Конкордизму» до колектократії

Початки конкордизму ( від лат. с oncordia – погодження, згода) письменника Володимира Винниченка (1880-1951 рр.) можна датувати ще 1905 роком, коли він побачив симптоми самознищення суперечливого людства і переконався в недосконалості людей, які створили недосконале суспільство. У п’єсі «Дисгармонія» автор критикував «свиней з шиями жирафи», які не піднялися до рівня свого розуму, що натягають голову вгору, а тілом осідають до землі. Аналогічні ідеї були висловлені в інших творах, зокрема в романах «Сонячна машина»(1921-1923 рр.), «Вічний імператив»(1936 р.),«Лепрозорій»(1938р.).

До теоретичного обґрунтування конкордизму як вчення Винниченко прийшов наприкінці життя, завершивши двотомний трактат «Конкордизм. Система будування щастя» (1938-1948 рр.), який вважав «висновком усього фізичного й духовного життя» і ставив вище від усіх літературних творів. Як признавався сам автор, він розчарувався в політиці й громадській діяльності, бо не знаходив у них задоволення й відповідей на актуальні питання. Відтак його філософські пошуки йшли «від буддизму через християнство до Густава Лебона, Карла Маркса і Вільгельма-Макса Вундта». Винниченко вивчав проблеми філософії, філософії релігії, етики, естетики, психології. Особливий вплив на нього мали праці Ж.М.Гюйо, А.Бергсона, А.Бейє, Л. де Нуї, Ш.О.Бонтана, Ж.Фіно. Не допомогли йому з’ясувати питання про походження нещастя теорії соціалізму, комунізму й націоналізму. Намалювати образ нової людини Винниченко намагався в трактаті «Щастя: листи до юнака» (1928-1930 рр.), що був етапним твором до «Конкордизму».

Пошуки щастя ще від княжих часів були стрижневою проблемою нашої філософської думки. У центр своєї філософії проблему щастя поставив Сковорода. Національна «філософія серця» мала на меті осягнення щастя. Трактуючи щастя як стан задоволення собою, Винниченко передав його бачення такими словами героя роману «Поклади золота»: «Кожна людина, кожна, без винятку, палко бажає собі щастя. Це універсальний закон. Тільки втілення його індивідуальне. Один бачить своє щастя в багатстві, другий –у славі, третій – в геніальності, четвертий – у владі, п’ятий – у красі, шостий – в любові, і так далі, і так далі. Моя ідея така. Треба організувати великий універсальний магазин, де кожен може знайти все, що собі бажає». У своєму щоденнику він зазначає: «Щастя є спосібність бачити свою радість ніби збоку».

Розробляючи теорію щастя, Винниченко ознайомлювався з філософською спадщиною Демокріта, Сократа, Аристотеля, Томи Аквінського, Зигмунда Фройда та інших мислеників. Як наслідок він дійшов до висновку про універсальний характер прагнення до щастя.

Характеризуючи конкордизм як «систему будування щастя», Винниченко писав: «Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму(чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему, базовану на рівновазі та погодженні тих сил». Протилежністю йому є дискордизм, що символізує духовне виродження, моральну деградацію, набуваючи глобальних масштабів, своєрідної пандемії. У романі «Сонячна машина» письменник протиставляє людину як аморальну істоту звірам: «Насамперед звірі страшенно правдиві. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не вміють говорити, а відомо ж, що слова людей на три чверті служать їм для брехні, щоб ховати те, що вони думають і роблять. Потім, звірі добріші за людей, кінь коня ніколи не вбиває, а люди вбивають людей більше, ніж звірів. Звірі надзвичайно серйозні й поважні, ніколи не сміються. Вони невинні й чисті, бо в них нема нічого ні соромного, ні нечистого. Ні неморального, ні непристойного». Винниченко не погоджується з християнським трактуванням людини як «вінця творення», не визнає вищості людини, а лише як «частинку природи», тому вона «мусить погоджувати з природою все своє життя».

Логічно випливає висновок, що конкордизм Винниченка мав би спиратись на християнську заповідь: «Люби ближнього твого, як себе самого»(Мт.,ХХІІ, 39). Проте вже перше його «правило» орієнтує протилежно: «В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії і будь простою часткою природи». Ще яскравіше ставлення до ближнього сформульовано у восьмому «правилі», яке наставляє: «Не силуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них». Це вже беззастережне заперечення християнського морального імперативу. Героїня «Лепрозорію» висловлюється відверто: «Люби ближнього як самого себе». Здається, чудесна заповідь. Але, коли придивитися, то справді вона ні до чого. Бо її виконати ніяк неможливо. Якого ближнього любити? Кожного? Навіть убійників, злих, хворих, дегенератів, дискордистів? Але коли виконувати цю заповідь чесно й послідовно до кінця, люблячи убійників, значить, помагаючи їм (бо любов же повинна бути на ділі, а не на словах тільки, правда ж?). Отже, помагаючи їм, я буду тим самим робити страшенне зло іншим людям. Значить, хоч-не-хоч я буду грішницею? Отже, ми повинні вийти з релігійного концентраційного табору. Годі! Ми повинні мати іншу мораль. Мораль без ніяких абсолютів, ідолів, панування, примусу? Не заповіді, а правила для життя».Після цього йде доволі суперечливе дев’яте «правило»: «Завсіди пам’ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дискордизму. Борись із нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю».

Як лукавство можна оцінити одинадцяте «правило», яке намагається поєднати «вільну любов» і творення родини з розрахунку і фактично без любові: «Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тією людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би (хотіла б) мати за матір (чи батька) дітей твоїх». До речі, подібну «любов» нав’язували молоді після захоплення влади більшовики. Її наслідки відомі: найбільше через таку любов страждають діти, залишені без батьківської опіки.

У щоденнику Винниченко розрізняє кохання й любов. Він пише: «Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню». На противагу такому коханню «любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю».

«Правила» конкордизму вимагають від людини «чесності з собою». Саме так називався один з романів Винниченка. У п’ятому «правилі» він зазначає: «Будь чесним з собою, себто виводь на поверхню свідомості кожну підсвідому думку твою, кожне приховане почуття, не старайся з легкодухості, чи з надмірного егоїзму, чи страху загубити свої звички та втіхи лукавити з собою, не бійся бути правдивим і сміливим сам перед собою». До цього «правила» дотичні інші, зокрема четверте, в якому йдеться про узгодженість дій людини з «великою більшістю головних сил», серед яких названі інстинкти, підінстинкти, розум, почуття, підсвідомість і воля. У шостому «правилі» йдеться про відповідність слова ділу. Сюди примикає сьоме правило, що вимагає бути «послідовним до кінця». «Чесність з собою» Винниченко трактує як нову мораль, що протистоїть лицемірству і брехні, підпорядковується душі, хоч письменник зазначає взаємозв’язок почуття й розуму: «роби так, щоб кожне твоє почуття було виправдане розумом, а кожна ідея доведена до гарячого почуття».

Ще п’ять «правил» визначають ставлення людини до суспільства і світу. Десяте і дванадцяте правила звучать лаконічно: «Живи тільки з власної праці» і «Не пануй і не підлягай пануванню». Отож, Винниченко наголошує на соціальній і політичній рівності людей праці як членів суспільства. У тринадцятому «правилі» він наставляє: «Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість». У ньому сфокусовано ідею колектократії, яку наприкінці свого життя Винниченко вважатиме за панацею світового розвитку.

Нарешті, Винниченко визначає місце людини серед природи. Друге «правило» вимагає: «Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі живими істотами на землі й скільки змога бувай у русі, на повітрі, у найближчому контакті з сонцем, рослиною». Не оминув автор «Конкордизму» питань харчування людини, закликаючи її: «Не годуйся нічим, непритаманним природі людини», себто нічим, що «не приготоване на кухні матері природи». Отож, Винниченко закликає повернутися до природного стану життя, «правильного харчування» з позицій натурфілософії. На таких засадах він розробляє свою систему харчування, яка передбачає відмову від цигарок і алкоголю, варених продуктів, продуктів із живих істот, обмежується натуральними овочами і фруктами. Героїня роману «Лепрозорій» переконує: «Коли ти хочеш бути здоровим, веселим, сильним, радісним, то насамперед будь погоджений з природою, не завойовуй її, а живи в погодженні з її законами, будь у найбільшому порозумінні з товаришами, тваринами, рослинами, будь якомога більше на сонці, на повітрі, в русі, в роботі». На додачу до цього, людина має «харчуватися за законами своєї природи».

На думку Винниченка, в суспільстві панує «тотальна порожнеча». Зневірені люди заповнюють її коханням, сварками, танцями, їжею, а ще алкоголем і кокаїном. Не випадково мисленик переосмислює шекспірівське визначення життя як театру, пропонує свою тезу про життя як «прокажельню», бо люди захворіли на духовну проказу, що стала наслідком порушення рівноваги взаємин людини з природою У романі «Лепрозорій» професор Матур характеризує тяжку хворобу людства, яку він називає «викривленням, дискордизмом сил»: «Люди нічого не знають про неї. Не знають навіть того, що вони страшно, смертельно хворі... На жаль, хвороба ця – не моя вигадка, не в моїй уяві, не символ, не алегорія навіть, а сумна реальність».

«Прокажельня» проявляється на різних рівнях: від людини до людства. На рівні людини йдеться про мініатюрні прокажельні, що засвідчують наркоманія, розпуста, смакові оргії тощо. Хворобами всього людства Винниченко називає війни, деспотизм, диктатури.

Хиби духовного здоров’я Винниченко бачить у тому, що люди проявляють недостатню увагу до життя. Мисленик виступає як спадкоємець Г.Сковороди. Йдеться не лише про «нерівну рівність», що пронизує його «правила» конкордизму як «нової моралі», а й про концепцію «зрідненої праці». Така думка висловлена в драмі «Дисгармонія»: «Всі щось роблять і всі брешуть, бо роблять не те, що хотять, роблять без охоти, примусом… Поспішають кудись». «Зріднена праця» забезпечує гармонійність людини, робить її сильною, утверджує гідність і протилежність людини натовпу.

Саме гідності не вистачало українському населенню у період національно-визвольних змагань 1917-1921 року, що намагався проаналізувати Винниченко у тритомній праці «Відродження нації». Причин треба шукати в часах після Переяславського трактату (1654 р.), коли політика царизму звелася до «планомірного, безоглядного, безсоромного нищення української нації всякими способами». Низьким рівнем національної свідомості українців скористалися більшовики, нав’язуючи своє трактування «інтернаціоналізму спеціально руського видання», який вимагав від інших народів зректися своєї національності, що рівнозначне національному самогубству. Винниченко пише: «Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли».

Звісно, Винниченко намагається оправдати свої невдачі в часи національно-визвольних змагань, пояснюючи насамперед тим, що національна еліта не змогла з’єднати національної і соціальної ідей. Як твердить мисленик, більшевики «національно перемогли нас», бо «мали в руках далеко дужчу зброю ніж ми, -- соціальні лозунги,-- сили наші нерівні були». Він пише, що ненависть до української влади місцевого населення проявлялася в дикій, цинічній люті, бо солдати, які розмовляли тільки по-українському, «висміювали усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську».

Підсумовуючи аналіз національно-визвольних змагань, Винниченко доходить висновку, що «відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням». Цей висновок мисленик трактує, як «закон соціально й національно-історичних умов, у яких перебувала українська нація». Після поразки українських національно-визвольних змагань Винниченко схилився до ідеї співпраці з більшовицькою владою на українських землях. Та вже після тимчасового перебування в совєтській Росії та ознайомлення з більшовицькою політикою в Україні він констатує: «Однією з помилок, що серйозно загрожують успіху революції в Росії й на Україні, є сучасна політика абсолютного централізму керуючих центрів. Свідоме українське робітництво повинно зробити рішучі, енергійні заходи, щоби змінити цю політику й якомога швидше всі ті загрозливі явища, що походять від неї». Як видно, Винниченко не зрозумів суті більшовицької диктатури, в якій «свідоме українське робітництво» було зведене до ролі об’єкта партійної політики.

Наприкінці свого земного життя Винниченко написав унікальну працю «Заповіт борцям за визволення»(1949 р.), в якій намагається осмислити уроки національно-визвольної боротьби і тридцятилітнього поневолення українського народу більшовицькою Росією. Попри таку трагічну дійсність він прагне обґрунтувати нову роль нашого народу в цивілізованому світі, якщо українці виходитимуть з примату загальнолюдських цінностей. Наголосивши, що «нація без державности є покалічений людський організм», Винниченко стверджує: «Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту в «тюрмі народів» -- Росії. Без цієї творчості ніякі вожді, проводи, міністри не могли б і одного камінчика в будівлі української державності покласти А так само через це і зруйнувати цю будівлю не так легко». Державність України засвідчує її членство в ООН, бо в цій міжнародній організації нема делегацій, приміром, від Рязанської чи Тамбовської областей. Отож, треба боротися за визволення Української держави, а не про її створення. Саме таку боротьбу на українських землях веде Українська Повстанська Армія.

Винниченко застерігає від ототожнення форми і суті української державності. Безумовно, нинішня форма цієї державності не задовольняє, бо «вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена», але суть цієї держави зберігає ідею самостійності, яка проявиться в певний час. Ці сили, а не крихітна купка емігрантів і не якісь зовнішні сили змінять форму державності. Звідси висновок – про доконечність опори на власні внутрішні сили. Таке передбачення підтвердилось в серпні 1991 року, коли було проголошено незалежність України.

Водночас Винниченко протиставляє український націоналізм таким тоталітарним течіям, як муссолінівський фашизм, гітлерівський нацизм, сталінський більшовизм. Головна мета кожної з цих трьох течій полягає в «заперечення суверенності народу, його здатності (а тому й права) самому вирішувати питання свого соціального, політичного, економічного і всякого іншого буття». Генезу таких різновидів тоталітаризму він вбачає у «загальнолюдській спадковій хворобі нахилу до панування». При такому підході цілком очевидна недоречність таврувати український націоналізм «фашо-нацизмом». Український націоналізм – це реакція на поразку національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Здобуття «самостійності й незалежності своєї вже здобутої Держави» Винниченко трактує як першу вимогу і перший інтерес українського народу. Саме до цього треба схиляти опінію західного світу, бо вороги української самостійності, насамперед московські («руські») та польські імперіалісти, «всіма засобами намагаються виставити українську національно-державну ідею як штучну, як витвір чужих Україні сил, як потайне знаряддя їхньої імперіалістичної політики, надто Німеччини».

Найпевніше забезпечить національно-державну самостійність боротьба за світовий мир і світову федерацію. У романі «Лепрозорій» зазначено: «Повинна бути Федеративна Республіка Землі. Тільки тоді може бути справжнє, реальне, чесне роззброєння всіх країн. Тільки тоді може бути знищена війна навіки. Коли буде спільна власність на територію, на ринки, то, розуміється, ні причин воювати, ні змоги ні в кого не буде. Тоді людство почне видужувати від своєї хвороби зажерливості, згаги панування над іншими народами, від свого гіперегоїзму».

Винниченко також висловив ідею, яка в другій половині двадцятого століття отримала назву конвергенції. Він пропонує «почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну». До такої колектократії, на його погляд, можна перейти за кілька років безкровним законодавчим шляхом, але за умови, що з нею погодяться різні політичні сили (комуністи, соціалісти і радикали), визнавши колектократичний спосіб праці за найпродуктивніший. Мисленик стверджує: «Розуміється, колектократія повинна, з перших кроків, доказати на ділі свою господарську вищість, повинна витримати іспит, який їй поставить нація». Переваги такої організації підтверджують торговельні кооперативи.

Утвердження колектократії в інтернаціональному масштабі врятує людство, яке «стоїть перед катастрофою», бо «ніякий найбільший ворог соціалізму не сміє сказати, що кооперація є річ шкідлива для нації, ненормальна, незаконна». Тепер питання стоїть так: «або колектократія і мир, або диктатура чи то Уолл-стріту, чи Кремля і війна». Втілити колектократичні засади і встановити Світову Фередацію, як переконаний Винниченко може Москва через ООН.

Винниченко не сумнівається, що концепція колектократії прославить «українське ім’я» в усьому світі. Він пише: «Ті з українських борців за виволення, які хочуть визволити свою націю не смертельним для неї способом. Повинні уважно, совісно проаналізувати спосіб колектократії. І ті, які б прийняли його. І які з усією жагою ширили його серед інших націй, ті найкраще збивали б усі наклепи на нашу націю, ті робили б українське ім’я гідним пошани й довір’я». У такому випадку ім’я українець стало би символом борця за мир, знищення насильства, за свободу й мирне співжиття. Так створиться сприятлива атмосфера для розв’язання проблеми самостійності української нації, в чому автор «Заповіту борцям за визволення» вбачає одне з найважливіших завдань української еміграції.

Як переконаний Винниченко, український народ не підтримає вимоги повернути приватну власність і не буде «з ентузіазмом, до останньої краплі крові битись за поворот поміщиків, фабрикантів, куркулів, взагалі капіталістів, великих чи малих, своїх чи чужих». Щоб український народ підтримав Україну як незалежну державу, треба поєднати незалежність національну й особисту, визволення державне і соціальне, відповісти за його «любов до всебічної самостійності і свободи».

Час, який минув після написання праці Винниченка «Заповіт борцям за визволення», дає змогу критично переоцінити його аналіз і передбачення.