В) Історіософська концепція Михайла Грушевського

Великий історик Михайло Грушевський (1866 – 1934 рр.) не лише досліджував минуле нашого народу, а й обґрунтовував засади української історіософії. Упродовж тривалого часу вчений очолював Наукове Товариство імені Т.Шевченка, перетворивши його в неофіційну національну академію наук. Шлях Грушевського як політика розпочинається від заснування в Галичині разом із Франком національно-демократичної партії, а на Наддніпрянщині --- Товариства українських поступовців і досягає апогею в період національно-визвольних змагань 1917-1921 років, коли великий історик став на чолі національного державотворення.

Історіософські погляди Грушевського обґрунтовані в багатотомній «Історії України-Руси», що охоплює період від доісторичних часів до середини ХVII ст. Нинішні історики зазначають, що «незалежно від часу, коли писався той чи інший том праці, і своєї політичної орієнтації, вчений прагнув до максимальної об’єктивності і дотримання принципів історизму у висвітленні історичного процесу (це не виключало й окремих суб’єктивних нашарувань й оцінок, застосування не завжди вдалих термінів і поняттєвого апарату»(В.Смолій, П.Сохань). Ще раніше основні пункти своєї концепції вчений подав у першій лекції з історії України як професор Львівського університету. «Наукова концепція М.С.Грушевського ґрунтується на органічній єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури і джерел та оригінальності їх трактування»(В.Смолій, П.Сохань).

М.Грушевський сформулював головну ідею історії України-Руси, зокрема положення про народ як «єдиного героя історії». Він зазначав: «Народ, маса народна зв’язує їх (вікові змагання народні.— О.Г.) в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки». Вітчизняну історіософію вчений виклав у статті «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», яка надрукована українською мовою у збірнику Російської академії наук «Статьи по славяноведению»(1904 р.).

За тоталітарного режиму Грушевського таврували як «націоналістичного історика», «ідеолога української контрреволюційної буржуазії», «непримиренного ворога радянської влади». Уже в роки так званої «перебудови» в «Українській літературній енциклопедії» йому давали таку характеристику: «Як представник «державницького» напряму в українській буржуазній історіософії обстоював буржуазно-націоналістичну концепцію історії України, в основі якої -- ідеалістичне розуміння закономірностей суспільного процесу, заперечення наявності і революційної ролі робітничого класу. Перебуваючи під впливом О.Конта і Дж.Дьюї, розвиваючи ідеї П.Куліша та В.Антоновича, пропагував «безбуржуазність», «суцільнодемократичну природу» української нації, підмінював соціально-класову боротьбу «культурною» боротьбою за «загальноукраїнський ідеал», «національну згоду і гармонію», ігноруючи історичну близькість і культурну єдність українського народу з російським».

Нема сумніву, що історіософія Грушевського зазнала впливу західних філософів і вітчизняних істориків. Проте така характеристика, -- а вона подана вже 1988 року,-- розрахована на необізнаних з його історичною концепцією, адже Грушевський – представник не державницького, а народницького напряму в історії. Окрім того, історіософ не ігнорував «близькість» українців з москалями, а обґрунтовував протилежність двох народів, що підтвердив наш час, коли Москва розпочала агресію проти України. У цьому контексті заслуговує уваги таке твердження Д.Донцова: «М.Грушевський як історик многотомової історії України як окремої нації, безперечно має свої заслуги в українській історіографії. Але невід’ємною стороною його історіографії завжди лишиться односторонній народницько-соціальний підхід до історичних проблем, його недооцінка моменту державницького і провідницького».

Сучасний історик О.Пріцак так оцінив титанічну наукову працю свого великого попередника: «Михайло Грушевський не тільки довго працював над українською історією на рівні світової науки. Він вдосконалив існуючу до нього схему її розвитку, виповнив її фахово підібраним фактажем і тим самим створив солідну базу, як для науки історії України, так і для дослідження її історіографії, а також і для історіософії». Як історіософ Грушевський не лише створив наукову концепцію України на засадах народницької школи, а й аргументовано спростував хибні візії своїх попередників і перекручення минулого нашого народу чужими, насамперед російськими, істориками. Водночас історик викрив підступність офіційної російської схеми «русской» історії, в основі якої покладено генеалогічну ідею, цебто генеалогію московської династії. До речі, ще й нині на неї посилаються не тільки російські політики, а й заангажовані історики, які всупереч очевидним фактам не хочуть визнати окремішності українського народу і його права на спадщину Київської великокняжої імперії.

В основу своєї історичної концепції Грушевський поклав дві ідеї:1) споконвічна окремішність українського народу від російського; 2)три чинники: населення, територію, державу. Обгрунтовуючи першу ідею, він зазначав: «Ся праця має подати образ історичного розвою життя українського народу, або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми тепер мислимо під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», південно-руським», просто «руським» або «русинським». Різнорідність цих назв не має особливого значення, бо покриває поняття само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові».

Так звана «звичайна схема «русскої» історії» зводиться до того, щоб відірвати від історії українського народу київський період. Історик прирівнює зв’язок Володимирсько-Московської держави з державою Київською як такий самий, що був, приміром, між галльськими провінціями й Римською державою. Володимиро-Московська держава виросла на своєму корені, цебто на волзько-окському басейні. Історик називає фікцією «київський період» у великоруській історії, адже він стосується лише народу, який утвердився в дніпровсько-дністровському басейні, цебто українців, зазначає: «Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного життя Києва, але на цій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності». За такою аналогією можна було б пришивати до історії Румунії давньоримську історію.

Підступність подібного підходу очевидна: українська історія залишається без власного початку, бо виводиться з «общерусской» історії, а її прирівнюють до історії російської. Отож, виходить, що нібито українці вийшли на історичну арену лише в ХІV-XVI ст. До речі, такої схеми дотримувалися офіційні історики в часи більшовицького тоталітаризму, нав’язуючи комплекс меншовартості українського народу порівняно з москалями.

Проте окремішність українського народу з давніх-давен підтверджує історія, що не підпорядковується ідеологічним схемам.

За офіційною схемою «русской» історії здійснюється, як пише історик, комбінація чи конкуренція трьох різних понять: «історія Російської держави(сформування і розвою державної організації та її територія), історія Росії, себто того, що було на її території, історія «руських народностей», і нарешті – історія великоруського народу (його державного і культурного життя)». При комбінуванні цих різних понять кожне з них залишається неповним. Грушевський зазначає: «Історія великоруська (такою стається «руська історія» від ХІІ-ХІІІ вв.) з українсько-руським (київським) початком, пришитим до цеї, не тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась «общерусска» історія. Зрештою, «общерусскої» історії й не може бути, як нема «общерусскої» народності». Слід зазначити, що ніхто з нинішніх російських істориків не посилається на згадану працю Грушевського, бо її аргументованість не підлягає жодному сумніву.

Великий історик розглядає також питання про цивілізаційну належність українського народу. Він пише, що «в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії». На тій підставі український народ має повернутися до «тісного зв’язку з Заходом, його життям і культурою», бо московська політика паралізувала політичну й економічну енергію українців. Висновок Грушевського підтвердив курс на євроінтеграцію України після здобуття незалежності й боротьба проти втягнення нашого народу в Євразійський союз на чолі з Росією.

Аналізуючи характер двох сусідніх народів, історик наголошує на глибокій відмінності російського народу від європейських народів, а його «прикмети глибоко противні всякому європейському організованому індивідові». На противагу москалям «народні прикмети українські» характеризуються «високим розвитком гідності своєї, пошануванням гідності чужої, любові до певних, усталених зверхніх форм, «законних речей», етикету й добрих манер, любов’ю до чистоти, порядку, красоти життя, прив’язанням до культурних і громадських вартостей життя і т. ін.».

Офіційна схема російської історії має еклектичний характер, що вимагає неодмінно опрацювати її початок, відокремивши його від історії українсько-руського й білоруського народів. Історик пише: «Найбільш раціональним здається мені представлення історії кожної народності, зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині. Це не виключає можливості представлення синхронічного, подібного як укладаються історії всесвітні, в інтересах перегляду, з педагогічних, щоб так сказати мотивів». Слід нагадати, що в такому напрямі працювали російські так звані «євразійці», які намагалися обґрунтувати право Москви на спадщину Золотої Орди.

Київська держава «виросла з економічних умов дніпровсько-балтійського водного шляху на території українській». Українська людність не лише окремішня, а й відмінна від сусідніх слов’янських народів, що проявляється в різних сферах. Хоч українська мова наближена до словацької, білоруської, великоруської, польської, вона має відмінні фонетичні, морфологічні і синтаксичні прикмети, що підтверджують її осібність. Однак слід зазначити, що лінгвістичні дослідження не засвідчують такого наближення нашої мови до мови російської, як до всіх інших названих. Особливість нашої мови ще й у тому, що нею можна порозумітися з усіма слов’янськими народами, чого не сказати про мову російську.

Історик визначає етнічні межі розселення нашої людності. На півночі вони протягаються вище від ріки Прип’яті, на півдні сягають Чорноморського побережжя, «місцями заходячи в гірську область Кавказу і Каспійські степи», на заході доходять майже до Дунайця, а на сході займають весь басейн Дінця, окрім самого його низу, і врізаються в поріччя середнього Дону. Без етнічних островів на чужих територіях українська земля як цілість становить близько 850 тис.кв.км з населенням більше 40 млн осіб. Доречно нагадати, що площа незалежної України майже на 150 тис. кв. км менша, цебто від нашої держави відірвано майже п’яту частину наших етнічних земель. Як зазначає історик, на цій території українська людність становить «збиту масу», без значних чужоплемінних островів.

Українці належать до індоєвропейської мовної родини. М.Грушевський вважає: «Спільність культури, а в першій лінії спільність мови, що нащадків різних мас вводила в індоєвропейську сім’ю, до певної міри об’єднала їх і звела до одного етнографічного типу ще в індоєвропейській і праслов’янській правітчині».

Нинішнє розселення українців не зазнало суттєвих змін не на їхню користь. У боротьбі зі Степом наш народ відіграв «почесну роль заборола європейської культури від азійських орд», хоч сам зазнав страшенних втрат. На боротьбу зі Степом витрачалася енергія народу, його вищих верств і держави, що вело до політичного занепаду краю, чим скористалися сусіди з півночі й північного заходу. Вони поневолили український народ і позбавили його економічних і культурних засобів, політичних і громадських прав.Як наслідок залишилася «гола народна маса» без вищих, культурніших верств. Українське життя зазнало не тільки застою, а й занепаду. Таким чином, наша історія – це поєднання особливо несприятливих об’єктивних умов і суб’єктивних чинників.

В історичній долі нашого народу, як твердить історик, «українська територія багато завинила». Як відомо, у перших віках історичного існування наш народ жив інтенсивним політичним життям. Історик називає українську великокняжу державу «творящим центром для всієї Східної Європи», що заклав підвалини для наступного життя на цій частині континенту. Та вже із середини XIV ст. український народ входить до складу чужих держав, стає «пасивним об’єктом чужої управи» і чужого права, через що його історія обмежується лише суспільно-економічною і культурною сферами. Такий висновок зумовлений приналежністю історика до народницької школи, бо інакше він не переривав би процесу нашого державотворення на півтораста років. Як обґрунтували наші вчені, українці завжди жили в якійсь формі державним життям, створивши феномен «держави в державі».

Політичний рух у першій половині ХVII ст. дав можливість частині українського народу зажити державним життям упродовж цілого століття. Проте навіть у тих умовах, як вважає історик, соціальні й культурні процеси переважали над державотворчими. На думку Грушевського, саме соціальні й культурні процеси як провідна нитка забезпечують тяглість народного життя і його цілість з найдавніших часів.

Досліджуючи історію українського народу, Грушевський користується історіософічними категоріями. Він відштовхується від княжої доби як тези і переходить до козацької доби як антитези. Після цього настає українське національне відродження як синтез. Так історик використовує відому гегелівську тріаду. Нова інтелігенція, яка виникла після занепаду Гетьманщини, спирається на поступові європейські ідеї, з’єднуючи культурні елементи з національними і суспільно-політичними змаганнями попереднього бурхливого періоду, розпочинає культурну боротьбу за ідеали, що в’яжуть її як соціальну верству з народними масами в один організм.

Як зазначає історик, козацька доба мала особливий вплив на свідомість майбутніх поколінь, але неоднаково переломлялася в сприйнятті нащадків козацької старшини і народних мас. Для перших це була боротьба української шляхти за свої права і вольності, яких позбавляла старшину польська влада, а для других -- романтична емансипація від «пана» без огляду на його національність. Шляхетсько-романтичний погляд відтворила «Історія Русів». На противагу йому козацькі думи висловлюють ідею соціального радикалізму, який втілений в образі Ганжі Андибера. Такий був козацько-гайдамацький романтизм Т.Шевченка в перший період його творчості. Інакше до козацтва ставився П.Куліш. Історик пише: «Таким чином творяться поруч дві словесності. Література верхів – аристократії й інтелігенції, писана відразу,чи згодом перенесена на письмо. І література мас, народна, яка найчастіше ніколи не заходить до письма і завмирає в усній традиції. Ся притримується старих обрядів і обрядового репертуару, старшої пісенної і прозової традиції, консервує їх всіма своїми засобами і тільки поволі приймає, в формах упрощених і приспособлених до своєї традиції – теми і форми нової, панської словесности».

Про місце держави в історіософії Грушевського засвідчує така його теза зі вступної лекції в Львівському університеті 30 вересні 1894 року: «Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громади й оскільки [він] відповідав її бажанням і змаганням». Історик ставиться до держави як до культурної й поступової форми, залежно від того, наскільки вона сприяє духовно-моральному, економічному і політичному розвиткові громади.

Пізніше особливий вплив на історіософію Грушевського мало його ознайомлення із соціологією. З того часу він вважає, що на дослідження перспектив духової й соціальної еволюції має спиратися на порівняльну соціологію і фольклористику. Українську усну народну творчість історик оцінює як «першорядну соціальну функцію і многовартне джерело для пізнання соціального і культурного життя». На його думку, соціальний процес зумовлюється біологічними, економічними, психічними чинниками, серед яких особливу роль відіграє останній.

В історіософії Грушевського застосовуються терміни з різних філософських, соціологічних і політологічних джерел. Йдеться насамперед про терміни «народ», «держава», «герой в історії». Вихідним, безумовно, є термін народ («народна маса»), запозичений від позитивістів, але визначений не чітко. Інколи історик вживане ще термін «громада», що позначає активну частину «маси народної». Ставлення до українського народу ґрунтується на селоцентричній позиції, цебто визнання селянства одиноким носієм ідеї «народу». Ось чому історик не міг оцінити державницької історіософії, що відтворена в трактаті «Історія Русів», зазначає: «Студіюючи політично-державний устрій, ми, скільки можемо, повинні виясняти собі питання, в якій мірі він був ділом самого народу, чи виріс він на грунті народнім, чи звідкись був перенесений чи накинений. Вияснити, наскільки відповідав він потребам народним і яке значення й вплив мав на народну масу».

Для Грушевського «інтерес трудового народу – се найвищий закон всякої громадської організації». Задоволення інтересу народу визначає ставлення вченого до держави, яку він трактує як конечне зло. Як вважає історик, політичні інституції мають спиратися на автономію і федералізм. У цьому він подібний до Драгоманова, хоч між ними помітна істотна відмінність. Грушевський пропонує будувати автономні одиниці на етнічних засадах, а його попередник надавав перевагу історично-економічному регіоналізмові.

Погляд на «героя в історії» зумовлений тим, що, за переконанням Грушевського, історичні постаті -- продукти епохи і середовища, а єдиним героєм історії є, як вже зазначалося, «народ». На таких засадах історик характеризує короля Данила Галицького, гетьманів Петра Сагайдачного та Богдана Хмельницького, відомого полеміста Івана Вишенського. Таке трактування «героя в історії» ґрунтувалося на засадах позитивізму.

У період національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Грушевський обґрунтовує концепцію «Великої України». Школою для українців історик вважає досвід західних народів, а не росіян. Проте він розрізняє культурну орієнтацію й орієнтацію географічну. Історик пише: «Коли народність наша, дух нашого народу тягне нас на захід, край звертаєнашуенергію,нашупрацюнасхіді полудне, в сферу нашого моря, нашого комунікаційного центру, до котрого ведуть нас наші ріки і повинні були б повести всі наші дороги, коли б вони будувались нами, в орієнтуванні нашими інтересами, а не мали своєю метою – навпаки – боротися з природною орієнтацією нашого економічного і культурного життя».

Хоч за кінцеву мету міжнародних взаємин Грушевський вважає світовуфедерацію, він турбується про свій народ. Історик пише: «Обставини так зложились, що великі завдання і досягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику отими соціально-моральними вартостями, про які я казав». Йдеться про утвердження морально-соціальних вартостей для всіх громадян.

На основі концепції Великої України Грушевський обґрунтовує завдання, які доконечно розв’язати. Насамперед громадяни держави мають «пізнати себе», щоб розвиватися нормально, зберігати політичні і соціальні здобутки, державну й економічну незалежність. «Пізнання себе» треба розпочинати з вивчення історії. Історик зазначає: «Історія рідного краю не перестане бути осередком історичного навчання, і наслідком того культ рідної традиції, рідної сторони, культ моральних вартостей, виявлених нею – діл попередніх поколінь, котрі своїми жертвами, стражданнями і подвигами, працею мислі і працею рук привели на нинішній щабель життя нинішнє громадянство, все буде центром історичної уваги, історичного виховання».