Б)Філософські погляди Івана Франка

Для видатного письменника і мисленика Івана Франка (1856-1916 рр.) авторитетом була «позитивна філософія, що базується на найновішому природничому знанні». Звідси – Франкова критика філософських поглядів Гегеля, Шопенгауера, Ніцше і подібних як до чисто розумових конструкцій, що не ґрунтуються на наукових фактах. Маркса він визнавав як вченого-економіста, а не філософа, вважав, що його матеріалістичний світогляд близький до банкрутства. «Назагал у Франка помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму» (А.Жуковський).

Свою світоглядну позицію мисленик називає раціоналізмом, що за основу свого підходу бере досліджені й описані факти позитивних наук. Щоправда, філософські погляди І.Франка виходять поза межі цієї течії, бо він спирався на дослідження різних філософських шкіл. Ще 1878 року І.Франко написав працю «Наука і її взаємини з працюючими класами», в якій обґрунтовував свої погляди, зазначаючи, що «кожна наука, яка хотіла бути справжньою наукою, а не шарлатанством, повинна опиратися на фундамент фактів, спостережень, взятих зі зовнішнього світу». Насамперед він спростовує думку, що великі королі, вожді і завойовники творять історію, а «навпаки, що історія витворила їх самих», як продукти «попереднього розвитку певного народу», його економічних і політичних умов. Історія «має свої закони, згідно з якими котиться вічно і суворо, подібно до кам’яної брили, що скочується з верхівки гори». Рушієм суспільного розвитку мисленик вважає не тільки матеріальне життя людей, зокрема матеріальні інтереси, а й суспільні ідеали та ідеї. До поступу людства особливо спричинилися «два великі факти»: винайдення письма й винайдення друку.

Як зазначає Франко, «у філософів зустрічаємо різні поняття науки і її мети», хоч насправді «наукою можна називати тільки пізнання законів і сил природи, які проявляються всюди і як завгодно», а «поза природою нема пізнання, нема істини». Проте наука не зводиться лише до пізнання, а має «сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів, уживати їх у боротьбі з тією ж природою». Інакше кажучи, наука має дві сторони: знання і працю. Без їхньої єдності людина не може досягнути щастя як мети життя.

Вважаючи людину за «остаточну мету науки», І.Франко розрізняє два розділи науки: перший з них становлять фізичні науки, які намагаються пізнати зовнішній світ, а другий розділ охоплює антропологічні науки. Вони мають досліджувати «саму людину від самого початку її появи на землі і всі віки її історичного життя, в тому числі нинішнє її життя, суспільний лад, внутрішні мотиви, діла та ідеали, до яких прагне». Мисленик не погоджується з тими, хто виділяє як третій розділ теологічні науки, бо вони побудовані на вірі, заперечують «всяке розумове доведення і з’ясування».

На думку Франка, фізичні й антропологічні науки становлять одну цілість, оскільки сама людина – це витвір природи і водночас діє на основі її законів. Особливе місце серед наук посідає математика, яка «висновує всі свої правила сама з себе і не потребує допомоги матеріалу з жодної іншої науки, -- навпаки, сама всім іншим наукам служить як допоміжний засіб, як матеріал». Відтак дослідник звертає увагу на фізику, «науку про мертву природу», яка «обіймає величезний матеріал, який все ж прагне звести до однієї сили, що рухає цілим всесвітом, а тільки для наших відчуттів з’являється в тій чи іншій формі».

Фізичні науки спираються на біологію, як «науку про життя в природі», що поділяється на ботаніку, зоологію, анатомію, фізіологію. У рамках цих наук вивчається й людина, «оскільки йдеться про її тілесне життя, народження, живлення і походження», що позначає перехід до антропологічних наук.

Появу антропологічних наук Франко пов’язує з тим, що людина «зазнає впливів від інших людей та від усього суспільства», тому «вона замислюється над життям тих людей, над їх суспільним ладом і порядком і, врешті, над своєю суттю і призначенням». Науки про людину й людське життя він вважає не тільки важкими, а й заплутаними. Людина задумується над своїм справжнім місцем у природі і в суспільстві, проблемами керування власним розвитком і засадами людського поступу, що має «найближчу мету – рівність і щастя всіх людей».

При аналізі антропологічних наук наш мисленик мимоволі звертається до катехізису, що означає все ж таки визнання теологічних наук. Йдеться про те, що людина складається з тіла і душі. Тіло людини – це предмети вивчення анатомії й фізіології як фізичних наук. Інакше з проблемами душі, які Франко називає духовними. Він пише: «Властивості духовні належать вже до антропологічних наук, бо вони вирізняють людину від решти тварин і від всяких інших створінь природи, вони надають їй здатність жити і працювати спільно, мислити, відчувати, робити висновки і спостерігати; вони роблять її людиною в повному значенні цього слова».

Вчений зазначає, що таке саме місце, яке серед фізичних наук посідає найдосконаліша наука математика, серед антропологічних наук має наука логіка, яка «вкладає людське мислення в певні форми». Людську душу вивчає психологія, яка «розбирає всі духовні функції людини, але не формально, як логіка, а приймаючи до уваги їх зміст, причини, процес і наслідок». Без психології була б неможлива педагогіка як наука про виховання.

Після такого аналізу Франко зазначає: «Пізнавши саму себе (тобто пізнавши немов одну цеглину, мільйони яких складають все людство), мисляча людина підходить до пізнання того людства, а передусім до пізнання тої долі, яку вона пережила досі». Йдеться насамперед про такі науки як історія та етнологія. Найважчою й найважливішою наукою вчений називає суспільну економію, яка використовує матеріали всіх інших наук, «і лише наскільки яка наука має з нею зв’язок, настільки й можна таку науку назвати корисною». Суспільна економія «вчить, що єдиною основою людського щастя і добробуту є праця» і обґрунтовує доконечність «запровадження справедливого розподілу праці та її плодів.

Нарешті,Франко звертає увагу на етику, що вивчає основу моральності, зокрема такі поняття як істинність, справедливість, правда, приязнь і добро, і обгрунтовує засади етичного ідеалу, суть якого становить «сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові. До здійснення цього «високого етичного ідеалу», як «ідеалу любові, братерства і щастя всіх людей», зазначає мисленик, ще далеко, але «кожне слово, що ширить здорові, світлі думки поміж людьми, прискорює його».

Проблемам ідеалу присвячена також праця Франка «Поза межами можливого» (1900 р.). За тоталітарного режиму «дослідники» закидали, що «статті бракує політичної і теоретичної послідовності у вирішенні деяких проблем, порушених у ній автором». Водночас йому приписували висновок, що начебто «лише на грунті класової боротьби» можливо розв’язати національне питання. Звісно, про такі питання в статті не йдеться.

Насправді наш мисленик спирається на засади філософії позитивізму в підході до здійснення національного ідеалу. Він зазначає: «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духової, се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого».

На зламі двох століть, дев’ятнадцятого і двадцятого, простежується «певне переоцінення людських сил і здібностей» і навіть «певна віра в те, що границь можливості зовсім нема ніяких». Такий висновок суперечить так званому «здоровому хлопському розумові», який ставиться негативно до доказів, «що з нічого не може бути нічого, що матерія не може повстати з не- матерії, а організм не може безпосередньо повстати з неорганічного тіла». Водночас такий «простий хлопський розум» вірить в різні заборони, як «ясні і натуральні». Отож, як зазначає Франко, «простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого і неможливого, так як загалом у жаднім питанні, що вимагає дрібнішого досвіду і ширшої критики». Хоч дехто вважає такий розум простим і здоровим, він не може бути застосований у сфері суспільного життя, політики і соціології так само, як у справах математики, фізики, медицини й астрономії, в яких доконечність фахового знання не підлягає жодному сумніву.

Проблема можливого й неможливого стосується також нашого національного розвитку. Йдеться про відповіді на такі питання: «Що значить народне відродження? Які сфери матеріального і духового життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а яких не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі як щось дане і незмінне, чи, може, слід товкти об них руками або й головами і старатися відсувати їх усе далі й далі?» Намагання відповісти на ці питання, ґрунтуючись «на вбогім арсеналі «простого хлопського розуму», засвідчили, що такий підхід «може принести народному життю необчислені шкоди».

Мисленик піддає критиці підхід на основі «простого хлопського розуму» з методологічного погляду. Як з’ясувалося, прихильники такого підходу «несерйозно ставлять питання», відштовхуючись від протилежних засновків. І.Франко пише про спроби протиставити національно-економічні питання ідеалу політичної самостійності – і навпаки. На його думку, «національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного частою і упадку».

Прихильники «простого хлопського розуму» називають утопією домагання усунути будь-який визиск, протиставляють такій вимозі «удержання політичного і соціального с п о к о ю», що означає, як вважає Франко, «їх класовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже, й національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влетіти в руки готове, так як мітичний печений голубець у рот». Така позиція – на користь «соціальних п’явок» з їхнім егоїстично-матеріалістичним поглядом.

Як внутрішню суперечність оцінює Франко прагнення «неполітичної культури», цебто культури без політики. Культура не може бути неполітичною, бо неодмінно йдеться про забезпечення розвитку рідної мови, письменства, школи, народної освіти тощо. Навіть в умовах відсутності політичної свободи так ставити питання неправильно, позаяк з часом культурна робота неодмінно буде мати якесь політичне значення. У Галичині гасло «неполітичної культури» з самого початку зустріло супротив.

І.Франко критикує позицію М.Драгоманова, бо «глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вміщує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле до повного розвою». Без такого національного ідеалу «найкращі українські сили тонули в общеруськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію». У цьому – «головна трагедія в житті Драгоманова».

Суспільний ідеал, як пише І.Франко, формується, по - перше, в контексті всього суспільного життя народу, а по - друге, на основі спадковості ідей. Переломлюючись на реальність, цей ідеал втілюється в національний ідеал. Мисленик пише: «Усякий ідеал – се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого». Для українців це ідеал національної самостійності. На шляху до втілення цього ідеалу доконечний загальнокультурний розвиток народу, пробудження його самосвідомості. Треба активізувати всі сили нації, щоб забезпечити її соціально-політичний, економічний і культурний розвиток. Мисленик викриває противників національного ідеалу: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити с в о є д у х о в е в і д ч у ж е н н я

в і д р і д н о ї н а ц і ї».

Мисленик наголошує на доконечності синтезу всіх ідеальних змагань, бо таким має бути «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації». Хоч ідеал національної самостійності лежить з теперішньої перспективи поза межами можливого, не треба забувати, що «тисячні стежки, які ведуть до його здійснення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки». Після цього І. Франко критикує «виплоджений т[ак] зв[аним] матеріалістичним світоглядом фаталізм» за те, що такий погляд прирікає фактично на бездіяльність, вважаючи соціальні і політичні ідеали за результат виробничих («продукційних») відносин.

Водночас Франко досліджує моральний ідеал, вважаючи ним всебічно розвинену особистість, якій забезпечена повна свобода дій. Цей ідеал спирається на гуманізм і людську солідарність. Від нього залежить моральний прогрес. Моральність може існувати лише тоді, «коли високий розвиток культури навчить людей бути чесними не під впливом кари й нагороди, а заради самого добра».

Цікаво, що Франко ставить на перше місце відчуття ідеалу серцем, а вже тоді його усвідомлення. Для наближення ідеалу треба вжити сил і засобів. Містичний фаталізм його не створить, а матеріальні відносини подібні до сліпої машини, що спроможна потоптати і роздушити пасивне населення.

На основі таких позицій Франко критикує концепції Драгоманова і філософські засади марксизму.

Погляди Драгоманова він називає культуртрегерством без національної синтези. Мисленик дошукується причин таких поглядів. Насамперед він аналізує умови, в яких формувався його колишній вчитель, наголошує значній помосковленості української інтелігенції на Лівобережній Україні, де «найменше було українського націоналізму». Виховані на «ідейній» московщині і водночас на європейських ідеях такі інтелігенти не заперечували права вивчати у школах українську мову, але вважали її лише посередництвом до вивчення мови літературної, а такою визнавали тільки російську мову. «Мішанина двох ідейних кругів» (поступових європейських ідей і спеціально-російського мужикофільства) уможливлює розуміння світогляду і діяльності Драгоманова. З емансипації селянської маси, або мужикофільства, виник його соціалізм. Щоб визволити селянство, він передбачав сконструювати такий суспільний порядок, який має мінімізувати тиск держави на громаду як найменшу суспільно-політичну організацію в суспільстві.

Девіз Драгоманова «не революція, а еволюція» засвідчив його солідарність із західноєвропейською школою істориків і соціологів. Однак до національного питання він ставився як державник, вважаючи, що, як пише І.Франко, «в різнонаціональній державі признає панування чи то духове та політичне верховодство одної нації, а потреби і жадання інших націй мірить потребами й інтересами цілої держави, які зрештою у нього, як республіканця, не сходяться з потребами поступу народних мас».

До кінця свого життя Драгоманов, як стверджував Франко, залишався genteUkrainus, natione Russus (за походження українцем, за національністю росіянином), до чого спричинилися задатки його духовної культури. Націю він трактував звужено, обмежуючи її плебсом. Українську літературу теж відносив до плебейських.

Франкове пояснення причин поглядів і позиції Драгоманова не можна сприйняти беззастережно, адже, як відомо, його рідна сестра Олена Пчілка, що виховувалася в таких самих умовах, беззастережно дотримувалася ідей українського націоналізму.

Над Драгомановим тяжіє страх перед «українським сепаратизмом». Франко критикує його трактування «обласної автономії» як начебто гарантію національного розвитку. Відомий конституційний досвід Австрії переконував, що «автономія області (територіальної цілості) нерівнозначна з автономією національності».

Водночас Франко звертає увагу, що Драгоманов уніс поправку до так званого матеріалістичного світогляду, бо «вірив також у духову силу, що помагає порушувати віз людської цивілізації». Як еволюціоніст М.Драгоманов виходив з того, що масові течії, настрій і змагання мас походять від індивідуальних імпульсів, тому пропонував охопити такими імпульсами більше коло індивідів.

На противагу Драгоманову Франко дотримувався погляду Гете, що в природі й суспільстві є «два могутні кондуктори»(рушії): голод і любов. Він зазначав: «Голод – се значить матеріальні і духові потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде».

З таких позицій Франко підходив до критики марксистської методології. Дуже саркастично він поставився до «матеріалістичного світогляду», «в якому находяться готові формули для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії, і т. д. А все це залежить від форми продукції (виробництва.— О.Г.), є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок – і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі сього світогляду вся будучина відкрита перед тобою мов на долоні».

Така характеристика марксистської методології спростовує твердження, що начебто Франко не зрозумів марксизму. Його праці, приховувані за часів компартійного тоталітаризму, засвідчують протилежне: наш мисленик не тільки зрозумів марксизм, але й одним з перших побачив його згубні наслідки для світового розвитку.

По - перше, Франко наголосив, що марксистська методологія спекулятивна і дає змогу дійти протилежних висновків. У критиці на працю Ю.Бачинського «Україна irredenta» наш мисленик показав, що на засадах марксизму можна не лише обґрунтувати перспективи відродження України як незалежної держави, а довести безперспективність такого відродження. Наш мисленик писав: «Хто хоч трохи знає історію розвою сучасної науки, мусить знати, що всі великі вчені відкидали діалектичний метод». З цього методу логічно, як наголошує Франко, випливає»оптимістичний фаталізм», а «особа не має в історії ніякого самостійного значення».

По - друге, наш мисленик піддає критиці марксистську тезу про визначальну роль економічного чинника в суспільному розвитку, адже в такому разі попередньо треба відповісти на питання, що спонукає людину до праці. Звісно, доведеться пояснити, чому одні люди прагнуть над збагачення, а інші – миряться із жалюгідним становищем.

По - третє, не оминув Франко марксистського вчення про «народну державу», яка прагнутиме регламентувати ціле життя людини, від народження до смерті. У такій державі, як твердить мисленик, «власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти». Марксистська «народна держава» перетворилась би у «величезну народну тюрму». У питанні про майбутню державу Франко схиляється до поглядів соціалістів–громадівців, які вважали, що замість правління, яке засноване на гнобленні, має прийти «адміністрація суспільних витворів, вибрана всіма членами общини, повіту і т.д.»

По - четверте, наш мисленик аргументував не лише хибність марксизму, а й викрив несумлінність авторів «Комуністичного маніфесту», бо вони «запозичили» основні ідеї без жодних посилань з маніфесту фур’єриста Віктора Консідерана «Принципи соціалізму», який був надрукований за п’ять років раніше. Франко пише: «Маркс і Енгельс черпали не лише зміст свого маніфесту з маніфесту В.Консідерана, але навіть форму, титули розділів». А це вже відвертий плагіат!

Виступаючи проти «етитазації» соціалізму, наш мисленик трактував його на етичних, екзистенціалістських позиціях, що відповідало традиціям української філософської думки, а водночас засвідчило позитивне ставлення до критично орієнтованих щодо марксизму європейських соціалістичних течій. Не буде перебільшенням стверджувати, що Франко випередив критиків марксизму, опублікувавши ще наприкінці ХІХ ст. статтю «Соціалізм і соціал-демократизм» (1897 р.)

До речі, проявилися в низці художніх творів І.Франка (поеми «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», романи «Перехресні стежки», «Лель і Полель», повісті «Для домашнього вогнища», драма «Украдене щастя», оповідання «Сойчине крило», «Отець-гуморист»,»Олівець» тощо) екзистенціалістські ідеї. Отож, позитивізм нашого мисленика значною мірою контроверсійний, поєднується з іншими філософськими течіями.