КОЛА І ПАРАДОКСИ РОЗУМІННЯ

 

Філософія походить із поєднання двох досить простих для розуміння грецьких слів philia (любов) і sophia (мудрість), що означає етимологічно «любов до мудрості». Однак ця простота оманна, і вже протягом більше 2500 років філософи сперечаються про те, чим же насправді є філософія. Причому на відміну від представників наук вони не можуть подібно до них зарозуміло відмовити у бажанні брати участь у пошуках відповіді на це питання ні представникам інших видів знання, ні взагалі будь-якій людині, котра хоче це робити. Сама історія філософії забороняє філософам замикатися в колі теоретичної саморефлексії, відмовляючи в цьому праві всім іншим людям. Це й зрозуміло, тому що великими філософами ставали й шевці, як, наприклад, Я.Бьоме, і склярі, як, наприклад, Б.Спіноза. І навпаки, закінчення філософських факультетів самих різних університетів зовсім не гарантує того, що його випускники справді стануть філософами-мудрецями.

У філософії вигадливо змішується висока і складна теорія, часто недоступна непідготовленій людині, котра, проте, самою своєю сутністю націлена на те, щоб відповідати на споконвічні й у цьому розумінні прості питання. При цьому дуже часто не розуміють, що прості питання можуть зажадати дуже складних відповідей, набагато більш складних, ніж у конкретних науках, тому що останні спираються на свідомо обмежену предметну сферу досліджень, яка послідовно освоювалася представниками даної науки. Відповідно, знаходження нових істин тут завжди сирається на сукупність уже досягнутого шляхом систематичного освоєння колишніх знань. Тобто будь-якій науці завжди можна навчитись, опанувати її предметним знанням і властивими їй методами їх одержання. Філософії ж як особливому типу міркування навчитися в такий спосіб складно, якщо тільки взагалі можливо. У філософії споконвічно всі й завжди рівні. Мудрість може бути виражена й дитиною, і посивілим старцем. Як відзначав К.Ясперс, «філософське мислення щораз має починатися від самого початку. Кожна людина повинна здійснювати його самостійно»¹. Ні академічний статус, ні мічце філософа в суспільстві не є гарантією справжньості його філософської мудрості. Між справжнім філософом-мудрецем і кваліфікованим філософом-професіоналом може лежати дистанція величезна.

¹ Ясперс К. Введение в философию. Минск, 2000. С. 11.

Ця думка може здатися парадоксальною. Ще більш дивно, що вона передує лекціям з філософії, мета яких полягає саме в освоєнні філософії. Однак ніякої суперечності тут нема, а лиш окреслюється сфера можливих забобонів, які наздоганяють нас, коли ми вперше прилучаємося до філософії.

У літературі можна зустріти й протилежні судження, що професіоналам-філософам нема чого витрачати час на особливості сприйняття філософії іншими людьми. З одного боку, це справді так. Філософія вимагає систематичного засвоєння якоїсь поняттєвої системи, у противному випадку вона буде формою її профанування. З іншого боку, філософ перебуває не в якомусь вакуумі. Для нього часто важливим виявляється саме проникнення ідей на всі рівні свідомості й культури, а це означає насамперед – на рівень повсякденної свідомості.

Можна як завгодно довго й теоретично міркувати про критерії моральності в колі філософів, але поки це знання не вийде зі стін філософських кабінетів і не стане предметом суперчок і обговорень, поки воно, можливо, не стане своєрідною ідеологемою даного суспільства, воно так і залишиться всередині вузького кола філософів, які «варяться у власному соку», ніяк не впливаючи на конкретну поведінку конкретних людей.

Повсякденна свідомість – це і одне з джерел філософії, і особливий стан розуму, який необхідно долати шляхом його просвіти і навчання в надії на практичні результати. У цьому розумінні «філософія має бути доступною для кожної людини»¹.

На рівні повсякденної свідомості ставлення до філософії реалізується у певних забобонах, які полярно описують сферу занять філософів. Іноді про неї говорять із презирством, і вона сприймається як марна й нікому не потрібна балаканина. У силу того, що абстрактні міркування філософа не всім зрозумілі, замість того щоб вдуматися в них, завжди простіше позначити даний рід розумової діяльності як звичайну дурість. У такій іпостасі постає, наприклад, у комедії Аристофана «Хмари» один із найбільших філософів стародавності – Сократ, який шукає відповіді на питання типу «пищить комар гортанню чи задницею», «на скільки стоп блошиних блохи стрибають»².

Утім, не набагато краще й протилежне сприйняття філософії, коли про неї говорять майже з божественним шануванням, уважаючи, що вона являє собою якусь завершену систему абсолютного знання, а філософи – це мудреці, які знають якісь вічні істини й неминущі цінності. Тут зникає головне – розуміння філософії як вічного процесу пошуку істини, а не істини в останній інстанції. Саме таке трактування філософії приводить до спотворених вимог стосовно неї й до найбільш сильних розчарувань.

Деякі вважають, що філософією може займатися кожен, тому що вона стосується всіх, а значить її освоєння – справа проста й усьому доступна. Проявом

¹ Яспсрс К. Введение в философию. С. 11.

² Аристофан. Облака // БВЛ. Т. 5. Античная драма. М., 1970. С. 355—356.

такого підходу є використання поняття філософії де завгодно й у якому завгодно розумінні. Так бізнесмен, викладаючи принципи своєї роботи, може позначити їх як свою «філософію бізнесу». Юрист, оцінюючи ті чи ті дії злочинця, може говорити про «філософію злочинця», тренер футбольної команди про «філософію гри» і т.д. Однак на рівні масової свідомості слово «філософія» набагато частіше використовується в негативному контексті. З цією ситуацією ми зіштовхуємося тоді, коли нам, приміром, кажуть: «досить філософувати» або «ну ти й розвів філософію!».

Ці, досить типові забобони, які існують у свідомості людей, були помічені ще Гегелем, який відносив їх до типових міркувань із позиції «здорового глузду». Адже завжди легше за все говорити і міркувати про те, про що нічого не знаєш. У цьому випадку зовні знайомий предмет здається простим і легко зрозумілим. Однак відоме, через те, що воно відоме, ще не стає автоматично пізнаним¹. Людина ніби потрапляє під «магію слова». Вимовивши слово «філософія», яке всі чули і яке в усіх вертиться на язиці, людина схильна вважати, що вона про нього все знає.

Багато людей переконані, що філософію зовсім не треба вивчати і що наявність у роті гнучкого органу, який так легко допомагає нам оперувати з їжею, настільки ж легко дозволить робити це і з поняттями. Гегель говорив з цього приводу: «Щодо всіх наук, витончених і прикладних мистецтв, ремесел поширене переконання, що для оволодіння ними необхідно затратити великі зусилля на їхнє вивчення та на вправляння в них. Що ж до філософії, навпаки, у цей час, очевидно, панує забобон, що, – хоча з того, що в кожного є очі й руки, не випливає, що він зуміє зшити чоботи, якщо йому дадуть шкіру й інструменти, – проте, кожен безпосередньо вміє філософувати і міркувати про філософію, тому що володіє для цього міркою у вигляді свого природного розуму, начебто він не володіє точно такою ж міркою для чобота у вигляді своєї ноги. Начебто і справді оволодіння філософією припускає нестачу знань і вивчення та начебто вона закінчується там, де останні починаються»².

Останнє зауваження Гегеля сучасне, тому що розкриває механізм зовні «вільного», розкріпаченого філософування, котре так популярне сьогодні й позначається найрізноманітнішими термінами, але в основі якого найчастіше лежить небажання і невміння систематично міркувати. Тут ми зіштовхуємося не із творчим мисленнєвим зусиллям, а з довільним міркуванням, із суєтним породженням із самих себе «нових» смислів, які часто є лише тривіальностями здорового глузду. «Сумно те, що незнання і навіть безцеремонне й позбавлене смаку неуцтво, нездатне зосередити свої думки на якому-небудь абстрактному реченні, а тим більше на зв'язку між декількома реченнями, видає себе то за свободу й терпимість мислення, а то й за геніальність»³.

¹ Див: Гегель Г.В.Ф. Система наук. Ч. 1. Феноменология духа // Соч. Т. IV. М, 1959. С. 16.

² Там же. С. 36—37.

³ Там же. С. 37.

Опираючись тільки на здоровий глузд, безумовно, можна огорнути банальні істини в личини філософських одеж, якими дана банальність прикривається, однак до філософії це не має ніякого відношення, хоч і є джерелом масового філософування, що іноді охоплює суспільство в ті чи ті періоди розвитку й широко ретранслюється системою масової інформації (чого вартують тільки розділи філософії, які сьогодні можна виявити в Інтернеті). Гегель відзначав, що представники такої філософії можуть обрати «царський шлях» її вивчення, заснований на тому, щоб «покластися на здоровий людський смисл і – щоб, утім, не відстати від часу та філософії – читати рецензії на філософські праці та, мабуть, передмови і перші параграфи цих праць. Тому що в передмовах і перших параграфах даються загальні принципи, на яких усе будується, а в рецензіях – поряд з історичними свідченнями також критика, яка – саме тому, що вона критика, – стоїть навіть вище критикованого»¹.

Вільне філософування виникає не на порожньому місці. Це не результат фіксування якихось думок, які виникли в голові тієї чи тієї людини. У цьому випадку свобода мислення відносна, тому що її горизонт визначається здоровим глуздом, у якому тільки самому «философуючому» здається, що його мислення самостійне. Він не відчуває банальностей власних висловлень, йому лише здається, що він мислить. Для справді вільного мислення необхідне певне занурення у простір світової філософії, тобто освоєння тих досягнень, які були в ній накопичені за більш ніж 2500-літній строк. Лиш орієнтація в цьому просторі дозволяє нам вільно почувати себе всередині філософської проблематики, усвідомлювати сутність філософських проблем, порівнювати існуючі варіанти їхніх розв'язань і пробувати пропонувати свої власні. Філософська самостійність має бути не випадковою стихійною волею, що проявилась у вигляді двох-трьох цікавих думок, які спонтанно виникли в голові, а результатом систематичного міркування над наріжними філософськими проблемами. Отже, докладне вивчення філософії та навчання культурі філософського мислення (філософуванню) – це необхідний процес, який включає в себе крім власне філософської підготовки також освоєння різних рівнів знання, від його конкретних галузей, якими насамперед займаються науки, до особливих форм осягнення буття, які характерні, наприклад, для релігії чи мистецтва.

Філософія, отже, відкрита для всіх, і кожна людина тією чи тією мірою філософує, однак справжнє оволодіння нею являє собою глибоку й систематичну роботу мислення, вимагає певного налаштування душі, коли все оточуюче нас ніби пропускається крізь призму філософської інтерпретації, коли як у значних, так і в зовні незначних явищах ми раптом уловлюємо закони гармонічного й розумного устрою буття та розуміємо своє справжнє місце у рамках світового цілого.

¹ Див.: Гегель Г. В. Ф. Указ. соч. С. 38.

2. ПРОБЛЕМА СПІВВІДНОШЕННЯ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ

 

Безумовно, що найважливішою передумовою навчання філософії є вивчення історії ідей, які в ній виникали. Як відзначав К.Ясперс: «Щоб прийти до філософії, потрібно пройти шлях через її історію. Цей шлях для окремої людини є немовби сходження вверх стовбуром великих оригінальних творів»¹. Але філософія – це вільне мислення, тому тексти, через які нам представлена світова філософія, є лиш умовою самостійного мислення. У цьому розумінні можна сказати, що без історії філософії не може бути засвоєна філософія, але філософія, у свою чергу, не може бути зведена лише до історії філософії.

На перший погляд теза про те, що філософія може бути зведена до її історії, виглядає досить переконливою. Справді, що таке філософія, як не історія ідей конкретних філософів? Понад те, здається, що саме послідовне, хронологічне вивчення філософських поглядів і дає нам об'єктивне уявлення про її розвиток. Отже, освоєння філософії це лише вивчення філософських ідей, котрі були в історії людської культури. Однак уже тут виникають вельми серйозні суперечності й труднощі.

Насамперед як же вивчати цю саму історію філософії? Варіантів же дуже багато. Ясперс радить обирати тексти великих мислителів. Якщо ви уважно освоюєте твір великого філософа, то неминуче прилучитеся до всієї проблематики світової філософії. «Можна сказати, що вже в одному великому творі закладено все. Спираючись на одне з великих творінь, самостійно проробляючи його, піднімаються в ціле царство філософії»². Во дночас той же Ясперс указує, що є дві фігури, яким надається перевага для занурення в тканину філософського дослідження, – це Платон і Кант. Тобто первинною-то виявляється зовсім не історія філософії як така, а в цьому випадку – теоретичні уявлення самого Ясперса про сутність і призначення філософії.

Отже, роль історії філософії інша, ніж, наприклад, роль історії якоїсь із наук. Для вивчення сучасного стану фізики або хімії нам зовсім не обов'язково знати історію розвитку цих наук. У свою чергу, у філософії ми ніколи не зможемо вказати на якусь новітню філософію, котра увібрала б у себе всю попередню. Щодо науки ми можемо з деякими застереженнями сказати, що остання наукова теорія водночас є і найбільш істинною. У філософії така ситуація принципово неможлива, хоча конкретні претензії такого роду регулярно виникали. Відповідно в науці історія реалізується як якийсь перелік відкриттів і знахідок, які призвели до розвитку даного виду знання, в деякому розумінні це якийсь реєстр або архів наукових відкриттів. А у філософії навряд чи взагалі можливий якийсь загальний і відсторонено-об᾽єктивний виклад її історії. Не випадково дуже багато мислителів

¹ Ясперс К. Указ. соч. С. 150.

² Там же. С. 179—180.

ніби пишуть свою власну історію філософії, немов закидаючи в минуле суб'єктивну «теоретичну сітку» із заздалегідь відомим «історичним уловом».

Це породжує інше питання: наскільки взагалі можливий об'єктивний виклад історії філософії? Історію пише конкретна особистість, яка перебуває у певній соціокультурній ситуації, яка належить до тієї чи тієї культури. Виявляється, що навіть дотримання загальновизнаного хронологічного принципу досить утруднене, і людина пише історію, виходячи зі своїх внутрішніх симпатій і антипатій. Значення одних фігур він виділяє, а інших применшує. Понад те, історія може створюватися під тиском певних ідеологічних парадигм. У так званих «наукових» працях з історії філософії, створених у західноєвропейській культурі, ви можете не зустріти навіть згадування про російську філософію. І навпаки, у відповідних підручниках, створених у російській культурній традиції, цей аспект може бути «роздутий» до непристойності. Отже, історія філософії набуває «місцевого» колориту і залежить від тих уявлень, які існують у конкретно-історичній культурі.

Отже, історія філософії – це завжди певна інтерпретація реального історичного процесу, що лише комуфлює історію ідей у пропоновані самим автором концептуальні одежини. Є персоніфіковані варіанти її викладу, коли перед нами постають філософи, згруповані за ступенем їхньої значимості та величини з позиції автора даної історії, що зовсім не гарантує нам істинності змальованої ним історичної панорами. Проти таких варіантів виступав Гегель, який звертав увагу на те, що це лише суб'єктивні трактування, які в найкращому разі являють собою систему розповідей з історії філософії. Така історія філософії перетворюється в «предмет дозвільної цікавості або, якщо завгодно, у предмет інтересу вчених ерудитів. Тому що вчена ерудиція полягає саме в тому, щоб знати масу неважливих речей, тобто таких речей, які самі собою беззмістовні й позбавлені всякого інтересу, а цікаві для вченого ерудита тільки лише тому, що він їх знає... Що може бути непотрібнішим від ознайомлення з рядом лише голих думок? Що може бути більш байдужним?»^1.

На противагу він пропонував створювати послідовну теоретичну історію філософії, що повинна бути незалежною від пристрастей автора. Але тоді виникає необхідність єдиної об'єктивної наукової основи для такого викладу історії. Зокрема, у Гегеля такою постає єдиний історико-філософський процес, у якому кожна концепція є лиш етап загального становлення філософської самосвідомості. У цьому випадку на перший план виступає якийсь смисловий стрижень (наприклад, той же абсолютний ідеалізм або матеріалізм), на який нанизуються філософські ідеї, що й дасть нам в остаточному підсумку історію філософії. Але тут знову виникає питання про критерії вибору смислового стрижня, що далеко виходить за рамки самої історії, вимагає виявлення її внутрішньої сутності, зв'язку з іншими формами свідомості, з наукою,

¹ Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Кн. 1. СПб., 1993. С. 78.

релігією, мистецтвом і т.д. Виявляється, що єдність історії філософії в будь-якому його варіанті «не є фактичним станом, але є певною ідеєю. Ми шукаємо цю єдність, однак досягаємо лише партикулярної єдності окремих сфер... Жодна конструкція історії філософії як раціонально вибудуваний ряд позицій не збігається з історичною фактичністю»¹.

Інша проблема пов'язана з тим, що будь-яка історія неминуче набуває характеру своєрідного зібрання пам'ятників, додаючи їй елементів догматизму. У цьому розумінні практично будь-який підручник з філософії є реалізацією цього принципу. Він виконує лише вузьку навчальну мету, пов'язану з отриманням деяких знань із метою їхньої репродукції на іспиті чи заліку. Така форма філософії та її викладу також потрібна, проте вона має занадто мало спільного з вільною філософською думкою, зводячи все її багатство лише до однієї авторської інтерпретації. Однак необхідно розуміти, що «ніякий філософ, навіть найбільш великий, не є власником істини»².

Філософія, як ми пізніше спробуємо показати, вже за своїм визначенням не може стояти на місці, не може виступати як система єдиних, усіма прийнятих знань, як це іноді здійснюється в рамках наукових теорій. Філософія – це вічно формоване знання, всередині якого відбувається зіткнення суперечних концепцій, і результатом цього аж ніяк не є їхнє відкидання за законом виключеного третього. Понад те, наявність жорстко конкуруючих теоретичних альтернатив – це стійкий стан філософії, що свідчить про її життєвість у ту чи ту історичну добу, в тому чи тому соціально-культурному середовищі.

Ставлення до історії філософії тільки як до пам'ятника може привести, як відзначав ще І. Кант, лише до сліпого повторення того, що вже було зафіксовано в людському мисленні. Або, як відзначав Гегель, об'єктивна і ніби застигла історія філософії являє собою лише марне «блукання серед могил». Як це не парадоксально, спроба все більш об'єктивного й буквального викладу історії філософії може витіснити саму філософську рефлексивну, творчу роботу розуму, замінивши все простим коментуванням.

Філософія, розглянута як чиста історія ідей, залишає відкритим питання: чи відбувається реальний приріст філософського знання чи філософи увесь час не виходять за рамки раз і назавжди заданої проблематики? І якщо проблемний і концептуальний фонд філософії все-таки оновляється, то що є причиною цього? Що спонукає мислителя до концептуальних проривів, до народження нових ідей? Невже тільки особиста сваволя та випадкові збіги історичних обставин? Повторимо ще раз. Філософія – це вільна творчість, і філософ «як самостійний мислитель має застосовувати свій розум вільно й оригінально, а не рабськи наслідувально»³. І він повинен бути в остаточному підсумку впевнений, що його нові побудови мають загальну й об'єктивну значимість.

¹ Ясперс К. Указ. соч. С. 141.

² Там же. С. 153.

³ Кант И. Логика. Пособие к лекциям // Кант И. Трактаты и письма. М., 1980. С. 333.

Виходячи ж з позиції гіпертрофованого історизму, можна дійти сугубо негативного висновку, що немає взагалі ніякої єдиної та закономірної історії філософії,тому що немає єдиного та об'єктивного смислового стрижня, що пов'язує різноманітні думки в єдине знання. Скільки філософів, стільки й думок, а історія філософії являє собою лише ланцюг геніальних помилок і оман, де ніяке твердження не набуває статусу остаточно істинного.

Інша позиція, навпаки, абсолютизує можливість існування когось ідеального розуміння філософії, її сутності й завдань у вигляді завершеної істинної теорії. Тут протилежністю історичного плюралізму й релятивізму в поглядах на філософію є настільки ж тупикова позиція абсолютного об'єктивізму й антиісторизму. Річ у тому, що тут виникають усі ті ж питання: що таке істина і які її критерії? Чи однакові вони для будь-яких епох і культурних традицій? Де гарантії того, що саме в даній філософській теоретичній моделі істина дійсно втілилася? Чи можна осягати світ, буття, спираючись на подібні, по суті ірраціональні постулати? Отже, подібна позиція могла б бути справедливою лише в одному випадку – якби хтось міг досягти абсолютної істини, абсолютно істинного знання. Однак останнє також неможливе, якщо ми виходимо з розумної та самокритичної позиції і не сприймаємо філософію як релігію, котра вправі базуватися на недовідних абсолютних передумовах. Занадто впевненим в істинності своїх філософських положень Гегель пропонує згадати слова апостола Петра, які він сказав Ананієві: «Дивися, ноги тих, які тебе винесуть, стоять уже за дверима». Або, переносячи це на ґрунт наших міркувань: «Дивися, система філософії, що спростує та витіснить твою, не змусить себе довго чекати; вона не премине з'явитися так само, як вона не преминула з'явитися після всіх інших філософських систем»¹. Річ у тому, що зазначена претензія на абсолютну істину також залишається лише думкою, котра може стояти від істини на досить великій відстані.

Отже, обидва протилежні висновки, що філософія повністю може бути зведена до її історії і немає ніякої теорії та, навпаки, що неможлива об'єктивна історія філософії (чи в силу того, що нема й не може бути теорії, котра адекватно описує весь шлях розвитку філософії, чи в силу того, є єдина істинна теорія, що виключає переказ минулих оман), є типовими крайніми позиціями. Як часто буває за наявності деякої кількості альтернативних варіантів розв'язань тієї чи тієї проблеми, відповідь на неї лежить десь посередині, тому що кожен варіант базується на частковій істині, котра, однак, набуває тут абсолютного значення. Тому відповідь на дану загальну проблему пов'язана з розв'язанням питань про особливості самого історико-філософського процесу та специфіку філософії як особливої форми теоретичного знання.

З одного боку, людству все-таки вдається більш-менш об'єктивно описати розвиток філософії, щоправда, варіантів такого роду описів досить багато. А це дозволяє міркувати про користь альтернативних історій філософії.

¹ Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Кн. 1. С. 82.

З іншого боку, безсумнівно існує й теоретична частина філософії, що є базовою стосовно інших її компонентів, у тому числі й стосовно історико-філософських інтерпретацій. Однак і тут філософський простір заповнений альтернативними теоретичними концепціями і моделями.

Центральною проблемою нашого курсу і є з'ясування того, що таке філософія саме як особливого роду теорія, що водночас означає відповідь на питання про те, що таке філософія взагалі. Різноманіття концепцій, які існують у філософії, лише зовні руйнує уявлення про неї як про єдиний історичний процес. Філософія являє собою більш складний тип єдності, що включає в себе розмаїтість. Це своєрідна й органічна єдність різноманіття. Розмаїтість філософських систем і в діахронічному (історичному), і в синхронічному (теоретичному) планах характеризує не відсутність у філософії єдиного предмета, а специфіку існування та розвитку філософії.

Річ у тому, що філософія не має характеру однолінійного прогресивного розвитку, а отже, в ній ми практично не знайдемо загальнозначущих результатів, які фокусуються в новітній теорії, як це характерно для окремих наук. Тут остання за часом наукова теорія водночас може бути більш істинною стосовно попередніх.

Розвиток філософії здійснюється за іншим принципом, коли постановка та розв'язання проблем у ній здійснюються в рамках єдиного філософського проблемного поля. Це розмаїтість усередині єдності або єдність у непереборній розмаїтості, що зберігає всередині себе в тому числі й ті філософські уявлення, які були вироблені в більш ранні часи. Тому у філософії, з одного боку, немає повністю застарілих ідей, так само як і немає абсолютно нових. Це одна з особливостей філософії, що дозволяє всім філософам (і тим, які були, і тим, які є) вести філософський діалог один з одним поверх просторово-часових і культурно-національних границь. По суті різноманітні філософські концепції – лише різні шляхи осягнення філософської істини за винятком внутрішньо суперечливих (ірраціональних) і відверто аморальних.

Отже, філософія завжди реалізується як єдність історії і теорії, це лише дві сторони одного предмета. Тому розрив цих аспектів призводить як до спотворення самого предмета філософії (абсолютизація цих аспектів), так і до спотворення викладу історії філософії (підпорядкування реального історико-філософського процесу абсолютизованим схемам або відмова від усякого концептуального обґрунтування своїх історичних побудов).

 

 

3. САМОВИПРАВДАННЯ ФІЛОСОФІЇ,

АБО КІЛЬКА СЛІВ ПРО ЇЇ ПРАКТИЧНУ КОРИСТЬ

 

Ще один важливий момент розуміння специфіки філософії ми хотіли б спеціально відзначити. Існує розхоже переконання, що философія –

цілковито позаутилітарна сфера занять, якась інтелектуальна дозвільна гра, ніяк не пов'язана з практичною діяльністю людини. Звідси робляться висновки про те, що в силу своєї непрактичності філософія стає зайвою, що вона нічого не дає людині, а тим більше суспільству. Причому критика філософії ведеться тут з різних сторін.

Філософія завжди зазнавала критики з позиції релігії, тому що вона намагалася «людськими засобами», тобто за допомогою розуму, міркувати про Бога й навіть будувати концептуальні схеми його визначення та виправдання. З позиції віри – це верх блюзнірства, коли людина впадає в гординю, в якомусь розумінні ставлячи себе на один рівень із Богом. Як відзначав К.Ясперс: «Спосіб мислення, що ґрунтується на авторитеті церкви, відкидав філософію тому, що вона, з його погляду, віддаляє від Бога, спокушаючи мирським, шкодить душі, звертаючи її до незначних речей»¹.

З відомого ж марксистського докору, зверненого до філософів, що вони лише пояснюють світ, а його необхідно переробляти, виникла форма такого практичного використання філософії, коли вона перетворилася на прикладну ідеологічну дисципліну². У цьому випадку філософія набула специфічного «практичного» характеру обслуговування партійних інтересів, який не тільки спотворював її внутрішню сутність, а й призвів до важких соціокультурних наслідків. І справа тут не в конкретних мислителях, які обґрунтовували дану ідею. Дуже схожі наслідки могли б відбутись, якби раптом реалізувалися, наприклад, ідеї Платона про державу.

У кожному разі, як відзначав Ясперс, будь то «притягальна сила потойбічного світу, осяяного виявленим Богом, або претендуюча на всемогутність влада безбожного поцейбічного світу – і та й та – хотіли б, аби філософія припинила своє існування»³. Філософія за визначенням сфера саме духовного освоєння буття, головним інструментом якого є Вільний і Творчий Розум. Позбав філософію свободи і творчості, й вона попросту зникне як особлива сфера духовної культури. Не дивно, що філософія, як ніяка інша сфера духовного освоєння буття, весь час повинна ніби боротися за власне існування й виправдовуватися за свою непрактичність, хоч існує безліч інших культурних утворів, яким це в провину не ставиться, наприклад, мистецтво. Тут у цілому слід зазначити, що якби все в бутті людини ми стали міряти сугубо практичними мірками, тоді в праві на існування треба було б відмовити не тільки філософії та мистецтву, але також і теоретичній науці, яка ніколи не розвивається, керуючись утилітарно-прагматичними запитами. Людина тому і є творчою духовною істотою, що здатна замислюватися над вічними проблемами і задаватися позаутилітарними цілями, що, власне, й відрізняє її від тварини.

¹ Ясперс К. Введение в философию. Минск, 2000. С. 16.

² У цьому випадку ми не хочемо заперечувати всього того позитивного, що було в концепції діалектичного матеріалізму. Вона була й залишається однією з наймогутніших форм матеріалістичної інтерпретації філософії й зокрема діалектики, зі своїми досить серйозними результатами. Мова йде саме про ідеологічну інтерпретацію теорії Маркса, що була здійснена в загальній системі марксизму-ленінізму, і про варіанти її практично-ідеологічної реалізації.

³ Ясперс К. Указ. соч. С. 16.

Крім того, необхідно розуміти, що філософія у певному розумінні може стати і практично корисною. Для ілюстрації ми коротенько зупинимося тут на одному-єдиному прикладі – на обґрунтуванні універсальної тези, що за всіх інших рівних умов ¹ вищому варто завжди надавати перевагу перед нижчим, а духовним цінностям – перед матеріальним.

Духовні цінності нескінченні, матеріальні скінченні. Обравши шлях творчості за законами добра й краси, людина може втілити свої ідеали в безлічі матеріальних форм. Спроба ж надати скінченним матеріальним потребам нескінченного характеру веде до духовного збідніння особистості, а в підсумку – до руйнування тіла й психіки в погоні за все новими й новими чуттєво-тілесними задоволеннями. Крім того, задоволення духовних потреб дає більш глибоке і стійке задоволення – справжню духовну радість. Спогади про розумний і прекрасно зіграний спектакль можуть надихати нас і дарувати радість через багато років і навіть десятиліть. На противагу цьому тілесне задоволення швидко проходить, а погоня за все новими задоволеннями ніколи не приводить до повного задоволення. Навпаки, задоволення вимагаються все більш витончені, а вдоволення все менше.

Наявність високих духовних цілей допомагає особистості перебороти безладдя й не втратити сенсу життя. Власне сенс життя в такий спосіб зорієнтованих людей і полягає не в матеріальному нагромадженні, а саме в дотриманні таких цілей. Це процес нескінченний, але він протилежний «дурній», тобто безглуздій нескінченності матеріального нагромадження. Матеріальне нагромадження необхідно пов'язане з фактором перенасиченості й обмежене знову ж матеріальними бар'єрами (обмеженість грошей, обмеженість життя, обмеженість простору та ін.). Наслідком цього є звільнення простору для нових матеріальних цінностей. Нове тут завжди пов'язане з відкиданням старого, причому це відкидання часто не має ніякого доцільного виправдання. Усвідомлення «відсутності простору» для нового етапу матеріального нагромадження, неможливість перебороти матеріальні обмеженості призводить до втрати смислу буття особистості, до її фізичного саморуйнування і навіть знищення. У цьому плані наявність високих духовних цілей є навіть екзістенціально прагматичним, тому що дозволяє успішно долати життєві драми, втрати і труднощі.

І, нарешті, ще один аспект прикладного значення філософії, що може здатися незвичайним. Соціологічні дослідження, які ще в середині 1950-х років проводилися Гарвардським центром з творчого альтруїзму, очолюваним вітчизняним соціологом П.О.Сорокіним, дали несподіваний результат. Виявляється, що людина, котра віддає пріоритет духовним цінностям, фізично більш здорова і живе довше від інших людей. На цих дивних фактах і на їх сучасних емпіричних підтвердженнях ми ще докладніше зупинимося нижче. Показово також, що в армії, котра перемогла, поранені одужують на порядок швидше, в той час як в армії, що програла, процеси одужання

¹ Ясно, що голодній людині безглуздо говорити про шкоду обжерливості, а важкохворого переконувати в медичній користі активного духовного життя.

протікають на порядок повільніше. Відомо також, що люди, які звикли до напруженої розумової праці, практично ніколи не впадають у маразм на старості років, а зберігають жвавість і гостроту розуму.

Виходячи з цих аргументів, можна стверджувати: заняття філософією практично корисні з усіх точок зору і в будь-якому віці. І хоча всіх глибоких думок не продумати, а розумних книг не перечитати, філософія все-таки допомагає людині знайти книги і думки, завдяки яким вона осмислено й відповідально проходить свій земний шлях. «Якщо хто з вас захоче присвятити себе філософії, – писав великий російський філософ B.C.Соловйов, – нехай він служить їй сміливо і з гідністю... нехай він знає, що, займаючись філософією, він займається справою гарною, справою великою і для всього світу корисною»¹.

 

 

4. МЕТАФІЗИЧНА СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ФІЛОСОФІЇ

 

Метафізичний підхід до дослідження буття проявляється в граничності філософського знання. А однією з форм формулювання граничності постають найбільш загальні закономірності, стосовно найрізноманітніших проявів буття і світу. Саме ця претензія на пізнання закономірностей провокує висновок про те, що філософія може бути уподібнена окремим наукам. Виникають варіанти «наукової» філософії, що приводить до маси суперечностей у трактуванні самої філософії, її історії.

У цій ситуації завжди спокусливо виставити деяку окрему систему як єдино наукову, а попередні концепції розглядати лише як етапи її становлення. Цьому у свою чергу протистоять зворотні спроби трактувати філософію як форму духовного освоєння буття, що ніяк не пов'язана з його раціональним пізнанням. Тоді розуміння філософії персоналізується і являє собою якесь індивідуальне сприйняття буття.

Суперечка про те, є філософія наукою чи ні, нескінченна, і в цьому розумінні кожна з філософських концепцій доповнює наше загальне уявлення про світ, створюючи з мозаїки поглядів, настроїв і переживань загальну картину світу. Тому важко дати якесь, усім підходяще визначення філософії, котре завжди буде тимчасовим і обмеженим і може бути використане лише в методичних цілях.

З іншого боку, філософія є сьогодні досить диференційованим видом знання, містячи в собі сукупність величезної кількості дисциплін, таких, наприклад, як етика, естетика, логіка, історія філософії й ін. Це може створити враження, що вивчення філософії є по суті послідовне вивчення всіх цих філософських наук. Однак насправді це не так або не зовсім так, оскільки особливість філософії полягає саме в її цілісному характері й згадані дисципліних тісно пов'язані одна з одною. Понад те,

¹ Соловьев B.C. Исторические дела философии // Вопр. философии. 1988. № 8. С. 125.

абсолютизація диференціації дисциплін у філософії неминуче приводить до серйозних методологічних помилок, коли загальне фундаментальне розв'язання проблеми підмінюється її дисциплінарною інтерпретацією, частина видається за ціле, а сам філософ замикається у вузькому колі своїх професійних проблем. Це загрожує втратою самої суті філософії як прагнення до мудрості й цілісності світорозуміння.

Одним із перших, хто дав блискуче розуміння сутності філософії та структури, що випливає з цієї сутності, був великий німецький філософ Іммануїл Кант. Про це ми вже згадали вище, а зараз спробуємо розвинути його думки більш докладно.

Насамперед Кант виділяє два самостійних рівні філософії, що виконують різні завдання в суспільній свідомості.

Перший він позначає як «школярська» філосо