А) «Новоромантизм»ЛесіУкраїнки

Філософські погляди Леся України (1871-1913 рр.) відтворила в художній формі, що споріднює її насамперед з такими мислениками, як Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко. Водночас треба зазначити, що як мисленик вона вдавалася до засобів публіцистики. Проте її публіцистичні твори відзначаються не так аргументами, як пристрасністю, бо, як зазначає поетеса, «у нас люди звикли, що наука і публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстравних мумій, а не живою мовою певної в своїх поглядах людини».

Дослідники зазначають особливий дар «провидіння» Лесі Українки, що властивий Кассандрі, героїні її однойменної драми. Водночас віра в майбутнє свого народу пронизує її поетичну творчість. Вона вірить, що поет має бути не тільки «співцем страждань народу», а й захисником його, не тільки осуджувати пекельні умови життя, а й наближати ідеал. Поетеса пише:

… В просторі бачу я країну

Осяйну, наче світло ідеалу,

Неначе світло правди…

Не тільки суспільні умови, а й родинні обставини визначали орієнтири Лесі Українки. Народилася велика поетеса в українській дворянській родині, з якої вийшов М.Драгоманов. ЇЇ мати – відома українська письменниця Олена Пчілка. Леся Українка виховувалася в патріотичному оточенні, була знайома з видатними діячами рідної культури. Її погляди спрямовані в майбутнє, що передають такі слова: «Вірю я в правду свого ідеалу». Непохитна віра надає мужності й спонукає до боротьби за вільне життя.

Філософський світогляд Лесі Українки зводиться, в основному, до патріотичних і морально-етичних проблем, зокрема ролі людини, мистця в суспільстві, спрямовується на боротьбу проти різних форм поневолення. Найвищою цінністю людини поетеса вважала її гідність і поступ до свободи і справедливості пов’язувала з національним і соціальним визволенням. Її світогляд формувався під впливом М. Драгоманова, а також творчості Т.Шевченка, І.Франка, передового світового досвіду у змаганнях за емансипацію людини і національне визволення. Мати поетеси послідовно дотримувалася націоналістичних поглядів.

Не лише за тоталітарного режиму, а й після проголошення незалежності Лесі Українці приписували матеріалістичні погляди, трактували її як прихильницю діалектики, що спростовується творчістю поетеси, адже знайомство з писаннями марксистів не означає їх беззастережного сприйняття. Ще однією спекуляцією слід вважати намагання приписати поетесі погляди деяких героїв її творів, бо ж йдеться не про нав’язування їм своїх переконань, а лише про відтворення ідейної боротьби в умовах конкретних історичних реалій.

Погляди Лесі Українки сама поетеса оцінювала як новоромантизм,який, за її твердженням, «прагне визволити особу в самій юрбі, розширити її права, дати їй можливість знаходити подібних до себе або, якщо вона особлива і ще й активна, дати їй змогу підносити до свого рівня інших, а не опускатися до їхнього рівня, не бути в альтернативі вічної моральної самотності чи моральної казарми» (переклад мій.— О.Г.). Саме цим ново- романтизм відрізняється, зазначає поетеса, від «старого романтизму», який прагнув визволити лише особу героїчну, протиставляючи її натовпу. У творчості Лесі Українки реалізм окрилений романтизмом, серцевиною якого є порив до ідеалу і водночас протест проти пригноблення й міщанства. За її переконанням, романтизм – це дух «вічного неспокою», «нескореного стремління» жити повноцінно. У відповідь різним критикам її романтизму поетеса зазначала: «Нехай краще буде exageration(надмір. – О.Г.) в сторону лицарства, ніж пошлості…». Новоромантизм Лесі Українки орієнтує на «пориви insBlau», цебто в небесну висоту.

Нема сумніву, що в такому трактуванні ролі особи, зв’язку її із людською спільнотою простежується вплив німецького філософа Ф.Ніцше, який обґрунтовував концепцію «надлюдини». На противагу ніцшеанському трактуванню «надлюдини» Леся Українка не протиставляє героїчної, особливої активної людини зниженій юрбі, а, навпаки, бачить її завдання в тому, щоб піднести цю юрбу до свого рівня. Істинне життя, за її переконанням, вимагає єдності правди і совісті. «Сильні натури» поетеса розглядає як приклад для борців за волю рідного народу. У драматичній поемі «На руїнах» поетеса перестерігає: «Лежачим краю рідного немає. Чий хліб і праця – того і земля». Як мисленик, вона критикує тих, хто отруює єдність борців за народне визволення, нагадуючи «скорпіона в своєму гніві».

Своєрідним символом борця за просвіту й поступ для неї був образ титана Прометея, який з’явився ще в поемі «Кавказ» Т. Шевченка. Леся Українка наділяє його не лише сміливістю думки, силою й незламністю духа, безмежною жертовністю, презирством до мук і смерті, а й добрим серцем, що засвідчує відповідність цього образа традиціям національної «філософії серця».

Прометей – не тільки борець за правду і вісник надії. Його мета в тому, щоб принести волю людям, оживити в їхніх серцях «живий вогонь», який пробудить дух непокори серед пасивної юрби, «маси рабів». В образі Прометея втілений героїчний патос, що органічно злютовує величне і трагічне. Прометеїзм Лесі Українки аж ніяк не засвідчує її атеїзму, як ще й нині намагаються переконати деякі «дослідники» її творчості. Віра в Бога не оправдовує поневолення, а зміцнює переконання людини. Приписувати їй погляди раба неофіта з драматичної поеми «В катакомбах» безпідставно, адже у творі йдеться насамперед про складнощі утвердження нової релігії, коли досягнення мети трактується спрощено, а задоволення сьогоденних інтересів протиставляється перспективі. Упереджений підхід спростовується тим, що саме в середовищі первісних християн Леся Українка знаходить ідеал борця за Правду, адже Святе Письмо наголошує на визначальній ролі Правди у визволенні людини, закликає пізнати Правду, бо Правда зробить людей вільними.

Символ вогню, який асоціюється з традиційним образом Прометея, означає початок народного визволення. Усвідомивши себе нащадками Прометея, пригноблена й пасивна юрба викреше приспану «прометеївську іскру» і перетвориться у «вояків одважних», які знищать пекельні умови підневільного життя. Поетеса передає його такими словами:

Полум’ям вічним на жах всім нащадкам

Дантове пекло палає;

пекло страшніше горить в нашім краю…

Леся Українка передає свої почуття словами болю: «Мені сором, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно». В одному з листів вона признається, що її «просто гризе» сором і жаль за рідний народ, «сором сліз, що ллються без безсилля».

Проте навіть у таких умовах не оправданий розпач, поетеса вірить, що «вогонь титана ще не згас». Усвідомлення сорому має протилежні наслідки, протидіє пасивній покорі, в чому переконують такі рядки:

О, сором мовчки гинути й страждати,

Як маєш у руках хоч заржавілий меч.

Цікаво, що особливих людей поетеса знаходить і серед жінок як борців і мислеників, чого не знала література інших європейських народів. У цьому поетеса виступає як спадкоємиця ідей Т.Шевченка, в творчості якого почав проявлятися жіночий протест.

«Сильні натури» в творчості Лесі Українки протистояли марксистському фетишизуванню маси. Маса лише тоді може здобути перемогу, коли її очолює мудрий керівник. Такий шотландський король Роберт Боюс, який шість разів терпів поразку в боротьбі проти чужих поневолювачів, а на сьомий раз здобув перемогу. Поетеса трактує визволення як шлях до духовних злетів, наголошуючи:

…Я знаю,

що крила знов на волі виростають

у соколів приборканих.

Як зазначає Леся Українка, «сильна натура» має органічно поєднувати віру й чин, бо їх роз’єднаність призводить до згубних наслідків, що показано в драмі «Адвокат Мартіан». Для адвоката на першому місці відданість справі, обов’язок працювати незалежно від умов.

Отож, Леся Українка творить нову концепцію людини, надаючи їй романтичної піднесеності. Як борець проти поневолення така людина не лише не переносить особистої неволі, а й обурюється поведінкою невільних людей:

Терпіть кайдани – то несвітський сором,

забуть їх, не розбивши, -- гірший стид.

У творчості Лесі Українки простежується нетрадиційний підхід до людини, який проявився в поезії Т.Шевченка, а згодом його підніс на вищий рівень І.Франко. Соціально-побутовий рівень поступається рівневі філософсько-світоглядному, що особливо проявляється в її драматургії. Борець проти духовного, соціального і національного поневолення виступає як людина сильної волі і непохитних ідейних переконань. Не може бути оправдане жодне ренегатство.

Аналізуючи українські національні проблеми, становище підневільного українця, Леся Українка виводить нетрадиційні для нашої культури «чужі» образи невгамовного шотландського короля Роберта Брюса, античної пророчиці Кассандри, вільного лицаря Дон-Жуана, правдивого співця Антея, пророка поневоленого народу Елеазара, а також цинічного зрадника Юди. Новими у вітчизняній літературі ідеями наснажена драма «Блакитна троянда», герої якої ведуть дискусії про нові течії не лише в мистецтві, а й у науці та філософії, а головна героїня розпочинає конфлікт з оточенням.

Спроби приписати Лесі Українці елементи соціалістичного реалізму безпідставні, адже її новоромантизм протистоїть більшовицькій фетишизації збунтованої юрби, яка не визнає жодних авторитетів. У поемі «Роберт Брюс, король шотландський» обґрунтовано, що перемога залежить насамперед від мудрого і морального провідника, який веде за собою народ. Король закликає:

Хто волі ще не одцуравсь,

Нехай іде до бою!

Хто пам’ята про славу й честь –

До зброї! Хто за мною?

Як випливає з такого підходу, Леся Українка до національного визволення підходить з етичних позицій, не глорифікує так званої «народної маси» на ідеологічних засадах марксизму.

Аналогічно треба трактувати питання тенденційності, яку слід вважати антиподом ідейності. Як зазначала поетеса, тенденційність нагадує притягання за волосся, підпорядковуючи заданій ідеї образність твору. На противагу їй ідейність виводиться з образної системи – і цим творець відрізняється від ремісника.

Художнє осмислення філософських проблем пронизує такі драматичні поеми Лесі Українки як «Одержима», «Вавилонський полон», «На руїнах». У них порушені питання про засади людської моралі, що стосуються боротьби світоглядів, проблем компромісу «сильної натури» із совістю і переконаннями, взаємозв’язку любові і ненависті, протистояння вірності і зради, конфлікту почуттів і обов’язку.

Як ідейна спадкоємиця Т.Шевченка поетеса перестерігає поневолену, полонену людність,

щоб час визволу не застав тебе

у сні ганебнім, в соромнім безділлі.

Погаслі вогні в драматичній поемі «На руїнах» свідчать про занепалий дух, втрату волі до життя, нехіть до боротьби, а все тому, що переможені втратили людську гідність, змирилися зі своїм рабським становищем. На противагу погаслим вогням Леся Українка оспівує досвітні вогні, що стали символом її творчості.

У боротьбі проти поневолювачів Леся Українка не визнавала жодних компромісів із поневолювачами, не підтримувала «куцого ідеалу», не мирилася з обивательською «правдою», виступала проти тих, хто обмежував вимоги української нації «культурною автономією», а боротьбу – мирним «каганцюванням» і хуторянським «просвітництвом». Звісно, не йдеться про заперечення просвітницької роботи взагалі, а лише про намагання підмінити нею боротьбу за визволення. Свою віру в перемогу рідного народу Леся Українка висловила незадовго до смерті в творі «Про велета» такими словами:

І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні

І вмить розірве на собі

Усі дроти залізні.

Серед творів на патріотичну тематику особливе місце належить драмі «Бояриня», яка із цензурних мотивів не була опублікована за її життя. Ідея твору – осуд тих, хто одірвався від рідного коріння й пішов служити поневолювачам, а таким тоді було московське самодержавство. У п’єсі обґрунтована протилежність двох цивілізацій, тому українка, ставши бояринею, не може змиритися з порядками в Московії, називає москалів татарами. Відкидаючи примиренність і угодовство, Леся Українка найбільше виступає проти духовного рабства, його добровільності, бо «неволя ще мерзотніша, коли ця неволя добровільна».

Віра Лесі Українки в майбутнє рідного народу пронизує не лише її поетичні твори й драматургію, а й листування. У листі до І.Франка від 14 січня 1903 року поетеса писала: «І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не загинув, то він сильний!..»

Усю творчість Лесі Українки пронизує патос мистця, його високий громадянський обов’язок. Особлива увага приділена творчій праці, єдності людини з природним оточенням. Поетеса обґрунтовує новий кодекс моралі і краси, нові виміри добра і зла, засади нової гуманістичної естетики, що ґрунтуються на праці й боротьбі, передбачають активність на противагу споглядальній позиції. У такому кодексі важливою естетичною категорією є совість. Водночас поетеса зазначає, що

…Рабський дух

Краси найвищої збагнуть не може!

Щаслива людина має відчути єдність з природою, гармонізувати свої відносини з нею, зрозуміти невмирущість людської душі, відповідальність за природне довкілля. Такі проблеми Леся Українка порушує в своїй драмі-феєрії «Лісова пісня», що вважається її найвищим не лише художнім, а й філософським здобутком. У творі обґрунтовується мітологічно-антеїстична ідея органічної єдності людини з природою, якій властива антропологічна «наповненість».

Неповторність особистості для поетеси не підлягає жодному сумніву. Творчість звеличує людину, перетворює її в активну історичну силу. Таке ставлення людини формує її засади гуманізму, який передбачає єдність вільних людей, а не бездумне підпорядкування їх колективу, вторує на вищі моральні ідеали, які не можна зводити до ідеалів робітничого класу, що приписували поетесі офіційні ідеологи більшовицького тоталітаризму.

Філософські ідеали Лесі Українки доцільно аналізувати в традиційному руслі української національної філософії. Водночас слід наголосити, що її антропоцентризм спирався на досягнення західноєвропейської філософської думки.