Й ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ

Як невід’ємна частина духовного життя народу філософія відтворює його національну своєрідність у найзагальніших поняттях, що залежить від традиційних умов життя. На цій основі розрізняються моделі філософського мислення. Насамперед треба розрізняти західну й східну моделі філософування. Проте відносність подібного поділу проявляється вже в тому, що, приміром, у західній моделі простежуються значні відмінності між німецькими, англійськими, французькими та іншими мислениками, а водночас спостерігається засвоєння елементів східної філософії у працях декого з них.

Філософська думка завжди мала і має національний характер, який слід аналізувати у вселюдському контексті Як писав наш історик філософії Дмитро Чижевський, «кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному оригінальному, у своїй «однобічності» і обмеженості і має вічне, загальне значення».

З таких засад треба підходити до аналізу української філософії, в якій органічно поєднуються особливості західноєвропейського і слов’янського філософування. Проте аналіз нашої національної філософії зумовлений певними труднощами, оскільки доводиться мати, стверджує Чижевський, «справу лише з початками і наміченням думок, які можуть бути розвинені в дальшій філософічній творчості українських мислеників майбутнього». Звісно, розвиток української філософської думки стримували несприятливі історичні умови: упродовж віків наш народ перебував у підневільному становищі, провідні суспільні верстви зазнавали впливу асиміляції. Як наслідок наші мисленики нерідко писали не рідною мовою, а мовою поневолювачів – і за кордоном їх не вважали українськими філософами. До недавнього часу навіть у європейських країнах не лише пересічна людність, а й еліта не розуміла відмінностей між українцями й москалями, як наш народ називав етнічних росіян, що підтверджує поетична творчість Т.Шевченка. Без цього не зрозуміти особливостей розвитку української філософської думки.

Ще одна особливість української філософії, як і філософської думки інших слов’янських народів. Вони не можуть похвалитися мислеником світового рівня, який створив власну філософську систему. Слов’янський світ, – і українці в цьому не виняток, - представлений лише мислениками проблем. Проте українська філософська думка має неоціненне значення для інших народів, насамперед для тих, які борються за утвердження національної самобутності. Наші мисленики переймалися проблемами людської свободи, національного визволення, духовного відродження і прагнення народу посісти гідне місце в світовому розвитку. В їхніх працях органічно злютовується дух свободи поневоленого народу й пригнобленої людини і водночас потяг до гармонії людського життя.

Безумовно, підневільне становище українського народу не сприяло вихованню професійних філософів, хоч були щасливі винятки. З українського середовища вийшли оригінальні мисленики Станіслав Оріховський-Роксолян, Кирило Транквіліон Ставровецький, Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Олександр Потебня, Михайло Драгоманов. У двадцятому столітті нашу філософську думку збагатили В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Юрій Липа, Микита Шаповал, Олександр Кульчицький, Микола Шлемкевич, Богдан-Ярослав Цимбалістий, Василь Лісовий). Окрім того, філософські ідеї пронизують творчість наших письменників і вчених (Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Павла Тичини, Тодося Осьмачки, Валер’яна Підмогильного, Володимира Вернадського, Олександра Довженка, Богдана-Ігоря Антонича, Василя Барки, Олеся Гончара, Миколи Руденка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко та інших). Цінність ідей, які вийшли з нашого інтелектуального середовища, не обмежується національними межами, сягає глобального рівня.

Якщо жоден з наших мислеників, за винятком Г.Сковороди, П. Юркевича й Олександра Кульчицького, не створив власної філософської системи, то в цілому національна філософська спадщина українців має підстави претендувати на трактування як системи. Наші мисленики, як професійні філософи, так і майстри художнього слова та вчені, порушували проблеми, що стосуються практично усіх частин філософії. Йдеться насамперед про проблеми людини, втілені в національній «філософії серця», зокрема в пошуках людського існування, людського щастя, в обґрунтуванні зв’язку людини з громадою та іншими спільнотами, в філософії мови тощо. У розв’язанні цих питань наші мисленики нерідко стояли вище від тогочасних європейських, бо протиставляли їхнім песимістичним ідеям з проявами егоїзму й матеріалізму традиційний український ідеалізм, оптимізм і гуманізм.

Особлива оригінальність ідей наших мислеників на царині націософії та історіософії. У цьому контексті не буде перебільшенням твердити про певні пріоритети у світовій філософській думці таких наших вчених, як, приміром, Іван Франко, Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Микита Шаповал, Олександр Кульчицький, Микола Шлемкевич, Володимир Янів, Богдан-Ярослав Цимбалістий. На рівні найвищих досягнень світової філософської думки вчення про ноосферу великого вченого й мисленика Володимира Вернадського.

Отож, українці не мають підстав для самоприниження і комплексу меншовартості за свої здобутки на філософській царині. У жорстоких умовах наші мисленики збагатили духовну скарбницю людства.

У мудрості нації наголошується на питаннях, які найбільше турбували нашу людність. Про такий феномен як «філософія серця» серед москалів, як населення екстравертного, не могло бути мови, а саме в ній суть української любові до мудрості. Вона дійшла до нас у колядках і щедрівках, народних думах і піснях, легендах, казках, прислів’ях, приказках, традиціях і обрядах.

Про любов до мудрості нашого народу можна судити на основі ще одного джерела. Йдеться про спогади чужинців, які відвідували Україну й навіть працювали на наших землях. Згадаймо книгу французького інженера Гійома Лявассера Боплана «Опис України» і записки сирійського мандрівника Павла Алеппського, працю якого недавно перевидав Михайло Слабошпицький. У двадцятому столітті особливу увагу привернули наші горяни. Про їхній світогляд писали польський етнограф Станіслав Вінценз, швейцарський дослідник Ганс Цбінден та інші.

Історія власне української філософської думки на наших землях охоплює такі періоди:

а) філософія княжої доби (великокняжої Київської імперії, Галицько-Волинського князівства (королівства), Великого князівства Литовського, Руського (Українського) і Жемантійського);

б) філософія козацько-гетьманської доби (братств, Острозької академії, Києво-Могилянської академії, вчення Григорія Сковороди);

в) філософія доби романтизму ( історіософія « Історії Русів», релігійно-філософський ірраціоналізм Миколи Гоголя, історіософські й антропософські ідеї чільних діячів Кирило-Методіївського братства Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, «філософія серця» Памфіла Юркевича, філософія мови Олександра Потебні);

г) філософія сучасної доби (позитивізм Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського і Володимира Лесевича, «новоромантизм» Лесі Українки, передекзистенціалізм Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, екзистенціалізм Тодося Осьмачки і Валер’яна Підмогильного, історіософія В’ячеслава Липинського, Івана Лисяка-Рудницького, теорія ноосфери Володимира Вернадського, ірраціоналізм Дмитра Донцова, персоналізм Олександра Кульчицького, «філософія життя» Миколи Шлемкевича, Володимира Янева, Богдана-Ярослава Цимбалістого, неотомізм Йосифа Сліпого, теологізована історіософія Лева Силенка, контекстуалізм Василя Лісового), що засвідчує багатство національної філософської думки, з одного боку, і розвиток її в європейському контексті, з іншого.

У такій періодизації відтворена українська філософія, а не історія філософської думки на українських землях. На нашу думку, приміром, не варто відносити до українських мислеників Теофана Прокоповича і Стефана Яворського, які творили філософські основи російського абсолютизму, хоч їхній зв’язок з українською філософською традицією безсумнівний. Нема жодних підстав зачисляти до українських мислеників Н.Бердяєва та інших російських філософів міжвоєнного часу. Те саме стосується філософічної думки часів московсько-більшовицької окупації, бо вона не була національною і зводилася, як правило, до інтерпретації марксистсько-ленінських догм. Однак треба зважити, що в оболонці офіційної філософії нерідко проявлявся потяг до постгегеліанства чи так званого «червоного екзистенціалізму».

Така періодизація засвідчує докорінну відмінність історії нашої філософії з розвитком філософської думки на нинішніх російських землях. Деякі з тамтешніх дослідників розділяють історію своєї філософської думки на два періоди: підготовчий і розбудовчий. Перший період вони доводять до діяльності М.Ломоносова. Виникнення самобутньої російської філософії пов’язують з появою в царській Росії ідеології слов’янофільства і навіть з творчістю Володимира Соловйова (1853-1900 рр.), який проповідував світову теократію.

Ще одна схема історії давньої російської філософської думки передбачає три періоди: передісторію (до Х ст.), власне історію (від Х до ХVIIcт.) і постісторію (після ХVIIcт.). Хибність цієї періодизації в тому, що вона безпідставно трактує як свою філософську думку великокняжої Київської імперії, до якої землі Залісся (пізніші московські землі) належали як колонії. Як відомо, історики румунської філософської думки не залучають до неї філософські здобутки Давнього Риму. Водночас українські філософи не претендують на мізерні паростки любові до мудрості московських мислеників.

Отож, доконечне чітке розмежування історії нашої національної філософії і філософської думки на московських (російських) землях. Зрештою, наші предки і предки нинішніх москалів докорінно відрізнялися між собою навіть способом життя. Літописець зазначає, що наші північні сусіди «один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте і срамослів’я було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні і тут умикали жінок собі… Мали ж вони по дві і по три жони…»

Попри несприятливі історичні умови упродовж своєї тисячолітньої історії наша національна філософія існує як єдність, підтверджує органічну спадковість і характеризується певними сталими ознаками. Насамперед треба наголосити, що філософська думка на наших землях розвивалася на національній основі. Спроби нав’язати нашим мисленикам московський (російський) вплив безпідставні, адже північне Залісся, що згодом стало відоме як Московія, аж до царювання Петра 1, коли з Києва були вивезені провідні вчені Києво-Могилянської академії, за рівнем культурно-освітнього розвитку залишалася на континенті глушиною. Загарбницька Москва припинила початки культурного розвитку в феодальних республіках Новгорода і Пскова.

По-перше, українську філософську думку пронизує ідеалізм, що випливає з релігійності нашого народу. Наше київське християнство докорінно відрізняється від московського православ’я, що насправді сформувалося як цареслав’я,цебто як спроба обґрунтувати державну загарбницьку політику. Український ідеалізм проявляється в тому, що наші мисленики намагалися пізнавати світ, починаючи від самопізнання. На противагу йому матеріалізм, як наносне явище, мав руйнівні наслідки для духовного життя народу, що підтверджує період компартійного (більшовицького) тоталітарного режиму, коли діалектичний та історичний матеріалізм був панівною, офіційною філософією.

По-друге, нашій філософії властивий антропоцентризм, цебто головне місце в ній належить людині, як образу й подобі Бога. Ідеї такого антропоцентризму проявилися в дохристиянські часи в філософських поглядах Анахарсія Скитського, а всебічного розвитку сягнули в творчості Григорія Сковороди. Як самоцінна українська людина не нівелювалася в традиційній громаді на протилежність членам московської общини, в якій тамтешні ідеологи з числа так званих «революційних демократів» навіть вбачали «зародок соціалізму». Звідси – пошанівок нашими предками індивідуальної свободи, що не сумісна з московським колективізмом і жодним насильством.

По-третє,з нашого філософського антропоцентризму випливає «філософія серця», або кордоцентризм, що неодмінно передбачає зосередження на внутрішньому житті людини. Безумовно, в цьому проявляється інтравертність українця. Кордоцентризм пронизує ідеї наших мислеників у різні часи: митрополита Іларіона - в княжу добу, Кирила Транквіліона Ставровецького, Касіяна Саковича, Григорія Сковороди – в козацько-гетьманський період, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Памфіла Юркевича, Олександра Потебні - в добу романтизму, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Кульчицького, Володимира Янева, Миколи Шлемкевича, Богдана-Ярослава Цимбалістого - в сучасній філософії.

По-четверте, наша національна філософія завше мала практичне спрямування, що дає підстави віднести її до «філософіїжиття » в широкому розумінні. Як хліборобський народ, українці шанобливо ставилися до землі і це зумовило національний архетип доброї матері- землі, без якої не можна уявити життя наших предків. Українські мисленики визначали проблему життя як основну проблему філософії. Такий підхід властивий філософській думці на наших землях ще від часу Анахарсія Скитського.

По-п’яте, з практичним характером української філософії пов’язане її етичнеспрямування, що, як випливає з поглядів Григорія Сковороди, Миколи Гоголя і Тараса Шевченка, зводилося насамперед до пошуку щастя, справедливості, гармонії людських взаємин. Григорій Сковорода зазначав: «Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія».

По-шосте, українську філософську думку пронизує естетичне забарвлення. Саме тому її художнє оформлення цілком логічне. Як наголошує наш історик філософії Д. Чижевський, на українській філософії позначилися впливи бароко. Вчений пише: «Основна духовна риса барока - це «д е к о р а т и в н і с т ь», що цінить більше широкий жест, ніж глибокий зміст, - більше розмах і кількість, ніж внутрішню якість, більше – вираз, форму вияву змісту, ніж зміст самий, одним словом, - цінить більше «здаватися», ніж «бути». Як відомо, з бароком органічно пов’язані прагнення до величності й безмежності, а також до гармонізації у складних умовах, подолання страху.

По-сьоме, характерною рисою української любові до мудрості є те, що наша філософія - це насамперед філософія проблем, осердям якої є антропоцентризм. Отож, вона представлена мислениками проблем, зокрема етичних, естетичних, історіософських і націософських. Винятком можуть бути філософські висновки із вчення Володимира Вернадського про ноосферу і деякі інші, починаючи від княжих часів, коли порушуються питання онтології і гносеології. Вони засвідчують, що наша національна «філософія серця» аж ніяк не протистоїть «філософії розуму».

По-восьме,серед рис нашої філософії особливе місце належить традиційному оптимізму попри непросту історію народу упродовж віків. Саме такий оптимізм проявляється в «Слові про закон і благодать» Іларіона Київського, поемі «Слово про похід Ігорів», у творчості Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Юрія Липи, Олеся Гончара та інших. Наш національний оптимізм протистоїть московському песимізмові, що можна простежити в трактуванні правди, ставлення до волі й смерті, розумінні Царства Божого.

Цілком очевидно, що українці збагатили світову філософську думку, хоч підневільне становище не лише не сприяло її розвитку, а й спричинилося до знищення і забуття чималої частини національної спадщини від давнього часу до наших днів. Водночас зосередження на досягненнях наших мислеників у різні періоди історії підносить почуття гордості за мудрість українського народу.

ІІ.