Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Етапи розвитку концепції та парадигми глобалістика Основні напрямки дослідження політичної глобалістики




На сьогоднішній день прийнято виділяти три етапи становлення глобалістики. При цьому необхідно враховувати специфіку глобалістики, бо глобалістика це не просто наука, тобто система теоретичного знання, а певне знання відбиває СПП відбуваються на планеті. Тому етапи становлення глобалістики, це одночасно і глобальні етапи еволюції людства.

Перший етап. Доводиться на 60-і роки. У цей період масштаби виробництва досягли небувалого обсягу і стали погрожувати можливостям природи компенсувати їх вплив. На цьому етапі виник і так званий Римський клуб (1968), який і поклав початок глобальної проблематики світового розвитку.

Другий етап. Цей етап тривав від середини 70-х до середини 80-х років. Він характеризується посиленою реконструкцією економіки, викликаний похмурими прогнозами доповідей Римському клубу, що вибухнув нафтовою кризою, загостренням економічних протиріч між що розвиваються і промислово розвиненими країнами.

Третій етап. Це етап почався з середини 80-х років, в результаті зміни політичної карти світу, тобто зникнення табору соціалізму. Цей етап характеризується тим, що самі ГП відійшли на другий план, а на перше місце встали СПП що носять глобальний характер.

У становленні глобалістики як науки можна виокремити кілька етапів, кожен з яких відображає специфіку еволюції світової цивілізації.

Перший етап – 60-ті рр. – початок 70-х рр. ХХ ст., коли обсяги виробництва вперше в історії людства почали загрожувати можливостям природи компенсувати антропогенний вплив. На цей етап припадає і розгортання таких стратегічних наступальних засобів ведення війни, використання яких у конфлікті являло б загрозу існування людства. Головні проблеми, що досліджувалися на цьому етапі – розповсюдження зброї масового знищення; забруднення довкілля; вичерпаність світових ресурсів; зростання народонаселення та труднощі в забезпечення його продовольством; нерівномірність розвитку окремих країн. На цьому етапі глобалістика розвивалася у формі методологічних та науково-теоретичних досліджень, не об'єднаних у цілісну систему.

У 60-х рр. ХХ століття теоретичні засади глобалістики закладались Г.Канном, Д.Беллом, Р.Ароном, Н.Віннером та ін.

Першими спробами міждисциплінарних та міжнародних по складу глобальних досліджень стали симпозіуми та робочі групи по екології напередодні Стокгольмської конференції по охороні оточуючого середовища а також підготовчі матеріали конференції та звіти після її закінчення.

Особливістю цього етапу стало створення в другій половині 60-х років спеціальних міжнародних, державних, неурядових, приватних організацій, метою яких стало вивчення глобальних проблем та шляхів їх подолання. Це „Інститут проблем майбутнього”, який було створено у Відні в 1965 році, міжнародний фонд „Людство в 2000 році”, заснований в Нідерландах в 1965 р. В 1966 р. В США було оформлене Товариство вивчення майбутнього світу.

Особливе значення мало заснування в 1968 році з ініціативи італійського економіста, суспільного діяча та бізнесмена А.Печчеі (1908-1984) неурядової міжнародної громадської організації - Римського клубу, з метою дослідження проблем глобального розвитку та залучення уваги світового співтовариства до глобальних проблем. Подальша діяльність Римського клубу сприяла становленню та інституалізації глобалістики, формуванн. її категоріального апарату та методології.

Другий етап розвитку глобалістики охоплює 70-ті – першу пол. 80-х рр. ХХ ст. На цей етап припадає піднесення глобалістики в методологічному, функціональному та прикладному плані. Цією проблематикою займаються такі провідні вчені, як А.Тоффлер, який закладає підвалини філософії технократичного суспільства, С.Мендловітц, який запропонував принципи нового світового порядку, Е.Ласло, яким сформульовано головні цілі розвитку людства та ін

У середині 70-х рр. провідні країни Заходу охопила серія структурних криз, які стали предметом дослідження глобалістики.

Римським клубом, створеним у 1968 р., були проведені широкомасштабні дослідження і побудовані глобальні моделі розвитку кризових тенденцій у взаємодії між суспільством і довкіллям. Вчені розробили цілу низку проектів та концепцій політичних реформ міжнародних відносин з метою розв'язання глобальних проблем.

Саме в цей час формуються провідні концепції сучасної глобалістики, зокрема:

• концепція "меж зростання" (Дж.Форестер, Д. Медоуз, Е.Пестель, М.Месарович):

• концепція „гуманістичного соціалізму” (Я.Тинберген);

• концепція „нового гуманізму” (Л.Печчеї);

• концепція „дороговкази в майбутнє” (Б.Гаврилишин);

• концепція „сталого розвитку” (Л.Браун);

• школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів) ((М.Мойсєєв);

• школа мітозу біосфер (Д.Ален, М.Нельсон);

• школа контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані);

• школа світ-системного аналізу (І.Валлерстайн);

• концепція геогенезісу (Е.Кочетов);

• концепція „глобальної спільноти” (М.Чешков).

Розвиток глобалістики був тісно пов’язаний з політикою та ідеологією. Тому можна говорити про два головних напрямки розвитку глобалістики – особливо на перших трьох етапах її розвитку.

В західній глобалістиці сформувались наступні основні напрями:

Технократичний напрям, який представлений:

а) технооптимістами (Г.Кан, У.Браун, А.Вінер, Г.Скотт, ), які переконані, що тільки наука і техніка можуть вирішити всі глобальні проблеми, котрі й виникають внаслідок розвитку науково-технічного прогресу;

б) технопесимісти (Д.Медоуз, К.Боулдінг, М.Робертс та ін.), які теж пов’язують виникнення глобальних проблем з розвитком науково-технічного прогресу, але не вважають, що наука і техніка можуть бути єдиним засобом вирішення цих проблем ;

Постіндустріальна глобалістика (О.Тоффлер, Б.Белл, Д.Несбіт) не досліджувала глобальні проблеми безпосередньо, але формулювала висновки, пов’язані з постіндустріальним станом суспільства і перспективою вирішення проблем глобального світу.

Еколого-популістський напрям (Л.Браун, Р.Теобальд) який зосереджується на проблемах взаємодії природи, суспільства і людини.

Екзистенційально-культурна глобалістика (С.Мендловіц, Й.Галтунг), предметом якої є проблеми війни і миру, встановлення нового економічного і соціально-політичного порядку.

Еволюційно-детерменістський напрям глобалістики (Дж.Ріфкін) який орієнтується на дослідження закономірностей природної еволюції і незворотності науково-технічного прогресу.

В радянській та сучасній глобалістиці пострадянських країн виокремлюються:

• філософсько-методологічний напрям, який базується на системі знань філософської науки, що узагальнила і звела до купи досягнення інших наук про суспільство і людину. В його межах досліджуються філософські засади, сутність, ґенеза глобальних процесів, аналізуються найважливіші соціально-політичні та економічні перетворення, необхідні для успішного розв’язання, проблем, що виникають (праці В.І.Вернадського, Н.Н.Моїсєєва, І.В.Бестужева-Лади, Д.М. Гвішіані, А.І.Уткіна, А.С.Панаріна, В.В.Загладіна);

• транснаціональний напрям – дослідження кризових явищ і протиріч загальнопланетарного масштабу, яких не було в минулому;

• соціоприродничий напрям, який головну увагу приділяє екологічним проблемам та проблемам природних ресурсів;

• культурологічний напрям, який приділяє головну увагу проблемам глобалізації, які виникають внаслідок науково-технічного прогресу, народонаселення, охорони здоров’я, культури, права, суспільного життя.

Новий, третій етап розвитку глобалістики припадає на другу половину 80-х рр. ХХ ст. Специфіка цього етапу полягає в динаміці предмету дослідження. Самі глобальні проблеми відійшли на другий план унаслідок історичних змін у політичній карті світу. На першому та другому етапах фактично існували дві глобалістики – західна та східна, два методологічних підходи – надкласовий та класовий. На третьому етапі домінує об'єктивний науковий підхід.

Міждисциплінарний характер глобалістики збагачується поглибленням прикладних методів дослідження найактуальніших проблем розвитку. Для цього етапу притаманне деяке зниження уваги до загальнотеоретичних проблем глобалістики, її зосередження на конкретних виявах глобальних проблем.

9. Концепція "меж зростання" (Дж.Форестер, Д. Медоуз, Е.Пестель, М.Месарович)

"Межі зростання" - перша доповідь Римському клубу

Наприкінці 60-х рр.. Римський клуб поставив за мету дослідити найближчі й віддалені наслідки великомасштабних рішень, пов'язаних з вибраними людством шляхами розвитку. Було запропоновано використовувати системний підхід для вивчення глобальної проблематики, взявши на озброєння метод математичного комп'ютерного моделювання. Результати дослідження були опубліковані в 1972 р. в першій доповіді Римському клубу під назвою "Межі зростання". Автори доповіді, під керівництвом американського вченого Дениса Медоуза, дійшли висновку, що якщо сучасні тенденції зростання чисельності населення, індустріалізації, забруднення природного середовища, виробництва продовольства та виснаження ресурсів триватимуть, то протягом 21 століття світ підійде до меж росту, відбудеться несподіваний і неконтрольований спад чисельності населення і різко знизиться обсяг виробництва. Однак вони вважали, що можна змінити тенденції зростання і прийти до стійкої в довгостроковій перспективі економічної та екологічної стабільності. І цей стан глобальної рівноваги потрібно встановити на рівні, який дозволить задовольнити основні матеріальні потреби кожної людини і дасть кожному рівні можливості для реалізації особистого потенціалу.

Їх світова модель була побудована спеціально для вивчення п'яти основних глобальних процесів: швидкої індустріалізації, зростання чисельності населення, нестачі продуктів харчування, виснаження запасів невідновних ресурсів і деградації природного середовища [8].

Побудована модель, як і будь-яка інша, недосконала, надмірно спрощена і залишається незавершеною. Після аналізу результатів були зроблені наступні висновки:

1. Якщо сучасні тенденції зростання чисельності населення, індустріалізації, забруднення природного середовища, виробництва продовольства та виснаження ресурсів триватимуть, протягом наступного століття світ підійде до меж зростання. В результаті, швидше за все, відбудеться несподіваний і неконтрольований спад чисельності населення і різко знизиться обсяг виробництва.

2. Можна змінити тенденції зростання і прийти до стійкої в довгостроковій перспективі економічної та екологічної стабільності. Стан глобальної рівноваги можна встановити на рівні, який дозволяє задовольнити основні матеріальні потреби кожної людини і дає кожній людині рівні можливості реалізації особистого потенціалу.

Якщо народи світу виберуть не перший, а другий шлях, то чим раніше вони почнуть працювати, щоб вступити на нього, тим більше у них шансів на успіх.

Всі складові описуваного дослідження - чисельність населення, виробництво продовольства, забруднення природного середовища, витрата невідновних ресурсів - зростають.

У цій моделі світу дослідників цікавили тільки якісні характеристики поведінки системи "населення - капітал" [8]. Під характеристиками поведінки вони розуміли певні тенденції змінних систем (чисельності населення, наприклад, або рівня забруднення середовища) до зміни з плином часу.

Було розглянуто показник "узагальненого населення", статистично відображає середні характеристики населення земної кулі. Для моделі взяли тільки один клас забруднюючих речовин - сімейство довгоживучих широко поширених на Землі елементів і сполук (таких як свинець, ртуть, азбест, біостійкі пестициди і радіоізотопи), динамічна поведінка яких у биосистеме початок прояснюватися, ввели в модель "узагальнені ресурси" - величину , відображатиме загальні запаси всіх невідновних ресурсів, хоча знали, що для кожного окремого виду сировини характерна своя динаміка, що відображає рівень запасів і швидкість їх виснаження.

Всі оцінки в моделі (чисельність населення, обсяг капіталу, рівень забруднення середовища та ін) відлічувалися від значень 1900 З 1900 по 1970 р. всі змінні в загальному відповідали дійсним значенням. Чисельність населення, яка становила в 1900 р. до 1,6 млрд. чоловік, виросла до 1970 р. до 3,5 млрд [8]. Запаси ресурсів в 1970 р. становили майже 95% від значення 1900 р., але починали загрозливо скорочуватися, оскільки тривало зростання чисельності населення і обсягу промислового виробництва. Повертаючись до моделі Медоуза, треба зауважити, що з її поведінки стало видно, що наближення до граничних значень і колапс неминучі, і причиною цього в даному випадку виявляється виснаження запасів невідновних ресурсів. Обсяг промислового капіталу досягає рівня, де потрібно величезний приплив ресурсів. Сам процес цього зростання виснажує запаси доступної сировини. З ростом цін на сировину і виснаженням родовищ для видобутку [6], все менше стають капіталовкладення в майбутнє зростання.

Нарешті, капіталовкладення не можуть компенсувати виснаження ресурсів; тоді руйнується індустріальна база, а разом з нею система послуг та сільськогосподарського виробництва, що залежать від промисловості (виробництво добрив, пестицидів, робота дослідницьких лабораторій і особливо виробництво енергії, необхідної для механізації). За короткий термін ситуація серйозно ускладнюється, тому що чисельність населення все ще росте через запізнювання, обумовленого віковою структурою населення і недосконалістю регулюючих заходів. Зрештою, чисельність населення знижується, оскільки підвищується смертність в результаті нестачі продуктів харчування та медичних послуг [8].

Медоуз і його колеги попереджали, що перш ніж братися за широкомасштабне впровадження нової технології, потрібно навчитися передбачати і попереджати соціальні наслідки [8].

Було відзначено, що поки людство не навчилося регулювати темпи технічного прогресу. Технологічна боротьба з природними механізмами, за допомогою яких навколишнє середовище протистоїть процесам росту, в минулому була настільки успішною, що вся людська культура грунтувалася на подоланні меж замість того, щоб вчити людину жити в їх рамках.

Багато хто може не погодитися з тим, що зростання населення і капітал скоро зупиниться, але ніхто не буде сперечатися, що зростання матеріального виробництва на нашій планеті не може тривати нескінченно.

Завданням групи Медоуза було знайти умови, при яких модель представляє світову систему, що відповідає таким вимогам:

1. Стійкість, яку чи не порушує раптова, що не піддається контролю катастрофа.

2. Здатність задовольнити основні матеріальні потреби всіх людей на Землі.

Є тільки два способи виправити виник дисбаланс - або знизити темпи приросту чисельності населення і привести їх у відповідність з низьким рівнем смертності, або дозволити рівнем смертності знову зрости. Всі "природні", "природні" заходи з обмеження чисельності населення слідують по другому шляху, ведуть до підвищення смертності. Будь-яке суспільство, яке хоче уникнути подібного результату, повинно добровільно регулювати контур позитивного зворотного зв'язку - знизити темпи приросту чисельності населення [3].

Після довгих дискусій дослідники групи Медоуза назвали стан, при якому чисельність населення і обсяг капіталу підтримуються на постійному рівні, "рівноважним". Рівновага - це баланс або рівність протидіючих сил.

 

10. Концепція „гуманістичного соціалізму” (Я.Тінберген)

У 1976 р. Я.Тінберген та А.Долман підготували доповідь під назвою "Перегляд міжнародного порядку" (третя доповідь Римського клубу), в якій головною метою визнавалася необхідність забезпечення гідності та добробуту людей. На погляд авторів доповіді, політичні зміни планетарного масштабу вимагають створення глобальних власних структур – "світова державна скарбниця", "всесвітня адміністрація з продовольства". Мондіалістична за своїм характером, ця концепція фактично висувала ідеї створення глобальних політичних інститутів. Нова ідеальна соціальна організація людства отримала назву „гуманістичний соціалізм”, який мав забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до універсальних гуманістичних цінностей.

11. Концепція „нового гуманізму” (Л.Печчеї)

Трансформація людини повинно грунтуватися на принципах «Нового Гуманізму», який складається з таких компонентів:

1) почуття глобальності; 2) любові до справедливості; 3) відмови від насильства в боротьбі за свободу. На підставі принципів «Нового Гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Перша мета випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства, тобто з необхідності проведення відповідної демографічної політики; друга мета пов'язана з «внутрішніми межами» самої людини, тобто з її фізичними та психологічними можливостями; третя мета спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта мета має сприяти формуванню світової єдності людства в рамках концепції «розумного розподілу національного суверенітету»; п'ята мета зажадає проведення значних будівельних робіт, які за масштабами можна порівняти хіба що з тими, що здійснювали останні п'ятдесят поколінь; шоста мета визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового співтовариства.

12. Концепція „дороговкази в майбутнє” (Б.Гаврилишин)

Аналізуючи процеси євроінтеграції, Богдан Гаврилишин у доповіді Римському клубові “Дороговкази в майбутнє” (1980) висунув концепцію створення загального “світового порядку”, в рамках якого людство може дати раду і нинішнім проблемам, і тим, що виникнуть у майбутньому. Незважаючи на те, зазначав він, що у світі існує приблизно 160 націй-держав, які різняться між собою, у нас спільна доля і ми приречені на співіснування. Безперечно, світ переповнений конфліктами, а міжнародні інституції надто слабкі, однак є всі підстави вести мову про “спільну долю” і “світовий лад”.

Зразок такого спільного порядку демонструє Західна Європа, де об’єднання в європейські економічні і політичні структури дає змогу зберігати повну культурну незалежність, життєздатність і контролювати розв’язання питань, що стосуються народів цього співтовариства. Євроінтеграції притаманні:

- співіснування різних культур, релігійних вірувань, переконань, способів життя;

- політичне правління базується на співпраці у владі за умови відсутності сильної верхівки і наявності постійних коаліцій на всіх рівнях правління, що функціонують на засадах колегіальності;

- істинно федеральний характер політичних інституцій зі взаємопов’язаними відповідальністю і винятковим правом на ухвалення рішень на різних рівнях суспільної ієрархії світовому, регіональному, країни, провінції, округу, громади;

- надзвичайно децентралізована структура влади за широкої участі громадян в ухваленні рішень із “представницькою демократією” на вищих рівнях і “прямою демократією” на нижчих рівнях правління.

Таким чином, під європеїзацією, раніше розуміли розширення сфери дії європейського права. Цей термін також використовувався для опису наслідків міграції європейців в ті країни, де вони потім ставали етнічною більшістю. Останнім часом дане поняття застосовується насамперед для позначення розширення сфери застосування принципів, прийнятих у Європейському союзі.

На думку Б. Гаврилишина, до світової інтеграції, а не лише європейської, спонукають такі чинники:

- загроза тотального фізичного знищення людства;

- розвиток транспортних і комунікативних технологій, що скорочують віддалі;

- нерівномірність розподілу природних ресурсів, що зумовлює економічну інтеграцію.

Поряд з євроінтеграційними процесами, які демонструють прагнення до керованої глобалізації з відновленням партнерських взаємин Європи з іншими регіонами світу, у 40-х роках американці запропонували свій варіант глобалізації який має ґрунтуватися на американських ідеалах свободи та ринкового регулювання економіки.до основних компонентів суспільного ладу, на яких базується будь-яка нація-держава, належить система цінностей, політичне правління й економічна система [1]. Ефективність соціально-економічного розвитку держави може оцінюватись відповідно до економічного, політичного чи соціального критерію. Упродовж останніх десятиліть на Заході пріоритетним напрямом у дослідженні та вимірюванні ефективності суспільств є підхід, який базується на концепції якості життя.

13. Концепція „сталого розвитку” (Л.Браун)

Концепція сталого розвитку може запропонувати новий підхід до проблем світоустрою. Він передбачає суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя, зокрема і в політичній. У зв'язку з переходом до сталого розвитку перед політичною системою постають нові непрості цілі й завдання, які потребують певної трансформації цієї системи. Так, сталий розвиток висуває на порядок денний політичних інститутів проблеми, пов'язані з віднайденням балансу між необхідністю глобального управління та збереженням державного суверенітету країн, пошуком ефективних методів вирішення глобальних і локальних питань, визначенням ефективного політичного ладу.

Сталий розвиток – це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина – господарство – природа. Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі.

Концепція „сталого розвитку” є розвитком вчення В. Вернадського про ноосферу. Теорія і практика розвитку країн у ХХ сторіччі засвідчили, що вчення про ноосферу є необхідною платформою для напрацювання триєдиної концепції сталого еколого-соціально-економічного розвитку. Узагальнення цієї концепції були зроблені на всесвітніх самітах ООН, за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних учених. У 1980-х роках у межах діяльності комісії 00Н під керівництвом прем'єр-міністра Норвегії Г.Х. Брунтланд в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), було використано поняття „стійкого” (”сталого”) економічного розвитку”. У заключному документі комісії під назвою „Наше спільне майбутнє” стійкий розвиток було визначено, як „тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди забезпеченню потреб майбутніх поколінь” [15]. Ця концепція розвивалася й надалі у 1992 р. в Ріо де Жанейро та у 2002 році в Йоханесбурзі

Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ. Основними документами, що регулюють питання акумулювання фінансів на забезпечення сталого економічного розвитку є Монтеррейський консенсус від 22 березня 2002 року, Ріо -де-Жанейрська декларація з навколишнього середовища та розвитку, результати Міжнародної конференції з фінансування розвитку, Кіотський протокол, а також Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затвердженій резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 р. . [3, .118-119].

Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання,представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання.

Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем.

Тому один із важливих напрямків виживання людства - людство повинне зайти у свої природні межі. Учені підрахували, що сучасна біосфера Землі здатна підтримати нормальне існування і розвиток не більше 4-5 млрд чоловік, до того ж за умови раціонального природокористування, охорони природи, високої екологізації виробництва і екологізації мислення, взаєморозуміння всіх націй і глобального світу.

Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу. Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін.

Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця концепція може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і сьогодні.

Сталий довгостроковий розвиток являє собою не незмінний стан гармонії, а скоріше, процес змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрямок капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку й інституціональних змін узгоджуються з нинішніми і майбутніми потребами.

Економічні передумови стійкого розвитку визначаються трьома основними показниками: наявністю реального капіталу в широкому значенні , кількістю зайнятих у виробництві та рівнем їх продуктивності, а також інституційними умовами. Виділення такого компоненту капіталу як „природний капітал” обумовлено залежністю виробництва суспільних благ від стану природи. За такого підходу природа посідає місце „спонтанної” виробничої системи, яка або підвищує продуктивність „штучних” (створених людиною) виробничих систем, або ж здатна прямо поставляти споживчі товари.

Природне середовище впливає на економічну систему за такими основними напрямами:надання відновлюваних та невідновлюваних ресурсів як факторів економічного зростання;освоєння та асиміляція відходів виробництва і побічних продуктів;прямий вплив на самопочуття людей;загальна екосистемна функція, як-то гарантія кліматичного чи екологічного кругообігу.

Хоча між складовими реального капіталу існує тісний взаємозв'язок і взаємовплив, вони не є взаємозамінними. Тому стійкий розвиток є можливим лише за умов збереження продуктивності природного капіталу і навколишнього природного середовища. Йдеться про використання відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів за збереження їх бажаної продуктивності та здатності до відновлення. Для цього використання відновлюваних природних ресурсів протягом тривалого часу не повинно перевищувати обсягів їхнього відновлення. Використання ж невідновлюваних природних ресурсів не повинно перевищувати обсягів виробництва заміщуючих їх аналогів. Обсяги викидів в навколишнє природне середовище забруднюючих речовин не повинні перевищувати можливостей довкілля до їх асиміляції. Саме ці якісні критерії повинні бути визначальними при окресленні безпечних темпів економічного розвитку.

У зв’язку з проблемою сталого розвитку постає питання про „найсприятливіший” для сталого суспільства політичний режим. Так, прихильники сталого розвитку підкреслюють важливість демократичної політичної системи для вирішення екологічних та інших проблем. Автори концепції сталого розвитку вважають, що саме в демократії закладено механізми, які можуть створити гармонійні взаємини всередині суспільства та між природою і суспільством. З іншого боку, демократичні механізми мають певні вади, які стають суттєвими з огляду на необхідність невідкладного переходу до сталого розвитку. По-перше, рішення за демократичними стандартами, оскільки вони ухвалюються більшістю, потребують досить тривалого періоду підготовки. Щоби переконати більшість громадян країни (а тим паче – десятків країн) змінити споживчу орієнтацію на екологічну та раціональну, знадобиться значно триваліший час, ніж на „організацію” екологічної катастрофи. По-друге, немає певності, що більшість населення (припустимо, в ході референдуму з проблем сталого розвитку) проголосує на користь раціонального рішення [6, с. 143]. Адже на ділі все частіше виникають ситуації, в яких демократичні механізми виявляються неефективними. Однак це не може бути підставою для відмови від демократії як основи функціонування політичної системи. Сучасна ситуація склалася досить несподівано і не дала змоги політичній системі і системі управління динамічно відреагувати на неї. Тому зараз необхідно замислитися над проблемою вдосконалення демократичних мехнізмів і процесів управління як на національному, так і на глобальному рівні.

14. Школа універсального еволюціонізму (теорія глобальних рішень і компромісів) ((М.Мойсєєв)

В основу Універсального еволюціонізму М.М. Моїсеєва лягли дарвіновська еволюція життя, розвитку її форм, механізми, які породжують цей розвиток (мінливість, спадковість, відбір) і концепція біосфери В.І. Вернадського, що включає уявлення і закономірності глибокої взаємозв'язку всіх процесів, що протікають на Землі (геологічних, хімічних, біологічних), а також вчення про ноосферу, тобто про сферу розуму.

Концептуально мойсеївська концепція універсального еволюціонізму грунтується на наступних вихідних положеннях:

1. Всесвіт являє собою єдину саморозвивається систему.

2. У всіх процесах, що мають місце у Всесвіті, неминуче присутні випадкові фактори, що впливають на їх розвиток, і всі ці процеси протікають в умовах деякого рівня неопредел ѐ нности.

3. У Всесвіті панує спадковість: сьогодення і майбутнє залежать від минулого.

4. У світі панують закони, що є принципами відбору. Вони виділяють з можливих віртуальних, уявних станів деякий безліч допустимих.

5. Принципи відбору допускають існування біфуркаційних (в сенсі Пуанкаре) станів, тобто станів, з яких, навіть у відсутність стохастичних (випадкових) чинників, можливий перехід матеріального об'єкта в ціле безліч нових станів.

Головне в теорії універсального еволюціонізму М.М. Моїсеєва полягає в тому, що «все, що навколо нас, і ми самі суть частинки одного цілого, ім'я якому ВСЕСВІТ, або УНІВЕРСУМ, - воно розвивається як ціле і ним управляють загальні закони самоорганізації. Постаратися зрозуміти це загальне і є, може бути головне завдання науки, будь-який її гілки, зростаючої з єдиного кореня ... І всі знання, які дають природні

науки, і знання гуманітарних дисциплін, і мистецтво, і духовний внутрішній світ людини - все це служить пізнанню Людини. Це щаблі пізнання його включеності в Природу »

Головними постулатами універсального еволюціонізму М.М. Моїсеєва є:

- Гіпотеза походження розуму людини на основі накопичення

пам'яті (інформації) за допомогою системи «Учитель» передбачає два феномена: 1. Розум людини - системна властивість сукупності нейронів його мозку. 2. Колективний Розум - системна властивість сукупності індивідів, що володіють умами і можливістю обміну інформацією.

Розум окремої людини в системі Колективного розуму подібний нейронам в мозку людини.

- У центральній проблемі розуміння «Картини світу» - описі механізмів самоорганізації, в т.ч. в проблемах мінливості, спадковості і «відбору» вирішальну роль відіграє РИНОК ... «ніякої іншої схеми, крім РИНКУ, природа не придумала! І люди, створюючи систему ринкових відносин, пішли второваною стежкою, інший просто не було. Інша річ - форма ринку, способи створення продукту, точніше, хаосу створюються структур (продуктів), можливості кооперації та критерії відбору. Тут вже неосяжне поле для аналізу. Але логіка самоорганізації загальна! »[2, 40].

- Універсальний еволюціонізм дозволяє інтерпретувати процес

«Розвитку планетарної речовини, який нас підводить безпосередньо довиникнення суспільної організації Людини - до появи феноменів цивілізації і культури », тобто до початку історії. «Цей погляд на розвиток біосфери можна було б назвати інформаційним ».

Інформаційне суспільство - планетарне суспільство, Колективний розум якого здатний грати таку ж роль, яку в організмі людини грає його власний розум »[2, 181].

- Екологічний імператив - кордон допустимої активності людини, яку він нині, в даних конкретних природних умовах, не має права переступити ні за яких обставин.

15. Школа мітозу біосфер (Д.Ален, М.Нельсон)

Її представляють французькі послідовники вчення Е. Леруа, П. Т. де Шардена і В. І. Вернадського про ноосферу. Суто практична робота Міжнародного інституту екотехнікі в області космонавтики спрямована на створення штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Досягнуті результати, на думку М. Нельсона, можна також використовувати для поліпшення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в такому розумінні тлумачиться як гармонійний синтез біосфери і техносфери. При цьому поняття «техносфера» за змістом є тотожним поняттю «глобатех», але «глобатех» на відміну від «техносфери» поширюється за межі планети. Експансія «глобатеху» в космосі означає, що повна екологічна рівновага можлива лише в разі виходу за межі земної біосфери в космос. На цьому грунті «ноосфера» перетворюється у важливий фактор еволюції Всесвіту. У розробках школи мітозу біосфер відчувається вплив філософії російського космізму.

Школа мітозу біосфер, з нашої точки зору, не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою під час переходу до практичної діяльності щодо раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969 р.) (Г. Нельсон), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції в Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея в тому, щоб досягнуті результати використовувати для поліпшення земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери бачиться в гармонійному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатех» - тип нової культури, яка має за ареал весь планетарний ринок. Факт експансії «глобатеху» в Космос означає, що повне екологічну рівновагу можливе лише в разі виходу за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.

16. Школа контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішиані)

Створена з метою опрацювання системи моделей альтернативного глобального розвитку і оптимальних управлінських стратегій. Пропонує розвивати глобалістіку з позицій загальносоціологічної теорії і методології історичного матеріалізму. Перехід до інформаційного суспільства розглядає як магістральний шлях вирішення глобальних проблем.

Школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішіані почала реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку», маючи за мету створення системи моделей альтернативне глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних керуючих стратегій. При цьому значна увага надавалася соціальним проблемам. Пропонується розвивати глобалістику з позицій общесоциологической теорії та методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення запропонований авторами класовий підхід до глобалістики видається наївним, як і його «радянська суб'єктність» глобалістики.

17. Школа світ-системного аналізу (І.Валлерстайн)

Світ-системний аналіз (англ. world-systems analysis, далі ССА) за своєю сутністю становить орієнтований на історичну перспективу аналіз циклів, тенденцій і довгострокових структурних характеристик світової економіки1. Його виникнення на початку 70-х років XX ст. було обумовлене цілим рядом подій, що відбулися у світі в другій половині минулого сторіччя, такими, як війни, низка економічних криз, поява на світовій арені так званих країн «третього світу» як окремої структурної одиниці.

Іншою передумовою, як пише Уоллерстайн, була історичність, тобто, якщо процеси є систематичними, то загальна історія системи (на противагу історії складових частин, що розглядаються окремо й у порівнянні) відіграє вирішальну роль у розумінні сучасного стану системи.

Третя передумова — унідисциплінарність (unidisciplinarity), і вона випливає з другої — розгляд «тотальностей», а не «партикулярностей», розгляд історичних, суспільних процесів не з точки зору окре­мих дисциплін (економіки, політики, соціології), а з погляду світ-системного підходу.

четвертою передумовою Уоллерстайн називає холізм («філософію цілісності»).І. Уоллерстайн створює принципово нову сферу дослідження.

Світ-системний аналіз будується навколо принципово іншого об’єкта— не держави, не ринку чи громадянського суспільства, а саме навколо усього світу як визначеного системного і структурного цілого.

Учений виділив наступні п'ять основних предметів аналізу в досліджуваному об'єкті (світ-системі): функціонування капіталістичної світової економіки як системи; її походження; зв'язок капіталістичної світової економіки з некапіталістичними структурами до того, як перша стала глобальною системою; порівняльне вивчення історично альтернативних способів виробництва; нарешті, перехід до соціалізму, що триває.

Основною категорією, що використовується в аналізі Уоллерстайна, є не окрема національна держава чи суспільство, а цілісність (totality), або спосіб виробництва (mode of production), або історична система.

Цілісність виступає основою при розгляді соціальних змін, оскільки вона є сфе­рою, що містить у собі головні фактори, які викликають зміни. Учений стверджує, що існувало всього три типи цілісностей і можливо, що в майбутньому з’явиться четвертий. Трьома типами цілісностей, що існували раніше або існують зараз, є мІні-системи, світ-імперії і світ-економіки.

Міні-системи є общинними (родовими) економіками, які зазнають взаємного впливу. Міні-системи були поглинені в процесі експансії капіталізму і досліджуються головним чином у рамках антропології. Вони характеризуються одиничним поділом праці, натуральним типом господарювання, єдиною державністю й єдиною культурою. Фактично міні-системами є усі суспільства на початкових етапах їх розвитку, до виникнення в них товарно-грошових відносин. Оскільки зараз таких суспільств практично не існує, ССА їм не приділяє особливої уваги, обмежуючись констатацією їх існування у минулому.

Світ-імперії включають дві і більше етнічні нації з різними культурними традиціями, пов’язані примусовим присвоєнням додаткового продукту (обов’язком сплачувати данину) і перерозподілом останньо­го на користь правлячого класу в політичних цілях. Або, за визначен­ням самого Уоллерстайна, це тип історичних систем, організованих як широкі централізовані політичні структури, що поєднують данницько-перерозподільними відносинами соціально і культурно різнорідні провінції. Іншими словами, під світ-імперіями слід розуміти широкий діапазон історичних соціальних утворень, від простого зв’язку між двома племенами, що здійснюють його шляхом обміну даниною для забезпечення обопільної безпеки і захисту від зовнішніх загроз — до великої Римської, Австро-Угорської чи Монгольської імперії.

Головною ознакою світ-імперії є територіальна обмеженість основних економічних зв’язків кордонами держав. Зміни у світ-імперіях відбуваються за схемою циклічного розширення і стискання, як просторового, так і часового. А стійкість останніх залежить від ефекти­вності виконання в їх рамках наступних ключових функцій:

— територіальна, переважно військова, експансія з метою захоп­лення нових данницьких провінцій, територій зі стратегічними ресурсами, багатими торговельними шляхами і т.д., утримання захоплених провінцій від посягань держав-конкурентів;

— регулярний збір данини з провінцій;

— перерозподіл данини через централізовану бюрократизовану систему;

— утвердження легітимності імперської влади (як правило, через поширення масової релігії, морального вчення, ідеології);

— подолання сепаратизму провінцій і придушення внутрішніх заворушень;

— симбіоз із внутрішніми та зовнішніми комерційними структурами і мережами (торговельні шляхи і міста) у сферах, де неможливий або вкрай ускладнений централізований перерозподіл, «обмін» безпеки торгівлі на доходи в скарбницю від мита і податків.

Інтегруючим чинником для світ-економік виступає не єдиний політичний центр, а спільний внутрішній ринок. У цьому типі соціальної системи різні за культурними і економічними параметрами регіони є взаємозалежними щодо таких благ, як їжа, паливо, безпека, і одночасно дві чи більше держави борються за домінування при тому, що жодна з них не стає сталим лідером.

І, по-друге, ССА приділяє увагу тільки європейській цивілізації. Але, окрім європейської, у світі існують й японська, китайська, африканська, латиноамериканська, арабська цивілізації зі своїми культур­ними традиціями, «правилами гри», на які не можна не зважати. Ана­ліз структурної побудови цих цивілізацій як окремих світ-систем не­обхідний для більш повного розуміння логіки взаємодії між ними.

Некоректно розглядати світову систему як таку, що складається з одного ядра й однієї периферії. Радше її слід розглядати як набір взаємопов’язаних комплексів (світ-систем), що мають свої ядра і свої периферії. Такий підхід до структурного аналізу є більш гнучким, оскільки окремі регіональні, імперські чи об’єднані ринком комплекси розглядаються як частини єдиного цілого, поєднані одна з одною системними зв’язками. Якщо концепція країн ядра і периферії була запозичена теоретиками ССА у представників теорії залежності, то Уоллерстайн впроваджує таке нове поняття, як напівпериферія (semi-periphery). У політичному аспекті напівпериферійні держави стабілізують світ-систему завдяки «під-імперській» діяльності, відхиляючи і поглинаючи частину опозиції країнам ядра з боку периферії. Вони мають серединний статус, є опорним пунктом експлуатації ядром периферії, поєднують їхні риси, їх характеризує динамічність розвитку.

З економічного погляду напівпериферійни зони поєднують у своє­му розвитку дві різні тенденції. З одного боку, вони є чимось середнім між країнами ядра і периферії за капіталоємністю продукції, рівнем кваліфікації працівників і оплатою праці. З іншого боку, їм властивий «комбінований» розвиток, співіснування виробничих процесів як ядра, так і периферії. Їхня торгівля спрямована в обох напрямках. Вони експортують сировину в країни ядра і готову продукцію в країни периферії.

18. Концепція „глобальної спільноти” (М.Чешков)

Людство як ґлобальна спільнота (его работа, будет лучше и удобнее ее прочитать)

Отже, саме людство постає у вигляді ґлобальної спільноти. Термін “спільнота” кращий за термін “система”, тому що він ширший і містить у собі останній, залишаючи простір для осмислення людства в якості несистемного об'єкту або ж об'єкту, якому в принципі властиві різні типи організації (і системний, і несистемний). У кожному разі, запровадження терміну “спільність” дозволяє уникнути абсолютизації системного підходу, і це нагадує ситуацію початку 30-х років, коли Ніколай Кондратьєв звернувся до поняття “сукупність”, полемізуючи із системною позицією Ніколая Бухаріна. Поняття “ґлобальність” варто чітко розмежувати із поняттям “еволюція людства”, не допустивши розчинення першого в другому, тому що ґлобальність характеризує лише один із аспектів еволюції людства – взаємопов’язаність, взаємоспіввіднесеність. Поряд із цим діють і інші механізми – членування-диференціації або – дещо в іншому ракурсі – диверсифікації. Обидва ці механізми, у свою чергу, вписані у дві гілки самоорганізованої еволюції – упорядкування і безладдя, і хаос, таким чином, є особливо складною форму порядку. Отже, я звужую поняття ґлобалізації, відмежовуючи його від цілісного предмету нашого дослідження – людства, і це перший крок у розгортанні концепції ґлобальної спільноти людства.

Другий крок полягає у визначенні структури ґлобальної спільноти, або ґлобальности (globalite, globality) як структури. Остання може бути описана через взаємоспіввіднесеність трьох первнів людського буття: природного (біологічного і небіологічного), соціального і суб'єктного (або чиннісного). Структура (або ядро) утілює, якщо так можна сказати, абсолютне буття ґлобальної спільноти – у тому вигляді, в якому вона створена процесами антропосоціоґенези [21].







Дата добавления: 2015-08-17; просмотров: 3903. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.018 сек.) русская версия | украинская версия