Філософія серця» Памфіла Юркевича

Найвидатніший український філософ дев’ятнадцятого століття Памфіл

Юркевич (1826—1874 рр.) народився в родині священика на Полтавщині. Після закінчення Полтавської духовної семінарії навчався в Київській духовній академії. У 1861 р. його запросили читати лекції в Московському університеті, бо в цілій імперії не було більше фахівця, який би міг викладати на належному рівні курс філософії.На той час Юркевич «виявляє величезну філософську ерудицію, це мислитель, ідеально обізнаний із сучасним станом світової філософської думки, й водночас, що значно важливіше, -- це абсолютно самостійний, оригінальний філософ, чиї власні думки повністю відповідають світовим стандартам свого часу» (А.Тихолаз). Доречно нагадати, що в Росії, як завше, були свої стандарти, яким було далеко до світових.

Філософські погляди мисленика вважають своєрідною версією християнськогоплатонізму. Якщо одні дослідники трактують вчення Юркевича як «філософію серця», то інші – як конретний ідеалізм, вбачаючи в ньому початки персоналізму чи первні екзистенціалізму тощо. Причина в тому, що його філософське вчення не підпадає під якесь усталене визначення. Отже, філософові доводилося працювати в непростих умовах, боротися за право на існування своїх поглядів.

Образ Юркевича під прізвищем Дашковича змалював у романі «Хмари» І.Нечуй-Левицький. Захоплювався його лекціями російський історик В.Ключевський і тамтешній філософ В.Соловйов. Проте, слід зауважити, що наш краянин «не вписувався» в тодішнє російське філософське середовище, яке, по - перше, було в жалюгідному стані після десятилітньої царської заборони викладати філософію у вищій школі, а по - друге, наш краянин не мирився з панівним у тодішній російській суспільній думці «механістичним матеріалізмом», що пов’язувався з політичним радикалізмом.

Розуміючи хиби антропологічного матеріалізму в інтерпретації публіциста Н.Чернишевського, наш філософ піддав аргументованій критиці його статтю «Антропологічний принцип у філософії», після чого зазнав цькування в так званій «революційно-демократичній пресі». Серед його хулителів особливо відзначились М.Салтиков-Щедрін, Д. Писарев, М. Антонович. Приміром, Д. Писарев зводив філософію до «шарлатанських обіцянок», переконував: «Якщо нормально мислячі люди і звертають на філософію свою увагу, то це робиться лише для того, щоб або посміятися з неї, або ж вколоти людей за їхню вперту дурість і їхню подивугідну легковірність. Серйозно займатися філософією може нині тільки людина або напівбожевільна, або хибно розвинена, або – до крайнього ступеня неук». Російські так звані «революційні демократи» паплюжили і висміювали все: від його ідей до праці в духовній академії й українського походження. Противники Юркевича доходили до крайнощів, не уникали навіть грубої лайки. У такому самому стилі на нього нападав згодом В.Ленін, який ідеалізував Чернишевського як «революційного демократа». За тоталітарного режиму мисленика, як правило, не згадували, а при згадці не уникали лайливих епітетів.

Лише філософ В.Соловйов, який, до речі, був нащадком Г.Сковороди, високо оцінив нашого мисленика: «У розумовім його характері дивним чином сполучилися самостійність і широта поглядів із щирим визнанням історичної традиції, глибоке сердечне співчуття усім сутнім інтересам життя – з тонкою проникливістю критичної думки». Звісно, російський філософ не зазначив, що йдеться про українську історичну інтелектуальну традицію, пов’язану з національною «філософією серця».

Як наслідок упередженого ставлення до нашого філософа, а відтак замовчування його праць найбільше постраждала українська філософська думка. Д.Чижевський висловив жаль, що спадщина нашого мисленика ще навіть у двадцятому столітті залишалася невідома. На цій підставі він писав, що «Юркевич не залишив нам закінченої філософської системи», з чим не можна погодитися нині, коли нарешті його праці побачили світ і дійшли до вітчизняного дослідника.

Центральною в філософії Юркевича є проблема людини. Основні засади своєї філософії мисленик виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого», що обґрунтовує філософсько-антропологічну концепцію про людське серце, яка протистояла тодішнішнім не лише матеріалістичним, а й ідеалістичним антропологічним поглядам. У філософії Юркевича «серце» -- це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр її душевного і духовного життя; концентрація усіх пізнавальних дій у душі; осереддя морального життя людини; скрижаль з викарбуваним природним моральним законом. Світ відкривається насамперед для глибокого серця, а вже звідси – для раціонального мислення. Установлений Богом порядок морально-духовного життя людини й людства міститься в серці як найглибшій скарбниці людського духа. Мисленик зазначає, що «священні автори цілком певно й з повним усвідомленням істини визнавали серця осереддям усіх явищ людського тілесного й духовного життя». Водночас він зазначає «багатозначність біблійного вчення про глибинове серце, таємниці якого знає тільки розум божественний».

Християнський платонізм Юркевича проявляється в інтерпретації ідеї у взаємозв’язку з уявленням і поняттям, якими людина пізнає світ. Як випадковий образ уявлення стосується споглядання. Порівняно з ним поняття пов’язане з буттям, відтворює доконечний зв’язок і співвідношення елементів, але в ньому мислення й буття співіснують паралельно, при чому функція мислення обмежується спогляданням. У ідеї мислення й буття ототожнюються, у ній людина виходить поза межі досвіду. Лише в ідеї розум проникаєу внутрішність і будову тих явищ, очевидна сторона яких усвідомлюється за допомогою поняття. Ідея – це божественне й розумне в космосі.

Сліднаголосити, що мисленик тлумачить ідею неоднозначно, вкладає в неїне тільки епістемологічне, а й онтологічне значення. На його переконання, ідея – це форма пізнання і водночас річ чи її місце. Ідея тлумачиться як основа, закон, норма речі чи певного явища. На противагу йому розум визнається об’єктивною сутністю речей чи явищ. Водночас між розумом і дійсністю встановлюється взаємозв’язок, при якому одне характеризується через інше.

Ідея – це первень, який має дві сторони: пояснює явище під епістемологічним оглядом і водночас онтологічно. Мисленик розуміє, що людина змушена орієнтуватися в матеріальному світі, від якого залежить духовність. Отож, намагання співвідносити людські потреби й бажання з дійсністю не суперечать вищим духовним прагненням, бо світ підпорядковується насамперед духовним засадам самосвідомості, а вже потім абстрактному мисленню.

Як вважає Юркевич, саме в ідеї втілюється істинна сутність предмета чи явища, що підтверджує істинність вчення про розум Платона. Як єдність божественного й розумного ідея визначає ставлення людини до світу, з’ясування його основи й мети. Ідея зумовлює світоспоглядання, джерела якого в людській душі. Як наслідок ідея дає змогу проникнути в сутність людини, зрозуміти сенс її життя. Мисленик зазначає, що «у визнанні ідеї філософія сягає висоти, до якої, мабуть, незвична наша буденна свідомість і яка може видатися науці позитивній, що до неї належить особливо природознавство, цариною радше людських бажань та невизначених прагнень духу, ніж дійсного пізнання».

Наш мисленик виступає проти намагань раціоналізувати не лише сутність душі, а й весь духовний світ звести до мислення, бо навіть досконале мислення не зумовлює досконалості людського духа і повноти духовного життя людини. Світ розкривається насамперед для глибокого серця і лише згодом для мислення. Вимоги серця визначають завдання, які доводиться розв’язувати мисленню, а це заперечує роль зовнішніх впливів. П.Юркевич звертає увагу на дві тези: по - перше, серце спроможне сприймати і проявляти такі душевні стани, які недоступні розумові; по - друге, поняття й виразне знання розуму відкривається через серце. Мисленик зазначає: «Явище двоєдушності показує, якою великою може бути відстань між діяльністю душевною в уявленнях і поняттях та тими власними станами душі, що відгукуються в рухах серця».

Пояснюючи відмінності між психологічними і біблійними поглядами на сутність людської душі, філософ доводить до розуміння явищ з підстав фізичних, з одного боку, і моральних, з іншого. Юркевич пише: «Безперечне наукове значення має прийняте у моральнісній філософії поняття моральнісного закону й учення про обов’язок або зобов’язаність дотримуватися його. Як сумління, так і всі релігії розглядають моральнісні вчинки як заповідані вищим законодавством, і тому здійснення їх визнають за обов’язок і повинність». Відтак філософ наголошує на «позірній єдності учинків розумних і моральнісно добрих». По - перше, «з раціоналістичної точки зору назавжди залишиться не пояснюваним, звідки, з якого джерела випливають ті діла, які виявляються відповідними до моральнісного закону, як до припису розуму». По - друге, докори сумління людини за несправедливість або жорстокість «є зрозумілими лише для серця, а не байдуже розмірковуючого розуму». По - третє, «християнин має визнавати у ближньому самого себе й стражданнями так само щиро, як він переживає ці нещастя й страждання у собі самому».

Філософ звертає увагу на практичне значення його теоретичних висновків. Він зазначає, що людина єдина в своєму роді, знає себе «у безпосередній самосвідомості». Отож, пояснювати душевне життя на підставі загальних законів недоречно. Виходячи з цього, мисленик наголошує, що «явища можуть бути помічені лише після того, як вони виникли, а з якої певної глибини, в якому напрямі й послідовності, та в яких особливих видозмінах виникають вони, цього не можна визначити за жодними загальними законами». Окрім того, релігійність людини утверджується на природному грунті, а основа релігійної свідомості закорінена в серці людини. Як пише Юркевич, «одкровення звідомлює людині істини, неприступні для її розуму», а цих «зачатків і нахилів ми не можемо знайти у царині уявлень і понять», «тільки в самому серці – це можна припустити вже без будь-якого доведення». Цього не спроможні пояснити прихильники матеріалістичної філософії, марно застосовувати тут механічні закони.

Нарешті, мисленик протиставляє «безпосередні і вільні рухи серця» як джерело моральнісної вартості спробам приписати їх зовнішнім обставинам і відповідним міркуванням, бо вони «мають більшою чи меншою мірою характер фізичних дій». Серце людини спонукає її чинити справедливо навіть в умовах, в яких нема стороннього спостерігача ні особистої користі. Людина створена за подобою Божою, тому відкриває для себе «метафізичну засаду любові серця до добра як головного моральнісного акту». Моральнісні вчинки зумовлені свободою людини: «вона чинить добро не з примусу, не з розрахунку, не за наказом, а вільно або залюбки, з любові до добра».

«Філософія серця» Юркевича, як вже зазначалося, не вписувалася в тодішню інтелектуальну атмосферу. У Росії тоді панував матеріалізм, зведений до «базаровського» рівня, хоч з Європи почав проникати позитивізм. Антропологічний матеріалізм Чернишевського ґрунтувався на тотожності філософії та природознавства й моністичній інтерпретації людини. Його намагання перетворити етику на науку на кшталт природознавства зумовило утилітарний принцип моральності, що орієнтувався на задоволення. Так само на раціональних засадах російський матеріаліст прагнув перебудувати суспільство.

П.Юркевич аргументовано спростував претензії матеріалізму на незаперечність обґрунтування істини. До матеріалізму він підійшов з історичних позицій, порівняв матеріалізм в античну добу з матеріалізмом антропологічним. Водночас мисленик наголосив, що російський матеріаліст, «котрий так багато говорить у своїх статтях про природничі науки, не має ясного уявлення про їхній метод та про їхній предмет», бо «науки дослідні…займаються явищами й не торкаються питання про метафізичну сутність речей». Інакше кажучи, природничо-наукове пояснення людини не замінює філософського пояснення, що треба мати на увазі. Твердження про неспроможність метафізичного пояснення істини безпідставні.

Як зазначає мисленик, спроби новітнього матеріалізму узалежнити душевні явища від фізіологічних безпідставні, бо душа не піддається спостереженню -- в ній проявляється індивідуальний первень. Ще жодному філософові не вдалося обґрунтувати загальні закони душевного життя. Саме тому наука про людський дух спиралася на метафізичні засади. Ідеалістична метафізика намагається осягнути людський дух у світовій системі. На противагу йому природознавство не претендує на подібну всеохопність. Отож, концепція Н.Чернишевського хибна не лише теоретично, а й не спроможна з методологічного погляду. Її моністичне тлумачення людини засвідчує невігластво, бо не тільки спрощує, а й вульгаризує філософські проблеми людини. Юркевич зазначає, що «пояснювати духовне начало через матеріальне неможливо, тому що саме це матеріальне начало лише у взаємодії з духом є таким, яким ми знаємо його у наших досвідах».

Мисленик піддав критиці не лише теоретичне тлумачення людського духу російським матеріалістом, а й практичні висновки з нього. Намагання Чернишевського уподібнити духовну людську діяльність і поведінку тварин з теоретичного боку безпідставне, бо тварина виступає як представник певного роду з його нездоланними інстинктами, а людський дух вільний щодо вибору цілей і оцінки своєї діяльності. П.Юркевич пояснює: «Тварина є не особистістю, а екземпляром породи, й про це вона знає. Знаменно, що найбільш хижі тварини, згідно з невідомим нам інстинктом, не нападають на тварин своєї породи з тією метою, щоб живитися їхнім м’ясом. Так само ми маємо очікувати, що розвиток їхній буде однаковий і одноманітний, як зумовлений лише загальними властивостями породи».

Зв’язок людини з людським родом визначається не лише фізичними, а й моральними чинниками. Якщо самосвідомість тварини перебуває на емпіричному рівні, то людська самосвідомість проявляється у двох формах: 1) критичному осмисленні свого емпіричного стану і 2) розвитку на основі розуміння істини, проникнення в метафізичну сутність речей. Як зазначає Юркевич, «люди мають цілі, різноманітні до безконечності, вони знаходять задоволення у предметах і діяльностях, які різняться між собою, як вада та чеснота, зло та добро, земля та небо».

Порівнюючи людину й тварину під моральним оглядом, Юркевич не заперечує, що навіть допускаючи певну моральність інстинктів, дії тварини скеровує користь, цебто утилітарний підхід, а не ідеї істини чи добра. Тварина не спроможна поглянути на себе збоку, поглядом іншого, що властиве людині як самооцінювання. Якщо Чернишевський шукає спільності в діях тварин і людей, то наш мисленик акцентує на їхніх відмінностях.

Не погоджується Юркевич з антропологічним матеріалізмом щодо детермінації духовного світу людини зовнішніми чинниками, обставинами, бо таке трактування фактично заперечує свободу вибору людини. Джерелом справді моральних вчинків мисленик вважає любов. Водночас він виступає проти зведення моральності вчинку до її розумності, що, до речі, проповідував Чернишевський у своєму романі «Что делать?», насамперед в образі Рахметова як «особливої людини», яка завше точно виконує обов’язки, не піддається жодним почуттям, ні проханням.

Антропологічний матеріалізм спрощено підходить до взаємозв’язку окремого й загального, підпорядковує все добру й користі, встановлює певну ієрархію. На її вершині стоїть інтерес усього людства, далі – загальний інтерес нації, а за ним -- інтереси станів залежно від їхньої чисельності. Отож, виходить: у діяльності індивіда розумне (й моральне) лише те, що відповідає інтересам спільнот. На противагу такому погляду Юркевич захищає моральне право особи, що визнає весь цивілізований світ. Намагання підпорядкувати інтереси особи інтересам більшості фактично орієнтується на кількісні критерії, що не відповідає вимогам справедливості. У певних випадках поведінка більшості може бути аморальною порівняно з моральною поведінкою особи.

Раціоналістичний погляд не може пояснити джерел моральності, оскільки людина визначає свою діяльність власними міркуваннями. Моральність народжується глибиневою сутністю духа. Заперечуючи принцип «розумного егоїзму» Чернишевського, яким визначає свою поведінку вже згаданий Рахметов, наш мисленик наголошує на не- поєднаності понять «егоїзм» і «розумність», бо егоїзм і утилітаризм перебувають поза межами знання. Він зазначає, що пізнання має на меті досягнення істини, а у вчинках панує ідея добра. Егоїзм спрямовується на задоволення особистих потреб, що зрештою веде до нехтування інтересами людства. Такий підхід суперечить підходу самого антропологічного матеріалізму, який виводить поза межі моральної діяльності людські почуття, зокрема радість і страждання. Людина не може трактуватися як машина, що має виконувати абстрактний обов’язок.

Як мисленик Юркевич виступив проти тенденцій в інтелектуальній сфері тодішньої Росії, коли, спираючись на досягнення природознавства, антропологічний матеріалізм намагався заперечити метафізичне трактування людини. Мета очевидна: це – спроба пояснити на основі механічних законів людську поведінку, щоб могти керувати нею і водночас суспільством задля досягнення певних політичних цілей. У таких умовах наш мисленик створив завершену філософсько - антропологічну концепцію під назвою «філософія серця», яка відтворює українські філософські традиції.

Коли йдеться про заслуги Юркевича, то треба наголосити, що він усвідомлював хибність тодішнього раціоналізму, який згодом піддали критиці західні філософи. Його філософське вчення розвивалося на основі Святого Письма, а також української духовної культури, що зазнала впливу Києво-Могилянської академії. Мисленик спирався на філософію Платона й Канта. Як вже було сказано, лише Юркевич був на рівні світової філософської думки на цілу Російську імперію. Проте його «філософію серця», характерну для української духовності від часів великокняжої Київської імперії, не могли сприйняти в тодішній Росії, де панував «базаровський тип» філософування, що був представлений антропологічним матеріалізмом Чернишевського.

П.Юркевича можна вважати безпосереднім спадкоємцем Сковороди, а також філософських ідей його краян Гоголя й Шевченка, хоч він і не посилається на їхні твори, не згадує їх. Водночас треба зазначити, що всі вони сформувалися як мисленики під впливом Святого Письма. Якщо за життя Юркевич зазнав нападів з боку прихильників антропологічного матеріалізму, а за часів тоталітарного режиму був замовчуваний, то після відновлення незалежності України він заслуговує на почесне місце в історії української філософської думки.