А)Національна ідея як явище суспільного буття

Філософ Анатолій Фартушний ( 1946 -- 2002рр.)вважає, що українська національна ідея зароджується в глибині віків, а з плином часу «вона виявляється чимраз ясніше й потужніше, перетворюючись на безперечну ідеологічну домінанту». Вчений намагається «окреслити найновіші риси української національної ідеї, подати у систематичному викладі значний матеріал, присвячений їй, та відзначити особливості її становлення в культурі українського народу». Філософський аналіз національної ідеї здійснюється у контексті з категоріями й поняттями «ідея», «етнос», «народ», «нація». Як вища форма пізнання світу, на думку Фартушного, «ідея містить у собі три своєрідні площини: а) знання про власне об’єкт відображення; б) мету, якої бажано досягти шляхом зміни об’єкта; в)засоби, що ведуть до досягнення бажаної мети». Відмінність «ідеї» від «поняття» і «теорії» в тому, що вона не лише відображає об’єкт, а й спрямовується в практику.

Спираючись на генетичний підхід до національної ідеї, філософ пропонує такий логічний напрям дослідження: «етнос»-- «народ» -- «національна свідомість» -- «нація» -- «національна ідея». «Етнос», або «етнічна спільнота» -- це родове поняття до таких видових понять, як «рід», «плем’я», «народність», «народ», «нація». Поняття «народ» потрактоване як населення держави, жителі країни. Важливе значення має те, що Фартушний конкретизує відмінності між поняттями «народ» і «нація». Він пише: «Нація – це духовно зрілий (дорослий) народ. Нація – це народ, який наділений національною свідомістю». Національна свідомість дає змогу осягнути інтереси нації, відчути свою унікальність порівняно з іншими аналогічними спільнотами. Без національної свідомості нація перетворюється в народонаселення.

Характеризуючи українську національну ідею, Фартушний виділяє чотири етапи її становлення: зародження, визрівання, раціональне оформлення і практичневтілення. На першому етапі (зародження) виникають психологічні установки, які визначають певні вартості, систему особистих і суспільних уподобань, звичок, традицій. Для української національної ідеї цей етап означає культурну локалізацію прадавнього суспільства між Наддніпрянщиною й Наддністрянщиною. Другий етап (визрівання) зводиться до пошуків адекватних форм втілення змісту національної ідеї. Для українського нарорду він був нерівномірний за інтенсивністю: після злетів наставали відступи, давався взнаки тривалий період бездержавності. На третьому етапі (раціонального оформлення) національна ідея «втілюється в художніх творах, теоріях, концепціях, вченнях, стає предметом прискіпливого аналізу і одночасно синтезуючої діяльності дослідників, які намагаються адекватно передати її сутність у прийнятній для якомога значнішої частини даного етносу формі». Нарешті, настає четвертий етап (практичноговтілення)утіленнянаціональноїідеї – від національно-визвольного руху до створення незалежної національної держави, а відтак – до її розбудови.

В історії кожного національного руху, як відомо, виділяються три етапи: дослідницький, просвітницький і політичний. На дослідницькому етапі інтелектуальна еліта (етнографи, фольклористи, письменники, мовознавці, літературознавці, церковні діячі) вивчає власний етнос як духовний феномен і намагається раціонально скристалізувати національну ідею. Серед тогочасних дослідників національної ідеї філософ виділяє П.Куліша, в творчості якого національна ідея стає домінантною, а його історіосгофія «об’єктивно сприяла зростанню національного самоусвідомлення українського народу». Просвітницький етап починає Кирило-Методіївське братство, а далі виявляється в діяльності «Громади», «Просвіти» та інших громадських організацій. Практично в нашій історії перший і другий етапи значною мірою перекривалися. Початок політичного етапу вчений датує 1917 роком, хоч насправді його можна відсунути принаймні на чверть століття раніше, коли виникають перші політичні партії на українських землях.

Визнаючи національну ідею за багатоаспектне явище, Фартушний аналізує аспекти її визначення: онтологічний, гносеологічний, соціальний, політичний, аксіологічний, культурологічний, а також радикальне, негативне, інтегративне визначення. Такий підхід для нашої науки новий і заслуговує особливого схвалення. Відповідно до кожного аспекту філософ дає визначення національної ідеї. В онтологічному аспекті: «національна ідея– це усвідомлення й осмисленнядійсних умов буття того чи іншого етносу, своєрідний підсумок його історичноїдолі чи недолі». В гносеологічному аспекті: «національна ідея – це засіб самопізнання нації, визначення орієнтирів суспільного розвитку й пошуку можливостей для розв’язання наявних проблем». У соціальному аспекті: «національна ідея – це засіб соціалізації людської особистості, її самоідентифікації, що стає підставою згуртування етносу і робить можливим розв’язання колективними зусиллями тих проблем, які неминуче виникають перед людськими спільнотами». В політичному аспекті: «національна ідея – це програма державного будівництва, котра спирається на духовний потенціал, який скондесований у національному організмі». В аксіологічному аспекті: «національна ідея – це ієрархізована система цінностей, близьких тому чи іншому етносові». В культурологічному аспекті: «українська національна ідея є інтегральним підсумком усієї багатогранної вітчизняної культури (духовної та матеріальної), її гранично стислим узагальненням, спроектованим у майбутнє. Вона відображає риси національного характеру, схильності до цілком конкретних сенсо-життєвих орієнтацій».

Окрім того, філософ аналізує радикальне, негативні й інтегративне визначення національної ідеї.

Радикального визначення дотримуються ідеологи національно-патріотичних сил. Фартушний згадує М.Міхновського, В.Липинського, Д.Донцова, М.Сціборського, Ю.Липи, Ю.Вассіяна, А.Княжинського, Л.Ребета, С.Бандери, Я.Стецька. В їхньому трактуванні українська національна ідея набула героїко-романтичного характеру, що сприяло реалізації її мобілізаційного й закличного потенціалу. Системотворними складниками такого визначення національної ідеї Фартушний вважає націю, державу й церкву,болишевонизабезпечуютьумовидля повноцінного розвитку людини і громадянина.

Позитивне є те, що філософ об’єктивно, без ідеологічної тенденційності підходить до трактування національної ідеї провідниками українського революційного націоналізму. Я.Стецько визначає порядок понять: «нація – ідея – чин – влада». Національну ідею він трактує в трьох аспектах: по - перше, як «засадничу підставу національно-визвольної боротьби», по - друге, як засіб об’єднання українців (усіх чи принаймні значної частини), по - третє, як втілення властивого українцям способу буття. Всеохопна українська національна позиція С.Бандери обгрунтована в праці «До засад національної визвольної політики». Вона передбачає забезпечення волі, самобутності й розвитку народів, рівність і братерство людей, гідність і пошанівок людини, позитивну, творчу роль держави в захисті кожної людини, свободу творчої ініціативи, сумління, думки і слова. Фартушний звертає увагу на такі пункти позиції ідеолога революційного націоналізму, як «співжиття різних народів безвідносно до відмінностей у створених ними політичних системах» і «ідея природної гармонії та рівноваги між духовними і матеріальними елементами в житті й розвиткові людства». Безумовно, вони спростовують спроби фальсифікувати ідеології українського революційного націоналізму його противниками.

Підводячи підсумки, філософ наголошує, що українські національно-прогресивні сили зводять національну ідею до безумовної державної незалежності України, яка гарантує права нації і людської особистості, передбачає європейський вибір і економічний розвиток в інтересах народу й людини.

Негативні визначення національної ідеї відверто чи підспудно зводяться до заперечення української національної ідеї, що властиве ворогам нашої держави. Доморощені комуністичні апологети не заперечують національної ідеології взагалі, а лише українську національну ідею, чим фактично не визнають права української нації на незалежне державне існування. Інші противники нашої державності вважають національну ідею застарілою, приписують їй деструктивність. Як перша, так і друга позиція підспудно веде до витіснення української національної ідеї російською імперської ідеї. Історик П.Толочко виступає відверто на захист імперії, яка начебто може забезпечити суспільний прогрес. Непрямим запереченням української національної ідеї філософ характеризує «твердження про те, що вона нібито протистоїть універсальним, вселюдським цінностям, вириває українців із загальноцивілізаційного простору». Цікаво, що таке заперечення української національної ідеї не заважає глорифікувати російську імперську ідею. Як зазначає Фартушний, намагання протиставити національне загальнолюдському нічим не обгрунтоване, адже навіть прихильники радикального визначення національної ідеї підходять до національної ідеї в контексті світового розвитку. Отож, негативістське ставлення до української національної ідеї філософ характеризує як явище деструктивне і віджиле.

Підсумовуючи, А.Фартушний констатує, що «національнаідея – цеієрархізованасистемадуховнихцінностей, щооб’єктивносклалася упроцесіетногенезий націогенезиавтохтонногонаселенняПодніпров’я іПодністров’яі котраадекватновідображаєреальніумовиіснуванняцьогонаселення, маєконстуктивний потенціал, творчий(а не руйнівний) характер та спроектована у майбутнє як модель суспільної організації, що спроможна і покликана забезпечити незалежній Україні належне місце у сучасній та майбутній світовій спільноті». У цьому суть інтегрального визначення національної ідеї.

Дослідник намагається виділити основні риси української національної ідеї. Насамперед він наголошує, що ця ідея селянська з походження. Проте таке твердження стосується лише останніх століть, після скасування Гетьманщини як автономної держави (1764 р.) і знищення Запорозької Січі (1775 р.), що була своєрідним християнсько-лицарським орденом. До великокняжих і козацько-гетьманських часів така характеристика не стосується. Як другу рису нашої ідеї Фартушний називає її демократичність у своїй суті,бовонавизнавалаяк пріоритет свободу,наснажуючи її історичним оптимізмом. Третю рису нашої ідеї дослідник формулює як скерованість на національне відродження. Відтак четверта і п’ята риси – це діалогічний характер її становлення та історичність як явища. Звісно, дві останні риси стосуються кожної національної ідеї, а не лише української.

Всебічно підходить філософ до функцій національної ідеї, серед яких названі такі: етнотворча, інтегруюча, аксіологічна, ідентифікуюча, експресивна, культуротворча, державотворча, футурологічна.

Етнотворча функція фіксує перетворення певної людської маси у «виразно окреслену етнічну групу». Вивчення цієї функції, як зазначає дослідник, спричинилося до виникнення націології, яку він називає філософською дисципліною, з чим можна погодитися лише частково. Засновником націології прийнято вважати німецького філософа І.Г. Гердера, який розрізнив поняття держави й нації. Як наука вона має розділ під назвою націософія.

Інтегруюча функція полягаєв тому, що національна ідея перетворює аморфну людську масу в «досить тривку цілість», об’єднавши різні соціальні верстви. Навколо неї гуртуються прихильники реалізації національної ідеї, тому вона має творчий характер. Водночас національна ідея об’єднує національну спільноту у разі зовнішньої небезпеки. Отоді значення інтегруючої функції посилюється. Дослідник називає як її синонім консолідуючу функцію,що зорієнтована на порозуміння і злагоду в середині національної спільноти.

Аксіологічна функція, наголошує Фартушний, зводиться до того, що від національної свідомості спільноти залежить сприйняття національних цінностей. Вчений заперечує тим, які хочуть витіснити їх «загальнолюдськими вартостями». Його оцінка подібних підходів однозначна: «Така позиція методологічно хибна і політично шкідлива. Якщо «загальнолюдські вартості» використовуються як засіб витіснення національних цінностей із їхнього власного простору, то це тільки виводить соціальну кризу на черговий (вищий) щабель».

Процес формування національної системи цінностей, зазначає дослідник, дуже тривалий, охоплює не одне покоління. Як перша спроба охарактеризувати такі цінності названа праця М.Костомарова «Дві руські народності». У системі наших національних цінностей першорядне значення мало прагнення до рівноправності з іншими народами у міжнаціональних взаєминах. Така вимога однозначно сформульована у «Конституції Пилипа Орлика» (1710 р.), що була першим основним законом у новітній історії.

Ідентифікуюча функція логічно випливає з функції аксіологічної, адже йдеться про систему цінностей, з якої випливає патріотизм, який охарактеризований як «сила глибоко позитивна та творча». Без ідентифікації не може бути мови про соціалізацію особи. Вчений пише: «У протилежному випадку, коли індивід хоча і є громадянином певної держави, проте не ідентифікує себе за посередництвом національної ідеї з відповідним національним організмом, він обирає космополітичну лінію поведінки». Звісно, такий висновок підходить для інших європейських країн, але не для України, в якій несприйняття національної ідеї означає, як правило, підтримку російської імперської ідеї.

Культуротворча функція,яктвердитьдослідник, надзвичайно важлива для утвердження національної ідеї, бо «національна ідея як духовний конструкт виростає у живій тканині національної культури». Проте їхній зв’язок взаємозалежний. Українська національна ідея визрівала в лоні народної культури, складником якої є політична культура. Не варто заперечувати позитивної ролі мітологізації в національній ідеї, бо вона спроможна стимулювати діяльність. Щоправда, з часом мітологізація поступається впливом оаціональним чинникам. У цьому контексті дослідник трактує національну ідею як бінарну конструкцію, протилежними полюсами якої є мітологізованість і раціоналізованість, що утворюють доволі стабільну й життєздатну структуру.

Державотворча функція зумовлена тим, що українська національна ідея спрямована на утвердження й розбудову національної держави і відтворює її державницьку суть. Фартушний пише: «В українській національній ідеї ця позиція була центральною вимогою, питома вага якої постійно наростала упродовж усього періоду формування української нації».

Футурологічна функція національноїідеї полягає в спрямуванні до майбутнього. В її змісті переплітаються три аспекти: досвід, проблеми і перспективи. Національна ідея – це спресований досвід поколінь, тому минуле присутнє в сучасному. З ним пов’язані проблеми, що вимагають розв’язання, а також перспективи. Наслідки соціальних акцій передбачити не просто, особливо віддалені висліди, бо вони залежать від різних чинників.

Попри такі складнощі передбачення наслідків, близьких і далеких, доконечне: по - перше, воно дає змогу уникнути хибних кроків, а по - друге, об’єктивно зобов’язує суб’єкти соціальної дії пам’ятати про свою відповідальність у майбутньому.

Підсумовуючи, Фартушний характеризує національну ідею як поліфункціональне явище, спрямоване на виконання різних функцій. Для українського народу, зазначає дослідник, упродовж століть на першому місці стояла державотворча функція, що не втратила свого значення після проголошення незалежності. Національна ідея виступає як детермінанта державотворчого процесу.

Кожна національна ідея має охоплювати «чітко сформульовану мету, мотиви діяльності, образ, бажаний ідеал і шляхи його досягнення». Її суть неодмінно набуває державотворчого змісту – і вона має перетворитися в державну ідею, хоч шлях до цього не простий. Намагання протиставити цій меті розв’язання соціальних проблем на бездержавному грунті в умовах України підтвердила хибність такого підходу, бо «в Україні соціальна проблема – це передусім проблема національна». Національна ідея визначає ідеологію державного будівництва.

Національна ілеологія впливає також на формування громадянського суспільства в нашій країні. У минулому цей процес, як зазначає Фартушний, був штучно загальмований: заважали зовнішні причини. Проте український національний менталітет сприяє створенню громадянського суспільства, в чому переконує діяльність різних соціальних інституцій в умовах підневільного становища, а також активність і творча настанова українців як суб’єктів такого суспільства. Безумовно, перехід до нього означає подолання спадщини тоталітарного режиму.

Як вважає дослідник, громадянське суспільство – це засіб звільнення від тоталітаризму на основі світового досвіду і національних традицій. Водночас він наголошує: «Становлення громадянського суспільства в Україні – це крок у справі реалізації національної ідеї». Отож, йдеться про взаємозв’язок національної ідеї й громадянського суспільства. Проте в умовах перехідного суспільства в нашій державі проявився неприхований парадокс, супроводжуваний «активними намаганнями відмовити у праві на життя національній ідеї, яка власне і була ідеологічною засадою цього процесу». На це спрямоване заперечення української національної ідеї противниками незалежної України, зокрема політичними силами, що не позбавлені впливу в нашій державі. Фактично у таких запереченнях завуальований міф про нездатність нашого народу створити самостійну державу. Фартушний підкреслює: «Постійна неувага до національного питання в автократичних суспільствах перетворювала його на національну проблему, загострювала й, зрештою, виводила в площину національних конфліктів».

Подібне ставлення до української національної ідеї закорінене в офіційній ідеології тоталітарного режиму, коли запустили в обіг термін «перебільшені національні почуття». До речі, їх ніколи не приписували етнічним росіянам. Не лише в пісні співали, що «Россия лучше всех», а й у державному гімні глорифікували «Великую Русь». «Перебільшені національні почуття» приписували представникам поневолених Москвою народів, тавруючи як «політично незрілих».

Національна ідея – це стрижень політичної культури нації. Звісно, в умовах перехідного суспільства політична культура не може бути монолітною. Її полюсами вчений називає ізоляціоністський та інтернаціоналістсько - політичний підходи. Фартушний наголошує на доконечності діалогу між «опозиційними поглядами», що, на нашу думку, неможливе. Слід зауважити, що насправді йдеться не про опозиційні сили, які мають одну мету, але пропонують різні шляхи до неї. Названі підходи – насправді антагоністичні, бо інтернаціоналістично-політичний підхід заперечує право українського народу на самостійне державне існування, що підтвердила діяльність комуністів.

Аналіз політичного розвитку України дає підстави для висновку, що політичними полюсами в нашому суспільстві є національно - проєвропейський та імперсько-проросійський. Протистояння між ними набули особливого загострення наприкінці 2013 року, що зумовило Революцію Гідності. За життя дослідника це протистояння ще не набуло такої гостроти.

Наприкінці дослідник доходить висновку: «Національну ідею можна і необхідно використовувати як ідеологічну основу для подальшої розбудови цивілізованої держави, для модернізації суспільства та пошуку орієнтирів для його входження у світову спільноту». Такий висновок органічно випливає з усього дослідження.