СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

 

1. ВІД МІФУ ДО ФІЛОСОФІЇ

 

Зародження філософії в VII—VI століттях до н.е. відразу в декількох культурах – за масштабами всесвітньої історії події майже одночасні. Але в цьому випадку для нас більш важливим є не стільки хронологічний збіг, скільки своєрідний феномен часової та соціокультурної одночасності. Це стало моментом зльоту людської культури. Водночас це було результатом якоїсь закономірності становлення людського духу, його переломним моментом, що дозволило, наприклад, німецькому філософові К.Ясперсу говорити про осьовий час всесвітньої історії. Дійсно, у багатьох культурах «одночасно» відбувається різкий поворот, і з'являється «сучасна людина», людина що філософує. Вона «усвідомлює буття в цілому, саму себе та свої межі. Перед нею відкривається жах світу і власна безпорадність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення та спасіння... У цю добу були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігій, котрі й сьогодні визначають життя людей»¹. Це було завершення міфологічної та початком зовсім іншої доби – доби раціонального переосмислення всього життя людства, включаючи й переосмислення міфів як основних смислових структур того періоду. «Міфи були перетворені й осягнені з новою глибиною в ту саму мить, коли міф у цілому був зруйнований»².

Філософія виникає не на порожньому місці, а реалізується у відповідних соціальних і культурних умовах. Крім внутрішньої логіки розвитку самого людського мислення, саме це мислення опосередковується соціально-історичною практикою, що визначає форму цього розвитку та його поширення.

У деяких культурах філософія споконвічно формується як варіант релігійної свідомості, в інших у ній на перший план виходять проблеми етичного чи естетичного плану. Залежно від політичного устрою держави (хоча ці зв'язки не треба абсолютизувати) філософське мислення набуває вільного і доступного для всіх характеру, в інших – воно реалізується як замкнута мисленнєва діяльність посвячених осіб. Відповідно філософія постає або як відкрита для дискусій система, або як форма абсолютно завершеного знання, доступ до якого звичайних людей може бути досить утруднений.

¹ Ясперс К. Истоки истории и ее цель // Карл Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991. С. 32—33.

² Ясперс К. Введение в философию. Минск, 2000. С. 103.

 

Не випадково носіями такого роду езотеричних релігійно-філософських систем постають жерці, пророки й інші представники релігійного культу. Це, у свою чергу, визначає й умови існування філософії, і форми її поширення.

Тут лежить корінь відмінностей у виникненні філософії на Заході (в Греції) і на Сході (Китай і Індія), що проявляється для відповідних філософських систем і в наш час. Розрив з міфологічною світоглядною пуповиною ніколи не був на Сході настільки радикальним, як у Європі. Скоріше навіть можна говорити про природну кристалізацію релігійно-філософських систем (конфуціанства й даосизму в Китаї, веданти в Індії) всередині традиційних систем східних вірувань, де йде постійне повернення (правда, раціональне й систематичне, одягнене в категоріальну мову філософії) до класичних міфологічних, «осьових», як іноді кажуть, текстів і тем.

Так, у Китаї протягом тисячоріч непорушним залишався авторитет древнього Пятикнижия на чолі зі знаменитою І-цзин (китайською класичною Книгою Перемін). В Індії такими осьовими текстами дотепер є Веди й безсмертна «Бгагавадгіта» – частина найбільшого індійського епосу «Магабгарата». У силу такого глибинного традиціоналізму, особливої уваги до містичної інтуїції та споглядання у філософській творчості, а також шанування Вчителя конфлікт між філософією і релігією на Сході був практично неможливий. Смертний вирок Сократові за образу грецьких богів – це щось зовсім немислиме для східної культурної традиції.

З іншого боку, європейській філософській думці, починаючи з Древньої Греції, властивий набагато більший зв'язок з наукою та опора на її позитивні результати. Якщо на Сході великі філософи – це найчастіше ще й найбільші релігійні діячі-реформатори (Лао-Цзи і Конфуцій у Китаї, Нагарджуна і Шанкарачарья, Вівекананда і Шрі Ауробіндо в Індії), то на Заході, навпаки, – це переважно видатні вчені (Піфагор, Фалес або Аристотель).

Однак незважаючи не всі відмінності, на всю опосередкованість соціально-історичною практикою, в розвитку філософії більше значення має її власна внутрішня логіка, що відображає, як ми сказали вище, саму логіку вільного людського мислення, вільного міркування індивіда над кардинальними питаннями буття. Саме тому характер перших філософських систем на Сході й на Заході досить схожий¹, так само як і логіка їхнього наступного розвитку.

Це проявляється, по-перше, в єдиній спрямованості розвитку філософії: від спочатку недиференційованого стану до все більшої спеціалізації та диференціації філософського знання; від філософії як творчості окремих мудреців – до формування професійного філософського співтовариства; від спорадичного й випадкового заняття філософією «для душі» – до її викладання в школах і університетах як обов'язкової навчальної дисципліни.

¹ Наголос на проблематиці буття, а не пізнання; увага до логічної аргументації своїх ідей; розуміння людини як частини живого Космосу – космоцентризм.

По-друге, філософія історично розвивається й диференціюється під безпосереднім впливом культурного середовища, що розвивається. Вона завжди є «дочкою» своєї епохи, відображаючи її базові цінності, ідейні віяння і пристрасті. Понад те, вона здатна виражати дух свого часу в найбільш конденсованій, чіткій і ясній формі. За текстами великих філософів ми реконструюємо спосіб мислення і «картини світу» стародавніх греків і середньовічних людей, діячів європейського Просвітництва та індійського духовного Ренесансу останньої чверті XIX – початку XX століття. Недарма великий представник німецького класичного ідеалізму Гегель визначав філософію як духовну самосвідомість своєї епохи. І це ще одне її абсолютно вірне визначення, на чому ми ще не раз зупинимося надалі.

По-третє, існує органічний зв'язок між характером філософування (увагою переважно до тих або тих проблем, розробка переважно тих або тих розділів філософії, певна специфіка філософської мови і стилю) та його національною приналежністю. У національній філософській традиції своєрідне розв'язання отримують вічні філософські проблеми, піддаються систематичному осмисленню й кристалізуються базові цінності даної культури. Чим більш розвинена духовна культура якого-небудь народу, тим більш развинутою є і його філософія, а вона цілком може бути визначена як найважливіша теоретична форма національної самосвідомості,щодозволяє уникати як крайнощів націоналізму, так і космополітизму. Букет світової філософії складається з неповторних національних філософій, що перебувають у діалогічних стосунках.

По-четверте, незважаючи на все зростаючу історичну, національну, професійну й особистісну розмаїтість світової філософії, на появ усе нових і нових світоглядних і методологічних філософських проблем, про які часом і замислюватися не могли філософи попередніх епох¹, у ній завжди зберігається незмінний проблемний стрижень, який надає їй і історичної (діахронічної), і культурно-просторової (синхронічної) єдності та наступності. Такий єдиний стрижень саме й утворюють «вічні» проблеми людського буття, стійкі щодо всіх історичних змін і які лише набувають своєрідної постановки та розв'язання залежно від нового соціокультурного контексту.

Ми розглянемо виникнення філософії на прикладі давньогрецької культури, для чого є цілий ряд цілком об'єктивних причин. Саме тут становлення і розвиток філософії реалізується в найбільш «чистому» варіанті, що дозволяє трактувати античну філософію як своєрідний еталон. Саме це давало привід Гегелеві досить жорстко стверджувати, що філософія як така починається тільки у Греції. У більш м'якій формі, поширюючи вплив античної філософії лише на західну культуру, про це ж говорить і Карл Ясперс, убачаючи в давньогрецькій філософії первні західноєвропейської філософії в цілому. Якщо з приводу східної філософії ведуться суперечки, чи була це философія

¹ Ясно, що проблеми філософії техніки не могли посідати пріоритетне місце у філософії Древньої Греції, а поняття «віртуальна реальність» не могло бути сформульоване навіть у середині XX століття, тому що для цього необхідно було виникнення комп'ютерних технологій.

у власному розумінні слова чи ні, то з приводу давньогрецької філософії в цьому вже точно не сумнівається ніхто.

Саме тут у чистому вигляді відбувається відомий перехід від «міфу до логосу», який в інших культурах мав менш визначений характер. Тому доцільно розглядати даний тип філософії як якийсь класичний зразок, за допомогою якого можна досліджувати проблему виникнення філософії «у чистому вигляді», простежити, як вона відокремлювалася від інших форм свідомості й, зокрема, як відбувалося її вичленовування з міфу.

Гегелеві належить відоме висловлення про те, що розвиток філософії ніби проходить шлях сонячного світила, яке сходить на Сході, піднімається в Греції та заходить як форма завершеного знання на Заході (до останнього типу знання він, звичайно, відносив насамперед власну філософську систему).

Східний народ, писав великий німецький філософ, тікає в «порожню абстракцію як у нескінченне; це зустрічається переважно в індусів, які мучать себе й заглиблюються в стан щонайнайглибшої абстракції; так, наприклад, індуси дивляться упродовж десятків років на кінчик свого носа, а оточуючі їх годують, вони, отже, живуть без усякого духовного змісту, крім як знання абстракції; зміст цього знання є, отже, щось абсолютно скінченне. Це, отже, не ґрунт для свободи»¹.

У зв'язку із цим Гегель взагалі заперечував наявність філософії на Сході, де, на його думку, існувало лише передфілософське знання, котре хоч і вплинуло на грецьку філософію, але не порівнянне з античністю за досягнутими результатами. Звичайно, Гегель був явно несправедливий, принижуючи філософські системи східних країн, але справді Древня Греція дала нам особливу – немовби кристальну – форму філософії, з якою, і це не випадково, ми найчастіше й ототожнюємо саме поняття філософії.

Для того щоб зрозуміти особливості даного феномена, необхідно коротко розглянути соціокультурне тло розвитку філософії в античності. Гегель, найвище оцінюючи значення давньогрецької філософії, пов'язував це з тим, що філософія взагалі є принципово вільне мислення, котре не може бути реалізоване без відповідних соціальних передумов. Вона виникає тут як форма вільного мислення, а умовою вільного мислення повинна бути практична (при всій її відносності) свобода мислячої людини. «Внаслідок цього загального зв'язку політичної свободи зі свободою думки філософія постає в історії лише там і остільки, де й оскільки утворюється вільний державний лад... філософія тому починається лише в грецькому світі»². Правда, Гегель зауважує далі, що це ще обмежена свобода, тому що сам розвиток філософії є неухильний процес самореалізації

¹ Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Кн. 1. М, 1993. С. 145. Ще більш жорстку й навряд чи справедливу оцінку висловлює Г.Г.Шпет: Порівн.: «Саме Схід є батьківщиною мудрості, всіляких казок, сказань і міфів. Схід їх переживає, ними живиться й у них виражається. Він не знає, що таке рефлексія; розумове життя для нього – щось далеке; він ледь відрізняє її від важкої фізичної праці, він відпочиває, коли від нього не вимагають розумової напруги; розумова лінь – його природа й чеснота» (Шпет Г.Г. Философ­ские этюды. М., 1994. С. 228—229).

² Гегель Г.В.Ф. Указ. соч. С. 143—144.

та самопізнання абсолютного духу, тому філософія розвивається як наростання самої міри свободи людського мислення, як зростання самосвідомості людства в цілому.

Але ще до досягнення політичної свободи як умови вільного мислення існував важливий чинник, який здійснив вплив і на сам державний устрій Древньої Греції, і навіть на характер представників цього народу. Це особливості географічного розташування Греції. Країна являла собою територію, розчленовану на безліч острівців землі. Тут відсутні й потужні ріки, які пронизують усю країну, і високі гори, її поділяючі. Греція заселена людьми, які, як відзначав Гегель, бачать перед собою однаковий обрій, що додає їм почуття єдності, але водночас це єдність розмаїтості,тому що племена, котрі населяють Грецію, відмінні одне від одного. Це важливий момент, коли національна єдність збагачується відмінністю й навіть чужерідністью її складників. Грецькі племена, досить пізно прийшовши на ту землю, яку ми називаємо Грецією, швидко навчилися землеробству від місцевих критських племен. Від них же вони переймають практику освоєння моря. Тому, відзначав Гегель, корабель і виноградна лоза надовго стають улюбленими об'єктами поетичної творчості греків. Отже, у Греції реалізується принцип розмаїтості у сприйнятті світу, що впливає на сам стиль мислення, який первісно повинен був бути досить гнучким і толерантним.

Географічні чинники вплинули первісно і на державний устрій Греції. Греція розташовувалася в гористій місцевості, але гори були не занадто великі, щоб відгороджувати одне від одного племена, що селилися тут. Люди жили між гір і мали вихід до спільного для них моря, що забезпечувало постійний контакт. Така територіальна роздробленість створювала передумови для чисто географічного поділу (але не розколу!) країни на ряд дрібних округів (кантонів). «Такий рельєф створював сприятливі умови для тієї політичної організації, котру греки назвали полісом»¹, про значення якого ми скажемо нижче. Відносна культурно-географічна неоднорідність сукупності держав-полісів приводила до того, що вони жили між собою в суперництві. Між полісами постійно велися війни, що відображається в тому факті, що в Греції ніколи не укладали миру, а були лише перемир'я, які, як правило, порушувалися.

Це сприяло створенню особливих соціально-психологічних умов для формування індивідуальної свідомості. Все життя людей тут протікало в суперництві як на індивідуальному рівні, так і в економічних, політичних, культурних сферах взаємин між різними полісами, що часто закінчувалося війнами. Своєрідною вершиною цього загального духу суперництва стають Олімпійські ігри, які немовби закріпили цю форму конкурентно-конфліктної соціальної поведінки. Це були не сьогоднішні Олімпіади, в яких демонструється переважно сила м'язів, але також змагання між поетами, драматургами, співаками, танцюристами. Проводилися

¹ Боннар А. Греческая цивилизация. Т. 1. От Илиады до Парфенона. М., 1992. С. 32.

навіть конкурси краси. При цьому більшою мірою цінувалася не матеріальна нагорода, котра, втім, була незначною, а слава переможця.

Поступово це формує особливий духовний стан особистості стародавніх греків, який іноді позначають терміном агональність ¹. Це особливий стан психіки людини, коли сором і небажання викликати несхвалення з боку рівних собі, причому з будь-якого питання, набувають характеру абсолютної цінності, так само як і бажання виявити себе перед лицем одноплемінників з найкращої сторони. Причому бажання здобути славу й почесті будь-якими шляхами набуває іноді хворобливої форми². У цьому культі боротьби й самоствердження, а не політичної єдності та моральної згоди є, безумовно, і свої слабкі сторони, які зрештою привели як до політичного падіння класичної полісної Греції та підпорядкування її владі македонських царів, так і до духовного перевороту, який принесло в європейську культуру християнство, що перемогло.

Найважливішою передумовою формування грецької філософії та загальної творчої свободи грецького культурного світу є вироблена ними така форма політичного правління, як демократія. Гегель не випадково називав її художнім твором у політиці. Свобода індивідуума в Греції не залежала такою мірою від держави, як у східних деспотіях. Тому не держава визначала індивідуальність греків, а, навпаки, індивідуальність греків визначала загальні властивості грецької держави³.

Правда, зазначає далі Гегель, саме демократія стала й головною умовою загибелі античної Греції. Тому що вона історично була ще не готова до існування, не набула власної субстанціальності та не стала повною мірою демократією. Це була форма егалітарної демократії для меншості⁴. У межах усієї Греції це призвело до її руйнування, тому що свобода і приватні інтереси окремих міст превалювали над спільними інтересом і законами, які можуть урятувати незалежні грецькі міста-держави.

Культура Древньої Греції, відзначає Лосєв, настільки стала еталоном класики, що навіть у свідомості професійних дослідників античність лакується, а її соціально-історичні відносини (суспільство, держава) ідеалізуються

 

¹ «Агон (грецьк. «боротьба», «змагання»). Відмітна риса грецького побуту – нестримне прагнення до будь-яких змагань майже у всіх сферах суспільного життя» (Словарь античности. М., 1989. С. 14). Див. також більш докладно: Зайцев А.И. Культурный переворот в Древней Греции. VIII—V вв. до н. э. Л., 1985. Гл. II.

² «Про Емпедокла розповідали, що він, бажаючи запевнити навколишніх, начебто він узятий богами на небо, покінчив самогубством, таємно стрибнувши в жерло Етни... Авантюрист II ст. н.е. Перегрін, як розповідає Лукіан, усе життя прагнув змусити про себе говорити будь-якими способами й нарешті врочисто спалив себе, бажаючи вподібнитися Гераклу, який зійшов на багаття... Про Алківіада Плутарх повідомляє, що він спотворив дорогого і красивого пса, відрубавши йому хвіст, щоб афиняни говорили саме про цей його вчинок...» (Зайцев А.И. Куль­турный переворот в Древней Греции. VIII—V вв. до н. э. С. 78—79).

³ Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993. С. 277.

⁴Так, у V ст. до н.е. в Афінах жили 130 тис. громадян, включаючи їхніх дружин і дітей, близько 70 тис. іноземців і 200 тис. рабів. При цьому правом голосу володіли лише чоловіки з числа громадян, тобто близько 30 тис. Це була форма егалітарної демократії лише стосовно меншості населення, і рабство було умовою даної демократії. Як зазначив А.Ф.Лосєв, раб і рабовласник не були цільними людьми. Раб являв собою якусь річ, здатну виконувати роботу. У філософському розумінні раб являв собою деяку потенцію, смисл і дію якій надавав рушійний первень в особі рабовласника як особливої «формотворної ідеї». Тому вони не могли існувати один без одного, утворюючи деяке єдине ціле (Див.: Лосев А.Ф. История античной философии. М., 1989. С. 13).

і ніби ототожнюються з великими зразками її художнього розвитку¹.

Так, наприклад, говорячи про демократію найчастіше мають на увазі афінську демократію, ігноруючи інші приклади державного устрою, що особливо характерно для філософів, які намагаються конструювати реальну історію як єдиний історичний процес. Це було характерно, наприклад, для Гегеля.

Ми частенько перебуваємо під впливом чарівності таких величних фігур, як Платон або Аристотель, думаючи, що всі греки були такими. Ми захоплюємося віршами Сапфо й ототожнюємо їх зі сприйняттям світу й загальним становищем античної жінки в цілому, яке було аж ніяк не настільки прекрасним і поетичним². Не випадково Платон, який спробував у свойм «Державі» провести всі власні ідеальні принципи до кінця, намалював як ідеальний образ такої тоталітарної держави, який був «страшнішим від самої тодішньої дійсності». «Доки питання стосувалося тільки самих цих конструктивно-логічних принципів, ідеї Платона, а вірніше, цілий світ ідеальних сутностей, поставав перед поглядом читачів Платона в дуже чистому і вельми піднесеному вигляді. Ттут Платон перемагав свою добу з її розвалом і хаосом, і тут у нього виходила досить піднесена естетика, яка справді докорінно суперечила культурно-соціальному життю»³.

Отже, розвиток Греції, як і багатьох інших народів, являв собою, за висловом Лосєва, «несамовиту трагедію».

Але для нас, однак, важливі не ці соціально-історичні аспекти існування Древньої Греції, скільки ідеї, залишені давньогрецькими філософами в людській культурі. І тут ми зобов'язані підкреслити, що перелічені соціокультурні особливості античної Греції, і насамперед афінська демократія, призвели до небаченої активності індивіда в житті суспільства. Тут необхідно було боротися за свою політичну й людську репутацію, швидко й виважено приймати публічні рішення, уміти вести суперечки й моделювати продуктивні дискусії. Зазначена ж вище агональність пронизує всі сфери буття античної людини, у тому числі й філософію, надаючи їй діалогової

¹ Лосев А.Ф. История античной эстетики. Высокая классика. М., 1974. С. 405.

² Саме у ставленні до жінок проявлялась ущербність грецької демократії. Жінка була позбавлена права голосу. В Афінах і Спарті існували гінскономи, які спеціально спостерігали за поведінкою жінок. У структурі грецької сім'ї жінка посідала місце першої серед служниць. Навіть слово «дружина» (грецьк. «ойкурема») – поняття середнього роду, що позначає предмет. Таке ставлення до жінки доносять до нас деякі літературні пам'ятники. Гесіод писав, що Зевс, аби покарати людей, які прийняли вогонь із рук Прометея, велів богам і богиням створити зі старої глини жінку – істоту хворобливого бажання, підступну й безсоромну, «пастку і прірву бездонну з крутими стінами», – якій людина зобов'язана всіма своїми нещастями.

Симонід Аморгський, який, на думку дослідників античної літератури, скомпілював прислів'я і приказки з поем Гесіода, створив цілу жінконенависницьку поему. У цій поемі всі жінки були розділені на кілька категорій за іменами тварин і предметів. Так, наприклад, жінка-свиня описується в такий спосіб: «У неї завжди все в домі // Неприбраним лежить, валяючись на підлозі. // Сама ж немита, у невипраних одежах // Сидить вона в бруді, жиріючи з кожним днем». Жінка-лисиця – сама хитрість і виверти. Жінк-собача дочка-балакуха й плетуха, що гавкає безперервно, і змусити її замовчати не можна, навіть вибивши каменями зуби. Жінка-осел «облізлий від батогів // Під лайку, з-під батога, з великими труднощами вона // Береться за справи... Іншу створив із мавпи Зевс: // Ось гірше з усіх зол, що дав він у дарунок чоловікам... Ту із хвилі морської. Двоїться розум її...» (Див.: Античная лирика. М., 1968. С. 122-123). Частково саме з такого ставлення до жінки в Греції формується традиція особливого ставлення чоловіків до хлопчиків як носіїв чистого первня на відміну від жінок як носіїв зла і брудного первня.

³ Лосев А.Ф. Указ. соч. С. 406.

форми, побудованої на зіткненні протилежних поглядів, що, у свою чергу, ґрунтується на діалектичному сприйнятті світу.

Таким чином, філософія реалізується в античній культурі як змагання (боротьба) думки, заснована на розвитку доказового типу мислення,на такій філософській дисципліні, як логіка,детально розробленій в античності. Боротьба за те, щоб твої аргументи були прийняті більшістю, необхідність переконувати у своїй правоті інших породжує додатково до цього необхідність ураховувати сферу психоемоційного впливу на свідомість людини, що реалізується в такій дисципліні, як риторика.

Мета політичної риторики, в якій головним було залучення на свою сторону якомога більшої кількості людей, найбільшою мірою спирається не стільки на логічне обґрунтування політичних поглядів, скільки саме на систему психоемоційного впливу на суб'єкта, що дозволяє риторичними прийомами підняти самого себе або, навпаки, очорнити супротивника. Підсумком переживання ситуації, коли людину за щось висміяли, могло стати навіть самогубство¹. І прославляння, й очорнення супротивника були нормами грецької політики і потужним засобом впливу на людей, втім, як і сьогодні. Різниця лише в посиленні технічних засобів впливу на психологію мас².