Б)Ірраціональний волюнтаризм Дмитра Донцова

Ставленнядотеоретичної спадщини Дмитра Донцова (1883-1973 рр.) в українському інтелектуальному й політичному світі не однозначне. Не варто ігнорувати того, що при своїй безкомпромісності щодо ідеї самостійної України і постійності антиросійських позицій, мисленик зазнав не просто еволюції, а якісних світоглядних змін. Спочатку він заявив про себе як прихильник соціалізму й антирелігійних позицій, а відтак докорінно переорієнтувався: заперечував соціалізм як доктрину і став на бік войовничих церковників.

Такі зміни можна пояснювати динамізмом двадцятого століття. Проте не слід забувати характеру самого Донцова, його безкомпромісність, яка шокувала оточення. Водночас не варто забувати, що філософські засади його вчення не зазнали змін: упродовж свого довгого життя він залишався прихильником німецького філософа Ф.Ніцше, хоч мав можливості побачити наслідки практичного застосування ідей автора праці «Так говорив Заратустра».

Дослідники намагаються трактувати Донцова як послідовника М.Міхновського, засновника українського революційного націоналізму. Проте чинний націоналізм Донцова відрізняється від націоналізму автора «Самостійної України», який стояв на позиціях об’єктивного ідеалізму, цебто його концепція не виходила поза межі класичної філософії. Проаналізувавши суспільні процеси наприкінці дев’ятнадцятого століття, Міхновський дійшов висновку про наближення п’ятого акту «боротьби націй», бо державна самостійність -- це головна умова їх існування, а державна незалежність є національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин.

Після аналізу наслідків Першої світової війни Донцов зазначив, що вона завдала страшного удару таким цінностям як розум, еволюція й космополітизм, спростувала «закони суспільної еволюції», які в попередньому столітті вважали вічними і непорушними, але не зачепили лише одного закону. Мисленик пише: «Це – закон боротьби, яку Геракліт називав початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само, як панував у початках історії народів і держав».

Як наслідок відкрилися «безконечні перспективи перед волею», бо нація не може існувати без «волі до боротьби і боротьби за волю». Донцов зазначає, що початок війни підтвердив принаймні дві правди: 1) «призабуту правду, що світ належить до тих, які вміють хотіти»; 2) правду, що незалежно від провідного класу «одиноким живим чинником міжнародного життя є нація». Звісно, не всі проблеми були розв’язані. Назрівають нові конфлікти, які стосуються «ідеї нації, ідеї людської спільноти, що є або хоче бути організованою в окрему політичну одиницю», цебто створити власну державу.

У таких умовах кожна нації вимагає свого «національного «вірую», «сильної волі боротьби за нього», національного ідеалу для спільноти як «здорового народного організму». Саме цього не вистачає українській нації, якій нав’язаний «інтернаціоналізм» та ідеологія провансальства, що обмежується «засадами, прекрасними для народів- провінцій», а «не для народів- націй». Ось чому Донцов прагне обґрунтувати йовий світогляд, своє розуміння українського націоналізму, що протилежний провансальству як еклектичній мішанині різних ідеологій, від кирило-методіївщини, драгоманівщини, легалістичного українофільства і народництва до правих ідеологій. У народництві мисленик виділяє не лише марксизм і комунізм, а й «есерівство» і радикалізм, а праві ідеології започатковані П.Кулішем і дійшли до неомонархізму.

На переконання Донцова, він творить нову ідеологію, що спричинить революції в головах, яка передбачає критику провансальства, з одного боку, і творення нового світогляду, з іншого. Інакше кажучи, мисленик не лише критикує, а й пропонує. Така ідеологія характеризується певними рисами. На перше місце він ставить волюнтаризм. Мисленик зазначає: «На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі(не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постуляті, на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя». Таку волю Ф.Ніцше зводив до прагнення до влади («волі до влади»), Джек Лондон трактував як «жадобу перемоги». Наш Т.Шевченко синонімом волі вважає «фантазію», М.Гоголь бачив у волі елемент «нерозсудливості», «залізну силу ентузіазму», П.Куліш – «правду сильного» і «право сили», Леся Українка – «чин для чину, «без мети», щоб «гнатися в безвість».

Головна прикмета волі – це «ціль у собі, рух, що не залежить від об’єкту, але шукає його собі». Ще А. Шопенгауер зазначав, що воля «переживається, відчувається, але не пізнається», тому її не вдається визначити. Звідси – ірраціоналізм як друга риса ідеології Донцова. У дилемі «почуття – розум» мисленик ставить на перше місце людське почуття. Заперечуючи розумовий первень, чинний націоналізм наголошує на всесиллі віри, пов’язаними з нею стихійністю чи спонтанністю.

Ідеалізм як третя риса чинного націоналізму зазначає вищість духа над матерією. Такого висновку Донцов дійшов не відразу, адже спочатку він стояв на матеріалістичних позиціях. Лише згодом він переконався в надзвичайній силі релігії.

Нарешті, ідеологія Донцова характеризується такою рисою як еклектизм, в чомупереконує його головна праця «Націоналізм». Упродовж свого довгого життя він не просто розвивав чи уточнював свої погляди, а й висував ідеї, що суперечили попереднім. Написана наприкінці його життя книга «Дух нашої давнини» засвідчує нові підходи філософа.

Ще в праці «Історія розвитку української державної ідеї»(1917 р.) наш мисленик обґрунтовує матеріальні й духовні умови для відродження України як незалежної держави. Окремішність української нації підтверджують її власна, перейнята від Заходу культура, власна мова, сильне почуття єдності й могутній потяг до індивідуалізації. Лише брутальне насильство надало Україні російського оформлення й забезпечує Москві вплив на європейську політику. Втрата України для північно-східного сусіда мала б переломне значення, бо означала би кінець московських зазіхань на Константинополь.

Ідея української самостійності не вмерла після того, коли Україна була зведена до статусу імперської провінції. Проте упродовж своєї історії Україна була типовою європейською країною, що протистояла візантійсько-татарській Московії, бо наші аристократично-республіканські тенденції не мали нічого спільного з деспотичною монархією. Донцов пише: «Росія взагалі не лишила нам свободи вибору, поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба». Мисленик наголошує на марності сподівань українців від Москви, бо вона може надати лише «скалічену», «культурно-національну», але ніколи не погодиться на «правдиво політичну автономію», бо дотримується централістичної ідеології». «Акція Мазепи», на його думку, в тому, що гетьман відчув тенденцію своєї епохи і зрозумів доконечність створити «охоронний вал проти гіганта на Сході – Росії». Донцов називає такі риси мазепинства: «Неприступність до чужих ідеологій, оцінка всього з точки зору національного українського егоїзму, вирахованість і розвага в політиці і відчуття безкомпромісовості, той внутрішній вогонь, що робить з чоловіка маняка своєї ідеї, готового скоріше згинути тут, зараз, на місці, аніж поступитися хоч крок взад – коли пора для акцій!» У цьому характеристика ідей, які мисленик розробляє після поразки національно-визвольних змагань.

Донцов дотримувався погляду, що суб’єкт активної політики спроможний розв’язати будь-яку проблему, Проте сам мисленик лише проголошував ідеї, залишаючи їхнє виконання практикам, від яких вимагав крайнього радикалізму. Спираючись на досвід нового руху в таких європейських країнах, як Італія, Іспанія та Німеччина і його ідеологію інтегрального націоналізму, Донцов обґрунтував ідейні засади чинного націоналізму в праці «Націоналізм», що вийшла 1926 року у Львові.

Водночас Донцов наголосив на підступності політики більшовиків щодо України. Історичний матеріалізм, на який спиралися марксисти-ленінці, відкривав широкі можливості для різних маніпуляцій. Наголошуючи на перевагах великих держав, більшовики лукавили, коли виступили з підтримкою права націй на самовизначення. Насправді вони намагалися зберегти Російську імперію, використовуючи різні вербальні маніпуляції, щоб «заховати під маскою вовчі зуби, цебто ідею «Третього Риму», котрої дотримувався не лише «барин», а й «послідовний» марксист. Донцов передає можливі зразки ленінської «логіки»: «Україна відділена від Росії – це з точки марксистської діалектики» зле. Крим – відділений від України, це з точки зору тої самої «діалектики» добре. Корея, відділена від Китаю і прилучена до Японії,-- це зле. Але Зовнішня Монголія, відірвана від Китаю і приділена до Росії – це добре».

Нація не може жити без ідеалу. Такий «колективний ідеал» Донцов ототожнює з «національною ідеєю», розуміючи під нею «передавані з покоління в покоління погляди на світове завдання нації та її роль поміж іншими народами, погляди, котрі є загальним добром нації, котрими вона живе і з утратою котрих вона гине». Такий ідеал оправдовує існування нації. У процесі боротьби з іншими народами він кристалізується, перетворюючись з «неясного напівсвідомого почуття» в обґрунтовану політичну програму. Здійснення ідеалу нації трактується як її категоричний імператив, без якого вона не спроможна стати суб’єктом на міжнародній арені й визначити своє майбутнє.

Як пише Донцов, упродовж віків Україна була «аванпостом Європи проти Росії» на континенті, позаяк Москва прагнула панувати над Європою, а шлях до такого панування вбачала в зверхності над усім слов’янським світом, у захопленні Константинополя. Без володіння Україною такий план не здійсненний. У свою чергу залежність України від Росії згубна для майбутнього нашої нації, бо «самі заложення російської культури руйнують відпорну силу нації», а «перемога в обстоюванню своєї національної незалежності невідділима для нас від перемоги Європи над Росією». Унезалежнення від Росії Донцов розглядає в двох аспектах: 1) «сепарація, відділення в непідлеглу державу»; 2) «стисла злука з Європою». Мисленик наголошує, що «тільки нація, котра суверенно розпоряджається своїми матеріальними і моральними силами, може виповнити свою історичну задачу», здійснити свій колективний ідеал, щоб стати політичною нацією, що є її найвищим законом.

Такий підхід спричинився до критики політики, яку мисленик називав провансальством. На переконання Донцова, провансальство – це «націоналізм ХІХ віку, націоналізм упадку». В українських умовах провансальство виступає як народництво. Протилежність чинного націоналізму й народництва відчувається навіть у світовідчуттях: «світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин і контемпеляція, інтуїція—і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивізм, віра – і знання». У ХІХ ст.. панувала «нова релігія розуму», прихильники якого лише споглядали світ, але не хотіли його творити. Українська демократія сприйняла цю «релігію», як зазначає Донцов, у «звульгаризованій формі», дотримуючись погляду, що «історія – це вічний поступ вільної думки, стале поборювання «забобонів», повільний шлях до тріумфу розуму над афектом і волею». Українофіли переконували, що «розумних причин до ворогування між націями нема, це ворогування підтримує лише жменька пануючих («царів і панів»). Ірраціональна воля – не для українського провансальства, бо воно суперечить соціальним «законам», «загальній правді».

Логічно в царині конкретно-національної ідеології «загальна правда» вироджувалася у скрайній матеріалізм, або суспільний утилітаризм. До головних матеріалістичних доктрин, які прийшли на зміну інтелектуалізмові, космополітизмові і соціальному квієтизмові, Донцов відносить лібералізм, демократизм, соціалізм, пацифізм, гуманітаризм, анархізм і провінціалізм.

Провансальський підхід, як стверджує Донцов, заперечує право нації над одиницею і відсуває державно-національний ідеал на другий план, бо «провансалець знав лише «волю від чого», а не «волю для чого». Через те доморощений провансалець не відчуває докорів сумління, коли доводиться жертвувати незалежністю краю для задоволення соціальних потреб. Звідси – концепції «автономій», «федерацій» та інших «союзів», бо ідеал «татарських людей», «черні», «суверенних особистостей» ставився вище від держави і нації.

Під впливом Драгоманова серед українців розвинувся «антидержавний партикуляризм», що мислив не категорією нації, а категорією «землі». Не тільки політики, а і вчені відносять суверенітет держави до минулого, називають його найбільшим лихом у міжнародних відносинах. Логічно визнання держави як зайвості веде до невизначеності поняття нації, яке компромітується провансальцями. Як твердить Донцов, «так воно й мусить бути, бо хто відкидав поняття політичної нації, мусить прийти до негації поняття нації взагалі, яка не може існувати без власних державно-політичних змагань». Заперечення своєї «влади, без якої жодна нація не вийде з пелюшок провінції», трактує політичну роль України як додаток до чужої держави, цебто вона виконує чужу роль. При такому підході «поняття нації поволі заступалося поняттям плебса, групи, якої свідомість доросла лиш до усвідомлення собі своїх економічних або культурних потреб, і якій засадничо бракувало всякого розуміння значення аристократичного елементу в організованій суспільності («панів, попів і царів»). На тактиці провансальців лежить печать тимчасовості, бо вони «не визнавали тяглості національної мети».

Українські провансальці не хотіли визнати противенства між власним національним ідеалом та ідеалом противника. Політична тактика доморощеного провансальства, як вважає Донцов, має такі спільні властивості: «Всі вони базуються на трьох принципах: по-перше, що питання національне не є питанням сили; по-друге, що рішається воно не нагромадженням цієї сили нації, лише мирною пропагандою й еволюцією; по-третє, що воно рішається не розбиттям ворожої ідеї, лише з поміччю неї, не сontra, а cum». Як зазначає мисленик, прикмети українського провансальства виявляються «в його відповіді на питання взаємовідносин між одиницею(або їх сумою) і нацією, з одного боку, а з другого – між різними націями». У провансальців «партикуляризм» ставиться вище від «загального». До нації вони підходять не як до окремої форми, що має власні завдання і мету, а як до суми одиниць, чим виявляють «надзвичайно примітивне розуміння національного колективу».

До ворогів провансальці ставляться як до своєрідних «братів» («братів у поступі» або в «людськості», «братів у соціалізмі», «братів у слов’янстві» тощо). Гуманність вони трактують як рівність себе з іншими, сидіння «на рідній купі гною», жалість до ворога, ката і провокатора, а на всі події дивляться очима філантропа. Це – ідеологія «слабих», пасивної юрби, провінції, племені, для таких «провінція» чи «область» символізують «рідний край», який не пов’язується з політичною волею, бо остання стосується «общего отечества», «цілої Росії» або «Сходу Європи». Такий патріотизм повторюється від М.Костомарова до В.Липинського, між якими М.Драгоманов, М.Грушевський і соціалісти. У ньому немає ненависті до агресивного чужого, а любов не виходить поза рідну стріху. Прихильники такого «патріотизму» приліплювалися до чужої нації і ставали перевертнями або приховувалися під універсальні ідейки «людськості»,»поступу», «пролетаріату».
Донцов підсумовує: «Це є світогляд націй-паріїв, націй-феллахів. Це був світогляд. Що стояв у противенстві до світогляду діяльних і сильних рас. Це був світогляд нижчих рас, переможених». Доморощеному провансальству мисленик протиставляє концепцію чинного націоналізму.

Новий світогляд Донцов бачить у брошурі «Самостійна Україна» М.Міхновського, автор якої за приклад для наслідування вважав нації, що виступили проти чужого панування. Праця Міхновського, як зазначає мисленик, репрезентує «протидію» провансальству, звертаючись до національного почуття і національних традицій. Такий світогляд «наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч ще й не важиться розбити шкаралупу старих гасел». Джерела нового світогляду Донцов знаходить вже в М. Гоголя й П.Куліша, та найяскравіший вияв протесту проти «декадентського світогляду провансальства» -- поезія Т.Шевченка з її апотеозою волі.

Провансальці вважали «головним мотором психічного життя» розум, а не волю. На противагу їм Донцов висловляє нові погляди, спираючись на філософію Ніцше, Бергсона, Юма та інших. Воля виявляється в різних формах (героїзмі і посвяті, підпорядкуванні природи й інших людей, «розкошуванні риском і небезпекою»), але завше зводиться до боротьби, подолання перепон. Якщо провансальці були переконані, що «міжнародне життя збудоване на боротьбі, на сталім русі, що перемінює мир на війну і війну на мир», то воля як закон життя у трактуванні Донцова неодмінно передбачає ворогування, прагнення до боротьби, розуміння її доконечності, антиінтелектуалізм і революційність. Оригінально пояснює Донцов фанатизм й аморальність як четверту прикмету вольового націоналізму. «Аморальність» у трактуванні мисленика означає несумісність націоналізму з підходом до етичності певних дій «з точки погляду політично-бездоганного міщанина» («самоотверженого малороса»). Метою моралі стає «сильний чоловік», а не «цілий чоловік», що однаково любить і своє, і чуже. Отже, про «аморальність» тут слід говорити лише в «звичайнім понятті». До рис вольового націоналізму належить і романтизм. Донцов зазначає, що в історії «перемагають лише ідеї характеру «романтичного», релігійного, ідеї агресивні, емоціональні й фанатичні». Про рівність між народами не може бути мови, бо «всякий поступ базується на нерівності і признає засади вищості. Хто не має відваги стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним». Шосту вимогу вольового націоналізму становить творче насильства та ініціативна меншість. Мисленик пояснює, що шлях нової ідеї лежить через агресивність, а не компроміс. Він пише: «Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній», релігійній або національній ідеї, що прагне зайняти на якійсь території, або в умах якоїсь маси місце ідеї ворожої». Нові ідеї впроваджує ініціативна меншість, але ніколи не народ, бо «народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той, що приймає». Активна чи ініціативна меншість може називатися по-різному: «класово свідомий пролетаріат», «національно свідома інтелігенція», «аристократія», «правляча кліка», «тирани». Без таких «самостійних меншостей» національні спільноти зазнають катастрофи. Нову ідею завше впроваджує ініціативна меншість, застосовуючи творче насильство. Наш мисленик називає свою ідеологію «практичним символом віри всіх здорових і шляхетних рас».

Донцов розрізняє два типи народів: «фавстівські» і «буддистські». Якщо «фавстівські» народи мають таку долю, якої вони прагнуть, то «буддистським народам» долю накидають зовнішні сили, а також зовнішні умови. Перші народи хочуть діяти, а другі -- воліють зречення. Заникавши дух Окциденту, «народи хиляться до упадку», стають пасивними виконавцями чужої волі. Як зазначає мисленик, люди завше стоятимуть перед дилемою: праця «на фараона» чи праця для власних абстрактних ідей. Для нації – це національна ідея.

Українській національній ідеї, вважає Донцов, потрібен «цілком новий дух», бо Україну треба створювати насамперед у нашій душі. Для цього доконечно перетворити тисячі дрібних різних воль у цілість, бо ж нація – це «скупчення мільйонів довкола образу спільного ідеалу». Щоб стати нацією, українці мають утвердити в собі пристрасне бажання створити свій світ із зовнішнього хаосу, перетворити безхребетне «народолюбство -- в агресивний націоналізм». Такого «суб’єктивного моменту» не можуть замінити ні природні багатство, ні число людності, ані жодна «еволюція» чи інші об’єктивні передумови.

Мисленик пише: «Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх і внутрішніх ворогів, що сковують її енергію». Без прагнення до панування національна ідея приречена. Він наголошує: «Інстинкт панування («примусу») властивий всякій ідеї, і ніколи без нього вона жодною «ніжністю» Винниченка, ані «сопілковою» філософією Федьковича, ані «антифанатизмом» Драгоманова, ані Тичиновою «музикою», ані «народолюбством» соціалістів – не здобуде собі права на життя». «Примус» доконечний навіть тоді, коли ідеї передаються «демократичною» мовою. Якщо доморощені «народолюбці» йшли за народом, то в інших країнах провід нав’язував свої ідеї масі і змушував її до послуху.

Великі ідеї згуртовують народи і кличуть їх на боротьбу. «Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від інших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього». Лише за великі ідеї люди віддають життя. Можна гинути за суверенність нації і самостійну державу, а не за пропорційне виборче право, автономію, «самоопредєлєніє с присоєдінєнієм» чи за федерацію.

Філософська спадщина Донцова засвідчує оригінальність його поглядів, що забезпечує йому, як мисленику, почесне місце в історії вітчизняної філософської думки. Незгода з його поглядами не знецінює їхньої ролі в конкретно-історичних умовах.