Становлення європейської системи захисту прав людини.

This portfolio provides a significantly higher expected return, while the risk, although being over 50%, is proportionally modest. The combination of large long-short bets is attracting but may not be feasible for retail investors (brokers may not allow to use the money received from short-selling to get into long positions due to margin restrictions). Either way, risk-embracing investors should consider this strategy. I will explore more viable options for this type of investor crowd in my future articles.

One can see how basic knowledge of statistics and Excel can cater to one’s investment needs. Just because you chose the right assets does not mean you have the right portfolio for yourself.

СПЕЦКУРС

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

і практика її застосування»

 

Становлення європейської системи захисту прав людини.

Конвенція була вчинена урядами держав – членів Ради Європи в Римі 4 листопада 1950 року англійською і французькою мовами. У Конвенції обумовлено, що обидва тексти є однаково автентичними, кожен існує лише в одному примірнику, і зберігається в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії Конвенції кожній країні, що до неї приєднується.

Конвенція набула чинностi 3 вересня 1953 року після її ратифікації країнами-підписантами та здачi на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Після набрання документом чинності були створені два незалежних органи: Європейська комісія з прав людини (1954) та Європейський суд з прав людини (1959). Вони повинні були слідкувати за дотриманням прав людини, що гарантувались Конвенцією. Під час Віденського саміту у 1993 році було ухвалено рішення про створення нового Європейського суду з прав людини, який замінить колишню двоступеневу систему. Новий Суд, що був створений у Страсбурзі як орган Ради Європи, почав свою роботу 1 листопада 1998 року.

Конвенція складається з 59 статей та 3 розділів: Права і свободи (ст. 2-18), Європейський суд з прав людини (ст. 19-51), Інші положення (ст. 52-59).

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і ста­новленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редак­ції Конвенції про захист прав людини та основополож­них свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року). Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорі­внювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істо­тно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішен­ня в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Євро­пейський суд з прав людини приділятиме розглядові ін­дивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил. Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як ав­торитетна й ефективна міжнародна судова установа.

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовт­ня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу са­мим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокре­ма, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам бу­ло надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, по­лягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Судом. У тако­му разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до тепе­рішнього часу). Реформа контрольного механізму та діяльність нового Суду

Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало почат­ком якісно нового етапу функціонування конвенцій­ного контрольного механізму.

Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Кон­венції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Євро­пейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Та­ким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повнова­ження щодо контролю за виконанням рішень Євро­пейського суду з прав людини, але його квазісудові по­вноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конве­нції є обов'язковою для всіх Сто­рін. Істотно змінилися організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв.

Отже, запроваджена Протоколом № 11 до Конвен­ції реформа спрямована передусім на перебудову сис­теми з метою скорочення тривалості «страсбурзького» провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної си­стеми захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.