Г)Філософія традиціоналізму Юрія Липи

Мисленик Юрій Липа (1900-1944 рр.) відомий насамперед як творець трилогії «Призначення України» (1938 р.), «Чорноморська доктрина» (1940 р.) і «Розподіл Росії» (1941 р.). Водночас він відомий як письменник і публіцист. Працював лікарем УПА і загинув героїчної смертю від московсько-більшовицьких окупантів.

Аналізуючи тогочасне світове становище, Липа зазначає, що на континенті Рим, Берлін і Москва ставлять на перше місце «дух своєї збір- ноти» і знецінюють свободу людської одиниці, що була головною темою романтизму й лібералізму. У міжвоєнний період запанував стиль тоталітаризму, а не універсалізму. «Війна аж до винищення» виступає як заперечення традиційної для європейців пошани до противника, відкидаючи загальновизнані людством засади, а моральних принципів дотримується лише в межах свого блоку. Європейську духовність остаточно розбила «нехіть до чужих, чітко окреслюючи «своє», що «прийшло від тисячоліть, було впродовж довгого часу виразним наказом, свідомим звичаєм, врешті перейшло в відрух». Таке «своє» ще сильніше тоді, коли воно перестало бути свідомим й існує як підсвідоме, що зрозуміле тільки в своєму середовищі.

Від цього Липа переходить до особливостей боротьби українців за збереження своєї окремішності. Поневолювачі українського народу прагнуть тепер не його фізичного, а морального знищення й утвердження довічного невільництва. Москва протиставляє українцям «безвласницький, без- традиційний урало-фінський дух ненависті до української родини», цебто «похід ворожого світогляду проти тисячолітнього світогляду», заперечує пошану до минулого. Проте навіть виселені з рідних земель українці чинять спротив, зберігають пам’ять свого роду, відокремлюються від чужинців і прагнуть самозбереження.

Відкриття Трипільської культури, яку доцільніше вважати цивілізацією, засвідчує існування на наших землях кількатисячної безперервної традиції. Ю.Липа пише:»Від трипільців починаємо історію української території і її торговельних взаємин з іншими країнами». Наш край символізує пшениця, яку, зазначає дослідник, привезли з Месопотамії ще трипільські хлібороби. Збіжжя з наших земель експортувалося до малоазійських держав хетів, а від них привозили метали. Отож, людність на праукраїнських землях була наближена до центру тодішньої цивілізації.

Після занепаду Трої українська територія із системою різних шляхів стає одним з осередків еллінського багатства й еллінської культури, а морська культура органічно входить у світогляд українців, відрізняючи їх від психології континентальних сусідів. Саме цим можна пояснити морські походи за княжої і козацької доби й своєрідний характер чумацької торгівлі від XIV до XIXстоліття. Зміст чумацтва становить вільна торговельна мандрівна асоціація. Від чумацтва, як твердить Липа, розвинулася українська кооперація.

Водночас призначення України як самостійного осередку творять не лише географічні й торговельні умови. Не менше значення має українська раса, яку мисленик не пов’язує з анатомічними чи антропологічними ознаками, а розглядає в історично-духовному розвитку. Липа пояснює: «Перше, що звертає увагу в сучасних європейських расах,-- це не тип черепів чи м’язів, лишень думання, психологія. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть своїми духовними звичками більше, ніж будовою тіла». Іншими словами, йдеться про духовні особливості, а не фізичні. Звідси – застереження від змішування з духовно чужими елементами.

Раса різногранна. Її треба розглядати під різними кутами. Липа дає антропологічне, демографічне, історичне й психологічне пояснення. Антропологічне й демографічне пояснення раси зрозуміле з самих назв, чого не сказати про історичні й психологічні грані. Мисленик пише: «З боку історичного це група населення, що в окресленій території, без особливої перерви в часі, переживала спільну долю». З психологічного боку вона виступає як «велика духовна єдність», що виявляється в моралі й почуттях.

Мисленик визначає «формулу раси». Він пише: «Расою звемо цілість населення, що його духовні прикмети, укриті й явні (як звичаї, мова, властиво мови), а також антропобіологічні риси становлять виразну цілість упродовж часу (історії)». Відтак обґрунтовуються первні української раси. Геополітичні прикмети української території, рік і морів, історія українських торговельних трактів і вузлів, зародження осілого людського життя в цих країнах і розповсюдження спочатку головного первня – месопотамського, далі – злиття еллінського, в загальному закінченні формування раси готами і врешті устійнення її великодержавністю, релігією і розмахом культури й цивілізації. Далі треба зазначити вартість домішок і історичну селекцію типів расової активності. Врешті, до формули української раси належить формування ідей її еліти, бо «ці ідеї були духовними подіями, що формували расу». Без поняття «раси», зазначає Липа, неможливо обґрунтувати призначення України.

З погляду нинішньої науки певні положення, яких дотримувався мисленик, трактуються інакше. Йдеться насамперед про трипільців, яких він називає «протоукраїнським народом трипільської культури», «головним первнем» українців. Липа вважає, що обличчя української раси, її відрубність і «живлові традиції» сформували три такі первні: трипільський, еллінський і готський. Саме на цих проукраїнських традиціях виникла давня українська імперія, столиця якої Київ визначила культурну вісь між Балтією й Уралом.

Окрім первнів раси, Липа виокремлює її домішки: вони відрізняються від перших тим. що діють не ґрунтовно, а поверхово й лише на певні групи. Йдеться про два роди домішок: домішка крові й домішка імпрегнацією, або духовним відбиттям. Нерегульовані домішки інколи стають великою небезпекою для еліти раси, імпрегнація може бути позитивна й негативна. До оцінки різних домішок мисленик підходить історично.

Розглядаючи расу як відрубну, окрему велику духовність, Липа звертає увагу на «однаковість психологічних реакцій, однаковість у сприйманні життя», бо в межах однієї духовності можуть бути анатомічно різні типи. У надрах української раси він бачить тривкіший феномен, з якого випливає підсвідоме відчування вартості. Його можна порівняти з клітиною, затисненою до відпору: вона вибухає при найменшому послабленні цього натиску. До такого вибуху причетні насамперед вибрані одиниці.

Відпорність українців засвідчила велику силу їхніх підсвідомих расових первнів для наступу й експансії. Нові методи боротьби раси відтворюють «більш мовчазну, більш непримиренну й тверезу» тактику і стратегію, що далекі від соціальної й національної романтики. Осуджуючи малодушність, гуртківство, полохливість і невитримку, Липа застерігає від необґрунтованих звинувачень у зраді й вимагає «деякого стримання в напастях» на тих, кого дуже часто називають «прислужниками» більшовизму, бо нерідко вони є «саме носіями експансії раси і нищать ворожі духовності ліпше, ніж балакуни по безпечних кабінетах». Серед таких названі не тільки партійні діячі, а й українські вчені, які під тоталітарним режимом намагалися повернути національні цінності.

Стратегія української раси проявляється в генеральних ідеях, як «більш чи менш глибоких виявах українського расового «я», що «завжди існуватимуть в характері раси, бо цей характер є так само органічний, як і інші явища природи». Такий підхід дає змогу визначити стійкість цих ідей, очистити їх від чужих впливів.

Українську духовність може висловити голос видатної одиниці або загалу. Така одиниця неповторна, чим вона наголошує на потужності раси, на одвічному в ній. Традиція, повторність залежить від часу існування раси. Липа спирається на досягнення психології, що дають підстави стверджувати життєвість виявів і повторності, і неповторності. Нерідко одиниця, яка відтворює генеральні ідеї, зникає в групі. Липа пише: «Українські герої – це висловники туги й праці багатьої поколінь. Вони завершують собою повторність і уяскравлюють традицію. Їхня особиста творчість – це завжди тільки одна сильна мелодія, що вплітається в потужний спів раси». Як відомо, наші визначні діячі, зазвичай, завершують працю попередніх поколінь, бо наш народ не знав великих реформаторів.

Українське культурне підложжя найглибше проникло в хліборобство й осілість; воно протистоїть культурному кругові номадів з його апотеозою одиниці чи деспота, схильністю до насильства, безпідставної фантазії й швидкої зміни тактики. Підложжя хліборобського культурного кругу «дає відвагу, почуття справедливості, гідність, відпорність і пристрасну любов до своєї землі», що виявилося вже в Трипільській культурі.

Хліборобський культурний круг персоніфікує образ Жінки-Матері. Липа пише: «Материнськість переносить традиції родини, а тим самим і раси, з покоління в покоління. З цього приводу вивищення первня материнськості в найдальшому хліборобському крузі цілком зрозуміле». Відоме з трипільських часів панування жінки в родинному і суспільному житті поєднується з рівноправністю жіночого й «мужеського» первнів. Звідси – менша зовнішня ефективність і повільність експансії українського підложжя при більшій тривалості, гармонійності і здатності до розвитку. Від родини й роду веде свій початок моральний контроль над одиницею, ввічливість українця без формального характеру.

Ідеал роду й родини відтворився також у типі українського войовника. Воєначальник для українця – це батько, що підтверджує традиційне звернення. Аналогічно будуються взаємини між провідником і одиницею в українській групі, які ґрунтуються на моральному консерватизмі і протистоять, з одного боку, «примітивізмові та шаманству зі Сходу», а з іншого, «містичним блефам Заходу», що обмежують «розвій раси в границях традиції і в почутті спільної крові». З української історії й традицій випливають наші міти, які сприяють скупченню української раси, а не її розпорошенню. Українські міти вплітаються в ритм життя, в законодавство, а також у звичаї й ритуали.

Характеристика українських культурних традицій та їхнього значення для майбутнього в трактуванні Липи не завжди збігаються з поглядами попередників. Мисленик пише: «Українська група має тенденцію скоріш до обмеження індивідуалізму. Родинність клімату в цих групах одночасно перешкоджає і повстанню містичних масових рухів». У них витворюється еліта, з їхніх традицій народжуються духовні інстанції, засади державотворення, що заперечують вождизм, але підтримують ієрархію і живі традиції. Прив’язаність до традицій і наш консерватизм сприяють поступу і не протидіють творенню суспільних утопій, прикладом яких є концепція класократичної держави В.Липинського.

Властивий українському характерові «мальовничий індивідуалізм» невід’ємний від еллінського первня нашої раси. На противагу йому готизм передбачає, що «одиниця могла бути тільки більшим чи меншим висловом збірноти, єдиної надлюдини, створеної зусиллями тисяч предків і мовчазною відданістю сучасників», що відтворювала солідарність з іншими одиницями. На думку мисленика, готичний первень відтворений у політичному світогляді українців козацької доби. До наших днів козак трактується як ідеал людини-українця, а козацькі форми організації не зникли після ліквідації Січі, яка спиралася на еллінізмі і готизмі як двох прикметах українського характеру і витворила «найцікавішу расову асоціацію українців». Водночас дисципліна серед українців не знецінює одиниці та її життя.

Як вважає мисленик, серед народів на просторі від Балтії до Уралу український характер найскладніший. Українці сумніваються перед рішеннями, але при їх реалізації проявляють упертість. Українське думання набуває філософічних рис з «легким оптимістичним скептицизмом».

Національний характер витворив своєрідний український ідеал провідника. Липа пише: «В еллінізмі провідник – це мистець, що творить усе наново, незважаючи на попереднє. В готизмі провідник – це висловник ритму традиції своєї групи чи племені. Трипільство має ідеал проводу в понятті «батько». Провідник – це той, хто узнає в кожному із своїх підвладних «дитину», «сина». Загалом усі три елементи характеру представляють вождя, як такого, хто собою висловлює щось вище і на підставі цього порядкує». Наш ідеал, зазначає мисленик, висловлює найповніше справедливість, а далі йдуть інші вимоги: талановитість, продовження давніх традицій і «зичливість до людей української крові».

Ідеал українського патріотизму відтворює формула «хати», про що писали Т.Шевченко, П. Куліш, галицькі будителі. Звідси -- органічність патріотизму українців. Лише на грунті українського характеру і національних генеральних ідей може відбутися поступ українців, що передбачає «розширення, зміцнення і усвідомлення сильних сторін цього характеру», чого не спроможні зрозуміти ідеологи декларативного типу. Цим зумовлене переконання українців, що їх батьківщина, їх люди й земля – це центральний пункт світу. Так само слід розуміти намагання українців відчувати і сприймати свій світ як критерій для інших світів. Воно пов’язане з трипільським підложжям раси. До головних його прикмет віднесено «відрух оборони свого рідного, погляд на світ з нутра раси й сприймання предківщини», що визначає своєрідні межі для збереження раси.

Як противагу цьому відчуттю мисленик вважає пораженство «людей татарських» у державному житті, а людей хуторянських – у житті суспільному. Серед його представників названі Куліш, Костомаров і Драгоманов. Проте пораженці не заперечували самобутності української раси в своїх концепціях «народу-бастарда», а «це вже не було самопоменшення, це було самознищення, остаточне поневолення духу раси». У само- пораженстві проявилося безсилля. Окрім того, у другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. українська інтелігенція почала психологічно відчужуватися від спадщини княжої доби. Проте мисленик переконаний, що розквіт інтелектуального пораженства закінчився.

На думку Липи, продуктивність державної збірноти залежить від гармонійного поєднання енергії збудженої одиниці з енергією цілої раси. Доконечно виходити з визнання природженої нерівності між людьми і людської різноманітності. У цьому проявляється вплив концепції «зрідненої праці», яку обґрунтовував Г.Сковорода. Проте Липа її доповнює вимогою сумлінного виконання громадянських обов’язків.

Заперечуючи усталену думку про чистий індивідуалізм як властивість українця, про що вже йшлось, Липа пише про роль у суспільному житті нашого народу асоціативної групи, громади, артілі, згадує про чумацьку валку, союз кооперативів і територіальну курінну організацію Січі. Такі форми асоціацій не нав’язувалися законодавчими регламентаціями і циркулярами, а виникали як продукти народного звичаю і традицій. Тут головне – не форма, а зміст. Одиниця найліпша тоді, коли вона висловлює традиції, дух своєї асоціації, бо українець «звик до асоціації, групи, і то часто родинного характеру, і лишень там може дати максимум енергійної і витривалої праці та продуктивності». Подібні групи витворені тисячоліттями – і Липа бачить у них запоруку постійного відродження української державності.

Роздвоєння в українській еліті мисленик виводить з готизму й еллінізму. Готська лояльність і відчуття дисципліни зіграли негативну роль після ліквідації української державності. Перейшовши на службу до «білого царя», «малороси» спричинилися до витворення слухняних службистів, урядовців, вірних «Отечеству». Аналогічні тенденції проявилися в Галичині й Закарпатті, які потрапили під владу династії Габсбургів. Саме такі «малороси» й «москвофіли» виступили проти нової національної інтелігенції, а частина з них в часи національно-визвольних змагань стала на бік різних російських «правительств». Еволюція еллінства протилежна. Готизм породив адміністраторів, а еллінство – головно ліриків і етнографів. Як твердить Липа, «останніми часами сентименталізм державницького еллінізму прибрав ліричне обличчя типу ніцшеанської бомбастики». Однак важливіша не літературна історія чи накинена чижинецькка дисципліна, а власні традиції з розвоєм згаданих асоціацій.

Українська великість виявилася в повноті всіх можливостей. Її мірилом є українська людина княжої доби. Найважливіший період Києва виник як наслідок сполучення двох прикмет тогочасної нашої людини – «прагнення до експансії та почуття особистої свободи разом із відповідальністю перед релігійними святощами». Через те київська легенда про перебування на українських землях апостола Андрія Первозваного мала під собою грунт. Образ Києва увійшов у історичну підсвідомість нашої раси. Державна традиція Києва відтворена в символі нової української держави.

Роль Києва як символа прадавньої політичної культури виявився і в тому, що чужинці визнавали його столицею козацької держави, хоч він не міг бути нею, адже козацька держава за напрямну своєї політики визнавала опертя на Чорне море. Різні гетьмани, від Б.Хмельницького до П.Орлика, вірили в доцільність такої напрямної: вона давала змогу опертися на сильну Туреччину, «певнішу і толерантнішу від тодішніх християнських сусідів України», і водночас відкривала доступ до нової економічної експансії на Чорному морі. Однак козацьку державу згубила надмірна військовість.

Ю.Липа наголошує, що українська еліта творилася окремо від російської, для чого були причини расового, національного й освітнього характеру. Він відзначає насамперед «муравлиність» праці наших інтелектуалів, бо вони створили «матеріал до будови українського «мурашника» духовності», надаючи їй захисної форми перед ворогами. Як своєрідний світогляд українських інтелектуалів мисленик називає «утечу до власного егоїзму», цебто самозакоханість. У цьому суть Кулішевого донкіхотства.

Поряд з працею «муравлів» і донкіхотів Липа називає ще один вид діяльності – соціалістичних бунтарів. Соціалізм, як пише мисленик, «витягнув інтелігентів з їх затишків і зв’язав з масами». Поза помилками соціалістів не слід заперечувати, що в головному вони були «синами раси». З цього середовища вийшли провідники.

Ю.Липа звертається до побічних ідей, які ще відіграють певну роль у світогляді пересічного українця, хоч і перенесені з чужого грунту. Серед таких псевдогенеральних ідей згадано протиставлення Заходу Сходові, хоч саме трактування цих понять відносне. Не погоджується мисленик з твердженням про те, що «змістом державної України є боротьба з кочовиками, зі степом». Він твердить, що у період формації української раси степ не зіграв особливої ролі. Водночас Липа відкидає нав’язану російськими істориками «лісостепову» схематичність нашої історії, а також заперечує доктрину про «відвічну ненависть слов’ян до Сходу».

Поняття праслов’ян Липа трактує як штучне, бо «не праслов’яни жили на України, лишень праукраїнці». Заслуговують на увагу його думки про метаморфози слов’янофільства. Виникнувши як реакція проти німецької експансії, цей рух перетворився в москвофільство не лише в Україні, а й серед інших слов’янських народів, зокрема чехів. Ставлення мисленика до комунізму (ленінізму) однозначно негативне, бо більшовики виступили проти української державності.

Відтак Липа доходить висновку: «Побічні, псевдогенеральні ідеї не тільки не реальні, а й шкідливі. Затушовуючи індивідуальності рас і народів, вони перешкоджають усталенню тих індивідуальностей, нищать можливості існування рівноваги і гармонії між ними, а тим самим сіють знищення і руїну на землях між Балтією, Уралом і Чорним морем».

Серед сучасних ідей Ю. Липа звертає увагу на ідею українського соціалізму, яка може мати майбутнє. По - перше, ця ідея може «придатися до експансії раси», але при умові, що «українські соціалісти зроблять за вісь свого світогляду творчу енергію й ініціативу одиниці в рамках соціалізму». По - друге, українські соціалісти можуть вирвати групи українців з рядів комуністів, насамперед російських. Націоналізм Донцова мисленик називає «інтернаціональним націоналізмом», який подібно до марксизму має рушієм ненависть.

Посиленню «ворожбитства» після поразки національно-визвольних змагань Липа протиставляє новітній державний традиціоналізм українців, що може називатися ще й легітимізмом. Витіснивши монархічний легітимізм, він набув переважно демократично-республіканської форми.