у глобалізованому світі

Академік Василь Кремень (1948 р.н.) зазначає, що національна ідея «постає не у вигляді абстрактного, трансцендентного конструкту, а живим, конкретно-дієвим духовним утворенням», бо «духовність як основа національної ідеї – це та життєво необхідна складова для гідності й самодостатності людини, без якої неможливо створити сучасну стабільну Українську державу». Як твердить вчений, квінтесенцію національної ідеї становить людиноцентризм. Людиноцентризм – це стрижень української «філософії серця».

Порівняно з іншими дослідниками Кремень підходить до української національної ідеї динамічно, розглядає її в контексті національних ідей інших народів, спираючись на взаємозв’язок категорій окремого, особливого і загального. Дослідник порушує «низку важливих питань: яка доля чекає людину в глобалізованому світі? Чи не буде втрачена українська свобода, з такими потугами завойована в історичній боротьбі? Чи не буде індивідуальний національний розвиток віддано в жертву процесу злиття народів і націй і єдину загальнолюдську спільноту? А що станеться з духовністю, яка сьогодні перебуває під тиском прагматизму, раціоналізму й тотального наступу економічних чинників? Які цінності повинні стати пріоритетними для людини сучасного інформаційного суспільства?»

В.Кремень обгрунтовує вихід національної ідеї на практичний рівень, насамперед пов’язує її з утвердженням у сфері освіти. Аргументами на користь такого висновку є те, що розвиток Української держави і нашого суспільства не може ігнорувати двох тенденцій у світовому масштабі, а саме: інтелектуалізації технологічних процесів і глобалізації усіх сфер людського життя. Якщо перша тенденція ставить підвищені вимоги до самої людини як члена суспільства, то друга – посилює конкурентність, суперництво націй у глобалізованому світовому суспільстві. На цій підставі вчений змушує задуматися над проблемою конструктивної місії національної ідеї в розбудові національної державі та її входження в європейську спільноту.

Питання про долю людини в нинішньому глобалізованому світі має ще одну сторону, бо йдеться не лише про освітній рівень випускника вишу, а й про його виховання. Вчений розглядає освіту як каталізатор становлення громадянського суспільства і розвитку національної культури в умовах глобалізації. Він зазначає: «Епоха ізольованого існування закінчилася. Світова цивілізація переживає радикальні й досить хворобливі трансформації, зміни багатьох фундаментальних цінностей. Ці зміни найпосередніше позначаються на розумінні мети й завдань освіти та на її характері. Саме вони є в наш час головним і універсальним каналом історичної трансляції культурних цінностей». Останнє положення особливо цінне для нашої освіти, в якій трансляція культурних ціностей не забезпечується. У вітчизняній школі, особливо вищій, не приділяється належної уваги національно-патріотичному і громадянському вихованню. Нарешті, не подоланий комплекс вторинності чи меншовартості в гуманітарній сфері. З одного боку, наша освіта упродовж тривалого часу після проголошення незалежності України орієнтувалася на колишню метрополію, а з іншого, недооцінювався виховний потенціал гуманітарних і суспільних наук.

На з’ясування проблем нашої школи, як найголовнішого рушія утвердження української національної ідеї, націлена філософія освіти. Вчений зазначає: «Необхідність філософії освіти зумовлена статусом освіти – вчити й виховувати (в їхній безперервній взаємодії). Мета будь-якої освітньої системи полягає в формуванні такого практичного світогляду людини, який би щонайкраще поєднував її професійну діяльність із загальними цивілізаційними цінностями, закладеними в основу цієї системи». Як підкреслює дослідник, філософський аналіз освіти започаткований ще в античні часи, що засвідчують теоретичні праці і педагогічна діяльність великого мисленика Платона. Нині продуктивність такого аналізу підтвердила шкільництво у західних країнах (Великобританії, США, Канаді та інших).

Обгрунтовуючи національну ідею, вчений зазначає, що українці, як і кожна національна спільнота, мають боротися за свої права, щоб не стати «жертвою процесу злиття народів і націй в єдину загальнолюдську спільноту. Саме така загроза, на його думку, «зумовлює виокремлення концепту національної ідеї для концентрації духовно-інтелектуальних сил народу й держави, що вкрай потрібно для вдосконалення соціоекономічного та культурного простору людського життя, яке постає в нових, здебільшого несподіваних і складних вимірах».

Оскільки національна ідея має стати «спільною для всього населення країни», вчений наголошує на доконечності переосмислити й переоцінити історичний досвід, бо нині йдеться про нову духовність, без якої не може бути мови про особистість як суб’єкт соціально-культурного розвитку суспільства. Утвердження особистості передбачає її відповідну національну свідомість, на основі якої «виникає і функціонує національна ідея».

В.Кремень спирається на досягнення світової науки. Він вказує на те, що нині розрізняють не лише етнічні й політичні нації, а й почали виділяти ще й повномасштабну націю як один з її різновидів. Про повномасштабну націю йдеться тоді, «коли «етнічні» та «політичні» ознаки настільки тісно взаємопов’язані, що тільки довільно можна було б вважати одні вагомішими від інших». В Україні, наголошує вчений, деякі верстви населення не виявляють належного прагнення, досвіду й уміння до того, щоб стверджуватися як частини повномасштабної нації. Вони сподіваються на появу «національного героя», який забезпечить розбудову нації, провівши «українізацію» силовими методами. Безпідставність таких сподівань у тому, що «нація самостверджується, самоорганізовується в повномасштабну лише за умови набуття, наповнення статусу громадян його реальним демократичним змістом на шляху витворення громадянського суспільства. Такої нації не витворить бюрократичний апарат при відсутності належного рівня політичної культури населення.

Щоб виконати свої політичні функції, нація має створити державу. Щоправда, політичне самовизначення передбачає не лише утвердження власної держави: можливі й інші варіанти, зокрема статус суб’єкта в федеративній державі чи забезпечення прав у національно-територіальній автономії. Лише тоді йдеться про політичну націю, яку доцільніше назвати громадянською. Хоч етнічна нація може існувати без власної держави, вона неодмінно має проявити прагнення до «гри у політичному полі».Коли наголошується на ролі культури в національному самоствердженні, то треба мати на увазі, що йдеться не про народну, а про так звану «високу культуру», або культуру на академічному рівні, про унормування мови не лише в шкільництві, науці, виробництві, а й у бюрократичному апараті. Як зазначає Кремень, культура -- це «носій загальновизнаних символів, особливостей менталітету та норм поведінки», а без належного рівня політичної культури перехід етнічної нації до громадянської може зазнати деформації.

Вчений застерігає від ще однієї крайності в підході до національної ідеї: «В умовах постмодерністської деконструкції потрібно потурбуватися за долю української ідеї. Її знову беруться вишукати або в мороці прадавніх міфів і переказів, або в доктринах соціальних утопій, ігноруючи той конкретний людський фактор, із якого, власне, складається Україна і який визначає рівень її соціальної еволюції». Дослідник прагне відповісти на «вічні питання»: «хто ми? звідки наш рід? ким ми були? ким є? до чого ми прагнемо?».

В.Кремень спирається на висновок М.Грушевського, що «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності -- «українсько-руської». Водночас він наголошує, що прийняття християнства з Візантії не відгородило наших предків «від латинського Заходу, з яким підтримувалися багатопланові політичні, економічні й культурні відносини», а держава короля Данила Галицького розвивалася як європейська на противагу північно-східним князівствам Залісся. Як наслідок монгольської навали остаточно утвердилася протилежність політичних спадкоємців Київської великокняжої держави і Московського князівства. Вчений пояснює: «Коли після розпаду Орди московські князі залишилися наодинці з власними підданими, постало завдання: посилити владу ло такої міри, щоб позбавити народ навіть найменшого прагнення до опору. Церковники підказали, як ідеологічно забезпечити такий курс: цар, хоч і «рівний людині, але завдяки своєму достоїнству дорівнює Богу за своєю величчю», що вимагало запровадження абсолютистського самодержавства».

Дослідник характеризує східні впливи на нашу давню людність неоднозначно. Йдеться не лише про ординський Степ, а й про християнську Візантію. На противагу їм «з ХІІІ ст. Русь дедалі тісніше зближається із Заходом», вплив якого «за сприятливіших обставин міг доти позитивніші результати». На заваді стала ординська навала, що змусило орієнтуватися на зовнішні сили. З того часу в українській політиці переважив європейський вектор. На федеративних засадах значна частина українських земель увійшла до Великого князівства Литовського, в якому «суспільні відносини складалися відповідно до успадкованих традицій, станові перепони між верствами були досить умовними й відкритими, що забезпечувало соціальну мобільність».

Характеризуючи становище України в складі Речі Посполитої, В.Кремень стверджує: «Здавалося б, склалися об’єктивні передумови для подальшої європеїзації України, розв’язання найзагальніших проблем облаштування території, об’єднаної нині в один геополітичний простір під владою короля. Спільні польсько-українські військові зусилля мали б захищати країну від експансії Москви і Туреччини. Зростали можливості проникнення західних культурних впливів на українські території: впливи ренесансу й реформації дали поштовх для культурного відродження. У відповідь на експансію католицтва постали православні друкарні й школи, пожвавився розвиток богослов’я і світської освіти, стають помітними досягнення в архітектурі й мистецтва».

На перешкоді позитивного розвитку українського народу було те, що «впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини й значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, сприймаючи в такий спосіб польську народність». Саме з таких позицій треба підходити до оцінки Берестейської унії 1596 р., яка фактично зберегла православ’я під зверхністю Папи Римського, протидіяла агресивному польському культуртрегерству. Зрештою, як зауважив Кремень, «унія стала в Польщі вірою простонародною», бо «найвищі верхи переходять у католицтво, найосвіченіший і найенергійніший елемент – до табору протестантів». Окрім того, виходить, що церковна унія, проти якої виступало козацтво, спричинилася найбільше до збереження української національної ідентичності. Водночас вона протидіяла нав’язуванню чужої цивілізації, що грунтувалася на шляхетській сваволі.

Потрапивши в московську неволю, українська панівна верства вдруге відчужилася від свого народу. Московська орієнтація була і залишається протиприродна для нашого народу.Українська людність була вирвана із західної цивілізації, в яку вона почала укорінюватися після Берестейської унії. Відірвана від «вестернізації», вона зазнала впливу «візантійської моделі патримоніального суспільства – монарх став розглядатися як монополіст творчості, єдине джерело позитивних інновацій», була повернена «в бік азіатського способу виробництва та візантійського цезаропапізму Росії», «суспільством заволодів глибокий духзанепаду».

Прискіпливої уваги вимагає питання: «чи й справді роль синтезатора є історичним покликанням українського народу?». Вчений зазначає, що така рольсинтезатора вела до утрати національної самоідентифікації. Як наслідок українство опинилося в числі «неісторичних» (за термінологією Г.Гегеля) чи «плебейських» (за визначенням М.Драгоманова) народів. Проте без України як синтезатора Сходу й Заходу Росія залишалася б і надалі в глибокому азіятському застою. Тільки завдяки Україні Петро І міг виношувати план «перетворення російської універсальної православної країни на одну з локальних держав західної цивілізації», а не протиставляв цивілізації, яку нині називають євразійською (російською, російсько-православною).

Втрата української державності наприкінці ХVІІІ ст. спричинилася до втрати рідної мови серед української еліти, що вело до втрати національної свідомості. Кремень пише: «Утворюється своєрідна каста, у якій культивується презирство до всіх індивідів, які не посідають офіційних посад, а особливо до тих, хто не байдужий щодо свого національного походження, духовності свого народу». Навіть після проголошення незалежності вороги нашої держави називали українських патріотів «национально озабоченными».

Проте національна свідомість жевріла в пам’яті нашого народу. Представники національної еліти заявляли про свої права. Вихід на історичну арену Т.Шевченка переконав, що українофоби недооцінили живучості українців, зачисливши їх до «неісторичних народів».

Після проголошення незалежності Україна стала «суб’єктом нової геополітичної реальності». Проте відсутність суспільного ідеалу, на який треба орієнтуватися, загрожувала дестабілізації суспільного життя. Вчений пише: «Вакуум, який утворився у посттоталітарному суспільстві, почав заповнюватися елементами старих і нових ідеологій, які, химерно поєднуючись, ніяк не могли утворити життєздатних ідеологічних конструкцій». Називати в таких умовах наше суспільство посттоталітарним можна лише з певними застереженнями, бо насправді ми живемо в умовах перехідного суспільства, яке вимагало зміни ідеологічних конструкцій. Звідси – завдання, які стоять перед вітчизняною елітою: вона має допомогти суспільству звільнитись від мітів минулого, модернізувати давні ритуали і водночас сформувати новий тип масової свідомості. Нова доба вимагає не лише її філософського осмислення, а й «активних пошуків відповіді на виклик часу».

Неодмінно виникає питання про національну ідею, навколо якої має об’єднатися людність нашої держави, цебто про національно - державну ідею. Дослідник наголошує на складностях, пов’язаних з нею: «Важливим є те, як трактувати національну ідею: чи в її традиційному розумінні, апелюючи до такого комплексу ідей, як самостійність, соборність, самобутність, патріотизм, побожність, ірраціоналізм, індивідуалізм, анархізм тощо; чи в плані відкритості України до засвоєння європейських ліберально-демократичних соціальних інститутів, від яких вона була відлучена кілька століть тому; чи в розумінні України як пограниччя між Сходом і Заходом, що має виконати історичну місію синтезу найпередовіших досягнень обох цивілізацій; чи в плані «бурі і натиску» молодого покоління громадян України, яке, полишивши тягар звичок і передсудів минулих віків, зважатиме лише на власний соціальний досвід, набуваючи його в брокерських конторах, засвоюючи масову культуру та етику бізнесу, створюючи тим самим свою, оновлену систему цінностей, своєрідну субкультуру».

Кожна ідея, зазначає Кремень, може бути не лише прогресивною, а й руйнівною. Це стосується й національної ідеї, яка не застрахована від екстремізму, що засвідчує, зокрема, «русская идея» з її втіленням в імперіалістичній концепції так званого «Русского мира». Водночас національна ідея не відкидає конкуренції між її варіантами. Після проголошення незалежності українська суспільно-політична думка опинилася перед трьома основними моделями: ліберальною, патерналістською і соціал-демократичною. В. Кремень зазначає: «Зрозуміло, що універсального суспільного ладу, придатного для всіх країн і часів, немає і, очевидно, не буде. Тому в пошуках відповіді на кардинальне питання нашої доби варто було б виходити не з того, що робить «увесь цивілізований світ», а з конкретних умов України». Зваживши особливості перехідного періоду, вчений наголошує на продуктивності для України «третього шляху», що грунтується на багатоукладності економіки, а вона неодмінно передбачає рівноправність усіх форм власності. Проте в умовах різкого соціального розшарування і посилення безробіття населення не було підготоване до нових умов, «сповідувало патерналістські споживацькі настрої», що зумовлювало політичну дезорієнтацію. Звідси – доконечність пошуку балансу політичних сил, що могла забезпечити лише сильна і правова влада, яка проявить зваженість у розв’язанні проблем суспільно-політичного й духовного розвитку.

В.Кремень наголошує на традиції українського народоправства, що тепер називається демократією. Вчений застерігає від простого перенесення на рідний грунт західних стандартів, бездумного наслідування досвіду інших країн. На противагу такій практиці він дотримується погляду про раціональне поєднання універсальних стандартів з національними традиціями, хоч не заперечує етнокультурного плюралізму при умові його конструктивності, а не підживлення розколу громадянства і посилення суспільного протистояння. Таку негативну роль зіграв закон про засади державної мовної політики, який мав на меті брутальне зневаження державного статусу української мови як мови автохтонної національної спільноти.

Утвердження національної ідеї невіддільне від зв’язку зі становленням громадянського суспільства. Воно передбачає демократичні перетворення, бо у нинішніх умовах тільки громадянське суспільство може бути основою свободи, поєднує національну свідомість з європейським гуманізмом, аналізує взаємодію національного і громадянського чинників і, нарешті, в умовах громадянського суспільства створюються передумови для становлення національно-демократичної держави. Вчений пише: «За свохєю природою громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації, національного самовизначення, набуття державою ознак правової держави».

Звісно, громадянське суспільство може бути опозицією до держави, що підтверджує практика різних країн. Саме так громадянське суспільство проявилося в Україні під час Помаранчевої революції 2004-2005 років і Революції Гідності 2013-2014 років. Проте тут радше йдеться про виняток, ніж нормальний взаємозв’язок.

Громадянське суспільство створює передумови для гарантій свободи особи, її ідеологічних переконань. Кремень зазначає, що жодна ідеологія як приватна справа особи «не може бути нав’язана «згори». Проте визнання ідеологічних переконань не може спрямовуватися проти чинної законності, порушувати правопорядок. Окрім того, кожна держава заснована на певних ідеологічних засадах навіть тоді, коли вона не маніфестує їх. Цілком слушне таке застереження: «Державний контроль може здійснюватися в інтересах оборони держави з метою запобігання пропаганді війни, насильства та національної ворожнечі у межах конституційних норм». Хоч тут не перелічені всі варіанти порушень в ідеологічній сфері, згадка про конституційні норми дає змогу не тільки розширити, а й конкретизувати їх. Заперечення війни не заперечує закликів до оборони Вітчизни в умовах чужоземної агресії.

Концепція національної ідеї В.Кременя має особливу цінність. По - перше, вона дає всебічне філософське обгрунтування української національної ідеї на теоретичній основі людиноцентризму, чим спростовує її примітивне трактування на рівні побутового світогляду. По - друге, вона наголошує увагу на її конструктивній ролі в національному державотворенні. По - третє, вчений створює теоретичний грунт для практичного втілення національної ідеї в галузі освіти, культури, а також економіки.

З м і с т

І. Українська філософська думка, її особливості й періоди розвитку

ІІ. Український народний світогляд

ІІІ. Давня філософська думка на українських землях

1. Філософська думка до виникнення великокняжої держави

2. Філософська думка княжої доби

3. Академічна філософія козацько-гетьманської доби

4. Філософія Григорія Сковороди

5. Позитивізм в українській філософській думці

6. «Філософія життя» на українському духовному грунті

ІV. Філософська думка козацько-гетьманської доби

V. Філософська думка українських романтиків

1. Історіософічні проблеми в трактаті «Історія Русів»

2. Релігійно-філософський ірраціоналізм Миколи Гоголя

3. Філософія національного відродження

а) Філософська думка на західноукраїнських землях

б) Філософська думка чільних діячів Кирило-Методіївського братства

4. «Філософія серця» Памфіла Юркевича

5. Філософія мови Олександра Потебні

VI. Сучасний період української філософської думки

а) Соціальна філософія Михайла Драгоманова

б) Філософські погляди Івана Франка

в) Історіософська концепція Михайла Грушевського

г) Еволюція позитивізму Володмимира Лесевича

а) «Новоромантизм» Лесі Українки

б) Ірраціональний волюнтаризм Дмитра Донцова

в) Волюнтаристський антеїзм В’ячеслава Липинського

г) Філософія традиціоналізму Юрія Липи

6. Українська філософська думка в діаспорі

а) Антропокосмізм Володимира Вернадського

б) Філософські погляди Володимира Винниченка: від «конкордизму»

до колектократії

в) Неотомізм Йосифа Сліпого

г) Теологізована націософія Лева Силенка

г) Екзистенціалізм Миколи Шлемкевича

д) Персоналізм Олександра Кульчицького

7. Філософське обгрунтування національної ідеї

а) Національна ідея як явище суспільного життя

б) Ідея нації в контекстуалізмі Василя Лісового

в) Національна ідея в контексті державного відродження нації

г) Національно-державна ідея на засадах людиноцентризму в

глобалізованому світі