Логіка й риторика як символи раціонального підходу до світу доповнили виноградну лозу і корабель як найважливіші символи грецької цивілізації.

Саме володіння логікою та риторикою стало умовою того, що філософ в античності посідає важливе місце й у політичній боротьбі, виступаючи тут часто як політик-професіонал, а політика, у свою чергу, стає, можливо, найбільш наочною формою розумової змагальності. Навіть якщо філософи й не керували державою безпосередньо як діючі правителі, то вплив на цих правителів вони мали величезний. Не випадково вже Аристотель виділяє всередині філософії таку дисципліну, як філософія політики, що повинна бути фундаментом політики як різновиду суспільної діяльності. І, до речі кажучи, цей термін набагато глибший від поняття «політологія», що фіксує часто лише сукупність насамперед емпіричного й часто несистематизованого матеріалу.

Крім перелічених вище компонентів, культура античності була перейнята ідеєю гармонії,що поширювалася також на всі сфери життя людини. Тут не було панування, наприклад, культу грубої сили чи фізично неспроможної інтелектуальності. Не випадково Діоген Лаертський іронізує з приводу Платона (від грецьк. «платюс» – «широкий»), справжнє ім'я якого було Аристокл, що він одержав дане прізвисько скоріше за ширину плечей, як переможець Олімпійських ігор, ніж за ширину чола, як філософ.

¹ А.І.Зайцев наводить такі факти із древніх джерел: «Глузування Архілоха довели до самогубства дочок Лікамба... Полігар повісився, не витримавши глузувань у комедії... Про Піфагора повідомляють, що він перестав робити своїм учням навіювання інакше як наодинці, після того як один із них, якому він висловив догану в присутності інших, повісився» (Зайцев А.И. Культурный переворот в Древней Греции. VIII—V вв. до н. э. С. 80—81).

² Я гадаю, що прикладом першої жертви «чорного піару» можна цілком уважати Сократа. Не настільки вже нова ця «наука», як, втім, і той факт, що розум може культивуватися в ірраціональних цілях, про що ми ще поговоримо нижче.

Підводячи деякі підсумки, можна сказати, що в Древній Греції становлення філософії було пов'язане з раціоналістичним подоланням міфологічної свідомості. На це безпосередньо впливала соціально-політична стихія античного полісу, котра вимагала людей енергійних, красномовних і схильних до раціональної аргументації. Якщо в міфах такі проблеми, як, наприклад, проблема добра і зла, блага, відповідальності й ін., мають художньо-символічний характер, що, втім, не знімає моменту інтуїтивних відкриттів і осяянь, то філософія поступово прагне ставити і розв᾽язувати їх у раціональній формі, обґрунтовуючи й доводячи висунуті твердження.

Одночасно філософія сприймає таку особливість міфу, як синтетичний погляд на світ, який об'єднує в єдине ціле реальне й ідеальне, свідоме і несвідоме, раціональне і позараціональне. Настанова міфу на цілісне розуміння буття та місця в ньому людини глибоко пронизує філософію, відрізняючи її вже від самого початку від диференційованого, предметного підходу наук. У філософії живий і наділений чуттями суб'єкт мисленнєвої діяльності, будучи особистістю, не відкидається. Для неї важливі не тільки раціональні знання, а й сфера емоційних переживань людини, від яких вона ніколи не зможе остаточно звільнитися, не ризикуючи втратитися повноти буття.

Отже, міф ніби розпадається, і та його частина, котра була пов'язана зі спробами цілісного опису світу, моделюванням його закономірностей, або, інакше кажучи, його раціональна частина, розвивається у філософію. Філософія робить ясним те, що було неясним у міфі (Гегель), вона починає своє існування в якості поняттєво структурованого мислення, коли на перше місце виступає культивування раціональних знань, а мислитель починає оперувати абстракціями (І.Кант).

У той же час грецька філософія не абсолютизує раціоналістичну настанову, і в ній велике місце приділяється образному сприйняттю світу. Її близькість до міфу й одночасно настанова на раціональне осягнення світу приводять до гармонічного розуміння філософії, котра також споконвічно двоєдина, як двоєдина сама людська свідомість.

Гармонія світу здається грекові майже абсолютною. За допомогою розуму можна все пояснити й обґрунтувати, але світ трактується не тільки як щось зовнішнє й сугубо розсудкове, але і як особливий художній творіння людини. Подібно до того, як музикант уловлює в цьому світі гармонію звуків, художник – гармонію кольору, скульптор – гармонію форм, поет – ритміку світу, філософ здатний уловити розумність буття, що розкривається для нас не тільки у вигляді системи понять і категорій, а й у вигляді по-своєму прекрасної картини Космосу.

Отже, греки діалектично долають («знімають», якщо скористатися гегелівською термінологією) міфологічну свідомість, створюючи філософію як систему понять, яка забезпечує універсальне раціональне розуміння й одночасно ціннісно-емоційне сприйняття світу, здійснюючи тим самим перехід від міфу до філософії.

Однак греки споконвічно відчували небезпеку такого переходу, пов'язаного з тим, що філософія тут може бути зведена до псевдофілософії, коли за онауковленими

термінами губиться сама її душа. Тому філософія формується тут як інтегративний утвір, який поєднує раціональні компоненти з її первісною сутністю – відповідати моральним потребам людини, що пізніше, особливо в XX столітті, дуже часто призводить до своєрідної імітації філософії, до самоцінної інтелектуальної гри, до створення порожніх і навіть відверто морально порочних філософських моделей, якими б витонченими вони не виглядали. Це сьогодні, зокрема, притаманне постмодерністському дискурсу з його загостреною увагою до різних патологій і маргіналій. Не випадково одним із головних об'єктів критики і деконструкції для філософів постмодерністської орієнтації є Сократ і Платон¹ як найбільш яскраві представники античного духу гармонії та моральної міри.

У цілому ж раціоналістична традиція, що зародилася в античності, мала й величезне загальцивілізаційне значення. Як писав із цього приводу Андре Боннар: «...грецький народ був абсолютно таким же народом, як і будь-який інший... Його цивілізація розпускалась і вирощувалася на тому ж чорноземі марновірств і мерзенностей, на якому виросли всі народи світу... Саме цей примітивний, легковірний і жорстокий народ винайшов... цивілізацію – нашу з вами цивілізацію»².

У цьому плані грецька культура, в якій центральне місце належало філософії зі своїми раціоналістичними традиціями, відобразила шляхи розвитку сучасної цивілізації (пов'язані як з величезними досягненнями, так і прорахунками, аж до загрози самому існуванню людства), якими, подобається нам це чи ні, розвивається і сьогоднішній світ.

Інша справа, що уроки грецької культури можуть допомогти нам уникнути ряду «цивілізаційних пасток», у які потрапляє сучасна людина, котра занадто довіряється техніці та усталеним нормам раціональності. Зокрема, за багатьма параметрами свідомість стародавнього грека (при всіх відзначених вище неминучих марновірствах і мерзенностях) була все-таки набагато гармонійніша від нашої, принаймні вона ніколи помилково не зрівнювало норму і патологію. Греки досить чітко розрізняли в Космосі «верх» і «низ», піклувалися про моральне та фізичне здоров'я підростаючих поколінь і всіляко перешкоджали тому, щоб до влади в демократичній державі пробиралися відверто безпринципні й порочні честолюбці, так само як і «грошові мішки».

Тим, хто забув ієрархію справжніх демократичних цінностей загрожував остракізм – вигнання з рідного полісу, що сприймалося греком як трагедія. У свою чергу, грек часів класичного періоду мав дуже чітке уявлення про справжню ієрархію полісних цінностей, що найбільш виразно чується в промові Перикла³ над могилою полеглих афінян. «Наші батьки... – говорить Перикл, – тим, що підняли нашу державу до її теперішньої величі... зобов'язані найбільше свїй мудрості, ніж сліпому щастю, і найбільше своїй моральній стійкості, ніж матеріальній силі. Ми повинні бути гідними наших предків і всіма силами протистояти ворогам, аби передати потомству нашу державу не менш

¹ Див., наприклад, праці Ж.Дельоза.

² Боннар А. Греческая цивилизация. Т. 1. От Илиады до Парфенона. М, 1992. С. 19—20.

³ Великого учня великого грецького філософа Анаксагора.

великою і могутньою»¹. Ще більш коротко й точно про сутності поліса і його щирих цінностей говорить дружина Перикла Аспазия, до речі, сама неабиякий філософ, у платоновском діалозі «Менексен»: «Одні називають її демократією, інші ще як-небудь – хто в що горазд, насправді ж це правління кращих зі схвалення народу».²

 

 

2. ФІЛОСОФІЯ І ЛІТЕРАТУРА

 

Фактор подвійності філософії та поєднання в ній, уже від самого моменту становлення, раціонально-теоретичних і ціннісних компонентів проявлявся в античності в особливому взаємозв'язку між філософією і літературою. Дослідження даної проблеми також дозволяє нам усвідомити деякі особливості самої філософії.

Людина сприймає світ у різноманітних формах, і суб'єктивне переживання світу на рівні первісної свідомості стає передумовою виникнення цілого шару ідеально-образного буття, «яке відтепер починає суперечливо жити поруч із реальною, непомітною для свідомості дійсністю. Так з мимовільного, біологічно властивого людині пізнання світу виникає зв'язана система світовідчування, що продовжує жити у вигляді відомих форм культури»³.

Вийшовши з міфу, філософія ще сповнена цими художніми сприйняттями і тому являє собою скоріше форму поезії, ніж строгого наукового трактату. Але зразки цієї поезії містять у собі в явному вигляді розвинені філософські ідеї. Як відзначала О.М.Фрейденберг, досліджуючи античність, ми ніби присутні при народженні самої культури. Тут усе ще перемішано, і з цієї суміші виникають нові форми духовної творчості, в тому числі й поняттєве мислення. «Але де ця культура бере свій матеріал? Вона його бере з себе самої ж. Усе старе вона перегартовує в нове; те, що було зовнішнім, що лежало зовні, вона робить своїм внутрішнім конструктивним матеріалом. Жодна епоха у світі не була такою конструктивною, як античність»⁴.

Міф і пов'язаний з ним образ були дуже ефективні на рівні сприйняття та роботи уяви, реалізуючись у вигляді особливого роду художніх творів, поем, афоризмів і т.д. На цьому етапі й філософські міркування облачались у поетичні одежі, що часто так приваблює нас сьогодні в античності. Вся досократівська філософія – це насамперед форма поетичної творчості. І іншого бути не могло. Філософія тільки формується. Її базові категоріальні структури, які лежать в основі породження раціональних смислів (понять), ще не викристалізувалися⁵.

¹ Фукидид. История. М., 1999. С. 85.

² Платон. Собр. соч. В 4 т. Т. 1. М, 1990. С. 146.

³ Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М., 1978. С. 21—22.

⁴ Там же. С. 16.

⁵ Розвинена грецька категоріальна рефлексія починається, як відомо, з Платона (діалоги «Софіст» і «Парменід») і з Аристотеля (трактат «Категорії»).

Тому вона намагається реалізуватися передусім як форма літературної творчості, що є певною перешкодою для розвитку абстрактного мислення. За образами й метафорами було важко вловити чіткий смисл і логіку. Можливо, саме поетична форма міркувань не дала Парменіду більш докладно розібратись у діалектиці буття і небуття, про що ми ще поговоримо.

Словом, не випадково філософія починає пошук оригінальної форми самовираження, адекватної власному предмету. Спочатку це перехід до прози. Аристотель відзначає, порівнюючи Гомера й Емпедокла, що в них «немає нічого спільного, крім розміру. Тому першого правильно називати «поетом», а другого – натурфілософом [«фізіологом] скоріше, ніж поетом»¹. Лактанацій журиться про те, що Емпедокла «не знаєш, куди й віднести: до поетів чи до філософів»². Філософи навіть складають натурфілософські гімни, що властиво, на думку античних авторів, особливо Парменіду й Емпедоклу. Ці пошуки самовираження, суміш поезії та прози ще наповнені афористичністю, що вельми утрудняє виявлення логіки міркувань. Філософи вже готові всьому давати визначення, але не можуть відірватися від поетичної пуповини. З іншого боку, логічний апарат ще настільки слабкий, що за допомогою поетичної мови і метафор набагато легше домогтися роз'яснення та розуміння.

Тільки Сократ і Платон надають філософським міркуванням більш універсального, а отже, менш залежного від образів і від художньої форми вираження характеру. Відбувається конституювання раціоналістичної грецької філософської традиції як такої, заснованої на поняттєвому мисленні та ще більшій відірваності її від своїх первісних літературних коренів. Виникає найперший різновид того, що ми зараз називаємо філософською рефлексією. Ця сократівська рефлексія йде рука в руку зі знаменитою сократівською іронією.

В основі філософської рефлексії лежить критичний аналіз висловлень опонента й самокритичне ставлення до самого себе. І, як це не дивно, першим об'єктом критики стають мистецтво і література. Поетична уява і політ фантазії погано узгоджуються з систематичною роботою абстрактної філософської думки. Раціонально-поняттєвий підхід неминуче стає у філософії чільним, торкаючись усіх сфер людської культури аж до моралі. Сократ навіть доводить цю традицію до деякого абсурду, взагалі відмовившись від письмової форми вираження своїх ідей. Тільки проза, тільки розмова зберігає, на його думку, життєвість самовираження філософії. «Погана особливість писемності, воістину подібної з малярством: її породження стоять, як живі, а запитай їх – вони величаво й гордо мовчать»³.

Зазначимо попутно, що вже тут, а ще більшою мірою у творчості софістів і кініків, лежать джерела критичного ставлення до письма й до тексту, так притаманного сучасному постмодернізму. Причому в тих же кініків позиції набагато більш радикальні, ніж це намагаються представити постмодерністи.

¹ Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. М., 1989. С. 339.

² Там же.

³ Платон. Федр. 275d // Co4. 2. С. 217.

У чому Сократ дійсно має абсолютний пріоритет, так це в тому, що саме з нього починає вироблятись і найбільш, на наш погляд, адекватна форма самовираження філософії, а саме – діалог. Сократіовський діалог, щоправда, по суті ще таким не є. Це своєрідний монологічний діалог. Діалог у тому розумінні, що беруть участь як мінімум дві людини, але філософствує насправді лиш один Сократ (а найчастіше – Платон, який говорить вустами свого вчителя). Це форма провокаційного діалогу, коли опонент Сократа постає в якості своєрідної «боксерської груші», на якій філософ вигострює свою логіку. Поступово діалог стає головною формою опису філософської дискусії. Але якщо в Платона це ще синтез літератури і філософії, поезії і логіки, то пізніше в класичній традиції – це діалог ідей як таких, здійснюваний на високому рівні абстракції. Поетичне зовсім відходить на задній план, і діалог стає чисто філософським жанром. Він перетворюється в царство філософської діалектики як творчого проти-річення, в якому шліфуються та взаємно коректуються позиції опонетів¹.

Тим не менше, і це прекрасно, від «літературної спадщини» філософії повністю позбутися не вдалось, і строга логіка не придушила поетичну принадність. Ми знаємо цілу плеяду філософських геніїв, які органічно пєднували філософський умогляд із художнім дарунком. Це М.Фічіно й Данте Аліг᾽єрі, Ф.Бекон і Д.Дідро, Ф.Ніцше і B.C.Соловйов.

Показово, що саме в межах російської філософії, котра завжди тяжіла до грецької філософії й особливо до її сократичної лінії, кількість філософуючих літераторів і схильних до занять літературою філософів була особливо велика. Одні фігури прозаїків Л.Н.Толстого і Ф.М.Достоєвського, поетів Г.Р.Державіна і Ф.І.Тютчева, літературних критиків і публіцистів В.Г.Бєлінського й О.І.Герцена чого вартують! Та й саме пізнє народження всесвітньо значимої російської філософії з духу її всесвітньо значимої літератури у другій половині XIX століття хіба не перегукується із закономірностями становлення грецької філософії? І хіба геній Пушкіна не витає незримо над усією російською філософією, на зразок генія Гомера, духовно живлячого всю античність?

 

 

3. МІЖ НАУКОЮ ТА МИСТЕЦТВОМ

 

Антична філософія, пройшовши шлях від міфу до логосу, формується як раціональна сфера духовної культури. У цьому вигляді вона поступово набуває власної форми самовираження, неухильно відходячи від літератури. Це збігається з моментом загального «народження культури. Всі форми культури тільки ще виникають»². Міф у цю історичну епоху немовби «розривається», і виникають два полюси людської свідомості, які, з одного боку, протилежні, а з іншого боку – нерозривно пов'язані між собою. Один полюс реалізується

¹ Див. блискучий аналіз зв'язку діалектики і діалогу в праці: П.А.Флоренский. Диалектика // Флорен­ский П.А. У водоразделов мысли. Т. 2. М., 1990.

² Фрейденбсрг О.М. Миф и литература древности. С. 16.

в науці й зорієнтований на раціонально-теоретичне осягнення світу. Інший, навпаки, пов'язаний з ціннісним осягненням буття, яке найбільш органічно втілюється в мистецтві та в релігії.

У цьому розумінні виникаюча філософія постає вже первісно як якась інтегруюча форма свідомості. Вона водночас і форма раціональної свідомості, тобто виникає як «мислення абстрактними поняттями»¹. Але її предметом водночас є і ціннісно-емоційні аспекти осягнення буття, специфіка яких накладає на неї свій відбиток.

У момент зародження найбільш наочно можна розглянути, як філософія починає себе відрізняти, з одного боку, від виникаючих наук, а з іншого боку – від релігії, ще однієї позараціональної сфери культури.

Звернімося спочатку до науки. Насамперед варто мати на увазі, що наука виходить із філософії і тривалий час тісно пов'язана з нею, що дотепер має свої рудименти (наприклад, в Англії вчений, який захистив дисертацію, називається доктором філософії). Понад те, в структурі наук філософія посідала своє особливе місце, постаючи як своєрідна першофілософія, або натурфілософія, про що мова йтиме далі.

В основі наук про природу, якщо трактувати їх у найбільш загальному вигляді, лежать особливим чином спрямоване споглядання та раціонально інтерпретовані чуттєві відчуття. Особливість античності полягає в тому, що чуттєві відчуття, які не були пов'язані з безпосередньою практичною користю, цінувалися вище як продукти розумової, внутрішньої діяльності. Саме вони могли стати предметом естетичної насолоди.

Таке розуміння естетичного не зводиться лише до сприйняття та виробництва продуктів мистецтва як одного з різновидів естетичної діяльності, і творчість незвідна до художньої творчості, як це часто трактують сьогодні. Естетичне сприйняття світу – це насамперед його чутливе споглядання, що дозволяє відчути у всьому красу, будь то продукти творчості художників і поетів чи закони науки, які відображають гармонію буття. Таке споглядання принципово непрагматичне, воно вловлює вже наявну гармонію. Це своєрідне незацікавлене споглядання.

Саме тому фундаментальна праця Лосєва називається, що для багатьох незрозуміло, не «Історія філософії», а саме «Історія античної естетики». Той, хто спробує там знайти тільки естетичні аспекти в сучасному розумінні, помилиться. Мова в лосівській книзі йде про історію античної філософії та культури в цілому, а точніше, про красу в широкому розумінні, яку ми вловлюємо у спогляданні різних аспектів життя світового цілого, будь то життя природи, творіння мистецтва або сфера міжлюдських стосунків.

Один із найважливіших проявів краси, на думку Платона, – це закони Космосу, тому пізнання законів є дійство естетичне. В естетичному спогляданні й насолоді поєднуються такі сфери творчості, як мистецтво і наука, які зовні здаються нам сьогодні протилежними. Тому для людини античної культури немає нічого особливого у висловленнях типу “теорія прекрасна”

¹ Там же.

чи “розумна краса”, які звучать незвично і навіть шокуюче для сучасної людини. Нагадаємо, що й слово «теорія» у первинному етимологічному значенні та відповідно до його загального стійкого використання в грецькій культурі позначало саме «споглядання», де неможливо відокремити раціональний елемент від естетичного,а безпосередньо схоплюваний смисловий зміст від промисленого в поняттях.

Поняття мистецтва також мало у стародавніх греків дещо інше значення, ніж у нас, і було пов'язане з мистецтвом використання знань, а не просто знанням про твори мистецтва. Мистецтво (від грецьк. techne) – це ремесло, вміння. Останнє значення ми також використовуємо дотепер, коли говоримо про мистецтво лікаря як вищу оцінку його професіоналізму, яким і справді можна насолоджуватись, а не тільки утилітарно використовувати. У цьому ж розумінні ми говоримо про мистецтво політика, мистецтво інженера і т.д., чим ми також у певному розумінні можемо насолоджуватися. Мистецтво – це певна навичка, доведена до досконалості, виконувана артистично і часто навіть без осмислення¹.

Отже, наука і мистецтво були єдині, й мистецтво поставало деякою вищою формою застосування наявних наукових знань, де ефективність, істина і краса йшли ще рука в руку. Звідси і діалектика як мистецтво суперечки, і геометрія як мистецтво вимірювання землі. Тому «справжнє мистецтво для Платона – це саме життя, але життя, методично влаштоване та науково організоване»².

Одночасно в античності закладається і початок відмінності між мистецтвом і наукою. Мистецтво породжує, це акт роблення, тобто виробництво того, чого ще немає. Це створення речі. Тому створене може бути й випадковим. А наукова істина не може бути випадковою, тому що являє собою знання необхідного.

Звідси випливає важлива особливість науки. Необхідне безумовне, воно може бути предметом аналізу чи відкриття, але воно не підвладне нашим діям. Наука – сфера умоглядної теорії і теоретичного споглядання, а не практики. Знову ж висновок, який багато в чому не збігається з сучасними уявленнями.

Ми, звичайно, погоджуємося, що наука – це насамперед теорія, але для нас практичне застосування результатів теорії є найважливішою особливістю науки. Грек бачить науку інакше. Йому властива більш висока оцінка саме споглядальної теоретичної діяльності вченого. Вона має зримі відмінності, наприклад, від знань ремісника чи від винахідника технічних пристроїв. Перший має справу з вічним і істинним, другі – з тлінним і минущим. «Дух теоретичного споглядання є найдостойнішою справою вільної людини» – ось девіз стародавнього грека. Показовий напис, який дійшов до нас, на могилі Архімеда, за переказом, виконаний ним самим. Він сповіщав приблизно таке: «Тут лежить той, хто зумів довести, що обсяг кулі, вписаної в конус, займає 3/4 його обсягу». І це досить скромне математичне відкриття – предмет гордості найбільшого техніка-винахідника всіх часів і народів!

¹ Див.: Лосев А.Ф. История античной эстетики. Высокая классика. М, 1974. С. 16—17.

² Див.: там же. С. 21.

Із цієї загальної споглядально-інтелектуальної настанови випливає й інша риса грецької наукової думки. Основу наук не можна знайти в самих окремих науках. Необхідна перша наука, наука наук, а саме – філософія.

І тут формована філософія робить перший крок назустріч цій стихійній потребі в ній з боку формованої науки. Вона відрізняє себе від прагматичного мистецтва філософувати, чим займалися софісти, які виходили з принципу повного володіння Софією, тобто мудрістю, за яку й гроші брати зовсім не соромно. Критика Платоном і Сократом мистецтва як ремесла була поширена і на цей вид філософії, започаткувавши її активне становлення як безкорисливого прагнення мудрості, а не як способу заробляння на життя. Філософія набуває характеру особливої форми культури, заснованої на позаутилітарності, свободі, доказовості й універсальності мислення.

Наука має потребу в чистому, незалежному від емпіричного та практичного досвіду обґрунтуванні, досяжному лише за допомогою раціональної рефлексії, що має характер загальності та необхідності. Самі окремі наукові істини цілком можуть бути результатом випадкових практичних здогадів, а ось необхідне й строге доведення може дати тільки філософія. В основі наук лежать гіпотези та аксіоми, з яких дедуктивно виводиться їх інший зміст, але хто, крім філософії, здатний виявити й осмислити це нічим не зумовлене знання, часто, до речі, непрозоре й для самих наук? Платон позначає ці основи, досягнуті за допомогою філософського умогляду й діалектичного міркування без усякої опори на щось чуттєве, як ідеї¹. Отже, єдиною «наукою», котра може займатися дослідженням ідей у чистому вигляді, постає філософія.

І тут можна вказати на один парадокс філософії, пов'язаний з тим, що вона прагне виступити в ролі науки наук. Тут криється небезпека порахувати себе абсолютною наукою, котра вже володіє абсолютною істиною. Однак така впевненість веде до «паралічу» знання, а філософія починає суперечити своєму споконвічному призначенню – лише прагнути мудрості, що передбачає незавершеність філософського пошуку. Крім того, якби філософія гіпотетично виявилася завершеною, і подібний, кажучи сучасною мовою, сцієнтистський результат був би отриманий, то поза філософською рефлексією залишився б колосальний шар культури, який перебуває поза науковим і навіть поза раціональним осягненням буття. На щастя, антична філософія зуміла гідно уникнути власної догматизації як наука наук. І для цього в її арсеналі виявилися додаткові ресурси.

 

 

4. ФІЛОСОФІЯ І РЕЛІГІЯ

 

Філософія – і про це ми вже говорили вище – не є формою чисто раціонально-теоретичної свідомості. Це лиш одина з її одежин. Істинний мудрець розуміє, що позараціональні компоненти осягнення

¹ Див.: Платон. Государство. VII 511 be // Т. IV. С. 319.

буття не менш важливі й значимі як для всієї культури в цілому, так і для окремої людини. Якщо наука більшою мірою спирається на раціонально-теоретичний підхід до світу, то абсолютно протилежний полюс ставлення до світу втілюється в релігії. І будь-яка форма філософії ніколи не може обійти мовчанням цей найважливіший феномен духовної культури людства, хоча б і беручи його як об'єкт критики.

В античній Греції, зліт якої відбувся набагато раніше, ніж виникло християнство, філософію (той же Піфагор) позначали як «божественну науку» (Аристотель). Але в греків Бог розглядався як філософський Бог, тобто як першооснова й передумова буття, в ролі світовлаштовуючого Розуму (Логоса чи Нуса)¹.

Відповідно, пізнати Бога остаточно було неможливо, як неможливо було остаточно пізнати першооснови і принципи. Вони все визначають у світі, але самі непізнавані. Конкретні античні боги були вторинні стосовно цих перших принципів устрою світу. Навіть Деміург у платонівському «Тімеї» творить світ, узгоджуючись з ідеальними, онтологічно існуючими до й незалежно від нього, взірцями. Позиція принципово неприйнятна для майбутньої християнської теоцентричної свідомості.

Отже, первісно теологія як наука про першопринципи, безумовно, відносилася до сфери філософського міркування і не могла не мати спекулятивного (рефлексивного) характеру, відпрацьовуючи при цьому відповідні логічні ходи і методи мислення, які пізніше так знадобляться християнській філософії².

Водночас філософ завжди виступає як критик, який у всьому сумнівається, у тому числі й в усталених культурних стереотипах. Не випадково за таку критику філософи часто зазнавали осуду. Сократ, як відомо, був засуджений за «розтління юнаків» і «безбожництво», яке він проповідував. За безбожництво були засуджені й Анаксагор, і Протагор, і Аристотель. При цьому всі вони в особистому плані були людьми віруючими й приносили жертви богам, але в першу чергу вони були все-таки філософами, а отже, безкорисливо шукали істину всупереч суспільним забобонам і навіть всупереч самим богам, якщо вони відмовлялися визнавати її примусовий і загальний характер. Античний Бог у період високої грецької класики міг зображуватись як завгодно: бути прекрасним і величним Зевсом, так само як і досить потворним Паном, але він не міг бути богом абсурду й алогізму.

¹ Концептуальні та філологічні відмінності між античними поняттями «нус» і «логос», які, безсумнівно, існують, нас у цьому випадку не хвилюють. При всій їхній відмінності тут виділяються й розумні форми діяльності людини, і характеристики розумного життя всього одушевленого та прекрасного античного космосу. Тут особливо показові «Логос» Геракліта і «Нус» Анаксагора.

² В принципі, вся наступна християнська апофатична традиція визначення Абсолюту явно присутня у неоплатонічних міркуваннях про Єдине, але логічно сходить до платонівських відкриттів взаємоопосередкованості категорій буття і небуття. Християнський догмат про творення «світу з нічого» дістане змістовну інтерпретацію в багатьох наступних богословів через відштовхування від античного розуміння «першої матерії» як «несущого ніщо» – меону, з якого Бог і творить усі речі. Зокрема, розвитком цих ідей була російська софіологія Срібного віку. Див., зокрема, розвиток цього сюжету в С.М.Булгакова у праці «Свет Невечерний». Сьогодні ця антична «творяща діалектика буття і ніщо» дивно відтворюється в натурфілософських шуканнях сучасної фізики, пов'язаних зі спробами інтерпретації сутності фізичного вакууму. На феномені повернення до деяких ключових ходів античної онтологічної думки ми ще зупинимося далі.

У цьому й полягає сутність не тільки античної, а й загалом світової філософії, філософського підходу до світу. Релігія розглядалась і розглядається в ній (за винятком деяких маргінально злісних атеїстичних творінь типу «Кишенькового богослов'я» Гольбаха) як дуже важливий компонент культури, але тільки як один з інших, не менш важливих компонентів.

Навіть теологи по суті займають двоїсту позицію. З одного боку, вони повинні вірити і займатись обґрунтуванням своєї догматично строго визначеної віри, а з іншого вони – мислителі, які в тому числі й віру повинні робити об'єктом раціонального і доказового філософського дослідження. Хоча б для того, щоб бути чесними перед самими собою. І які б при цьому не робилися застереження, сама спроба обґрунтовувати істинність буття Бога блюзнірська з послідовно релігійних позицій. Вона відображає сміливе бажання людини пізнати таємниці буття, а не брати нічого на віру, а якщо вже у щось віриш, то постаратися випробувати віру раціональними аргументами.

Філософа ніколи не може задовольнити емоційний вигук Тертулліана: «Вірую, тому що абсурдне». До речі, батько церкви явно лукавить: у його власній апологетичній богословській творчості багато досить твердих і часом влучних аргументів проти опонентів-язичників. У принципі сама фраза Тертулліана спростовує себе ж, тому що є своєрідним доказом «від абсурду», просто сформульованим в епатажній формі.

Звідси зрозуміла й позиція церкви як релігійного соціального інституту. Незалежний у судженнях теолог (а вже тим більше вільний релігійний філософ¹) для неї навіть небезпечніший від атеїста, тому що може підривати її зсередини, привносячи творчий сумнів у віру та руйнуючи тим самим догматичні церковні підвалини. До речі, істинно віруючому, яких не так уже й багато, філософські аргументи не страшні. Він вірить у силу власної віри. Понад те, щирість такої віри полягає саме в її безоглядності. Не спочатку чудо, а потім віра, як це вимагав один з розп'ятих: «Яви нам чудо. Спасися». Навпаки, спочатку віра, стверджував Христос, і для віруючого може відбутися будь-яке чудо, навіть воскресіння.

Нижче ми ще спеціально торкнемося природи релігійного пізнавального досвіду. Тут же відзначимо, що істинна віра, на відміну від механічної обрядовості та церковної «нормальної віри», завжди заснована на «іманентній вірі серця», позамежній для зовнішнього раціонального розуміння. Для останнього вона завжди залишиться незрозумілим і трансцендентним об'єктом. Про таку віру серця по суті завжди говорили і говорять усі видатні святі, праведники й подвижники усіх світових релігій. До такої віри треба ставитися делікатно й утримуватися від поспішних суджень (а тим більш осудів!), тому що незрозуміле тобі сьогодні може відкритись й стати очевидним завтра в силу твого нового внутрішнього досвіду.

Але у філософії є свій вагомий антитертулліанський контраргумент проти будь-яких насильницьких і зовнішніх спроб нав'язати релігійне вірування: «Все, що не доведене, абсурдне для розуму. Доведи мені істину твоєї віри,

¹ На відмінностях між теологією та релігійною філософією ми зупинимося нижче.

якщо ти претендуєш на володіння нею, обґрунтуй її». Філософ за визначенням зобов'язаний вимагати раціональні аргументи, особливо, до речі, релігійний філософ, для якого віра серця і теоретичний розум попросту не можуть розходитися один з одним. Якщо ж ти віруюча людина, а філософськи обґрунтувати свою віру не можеш, тоді не проповідуй і не нав'язуй її іншим, а смиренно мовчи, тому що про особисту віру не сперечаються – її поважають у собі та в інших, за винятком випадків, коли хтось чинить блюзнірськи або ображає предмет твого чи чужого вірування.

Водночас треба ще раз відзначити, що філософія не може обійти чи ігнорувати Бога, хоча б у силу того, що у світі більшість людей є віруючими. Філософ повинен думати і міркувати про Бога, тому що це «приклад усякого сутнісного філософствування: воно не дає притаманної знанню достовірності, але відкриває власному буттю самості вільний простір його розв'язання»¹.

Резюмуємо наш аналіз становлення античної філософії, котра настільки важлива для розуміння специфіки філософії як такої, тому що всі перелічені тенденції далі розвиваються в її історії, аж до сьогоднішнього дня.

По-перше, стародавні греки закладають традицію, коли предметом філософських міркувань постає загальне і нескінченне в бутті як такому, а не його окремі частини й особливі властивості, як у науках. Відповідно розвиваються різні варіанти пошуків першооснови буття, і в першу чергу йде становлення онтологічної проблематики, що ми будемо досліджувати у відповідній частині курсу.

По-друге, філософія спирається на раціональні пояснення явищ і сутності речей. Вона не констатує, а саме пояснює, тобто будує поняттєву систему обґрунтування, виробляючи свою особливу категоріальну мову, свої особливі методи і позбуваючись тим самим і від елементів поезії, і від белетристики. У цьому плані будь-яка філософія, навіть у її найбільш ірраціоналістичних варіантах, по суті раціональна. Однак родовий зв'язок філософії з мистецтвом і літературою остаточно не рветься ніколи, а проявляється з винятковою повнотою й силою в окремі епохи і в окремих народів. Причини цього – у непереборній наявності ціннісно-емоціонального та екзистенціального вимірів філософського знання.

По-третє, мета філософії – досягнення істини, але за умови ясного розуміння неможливості її абсолютного й вичерпного осягнення. Тому філософія є ніколи незавершуване прагнення до абсолютного. Націленість на раціональний пошук абсолютних першооснов буття, на осягнення світу і людини в їхній цілісності також відрізняє її від науки, споконвічно зайнятої пошуками окремих і відносних істин. «Відчути у досвіді ціле як ціле, використовуючи тільки розум (логос) і раціональний метод, стало великим відкриттям грецької філософії. Воно структурно визначило розвиток західної культури»².

¹ Яспсрс К. Введение в философию. С. 52.

² Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 1. Античность. СПб., 1997. С. 12.

 

Отже, філософія Древньої Греції є класичним зразком формування філософі