ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА

План:

1. Політика як суспільне явище.

2. Становлення політології як науки і навчальної дисципліни.

3. Об’єкт та предмет політології, категорії, функції та методи дослідження. Прикладна політологія.

 

Ключові поняття й терміни: політика, політологія, об’єкт політології, предмет політології, категорії політології, функції політології, прикладна політологія, категорії політології, методологія політичної науки.

 

В основі всіх процесів, що відбуваються у суспільстві, можна виявити політику. У наш час немає людини, яка могла б сказати, що вона перебуває поза радіусом дії політики. Навіть якщо людина вважає себе аполітичною, вона змушена визнавати і поважати рішення політичної влади. Знання політики дає можливість кожній людині, яка прагне зрозуміти своє місце і роль у суспільстві, повніше задовольняти свої потреби у взаєминах з іншими людьми, впливати на вибір цілей і засобів їхньої реалізації в державі.

Люди усвідомлюють політику двома шляхами: через повсякденні погляди, одержувані у практичному досвіді, і через наукові знання, котрі є результатом дослідницької діяльності. Несистематизовані уявлення про політику існували протягом багатьох століть. У тій чи іншій формі вони властиві кожній людині. Відображаючи практичний бік політичних явищ, повсякденні знання можуть бути істинними або помилковими. У цілому ж вони не відбивають дійсність глибоко й всебічно й тому не можуть служити надійним орієнтиром людини у світі політики. Все це дозволяє систематизувати політична наука і її вивчення.

 

1. Політологія – наука про політику. Для розуміння предмета політології потрібно з`ясувати суть поняття «політика». Слово «політика» походить від давньогрецького «polis» (місто-держава) та його похідних: «politike» (мистецтво управляти державою), «polites» (громадянин), «politicas» (державний діяч) та ін. Аналізуючи ці терміни, приходимо до висновку, що поняття «політика» охоплює надзвичайно широкий спектр суспільної діяльності, спрямований на здобуття, використання, підтримку або повалення державної влади. Як сфера суспільного життя політика включає відносини між суб’єктами, власне управлінську і організаційну діяльність, поведінку людей, їх соціально-політичні інтереси, потреби, мотиви і традиції функціонування політичних інститутів та організацій, політичні ідеї та погляди.

Суб’єкти політики – це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі.

Об’єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя – елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистеми суспільства, а також соціуми і окремі особи, на які спрямована діяльність суб’єктів політики.

Політика має складну будову. У науковій літературі виділяють різні аспекти та складові частини політики. Одним з найбільш розповсюджених розподілів політики – це розмежування в ній форми, змісту й процесу (відносин).

Форма політики – це її організаційна структура (держава, партії й т.д.), а також норми та закони, що забезпечують її стійкість, стабільність і які дають змогу керувати політичним поводженням людей.

Зміст політики виражається в її цілях і цінностях, у мотивах і механізмах прийняття політичних рішень, у проблемах, які вона вирішує.

У політичному процесі знаходить висвітлення складний конфліктний характер політичної діяльності, прояв і здійснення відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.

Форма, зміст і процес (відносини) не вичерпують будову політики. Серед її самостійних елементів можна виділити: 1) політичну свідомість, що включає внутрішній світ, менталітет, ціннісні орієнтації та установки індивідів, а також політичні погляди й теорії; 2) нормативні ідеї: програми й виборчі платформи політичних партій, цільові настанови за групами інтересів, політико-правові норми; 3) інститути влади й боротьби за неї; 4) відносини володарювання – панування й підпорядкування, а також політичного суперництва, боротьби.

Політика може здійснюватися на декількох рівнях:

1. Нижчий рівень включає вирішення проблем на місцях (житлові умови, будівництво й експлуатація лікарень, шкіл, громадський транспорт і т.п.).

2. Локальний рівень вимагає державного втручання. Це політика на рівні регіону. Її здійснюють великі групи, зацікавлені в розвитку свого регіону.

3. Національний рівень, або макрорівень характеризує політику на державному рівні: це публічна примусова влада, особливості її устрою та функціонування.

4. Міжнародний рівень, або мегарівень відноситься до діяльності міжнародних організацій: ООН, ЄС, НАТО та ін.

Роль політики, як особливої сфери громадського життя, обумовлена її властивостями:

- універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати практично на будь-які сторони життя, елементи суспільства, відносини, події;

- вникненням, або проникаючою здатністю, тобто можливістю безмежного проникнення в різні сфери життя, у всі суспільні явища і процеси;

- атрибутивністю – здатністю об’єднуватися з неполітичними суспільними явищами та сферами.

Межі політики в суспільстві є, але вони завжди рухомі. Протягом людської історії вони то розширювалися, (причому настільки, що іноді політика охоплювала все суспільство), то звужувалися.

Майже будь-яка суспільна проблема може стати політичною в тому випадку, якщо на думку політичних лідерів, вона зачіпає інтереси всього суспільства й вимагає обов’язкових для всіх громадян рішень. Вона поширюється на економічні, культурні та інші суспільні явища, причому інколи, здавалося б, навіть на суто особисті, інтимні сфери. Так, наприклад, на початку 90-х років ХХ ст. у Польщі, ФНР і деяких інших країнах гострі політичні дискусії й протистояння між різними суспільно-політичними рухами викликало питання заборони абортів.

Політика багато в чому залежить від конкретних історичних умов, панівної в суспільстві ідеології, моральних і релігійних норм, рівня розвитку самої людини, її світосприйняття та культури.

 

2. Політологія є молодою і однією з найдавніших наук. з появою держави виникають політичні погляди та ідеї. Проте наука про політику формувалася в міру виокремлення політики як самостійної сфери суспільного життя.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття до нової ери панували уявлення про божественне походження влади і держави. Згодом античні мислителі Сократ, Платон, Арістотель висунули раціональні політичні погляди. Політичну науку вони розуміли як загальне благо, втіленням якого має бути держава. Поглядами на державу і право, на закони та їх співвідношення з мораллю Сократ надав форми понять. Платон став творцем політичної філософії, в центрі якої поставив державу та форми організації державної влади. У розумінні Арістотеля політика є однією з найважливіших сфер людського життя, яка пов’язана з його управлінням у межах держави. На його думку, добробут держави є важливішим від добробуту однієї людини, хоча і добробут однієї людини є бажаним і необхідним. Арістотель робив висновок, що людина – істота політична і тому може існувати тільки у спілкуванні з іншими людьми. Він багато в чому заклав основи політології як окремої науки. Однак у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією. Від релігійно-етичної форми політичну науку звільнив Н. Макіавеллі (1469 – 1527). Його заслуга в тому, що він: по-перше, виділив і обґрунтував політичну науку як відносно самостійну галузь суспільного знання; по-друге, відділив політику і право від моралі і релігії; по-третє, дав трактування держави як утворення не тотожного всьому суспільству, а як складову частину суспільства, його певну політичну організацію; по-четверте, розглядав людину як індивід, який наділений розумом і володіє свободою волі, що робить його борцем за свої інтереси та ідеали.

Крім Н. Макіавеллі, значний внесок у звільнення політики і політичної думки від теології і церковної моралі зробили. Т. Гоббса, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.‑Л. Монтеск`є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони аналізували проблеми походження, сутності, призначення і форми держави, розробляли теорію суспільного договору, ідеї народного суверенітету, свободи і рівності, природного права тощо.

Вагомий вклад у розвиток політичної науки, ідей конституційного ладу, республіканської форми правління, ліберальної демократії і становлення відповідних їм інститутів і норм був зроблений у період Великої французької революції, війни за незалежність США наприкінці ХVIII ст., революцій ХІХ ст. Розроблені в цей період підходи та ідеї стали основоположними для політичних теорій і концепцій сучасності.

Таким чином, процес формування і виокремлення політології із загальної системи соціальних і гуманітарних наук та її інституціоналізації припав на кінець ХІХ – початок ХХ ст. У Німеччині його пов`язують із виникненням правової школи, яка була започаткована працями І. Канта та Г. Гегеля з їхніми концепціями правової держави та громадянського суспільства. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та політології. Її формування розпочалося із заснуванням Е. Бутлі вільної школи політичних наук. основи французької школи політології були закладені у працях П. Жане «Історія політичної науки в її зв’язку з мораллю» (1870), Е. Акола «Філософія політичної науки» (1877), А. Ерсана та А. Мішле «Ідея держави» (1896) і «Політична доктрина демократії» (1901). У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті. Згодом політичні дослідження і навчання студентів із цієї спеціальності були запроваджені в Оксфордському, Кембріджському, Манчестерському, Ліверпульському та інших університетах. Такі вчені, як Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Роб сон, вивчали проблеми державного управління, політичних інститутів, конституційного та адміністративного права, політичної філософії та теорії міжнародних відносин тощо.

Засновником систематичних досліджень політики у США вважають Ф. Лібера, який у 1857 р. почав читання лекцій з політичної філософії у Колумбійському коледжі. У них провідне місце посідали питання теорії держави та політичної етики. У 1880 р. вже у Колумбійському університеті засновано школу політичної науки. У 1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал «Аннали американської академії політичних і соціальних наук», 1906 р. – журнал «Огляд американської політичної науки».

Однак, попри всі досягнуті успіхи, політологія на початку ХХ ст. розглядалась як щось вторинне і другорядне порівняно з такими науками, як філософія, право, політекономія. Але з розвитком системи парламентаризму, формування політичних партій, запровадження поділу влади, удосконалення виборчих систем політологія все більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.

Велике значення в цьому контексті мали концепції М. Вебера (бюрократії та плебісцитарно-вождистської демократії), В. Парето, Г. Моски і Р. Міхельса (теорії циркуляції еліти та «залізного закону олігархії»), М. Острог орського і Р. Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій), А. Бентлі (теорія груп, що відображає реалії політичного життя поза межами права і держави), М. Острог орського, Дж. Брайса і В. Вілсона (теорія демократії й конституційної форми правління, представництва, виборчих і партійних систем і т.ін.).

Розвиток політології континентальної Європи в цей період характеризувався тенденцією до синтезу теоретичних і емпіричних досліджень, тоді як у політології англосаксонських країн домінуючим був позитивістський напрям із претензією на статус точної науки, яка може все обчислити за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.

Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх сателітів європейська школа політології практично перестає існувати. Зокрема, Німеччину впродовж 1933 – 1938 років покинуло більшість викладачів вузів і науковців, серед них всесвітньо відомі З. Фройд, К. Левін, Г. Маркузе, К. Мангай, Е. Фромм, Т. Арондо, які стали гордістю американської науки. Із комуністичної Росії змушені були емігрувати такі вчені, як М. Бердяєв, М. Лоський, С. Франк, П. Струве, І. Ільїн, П. Соркін та багато інших.

Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі політичних наук або повністю припинилися, або спрямовувались на забезпечення ідеологічних і політико-пропагандистських потреб правлячих політичних режимів.

Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американська політологічна школа стала провідною у галузі соціальних і гуманітарних наук. У США розгорнулася біхевіористська революція, були запроваджені системний та структурно-функціональний методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна типологія. Політико-культурний підхід. Закономірним результатом став значний вплив американських політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на створення у 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Міжнародної асоціації політичних наук (МАПН).

ХХ ст. ознаменувалось розмаїттям політичних концепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолібералізм, неоконсерватизм, соціал-демократію, тоталітаризм: комунізм, фашизм, сіонізм.

СРСР, як і інші соціалістичні країни, стояв осторонь загального процесу і розвитку політології як науки і навчальної дисципліни. Теоретичні положення політології не вписувалися в постулати панівної в цих країнах марксистсько-ленінської ідеології. Ставлення до політології почало змінюватися лише в період перебудови. З 1990 р. політологія почала впроваджуватися як навчальна дисципліна у вищих навчальних закладах України.

Найвідомішими представниками дореволюційного етапу становлення української політології були М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський. Характерною ознакою цього етапу було домінування народницької ідеології над державницькою. Найбагатшими у теоретичному відношенні був міжвоєнний етап у розвитку української політології. Він дав різноманітні наукові концепції української державності, які були розроблені такими вченими, як М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницький, професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосольський, О. Ейхельман, Р. Ляшенко, С. Шелухін, доцент О. Бочковський. Після Другої світової війни теоретичні проблеми української політології в історико-політичному аспекті досліджували професори Б. Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, Я. Пеленський та інші.

На сучасному, новітньому етапі українська політологія зосереджує основну увагу на дослідженні процесів державотворення, формування політичної системи України, партійно-політичного структурування, функціонування політичних інститутів і політичних еліт, політичної культури й громадянського суспільства.

У цілому, на рубежі ХХ і ХХІ ст. в науці про політику утвердилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, методів політичних дослідження. Поряд з традиційними підходами, розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізацій ний та ін. Швидкими темпами розширюється і сера наукових інтересів політології. Вчені досліджують процеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об`єднання і рухи. Спираючись на багатоманітний дослідницький арсенал, політологія поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціально-гуманітарних наук.

 

3. Політологія як наука вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери життя суспільства та політичного життя в контексті виборювання, утримання, реалізації та функціонування політичної влади в суспільстві.

Таким чином, основним об’єктом дослідження політології є політична сфера, яку вивчають і аналізують у процесі її функціонування та розвитку, зв’язку з економічною й духовною сферами життя суспільства. Серед провідних об’єктів дослідження політології потрібно назвати державу, владу та владні відносини.

Предметом політології є такі феномени, як політична система, держава, державний устрій, влада, владні відносини, політичні партії та громадсько-політичні організації та рухи, політична діяльність, політична свідомість, політична культура, ідеологія та ін. Серед головних проблем, які досліджуються політологією, можна виділити такі три великі розділи:

1. Соціально-філософське та ідейно-теоретичне підґрунтя політики, системоорганізуючи ознаки й характеристики політичної системи, політичні парадигми, що відповідають конкретно-історичному періоду.

Політичні системи та політичні культури, політичні режими, їх порівняльні характеристики, еволюція і т.д.

2. Політичні інститути, політичні процеси, політична діяльність і політична поведінка.

Упродовж ХХ ст. політологія розширювала діапазон досліджень. До кола її інтересів увійшли:

- зацікавлені групи та політичні рухи;

- політичні системи, політичні інститути та процеси;

- політична діяльність, політична поведінка та політична культура;

- громадська думка й засоби масової інформації у політичному процесі;

- політичне лідерство та еліти;

- корпоративізм і неокорпоративізм;

- політичні ідеологія, історія політичних вчень, політична філософія;

- конфліктологія;

- етнодержавознавство та ін.

З`ясувавши предмет та об’єкт дослідження політичної науки можна визначити її основні категорії. Категорії – це загальні поняття науки про політику. Вони є важливим інструментарієм пізнання політичного життя про політику.

Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування та розвитку.

Основними загальними категоріями політології є політика, влада, демократія, свобода, національна ідея, менталітет нації тощо.

Найважливішими категоріями структури є політична система, політична організація, держава, політична партія, громадсько-політичні рухи та ін.

З числа категорій функціонування варто виокремити такі: політична діяльність, політичний процес, політичний конфлікт, політична боротьба.

До категорій розвитку належать політична революція, контрреволюція, еволюція та ін.

Функціїбудь-якої науки, в тому числі й науки про політику, це вирішення характерних для неї завдань і проблем. Зокрема, можна виділити такі основні функції політології у суспільстві.

- Світоглядна – оцінює вплив ідеології на політичну реальність, здійснює формування політичної свідомості, політичної культури та поведінки особистості.

- Теоретико-пізнавальна – встановлює причинно-наслідкові зв’язки; вивчає глибинні сутнісні риси політичного життя, його тенденції і закономірності, розробляє методи та способи пізнання дійсності.

- Прикладна (управлінська) – розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує правдивою інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

- Експертно-прогностична – аналізує сутність політичних процесів, їх спрямування та визначає вибір оптимальних засобів досягнення мети, передбачає політичні рішення та перспективу.

- Інноваційна – прагне надати прогнозам і висновкам максимально наукову обґрунтованість і максимально контрольовану форму.

- Виховна – здійснює формування політико-правової свідомості, політичної культури на духовних традиціях народу, сприяє розвитку політичної активності та культури міжнаціональних відносин, формуванню патріотичних почуттів та поглядів.

Поряд з категоріями, важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об’єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що використовуються в науці, називається методологією.

Політологія використовує різні методи дослідження. Виділимо найважливіші з них.

- Діалектичний – сприяє вивченню внутрішніх суперечностей політики як джерела її саморуху, рушійної сили політичних змін (індукція і дедукція, аналіз і синтез, історичне і логічне); виявленню і дослідженню першооснови політичних відносин.

- Системний – розглядає політику як цілісний, саморегульований механізм, який перебуває в безперервній взаємодії з середовищем через вхід (вимоги громадян) і вихід (прийняття рішення).

- Соціологічний – передбачає з`ясування соціальної зумовленості політичних явищ, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, ідеології та культури.

- Функціональний – передбачає з`ясування важливості політичних явищ для суспільства й особи, оцінювання її позицій системи цінностей (блага, справедливості, свободи, поваги людської гідності).

- Інституційний – вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об`єднань, урядових програм).

- Соціально-психологічний (біхевіористський) – орієнтує на вивчення суб’єктивних механізмів політичної поведінки індивіда, соціальних груп, дослідження їх психологічних характеристик.

- Діяльнісний - розглядає політику як циклічний процес, що має послідовні етапи: визначення мети діяльності, прийняття рішень, організація мас і мобілізація ресурсів на їхнє здійснення.

- Порівняльний – зіставлення однотипних політичних явищ (державного ладу, політичних партій), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій і т. ін. з метою виявлення спільних і відмінних рис політичного життя різних народів, країн і епох.

- Емпіричний – це метод спостереження, опитування, лабораторних експериментів. Ділових ігор, аналізу документів і т. ін. Вони дозволяють найповніше і найточніше виявити суспільну думку з актуальних проблем політичного життя.

- Антропологічний – вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду.

Методи, що використовуються у політичній науці, дають змогу глибше дослідити її предмет, загалом увесь наявний теоретико-методологічний інструментарій і одержати достовірніші політологічні знання. Політологія виступає теоретичною основою політичного будівництва, політичних реформ і реорганізації. Вона обґрунтовує необхідність створення одних і ліквідації інших політичних інститутів, розробляє оптимальні моделі управління державою, технологію відносно безболісного розв’язання соціально-політичних конфліктів і т. п. У процесі дальшого розвитку людства вплив політології на політичні процеси зростатиме, збагачуватиметься її зміст і теоретико-методологічний інструментарій.

 

Висновки:

1. У комплексі соціальних наук політологія виступає самостійною наукою, що вивчає політику в усіх її проявах і взаємодії з іншими сферами суспільного життя.

2. Тлумачення терміна «політика» є багатозначним – це діяльність, що пов’язана з управлінням, відносини з приводу влади, розподілу благ, форма організації суспільства і державних інститутів, сфера інтеграції й боротьби та ін. Узагальнюючи різні визначення, можна визначити політику як сукупність взаємин індивідів і соціальних груп, пов’язаних із завоюванням, утриманням і використанням влади з метою реалізації своїх інтересів.

3. У структурі політики виділяють такі елементи: форму (політичні інститути та норми), зміст (політичні цінності, моделі поведінки і механізми прийняття рішень), процес (політичні відносини).

4. Відповідно до масштабів та рівня здійснення політики, виділяють світову (міжнародну), національну (державну) і регіональну (локальну) політику.

5. До основних функцій політики відносять:

- функцію забезпечення цілісності суспільства;

- регулятивну (управлінську) функцію;

- функцію політичної соціалізації та ін.

6. Як самостійна наука, політологія починає складатися в середині ХІХ – на початку ХХ ст., що зумовлюється якісними змінами, які відбувалися в механізмах і способах організації політичного процесу. Теоретичні основи, загальні напрямки досліджень нової політичної науки визначаються під впливом робіт М. Вебера, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса та інших вчених, які вперше звертаються до наукового аналізу таких проблем, як політична влада, політична еліта, політичне лідерство тощо.

7. Поява політології як самостійної наукової дисципліни пов`язується з утворенням у 1949 р. Міжнародної асоціації політичних наук.

8. Предметом політології є вивчення основних закономірностей виникнення, функціонування й розвитку політичних систем, політичних явищ і процесів, їх місця й ролі в житті суспільства.

9. У структурі політології виділяють теоретичну науку (історію політичних вчень і теорію політики) та прикладну (емпіричну) політологію.

10. До методів політології відносять: загальнотеоретичні, загально логічні та спеціальні (методи емпіричних досліджень).

11. До основних функцій політичної науки відносять: гносеологічну, методологічну, аксіологічну, прогностичну, практичну та ін.

 

Контрольні питання та завдання для самостійної роботи

1. Що вивчає політологія як суспільна наука?

2. Якою є структура політичної науки?

3. Яке місце займає політологія в системі гуманітарних наук?

4. Які категорії в системі політичних наук є основними?

5. Чи можна включити в поняття «політологія» буденні політичні знання?

6. Назвіть загальнотеоретичні та конкретно-емпіричні методи дослідження політології.

7. Які конкретні методи та процедури передбачають емпіричні методи дослідження загальнополітичних фактів?

8. Які теоретичні передумови та практично-політичні потреби привели до інституювання політології як науки у ХІХ ст.?

9. Назвіть основні функції політології.