу порядної людини, особливе місце належить ідейній людині, яка «означає вищий щабель у гієрархії ідеалів і суспільної піраміди». Шлемкевич пише: «Ідейна людина - це вже інший стиль життя, несений іншим моральним ідеалом. Замість замкнутости в родинному егоїзмі, маємо тут на першому місці службу суспільству». Ідейна людина виходить поза межі родинної замкнутості, поза межі морального закону родини.

Суворі приписи моралі порядної людини не стосуються героя й революціонера. Те саме слід сказати про представників мистецької творчості. Як зазначає мисленик, «мистецтво – це дірка від ключа, якою заглядає порядна людина до недозволених для неї кімнат розкоші й злочину». Цим зумовлена суспільна терпимість щодо мистців-творців, дивиться поблажливо на «романтичні прогріхи» великих письменників, художників і музик, артистів і кінозірок.

Філософ порушує питання про життєвий ідеал порядної людини. Він зазначає, що здорове суспільство тримається на рівновазі двох світів: консервативному, статичному світові протиставляється світ революційний, динамічний. Порушення рівноваги між ними породжує «недуги суспільства». При перевазі статичних форм суспільство «засипляє, а то й загниває». Коли гору бере революційна думка, суспільство розвалюється.

Протистояння індивіда з моральним ідеалом порядної людини пронизує творчість великих поем Т.Шевченка («Катерина», «Наймичка», Відьма», «Неофіти», «Марія»). У Галичині такий зудар представляла «трагічна молодість» Івана Франка. Поза межі вимог «тільки порядної людини» виходить творчість Лесі Українка, Коцюбинського, Винниченка на землях Наддніпрянщини, а в Галичині таку духову революцію розпочав Іван Франко, а за ним пішли Стефаник, Черемшина, Мартович, Кобилянська, а далі – мистці «Молодої Музи». Так народжувалася людина - індивід.

Шлемкевич звертає увагу на особливості ставлення до української людини з боку царської і совєтської влади. Царська влада переслідувала лише «ідейну людину-організатора, духову людину і вкінці революціонера». На противагу їй совєтська влада поставила за мету знищити тип порядної людини та її мораль як основу суспільної піраміди на українських землях. Таку людину втілювало трудове селянство. Після того всі сили були спрямовані на формування червоної порядноїлюдини. У мистецтві таку мету ставили перед витворами соціалістичного реалізму.

Польські окупанти також нищили українську порядну людину. Як наслідок посилювався сфера впливу революційної людини. Вона поповнювалася з молоді, яка не могла реалізувати своїх намірів. Друга світова війна підтвердила, що серед втікачів на Заході порядна людина майже зникла: на її місце прийшли «герої» і «революціонери», що насправді означало інфляцію цінностей. Винятком були США і Канада, в яких українська порядна людина поглинула нових прибульців, що вважали себе героями й революціонерами. Шлемкевич пише: «Вони стають порядною людиною в новій трансформації, з власною хатою, власним автом, банковим контом. А часті й голосні маніфестації, щораз рідше відвідувані, це милий і невинний спогад юних днів, днів весни, і трохи недорога данина далекій батьківщині, данина, якою окуплюється чиста совість і новий блаженний сон духа нової порядної людини». Однобоке суспільство порядної людини витіснило «героїв» і «революціонерів».

У матеріалізованому світі цінність людини міряють величиною доходу, а духовні скарби втрачають своє значення. Шлемкевич так характеризує позицію порядної людини в нових умовах: «Стояти здалеку місць зударів, бути нейтральним – вважається навіть атестатом вищости. Бути нейтральним серед боїв духа і політики!». Наслідки плачевні: «не лицар ідеї, але часто, так дуже часто, лис і хитрий Панько стають нашими політичними прообразами». Тепер вже українці в діаспорі не можуть захоплюватися «ідеалом блаженного мужа, що не йде на совіт нечестивих», бо знають, що треба «протиставити ідеал людини, проречисто накреслений дійсно великою українською людиною з великою моральною відвагою, Іваном Франком».

Мисленик зазначає, що закордонне українство поділене на різні частини, що зумовлене неоднаковою долею вихідців з нашої землі, «горем і болем української душі». Проте він переконує: «Із глибин страждання, спільного для всіх провінцій, віровизнань і політичних партій, із болю української душі і з просвітленням того болю пізнанням – може зродитися нова громада духа, справді глибока, і справді соборна». Українська душа, пише Шлемкевич, з’являється як логос - світогляд або етос чи життєвий улад, але вони мають глибинні праджерела, що «зачинені для розуму». Йдеться про царство Ероса як вихідний пункт духової культури.

Насамперед Шлемкевич звертає увагу на релігійну тугу, що «шукає близини Бога», коли людина прагне вийти поза себе. Така туга передається образом у релігійних притчах або ясними формами в релігійних вченні й догмах. Звісно, образ може бути й мистецьким, передаючи емоційний стан. Якщо знаряддям мистецтва є образ, то наука оперує поняттями. Різниця між ними в тому, що «наука й техніка здобувають владу над зовнішнім світом, тоді як мистецтво здобуває владу над внутрішнім світом почувань».

Дух сучасного українця, зазначає Шлемкевич, формували світогляд і мистецтво, які філософ називає двома взаємопов’язаними силами. Безумовно, між ними існують відмінності. Світоглядні поняття вимагають ясності й виразності, магнетують до наукової точності. На противагу їм художній твір «накидає переживання, а не переконує», «любується недоговореностями, півтонами, нюансами». Хоч світогляд і мистецтво «йдуть у протилежних напрямах», нагадують «два крила Ероса сучасної людини», вони мають на меті пошук правди.

Від таких засадничих положень мисленик переходить до аналізу причин духовної кризи, загубленості української людини. Насамперед він наголошує, що свідомість і мистецтво «відбігли від своїх засадничих функцій»: світогляд --- від «ясности й виразности, логіки, дисципліни розуму», а мистецтво – від «безпосередньої близини життя» перейшло до ілюстрації ідеології. Проте Шлемкевич наголошує на тодішніх особливостях Наддніпрянщини й Західної України в цих царинах. Під більшовицьким пануванням насаджувався як офіційний світогляд марксизм, але мистецтво прагнуло свободи і не відривалося від життя. У Галичині Ерос добровільно прийняв духовні кайдани і навіть пишався ними. У таких переорієнтаціях світогляду й мистецтва мисленик вбачає кризу української людини.

Як переконує Шлемкевич, заідеологізованість негативно вплинула на міжвоєнну творчість Богдана Лепкого й Уласа Самчука. Як протилежність їм філософ називає Івана Франка, який не допускав підміни художності ідеологічними аргументами. Отож, «розкувати Ероса» -- це означає відкрити дороги не лише до творчості, а й волі й щастя української людини.

У таких умовах філософ закликає до «утвердження в самопізнанні», або «звороту до душі». Мисленик шукає аналогій в античній історії й тодішньому світогляді, а відтак зазначає: «І в наших часах кризи ми є свідками, як відступають на дальший план проблеми, що досі стояли в осередку світоглядних шукань, отже, проблеми астрономії, фізики, біології, а в осередку сучасного мислення з’являються проблеми історії, соціології, етики, коротко проблеми людини. Бо не можливо людині й суспільству в кризі жити тільки зовнішнім світом, жити в об’єкті!».

Як зазначає мисленик нинішня криза української душі проявляється в загубленій українській людині. Ще сто років тому осердям української думки й чину була ідея свободи, яка могла бути здійснена в «суспільстві вільних духів», утверджена у вільній, самостійній державі. Проте така держава не була утримана. Тоді визріла ідея сили, сильної людини, яка обґрунтовувалася в двох варіантах: соціологічному й психологічному. Прихильники першого варіанту шукали такої людини в хліборобському або пролетарському класі, а другий варіант бачив її в образі людини ірраціональної волі. Друга світова війна призвела до скитальства української людини.

Повоєнна криза охопила не лише українців, але нема чим радіти, бо наші письменники не подарували світовій духовній скарбниці творів, що рівні «Гамлетові» чи «Фаусту», а з нашого середовища не вийшли мисленики рівні Канту, Шопенгауеру, Ніцше, Бергсону. Наші письменники Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка – це великі провісники, але українська нація не породила завершителів духа.

Вихід з такої кризи Шлемкевич формулює як заклик: «загублену в світогляді, в порядку життя, в мистецькій творчості людину шукаймо тут, в її первісному й інстинктивному щасті». У країнах поселення українці попали в суспільство з напруженим темпом життя, але зберігають свій український світ. Рятуватися від самотності можна в родині, яку оточує порожнечею маса. Проте родина й кохання як колишні опори світу захиталися – «і це саме поглибило страждання сучасної людини». Отож, українська людина не має замикатися в родинному колі.

Як зазначає філософ, поза межами батьківщини українці покликані зберегти символи свободи духа й творчості, життєві форми й політичну організованість, щоб повернути їх, збагативши новими ідеями, на рідну землю після її звільнення від чужоземних поневолювачів, що буде «відновою духа й життя». Мисленик бачить «перші проблиски свідомості нашого духовного стану, що вже є початком обнови».

Шлемкевич пише: «Жива українська душа прагне й вимагає нової одежі духа й життєвих форм, і живих їх здійснень у новій українській людині». Звісно, не треба відкидати набутого досвіду, бо «шукання щастя не пропадають безслідно». Українська людина має дивитися ширше, підніматися вище, а мислити дальше, щоб не «залишатися тільки тінню минулого». Слід зазначити, що мисленик не пропонує конструктивної концепції, а лише фіксує симптоми національної недуги, що неодмінно вимагає лікування.