А) Антропокосмізм Володимира Вернадського

Видатний вчений і мисленик Володимир Вернадський (1863-1945 рр.) походив з давнього українського козацького роду, але все своє життя, за винятком нетривалого періоду, провів поза Україною. Він народився в Петербурзі, закінчив Петербурзький університет. Вже в 1909 році став академіком Російської академії наук. У 1918 році вчений очолив Українську академії наук як її перший президент, але на цій посаді перебував короткий час. З 1921 року переїхав до Росії, а в 1923-1926 роках читав лекції в університетах Праги і Парижа, Лондона й Мюнхена. Вернадського обирали почесним членом академії й наукові товариства за кордоном. Згодом аж до смерті працював у Москві.

Вернадський зумів поєднати плідну працю вченого й високий політ думки як мисленика. Він – засновник цілої низки наук (геохімії, гідрохімії, біогеохімії, космохімії, радіохімії, радіогеології). Вчений спричинився чимало до розвитку мінералогії, кристалографії, петрографії, генетичного ґрунтознавства тощо. Як мисленик Вернадський належить до засновників антропокосмізму.

Навіть в умовах тоталітарного більшовицького режиму Вернадський дотримувався філософських поглядів, які суперечили панівній марксистсько-ленінській філософії. Його вчення про ноосферу (сферу розуму) засвідчує спорідненість поглядів нашого мисленика з поглядами французьких вчених П.Тейяра де Шардена та Е. Ле Руа. Водночас Вернадський розробляв проблеми, які цікавили ще раніше Ф.Реді та Л.Пастера, С.Подолинського. Йдеться про ідею вічності життя та докорінні відмінності між живою матерією і матерією без життя.

Ще на початку минулого століття Вернадський наголошував, що роль філософії визначається її раціональністю. У цьому наближення філософії до науки та її особливість порівняно з релігією, яка також виражає глибинний настрій душі й людського розуму. Проте наукові істини безсумнівні для всіх, хто причетний до науки, чим вона відрізняється від філософії, адже кожна філософська система обґрунтовує своє розуміння життя й особливості картини світу.

Аналізуючи феномен життя, Вернадський зазначав, що воно виходить поза межі предмета науки. Як дослідник проблем методології та філософії науки вчений приділяв увагу науковому пізнанню на емпіричному й теоретичному рівнях, логіці наукового дослідження й етиці вченого, місцю науки в системі культури, закономірностям її розвитку, співвідношенню духу й природи, обґрунтовував ідею атрибутивності свідомості, особливості переходу від біосфери до ноосфери, взаємозв’язку філософії та природознавства тощо. Наголошуючи на доцільності аналітичного підходу в епістемології, Вернадський розумів втрати науки від вузької спеціалізації, прагнув до синтезу на міжнауковому рівні. Проте він не абсолютизував наукової істини, зазначав, що «незмінна наукова істина становить той далекий ідеал, до якого прагне наука». Мозаїчність явищ у світі вимагає брати до уваги всі аспекти людської діяльності на основі ціннісного підходу.

При аналізі життя Вернадський широко використовував поняття живаречовина, розуміючи під ним усі живі організми в сукупності, цебто рослинність, тварин і людину. Як пише мисленик, «жива речовина підтримується енергією сонця», а «постійність її кількості(та її складу), очевидно, вказує, що є певна частина цієї енергії, яка може перетворюватися в «живу» енергію». Вчений зазначав, що незалежно від поглядів на життєві процеси, - а вони можуть бути віталістськими чи механічними,-- завжди можна «розрізнити організм, живу істоту від творінь мертвої природи», бо «межа віж живим і мертвим реально ясна». Проте дати чітке філософське визначення організму непросто. Причина в тому, що «це питання віри і поглядів на характер найближчого ходу наукового знання, що не піддається науковому вивченню».

Живою матерією Вернадський називає «ту матерію, яка належить до складу живих організмів». Вона має не лише визначений склад, а й певну вагу, а також перебуває в постійному зв’язку із мертвою матерією. На думку вченого, «прагнення отримати штучно живу речовину з мертвої вочевидь не може спиратися на зведення всіх процесів у живій речовині до фізики і хімії», бо «все питання в характері тієї енергії, яка при цьому береться до уваги». Мисленик задумується над питанням про існування особливої життєвої енергії.

На противагу вченим, які дотримувалися ідеї самозародження, цебто зародження організмів як наслідку видозмін в інертній матерії, Вернадський звертав увагу, що такі погляди не випливають з наукових фактів, а зумовлені особливостями релігії й філософії. Наука не дає підстав для висновку про самозародження життя.

Як енциклопедист Вернадський зумів створити вчення про біосферу, як «систему систем», яка зумовлена еволюційно, забезпечує екосистемну єдність різноманітного живого й неживого в їхніх функціональних взаємозв’язках. Явища інертної та живої природи він розглядав як прояв єдиного процесу. Вчений проаналізував два підходи до питання про зародження живої речовини, цебто абіогенезу й гетерогенезу. Перший погляд допускав самовільне зародження життя на нашій планеті, або абіогенезу, що означало заперечення чіткого розмежування між живою та інертною матерією. Другий підхід зводився до космічного походження життя, або гетерогенези, позаяк жива й інертна матерії чітко розмежовані. Слід зазначити, що ще на початку двадцятого століття у науковому світі не трактували біосфери як цілісності.

Спираючись на досягнення різних наук, Вернадський вперше підійшов до трактування еволюції біосфери як єдиного космічного, геологічного, біогенного й антропогенного процесу. Він трактував її як планетарний природний феномен, «земну оболонку, яку складає низка концентричних, суміжних утворень, що охоплюють цілу землю і називаються геосферами».

Трактування Вернадським життя як космічного явища спиралося на ідею «повсюдності життя» в життєвому просторі, яка виникла ще в античний період. Наш вчений писав: «Не тільки з філософського, а й з наукового погляду, що так виразно протилежний усім іншим фізичним процесам Природи енергетичний характер життєвих процесів не може бути пов’язаний лише із Землею – він мусить бути світове значення. Життя – при таких умовах – має бути космічним явищем. Воно не може бути випадковим». Інакше кажучи, йдеться про багато світів, на яких існує життя.

Вернадський вкладає новий для науки зміст у поняття «жива речовина» («жива матерія»), вважаючи її «речовиною, обдарованою життям, як певною властивістю». До «живої речовини» належить і людство, бо людське суспільство виступає в єдності з природою. Однак особливість людства в тому, що воно пов’язане з «новим фактором – людською свідомістю».

Вчення про біосферу відкрило дорогу до обґрунтування її якісно нового становища під назвою ноосфера. Незадовго до кінця свого земного життя Вернадський пише статтю «Декілька слів про ноосферу», висновки якої надзвичайно важливі для науки й філософії. Як відомо, цей термін запровадив в науку французький математик і філософ Е.Ле Руа. Наш вчений надав цьому терміну зовсім новий екологічний і соціальний зміст. Він трактував ноосферу як «такий стан біосфери, в якому мають проявитися розум і спрямовувана ним робота людини як нова небувала на планеті геологічна сила», що пов’язує геологічні процесі з людською історією. Згодом як синоніми ноосфери була запропоновані інші назви (нообіосфера, технобіосфера, антропобіосфера, інтелектосфера тощо.

Виникнення ноосфери Вернадський пов’язував з античними містами-державами, які стимулювали не тільки розвиток сільського господарства і народонаселення, а й використання досягнень науки в суспільному житті. Проте двадцяте століття вчений прирівнював до «вибуху наукової творчості», коли техногенний вплив охопив оболонку цілої планети. Вернадський наголосив: «Перед вченими поставлені на найближче майбутнє небувалі для них завдання свідомо спрямувати організованість ноосфери, відступитись від якої вони не можуть, оскільки до цього спрямовує їх стихійний хід примноження наукового знання». Передбачення нашого мисленика набули особливого значення в останні десятиліття, коли загрожує руйнування озонової плівки, дається взнаки «парниковий ефект», що зумовлює зміщення природно-кліматичних смуг і підвищення рівня води Світового океану, забруднення біосфери тощо.

Вчений аналізує особливості наукового мислення. Серед основ розвитку науки особливу роль він відводить математиці, бо вона «в низці своїх проявів може доходити до витворів, які перебувають поза межами реального світу, і творить символи та абстрактні побудови, що наближають її до логіки». Після математики друге місце для розвитку основ науки Вернадський відводить логіці. Третє місце належить науковому апарату, під яким він розуміє систему й класифікацію неспростовних наукових фактів у кількісному та якісному вимірах. До речі, поняття науковий апарат запроваджене в науковий обіг нашим ученим.

Вчення Вернадського про еволюцію біосфери передбачає відповідні природоохоронні заходи. Він пише: «Людина може змінювати й перетворювати в культурні згустки тільки в певних межах. Вона може перетворити правічний ліс на культурний ліс, ліс на сад, дюни лісового простору в ліс. Але перетворити степ на ліс не зможе. Через якийсь час почнеться зворотній процес. Людині доведеться витратити чимало енергії для того, щоб утримати степ від перемоги над лісом».

У природоохоронній діяльності Вернадський наголошував на ролі нообіогенного фактора, який означав доповнення біологічного чинника науковими досягненнями. Вчений зазначав, що «без сумніву поза волею і розумінням людини, здійснюються зміни диких видів організмів, які пристосовуються до нових умов життя в зміненій культурній біосфері. Попри те один вид організмів – Homosapiensfaber – охопив цілу планету і посів у ній панівне серед живого світу становище. Цього ніколи не бувало раніше».

Охорона природних екосистем вимагає інтегрального, комплексного підходу,який охопить не лише сушу, а й Світовий океан. Такий підхід, який зважає на особливості взаємовідносин живих істот з довкіллям особливо важливий нині, оскільки антропогенний вплив посилюється. Вчений зазначав: «Організм становить невід’ємну частину земної кори, її породження, частину її хімічного організму, через який переходять у час життєвого процесу хімічні елементи». Як наслідок прямого чи посереднього антропогенного впливу вже зникло чимало видів, різновидів тварин і рослин. Вернадський застерігає, що змінюється не лише картина природи, а й геохімічні процеси.

Як вчений Вернадський не вважав своїх концепцій догмами. Він наголошував, що людська думка ніколи не зупиниться на понятті «живої речовини», а завше буде шукати наукового пояснення, запроваджувати в науковий обіг нові терміни. Його концепція ноосфери стимулює вивчення складних процесів взаємодії суспільства й природи, їх гармонізацію. Вчений обґрунтовував цивілізацію «культурного людства», яка характеризує безпрецедентний зв’язок ноосфери як сфери розуму із земною оболонкою. Вернадський зазначає: «Без утворення мозку людини не було б її наукової думки в біосфері, а без наукової думки не було б геологічного ефекту – перебудови біосфери людством».

Концепція ноосфери засвідчує усвідомлення людиною своєї відповідальності за життя на планеті, її майбутнє. Вона органічно пов’язана з етикою, яка втілює гуманізм і віру в прогрес. Ноосфера втілює усвідомлення людиною свого місця на планеті і водночас незалежність від довкілля. Вчений наголошував на значенні миттєвості як позначення справжнього життя людини, що надає йому сенсу і філософського розуміння, «становить суть живої речовини, одним із проявів якої ми є». Вчення про ноосферу становить вершину наукової й філософської творчості Вернадського.

Вченому належать оригінальні думки в галузі соціальної філософії. Аналізуючи розвиток Росії, Вернадський доходить висновку, що в ній сформувалася авторитарна, бюрократична суперсистема, яка стягує все суспільство як велетенський обруч. Ця суперсистема завше залишалася в Росії, незважаючи на різні соціальні перетворення, придушувала маленьку людину. Лише ліквідація цієї авторитарної, бюрократичної суперсистеми дасть змогу росіянам перейти до докорінної переоцінки свого становища. Такої переоцінки не забезпечать більшовики: вони лише трансформували ідею «Москва – це Третій Рим» в ідею Третього Інтернаціоналу.

Як ліберал за своїми політичними поглядами Вернадський дотримувався погляду на доконечність перетворення держави в орган, підпорядкований народові. Для свободи національного життя він вважав, що Росію треба автономізувати за етнічним принципом, розділивши великі нації (москалів і українців) на кілька автономних провінцій. Про створення української держави навіть у складі майбутньої демократичної Росії питання не порушувалося.

Вернадський не погоджується з національною політикою російського уряду, що спрямована на поглинання України, на знищення навіть етнічних властивостей українців. Причина слабкості українців, на його думку, зумовлена тим, що недозріла українська еліта переходила на службу до чужинців, а народні маси як «живий реманент народного господарства» не могли виступати як активна сила. Вчений вважав,що в інтересах російської справи забезпечити свободу розвитку української культури, бо український рух ніколи не згасне.

Як вчений і мисленик Володимир Вернадський – творець філософії антропокосмізму, політичної філософії в умовах тодішньої Росії, автор своєрідної концепції українського національно-культурного розвитку. Водночас він не погоджувався з політикою «українізації», побоюючись проведення її насильницькими методами. У цьому суперечливість його соціально-філософських поглядів, які вже не відповідали вимогам часу.