А)Соціальна філософія Михайла Драгоманова

В історії української духовної культури Михайло Драгоманов (1841- 1895 рр.) посідає особливе місце. Він – рідний брат письменниці й етнолога Олени Пчілки, дядько письменниці й драматурга Лесі Українки. Як мисленик, історик, соціолог, політолог, він піднявся до європейського рівня. Його вплив на національну свідомість українців неможливо переоцінити. Зрештою, як учень Драгоманова виходив на національну й світову арену великий письменник і мисленик Іван Франко.

Народився М.Драгоманов у місті Гадячі, на Лівобережній Україні, де інтелігенція була сильно помосковщена, хоч ще недавно пишалася традиціями козацької держави Гетьманщини. Після закінчення Київського університету в 1863 році він працював у ньому приват-доцентом і доцентом, брав активну участь у роботі київської «Громади». Особистим наказом царя Олександра ІІ у 1875 році був позбавлений університетської посади і змушений емігрувати за кордон. З 1889 року працював професором Вищої школи (згодом – університету) в Софії (Болгарія), де й помер у 1895 році.

Як мисленик Драгоманов належить до найсуперечливіших постатей у національній історії. І.Франко характеризував свого вчителя в молодості парадоксально: як українця за походженням і росіянином за національністю. Однак треба зважити, що мисленик зважав на особливості тодішнього розвитку України під гнітом царської Росії. Він не бачив політичних сил для відродження нашої незалежної держави. Проте до ідеї незалежної держави М.Драгоманов поставився скептично навіть тоді, коли галицькі радикали висунули таке програмне завдання. У цьому переконує його оцінка брошури публіциста Ю.Бачинського «Україна irredenta».

Світогляд Драгоманова зазнав значних змін: від прихильника ідей Кирило-Методіївского братства він еволюціонував до позитивізму О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона, виступав проти монізму, ідеалістичного й матеріалістичного, в філософії. Відповідно до позитивістської ідеї прогресу вчений вважав, що природі й суспільству властиві розвиток і рух, еволюція й динаміка. На цьому ґрунтувалися його соціально-філософські й політичні погляди, що сформувалися під впливом прудонівського соціалістичного анархізму. Саме цим зумовлене ставлення Драгоманова до національних проблем. Для нього проблеми національного розвитку обмежуються насамперед сферою культури. Мисленик пише: «Головне діло – поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, фома та спосіб…».

Дотримуючись ідеї поступу як найвищого здобутку європейської думки, Драгоманов вважав, що мета цього поступу -- втілення ідеалів лібералізму й соціалізму. Найвищим ідеалом людства, на його переконання, має стати анархічний лад як добровільна асоціація гармонійно розвинених осіб з мінімальним примусом. Він переконаний, що «наша Україна, котра не має ні свого попівства, ні панства, ні купецтва, ні держави, а має доволі розумне од природи мужицтво, залюбки прийме науку про безначальні й товариські порядки, що через те на тій Україні варто працювати громадівцям, а найбільше тим, котрі зросли на Україні». Мисленик сподівається, що, з одного боку, такі освічені люди ще не відірвані від свого мужицтва, тому протистоять притяганням «в бік московський, польський, угорський, німецький», а з другого боку, європейський світ має присоромити таких людей, які навчалися на кошт українського мужицтва. З такої позицій випливає настанова Драгоманова, який наголошує, що в інтересах українського народу письменні українці, «котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна й її мужицтво тратило свої сили, мусять зректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовший з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, -- єсть видаток з мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки».

Підхід Драгоманова не означає національної замкненості, бо спирається на досвід інших народів і досягнень світової науки. Як прихильник еволюційного розвитку і противник бунтів та повстань, він підтримує переміни «знизу вгору», а не навпаки. Зрозуміло, такі переміни вимагають копіткою праці в низах, «проповіді словом». Негативне ставлення до повстань вчений пояснює тим, що вони породжені «ненависною неправдою» або впливами «чужих громаді людей».

Україні доведеться розв’язувати такі завдання, що актуальні для інших народів. Драгоманов акцентує на початковому навчанні дітей. Проте інші народи можуть спиратися на допомогу держави, чого українцям очікувати марно. Йдеться також про роль преси, друкованого слова взагалі. Водночас Драгоманов недооцінює ролі релігії в духовному оздоровленні народу, тому закликає розпочати широку пропаганду «проти кореня віри й попівства за поміччю науки природної й громадської».

Звісно, абстрактний підхід вченого не відповідав тодішнім конкретним завданням, що стояли перед українським народом. По - перше, треба розрізняти роль релігії й попівства в духовній царині. Релігія сприяла моральному оздоровленню народу, який терпів жорстокий гніт московських окупантів, а вони нав’язували поневоленим українцям агресивне (і нерідко – аморальне) попівство. По - друге, як переконала історія західноукраїнських земель, національне духовенство посідало передові позиції не лише в моральному, а й в інтелектуальному розвитку народу, який Драгоманов ототожнював з мужицтвом. Греко-католицькі священики стояли на чолі осередків товариства «Просвіта», сприяли створенню національної молодіжної організації «Пласт». Без галицького духовенства не уявити діяльності товариства «Рідна школа», різних кооперативних організацій. Отож, духовенство не лише «проповіддю словом» створювали передумови для перемін «знизу вгору», на що орієнтував Драгоманов. Як зазначили відомі національні діячі на царині духовної культури Є.Маланюк і В.Янів, такі осередки формували на українських землях «державу в державі», що підтвердили наступні події. Без діяльності «Пласту» як національної скаутської організації не можна говорити про майбутній Легіон Українських Січових Стрільців.

З позицій позитивізму Драгоманов підходив до оцінки праць вітчизняних істориків. Найголовніша їхня вада, вважає вчений, -- це методологія, бо вони не спираються на досягнення західноєвропейської філософії історії, намагаються обходитися без жодної філософії або триматися «в якомусь вузькому, провінціальному та до того й зовсім неясному, плаксивому романтизмі». Мисленик зазначає: «Правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це виявилось би краще й те, наскільки Україна могла цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при повній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу».

Проте українцям доводилось боротися за національне виживання. Позбавлений власної верстви освічених людей, український народ не мирився з підневільним становищем і за останні століття років неодноразово намагався звільнитись з-під чужого панування. Повстання засвідчували великі зрушення в свідомості народу, серед українців росло «знаття про те, що вони осібна порода людей, незважаючи на підданство якій державі або на саму віру», тому «вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці».

Хиби української історичної науки стосуються насамперед козацької доби. По - перше, наше козацтво треба досліджувати в європейському контексті, а не лише з погляду національного, «надто перемішаного з православним», а «ще й хвилевого стану людності». По - друге, «треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько-конституційно-австрійської)». По - третє, кожну з названих діб слід характеризувати, «звертати увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу (посередню.— О.Г.) участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європей ській». Фактично Драгоманов обґрунтовує засади вітчизняної історії, застерігає дослідників української нації: «Наука ж про свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівняльний метод встерегатиме досліджувачів від скорих і поверхових поглядів, які робили старі націоналісти…» Вчений оцінює негативно праці «Дві руські народності» М. Костомарова і «Три національні типи народні» В.Антоновича, які започатковували вітчизняну етнопсихологію. Звісно, тут ідеологічні орієнтації мисленика переважали над започаткованими теоретичними засадами його попередників.

Виступаючи за визволення свого народу, Драгоманов зупиняється на півдорозі, бо супроти тих, хто намагається «заложити свою державу або які-небудь дуалізми», протиставляє старання «розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами». Вчений переконує, що треба здобувати волю для громадян, а не домагатися для України «централізованих осібних державних порядків».

Українські громадівці, як переконує Драгоманов, матимуть ворогів двох типів: одні з них виступатимуть проти громадівства, а інші – проти українства. Проте прихильник позитивізму доходить до романтичних прогнозів, які були спростувані або скоректувані події початку двадцятого століття. Він сподівається на прихильність «недержавних пород в Росії, зокрема фінів, естонців, латишів, молдован, кавказців і т. ін., а в Європі – підтримки «людей менших і недержавних пород, таких, як, наприклад, західні слов’яни, волохи, провансали, каталонці, бретонці, фламандці, ірландці і т.ін., котрих доля найподібніша до нашої і серед котрих впорядковуються тепер скрізь гурти, подібні українській хлопоманії або й громадівству».

Сподівання Драгоманова не оправдалися. По - перше, проект «широкої спілки всеєвропейських демократичних гуртів» на практиці виявився ілюзією. По - друге, як підтвердила історія, деякі зі згаданих народів втратили історичні шанси на право називатися націями. По - третє, наш мисленик нехтував досвід сусідніх народів, які створили власні незалежні держави або боролися за їх створення. По - четверте, подібний підхід не тільки орієнтував на якусь утопічну концепцію, а й нав’язував українцям національну зневіру, прирівнюючи велику європейську націю до народів, роль яких у минулі віки була майже не помітна або й не помітна.

Драгоманов закликав українців відмовитися від імпульсивності й романтичної емоційності національного руху, поставити його на науково-теоретичну базу, щоб дослідити своє минуле і створити належні умови для піднесення просвіти народу: від культурно-літературної праці перейти до боротьби за політичні свободи, зокрема за конституцію, а далі – за розв’язання соціальних потреб. Така поступовість, на його думку, дасть змогу розв’язати проблеми свого народу і водночас сприятиме його національному самоусвідомленню, щоб нація могла посісти належне місце в світі. Інакше – намагання вести політичну роботу серед людності з нерозвиненою національною свідомістю завдасть лише шкоди.

Такий позитивістський підхід пов’язаний з недооцінкою в історії ролі суб’єктивного фактора. Логічно він вів до такого стану, який емоційно передбачив Т.Шевченко:

… Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Низький рівень національної самосвідомості українців був однією з основних причин поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 років, хоч інші народи, набагато менші чисельно від нашого, колишньої Російської імперії змогли відродити свої національні держави, бо вони не орієнтувалися на «широку всеєвропейську демократичну спілку». Згодом Д.Донцов назвав подібну позицію провансальством, бо вона фактично орієнтувала на національний суїцид. До речі, саме така доля провансальців як ще недавно потенційної нації.

Досліджуючи процес національного самоусвідомлення українців у часовому і просторовому вимірах, мисленик доходить, на перший погляд, парадоксального висновку: українці усвідомлюють свою окремішність, «не люблять і панування над собою чужих держав», але не мріють про свою державу. Причина в тому, що «освічені люди на Україні перестали бути українцями», а мужицтво -- байдуже до своєї держави, бо воно не мириться з будь-яким начальством.

Національне самоусвідомлення українців мисленик пов’язує з вивченням минулого, насамперед «старої козаччини». Як наслідок зародилася думка про повернення козацької волі. На українських землях, поневолених Москвою, серед невеличких громадок і письменних людей народилася думка про спільність і волю своєї України, а серед мужицтва – мрія про землю й волю. У таких умовах перед інтелігенцією постало питання про доцільність з’єднати «наше мужицтво з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей». Під владою Габсбургів про національне самоусвідомлення українців доцільно говорити від польського повстання в середині дев’ятнадцятого століття, коли письменні галичани зрозуміли, що вони не поляки, а разом з українцями під російським поневоленням становлять один народ. Найгірше з національним самоусвідомленням української людності в Закарпатті, що поневолене Угорщиною, бо там духовенство мадяризоване.

У всіх частинах України мужицтво сподівається, як вважає Драгоманов, на свої громади. Воно не пов’язує своїх домагань із заснуванням власної держави, бо начебто такий шанс втрачений -- і українцям марно сподіватися на допомогу від чужих держав. Єдиний вихід для українців: здобувати волю для громади. Вчений розрізняє два поняття – національність як спільноту і державну єдністьнаціональності. Як приклади він згадує небажання швейцарських італійців приєднуватися до Італійського королівства, а також негативне ставлення німців Ельзасу й Лотарингії до Німеччини, хоч насправді йдеться про винятки, а не про правило чи тенденцію. Так само не можна визнати нормальним те, що під російським пануванням навіть «патентовані українофіли» пишуть свої наукові твори по-московському. По - перше, «українофіли» -- це ще не українці, по - друге, україномовних видань у Російській імперії не існує, а по-третє, не можна визнати нормальним те, «що всі ті інтелігентні українці зовсім не так почувають свою відрубність від москалів, як, напр[иклад], поляки».

З позитивістських позицій М.Драгоманов порівнює два поняття цивілізація («цивілізаційний період») і національна ідея. З цим пов’язане його ставлення до націоналізму і космополітизму. Він пише, що «українству, т.є. націоналізму серед народу зовсім хлопського, усього б легше стати не націоналізмом, а тільки однією з форм космополітичного народовства – так воно й буде, надіємось; вже Шевченко дає право для такої надії». Проте подібне трактування Т.Шевченка упереджене: воно не зважає на те, що в творчості поета надія на державне відродження України не вмирала.

Аналізуючи взаємини українців з москалями, Драгоманов ставить на перше місце права людини, а не права української нації, щоб не дратувати сусідів. Проте він не заперечує «дороги політичного сепаратизму» приумовібезперспективностіспівпраціі співіснуваннядвохнародівв однійдержаві,якщовдача москалів «противна всякій вольності й поступові». Вчений ставиться скептично до «сервілізму перед деспотизмом у Росії» в надії на права для українців. На його думку, українська політика має виражати «в культурі – раціоналізм, в політиці – федералізм, в соціальних питаннях – демократизм».

Підхід до розв’язання національного питання Драгоманов сформулював у такому положенні: «Коли ж ми станемо при думці, що головне діло – поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з ним і його національності: охороні і зростові того, що в ній є доброго». Подібний підхід був панівний у тогочасній Європі, але незабаром суспільно-політичний розвиток змусив внести корективи.